Понад 16 тисяч цивільних осіб, за оцінкою ООН, були позбавлені волі рф від початку повномасштабної агресії. За цією цифрою — не лише порушення міжнародного права. Це система примусового зникнення, катувань, переміщення між місцями несвободи та політичного тиску на Україну.
10 серпня 2026 року на засіданні Ради Безпеки ООН за формулою Аррії Європейський Союз знову порушив питання українських військовополонених, цивільних осіб, позбавлених волі, та громадян третіх держав, яких рф залучає до війни.
Засідання не створює юридично обов’язкового рішення. Проте воно формує міжнародний доказовий і політичний контекст, у якому російська практика утримання людей постає не як сукупність окремих злочинів, а як повторювана державна модель.
Для України це має ще один вимір: міжнародні заяви повинні переводитися у внутрішню політику — від фіксації факту полону до підтримки родин, правового супроводу, повернення, реабілітації та реінтеграції звільнених.
Масштаб проблеми у цифрах
Понад 16 000
цивільних осіб, за оцінкою ООН, були позбавлені волі Росією.
Понад 95%
опитаних ООН звільнених українських військовополонених повідомили про катування або жорстоке поводження.
85%
опитаних цивільних осіб, звільнених із російського утримання, повідомили про катування або жорстоке поводження.
129 страт і 48 смертей
ООН задокументувала страти українських військовополонених після захоплення та смерті в місцях утримання внаслідок катувань, ненадання медичної допомоги або нелюдських умов.
Дані, наведені представниками ООН і Європейського Союзу станом на серпень 2026 року.
Військовополонений і цивільний заручник — не одна правова категорія
Одна з головних небезпек публічної дискусії полягає у змішуванні військовополонених та цивільних осіб, позбавлених волі. Обидві категорії потребують захисту, але міжнародне гуманітарне право регулює їх по-різному.
Військовополонені можуть утримуватися до припинення активних бойових дій, однак мають бути захищені від катувань, приниження, насильства та незаконного судового переслідування.
Цивільних осіб не можна позбавляти волі лише через громадянство, проживання на окупованій території чи з метою подальшого обміну. Якщо немає конкретної законної підстави для інтернування або кримінального переслідування, така особа має бути звільнена.
Саме тому механічне включення цивільних заручників до логіки «обмінного фонду» є небезпечним. Воно може фактично легітимізувати практику захоплення мирних людей для отримання політичних або військових поступок.
Цивільна людина не повинна чекати обміну як умови звільнення. Базова вимога міжнародного права — припинення незаконного утримання.
«Карусель репресій»: як людину позбавляють правового статусу
Історія кримської татарки Леніє Умєрової показує, як російська система створює для цивільної особи правовий вакуум. Протягом шести місяців її переміщували між сімома установами. Після формального рішення суду про звільнення її знову схопили, одягнули мішок на голову та відвезли в невідомому напрямку.
Така «карусель репресій» унеможливлює швидкий пошук людини, доступ адвоката, передачу ліків, перевірку умов утримання та оскарження незаконного позбавлення волі.
Повторюваність дій є ключовою. Переміщення між установами, приховування місця утримання, відсутність доступу незалежних спостерігачів та використання судових процедур як декорації свідчать про систему, а не про випадкові порушення окремих посадовців.
Свідчення іноземного полоненого: насильство не обмежується українцями
На засіданні також прозвучала історія Хуана Альберто Лейви Гарсії. Він провів у російському полоні 1183 дні та повернувся з вагою близько 55 кілограмів. За його словами, додатковою підставою для знущань були кубинське походження та навчання у Сполучених Штатах.
Це важливий сигнал для держав, громадяни яких опинилися на війні через обман, примус або непрозоре вербування. Проблема виходить за межі двосторонніх українсько-російських відносин.
За даними, наведеними під час засідання, рф вербувала людей щонайменше із 17 держав, часто обіцяючи цивільну роботу, легальне працевлаштування або інші можливості, які не відповідали реальним умовам.
Чи можна довіряти свідченням про катування
Російська сторона відкинула наведені звинувачення, назвавши їх частиною інформаційної кампанії НАТО, та заявила про порушення щодо російських військовополонених в Україні.
Такі твердження необхідно оцінювати за єдиним стандартом: незалежний доступ до місць утримання, конфіденційні інтерв’ю з потерпілими, медична документація, повторюваність описаних практик і можливість перевірки висновків міжнародними організаціями.
Що встановила ООН щодо України:
приблизно половина опитаних російських військовополонених і громадян третіх держав повідомляли про жорстоке поводження переважно під час захоплення, первинного допиту або перебування у неофіційних місцях;
умови в офіційних місцях утримання в Україні загалом відповідали міжнародним вимогам і покращилися порівняно з 2022 роком;
міжнародні спостерігачі мають доступ до офіційних українських місць утримання, тоді як рф не забезпечує аналогічного доступу до всіх українських військовополонених і цивільних осіб.
Отже, наявність задокументованих порушень з українського боку не спростовує системний характер російських злочинів. Водночас Україна повинна розслідувати кожен підтверджений випадок, оскільки саме відкритість до міжнародного контролю посилює її правову позицію.
Європейська відповідь: від заяв до механізмів тиску
Європейський Союз сформулював кілька принципових вимог:
негайне припинення катувань, страт і жорстокого поводження;
надання міжнародним організаціям повного доступу до всіх місць утримання;
звільнення цивільних осіб, яких утримують без законних підстав;
репатріація тяжкопоранених і тяжкохворих військовополонених;
притягнення винних до відповідальності та використання санкційних і міжнародно-правових механізмів.
Потенціал таких заяв залежить від їх продовження. Без поіменних санкцій, підтримки розслідувань, збереження доказів, дипломатичної координації та тиску щодо доступу Міжнародного комітету Червоного Хреста політична декларація ризикує залишитися лише фіксацією позиції.
Водночас офіційна заява ЄС має практичну цінність: вона консолідує правову кваліфікацію подій, підтримує вимоги України та створює основу для подальших рішень держав-членів.
Що вже передбачає українське законодавство
В Україні діє Закон № 2010-IX, який регулює встановлення факту позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії та передбачає окремі заходи соціального і правового захисту для постраждалих та членів їхніх сімей.
Однак наявність рамкового закону ще не означає цілісної державної системи. На практиці родини стикаються з довгим встановленням статусу, фрагментованими реєстрами, відсутністю інформації, складністю отримання допомоги та нерівномірним доступом до реабілітації після звільнення.
У Плані законопроєктної роботи Верховної Ради на 2026 рік є питання захисту дітей та прав громадян на тимчасово окупованих територіях. Водночас окремого комплексного законодавчого напряму, який би одночасно охоплював дорослих цивільних заручників, військовополонених, зниклих безвісти, їхні родини та реінтеграцію звільнених, не простежується.
Від міжнародної заяви до державної політики
Парламентська відповідь має виходити за межі чергової декларації. Доцільно сформувати окремий законодавчий пакет із такими напрямами:
1. Єдина система обліку
Сумісні державні реєстри з чітким розподілом доступу та захистом персональних даних.
2. Окремий правовий маршрут для цивільних заручників
Від встановлення факту незаконного утримання до міжнародного розшуку, звільнення і компенсації.
3. Підтримка родин
Правова, психологічна, соціальна та фінансова допомога без необхідності багаторазово підтверджувати той самий статус.
4. Протокол повернення і реінтеграції
Невідкладна медична допомога, документування катувань, психологічна реабілітація, відновлення документів і професійна адаптація.
5. Парламентський контроль
Регулярний публічний звіт уряду про кількість встановлених випадків, доступ міжнародних організацій, допомогу родинам і виконання програм реабілітації.
Окремо необхідно визначити показники результативності. Вимірювати слід не лише кількість ухвалених актів, а й час встановлення статусу, строки призначення допомоги, охоплення медичною та психологічною реабілітацією, частку родин із визначеним державним координатором і кількість задокументованих справ, переданих міжнародним слідчим механізмам.
Матеріали Європейського Союзу та ООН дають достатню основу для предметної української дискусії. Вони поєднують перевірені цифри, особисті свідчення, правову оцінку та перелік міжнародних вимог.
Головний потенціал цієї інформації — не у повторенні факту російських злочинів, а у формуванні конкретного порядку денного для парламенту й уряду. Україна потребує системи, в якій людина не зникає між статусами, державними органами та різними процедурами після повернення.
Цивільний заручник — не одиниця обміну. Це людина, яку держава-агресор зобов’язана звільнити, а Україна — знайти, повернути, захистити та не залишити наодинці після полону.
Джерела дослідження:
Європейська служба зовнішніх справ, заява Європейського Союзу на засіданні Ради Безпеки ООН за формулою Аррії, 10 серпня 2026 року.
Організація Об’єднаних Націй, офіційна стенограма засідання щодо військовополонених, цивільних осіб, позбавлених волі, та іноземних бійців, 10 серпня 2026 року.
Моніторингова місія ООН з прав людини в Україні, дані про цивільні жертви за перше півріччя 2026 року.
Міжнародний комітет Червоного Хреста, роз’яснення щодо доступу до військовополонених і цивільних інтернованих.
Верховна Рада України, План законопроєктної роботи на 2026 рік, постанова № 4774-IX.
Автор: Євген Гетьман, правник
