Є теми, які незручно обговорювати публічно. Саме тому їх потрібно обговорювати першими.
Місця несвободи — це не периферія держави. Це її найжорсткіший тест. Там, де людина не може вільно вийти, самостійно обрати лікаря, безперешкодно поскаржитися чи захистити себе, держава отримує максимальну владу над її життям, тілом і гідністю.
Саме тому Спеціальна доповідь Національного превентивного механізму за 2025 рік має бути прочитана не як технічний звіт. Це політичний документ про якість державного управління, верховенство права і реальну здатність України відповідати європейським стандартам навіть під час війни.
Головна небезпека — не лише порушення, а їхня нормалізація
Доповідь НПМ фіксує широкий спектр проблем: неналежні умови тримання, ризики жорстокого поводження, проблеми з медичною допомогою, трудову експлуатацію, порушення права на приватність, слабкі механізми скарг, порушення прав людей з інвалідністю та маломобільних груп.
Але найбільш небезпечним є не сам факт порушень. Найбільш небезпечним є те, що частина з них має повторюваний характер. Коли проблема повторюється з року в рік, вона перестає бути випадком. Вона стає системною практикою.
А системна практика потребує не лише службових перевірок. Вона потребує політичного рішення, законодавчого перегляду і персональної відповідальності управлінців.
Що показують цифри НПМ 2025
Коли скарг немає — це не завжди означає, що проблем немає
Один із найтривожніших висновків доповіді — це ситуації, коли в окремих установах фактично відсутні звернення до Уповноваженого. На папері це може виглядати як спокій. У реальності це може означати протилежне: люди не мають безпечного, прямого і конфіденційного механізму для звернення.
Якщо людина в колонії або іншому місці несвободи не бачить скриньки для скарг, не має доступної інформації про контакти Омбудсмана, залежить від персоналу в передачі звернення, то її право на скаргу стає формальністю.
Медицина не може бути дисциплінарним інструментом
Окрема частина проблем стосується закладів охорони здоров’я, зокрема психіатричної допомоги. Доповідь описує випадки застосування фізичного обмеження, неналежного документування таких дій, а також ризики використання обмежувальних заходів як реакції на поведінку пацієнта.
Це принципове питання. Фізична фіксація або медикаментозне обмеження не можуть бути способом покарання, способом “навести порядок” або замінником професійної медичної роботи.
Якщо медичний інструмент починає виконувати дисциплінарну функцію, система виходить із поля права. У такій ситуації пацієнт перестає сприйматися як людина з правами і перетворюється на об’єкт управління.
Саме тут проходить червона лінія: лікування не може ставати покаранням, а безпека не може бути виправданням для приниження гідності.
Війна ускладнює ситуацію, але не скасовує гідність
Повномасштабна агресія Росії створила додаткові ризики для місць несвободи: обстріли, пошкодження інфраструктури, проблеми з евакуацією, енергопостачанням, опаленням, медичною допомогою і безпечними умовами перебування.
Але війна не може бути універсальним поясненням для всього. Вона може пояснити складність. Вона може пояснити дефіцит ресурсів. Але вона не може виправдати байдужість, недокументовані обмеження, відсутність механізмів скарг або системну недоступність допомоги.
Навпаки, саме під час війни якість держави перевіряється найжорсткіше. Бо сильна демократична держава відрізняється від авторитарної не тим, що не має кризи. А тим, що навіть у кризі не відмовляється від людської гідності.
Європейський курс починається не з переговорних розділів, а з практики
Для Європейського Союзу питання катувань, неналежного поводження, пенітенціарної системи, прав пацієнтів і доступу до механізмів скарг — це не другорядна гуманітарна тема. Це частина верховенства права.
Україна може мати сильні політичні аргументи, військову стійкість і високий рівень міжнародної підтримки. Але європейська інтеграція вимагає ще одного: здатності держави захищати людину там, де вона найслабша.
Саме тому висновки НПМ мають бути використані не як формальна звітність, а як дорожня карта для рішень парламенту, уряду, профільних міністерств і місцевої влади.
Що має бути зроблено
По-перше, необхідно забезпечити реальний, прямий і конфіденційний доступ до механізмів скарг у всіх місцях несвободи. Скриньки для звернень, контакти Омбудсмана, зрозуміла інформація для утримуваних осіб і заборона фільтрації скарг персоналом мають бути не рекомендацією, а стандартом.
По-друге, потрібно переглянути практику застосування фізичного та медикаментозного обмеження у медичних закладах. Кожен випадок має бути документований, обґрунтований, контрольований і перевірюваний.
По-третє, пенітенціарна медицина має рухатися до реальної інтеграції в єдиний медичний простір. Людина не втрачає право на медичну допомогу через те, що перебуває під вартою або відбуває покарання.
По-четверте, рекомендації НПМ мають отримати сильніший механізм політичного і адміністративного виконання. Якщо рекомендація роками повторюється, це вже не проблема моніторингу. Це проблема управління.
Спеціальна доповідь НПМ 2025 року має стати не просто ще одним документом у системі державної звітності. Вона має стати підставою для політичної розмови про відповідальність.
Бо там, де держава контролює людину, вона має не менше, а більше обов’язків. Там, де людина не може вийти, держава не має права відвернутися. Там, де людина не може говорити голосно, інституції мають чути уважніше.
Якщо держава не чує тих, хто перебуває за зачиненими дверима, вона ризикує втратити здатність чути суспільство загалом.
