Європа різко збільшує оборонні бюджети, але гроші самі по собі не створюють безпеку. Якщо кожна держава ЄС і далі купуватиме зброю окремо, плануватиме спроможності окремо і захищатиме лише власні промислові інтереси, континент ризикує отримати дорогу, повільну і погано сумісну оборонну систему.
Для України це не абстрактна дискусія у Брюсселі. Це питання фронту, ППО, боєприпасів, ремонту техніки, оборонної промисловості та майбутнього місця України в європейській безпековій архітектурі.
Новий брифінг Європейської парламентської дослідницької служби про спільний розвиток оборонних спроможностей ЄС показує головний парадокс нинішнього моменту. Європейські держави вже витрачають на оборону значно більше, ніж кілька років тому, однак ефективність цих витрат стримує фрагментація. У 2025 році сукупні оборонні видатки держав-членів ЄС оцінювалися приблизно у 381 млрд євро, або 2,1 % ВВП. Це великий ресурс, але він залишається розпорошеним між національними бюджетами, різними системами закупівель, різними оборонними культурами і різними промисловими пріоритетами.
Сполучені Штати мають значно централізованішу й стандартизованішу оборонну систему. Європейський Союз, навпаки, досі часто працює як складна мозаїка з двадцяти семи національних оборонних логік. У мирний час така мозаїка могла виглядати як нормальна ціна суверенітету. Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну вона дедалі більше виглядає як ризик: різні системи озброєння, різні стандарти ремонту, різні боєприпаси, різні виробничі цикли і надто повільне масштабування оборонної промисловості.
Головна дилема європейської оборони
Більше грошей: оборонні бюджети зростають, але без координації вони можуть залишитися набором національних закупівель, а не спільною європейською силою.
Менше дублювання: спільні програми дають сумісність, більші виробничі партії, прогнозований попит, нижчу вартість одиниці та сильнішу оборонну промисловість.
Український вимір: для України це означає швидші боєприпаси, сильнішу ППО, спільний ремонт техніки, інтеграцію оборонної промисловості та довгострокову безпекову співпрацю з ЄС.
Фрагментація як прихована слабкість Європи
Європейські армії мають багато різних систем озброєння. На папері це може виглядати як широка технологічна база. У реальному кризовому сценарії надмірна різноманітність означає складніше навчання, дорожче обслуговування, складнішу логістику і меншу сумісність. Коли техніка, боєприпаси, запасні частини і програмне забезпечення не стандартизовані, кожна операція стає повільнішою, а кожне рішення — дорожчим.
Україна добре розуміє цю проблему з фронтової практики. Коли на полі бою одночасно працюють різні артилерійські системи, різні бронемашини, різні засоби ППО і різні логістичні ланцюги, сила підтримки залежить не лише від кількості переданої техніки. Вона залежить від ремонту, запасних частин, боєприпасів, підготовки екіпажів і здатності швидко інтегрувати нові системи в уже існуючий бойовий контур.
Саме тому європейська сумісність — це не технічна зручність. Це реальна воєнна перевага. Для України вона означає швидший ремонт, зрозумілішу логістику, стабільніший доступ до боєприпасів і менше залежності від одноразових політичних рішень.
Як фрагментація перетворюється на втрату темпу
Різні моделі техніки: складніше навчання, ремонт, забезпечення і взаємозамінність.
Різні закупівлі: менші партії, вища ціна одиниці, слабший вплив на виробника і повільніші контракти.
Різні стандарти: менша сумісність у спільних операціях ЄС, НАТО та партнерських форматах.
Різні політичні пріоритети: складніше швидко закривати критичні прогалини, які вже проявила війна проти України.
Європейська промисловість сильна, але не всюди достатня
Європейська оборонна промисловість має серйозну базу. Вона здатна виробляти широкий спектр військової техніки, ракетних систем, бронетехніки, кораблів, авіаційних компонентів, електроніки та складних інженерних рішень. Airbus і MBDA є прикладами того, як багатонаціональна інтеграція може створювати сильні європейські промислові платформи.
Але нова епоха небезпеки вимагає більшої глибини. У кількох критичних сегментах Європа досі залежить від зовнішніх постачальників, насамперед від США. Йдеться про частину стратегічних спроможностей, системи протиповітряної і протиракетної оборони, важкий стратегічний транспорт, космічну розвідку, далекобійні засоби ураження, окремі безпілотні системи і високотехнологічні платформи.
Для України це особливо важливо. Коли міста щоденно живуть під загрозою ракетних і дронових ударів, питання європейської ППО не є академічним. Коли фронт потребує мільйонів боєприпасів, питання виробничих ліній у ЄС не є суто промисловим. Коли українська армія інтегрує західну техніку, питання стандартів, ремонту, запасних частин і довгих контрактів стає питанням фронтової стійкості.
Інструменти ЄС: від фондів до оборонної готовності 2030
Європейський Союз поступово створив систему інструментів для спільного розвитку оборонних спроможностей. Capability Development Plan визначає довгострокові пріоритети. Coordinated Annual Review on Defence аналізує національні оборонні плани і шукає можливості для співпраці. Permanent Structured Cooperation стала рамкою для спільних оборонних проєктів. European Defence Fund підтримує дослідження і розробку нових спроможностей. EDIRPA, EDIP і SAFE мають стимулювати спільні закупівлі, виробництво і промислове нарощування.
Особливе значення має порядок денний Readiness 2030. Його завдання — перетворити збільшення оборонних витрат на реальні спроможності: швидше виробництво, кращу координацію замовлень, менше регуляторних бар’єрів, підтримку стартапів, залучення приватного капіталу і довші горизонти для оборонної індустрії. Для Європи це спроба перейти від реакції на кризу до системної оборонної готовності.
Український чек-поінт
Чи входить українська оборонна промисловість до європейських виробничих ланцюгів, а не лише отримує разові замовлення?
Чи перетворюємо бойовий досвід України на спільні R&D-програми з ЄС?
Чи готове українське законодавство до швидкої підтримки оборонних інновацій, спільних підприємств і технологій подвійного призначення?
Чи зможе Україна бути партнером у виробництві безпеки, а не лише адресатом військової допомоги?
Україна має бути всередині, а не поруч
Українська оборонна промисловість за роки великої війни отримала досвід, якого не має жодна країна ЄС. Це швидке масштабування безпілотних систем, бойове тестування технологій, адаптація цивільних рішень до військових потреб, ремонт західної техніки, створення нових виробничих моделей під тиском фронту і постійна взаємодія з реальними потребами армії.
Саме тому Україна не повинна залишатися зовнішнім спостерігачем європейської оборонної політики. Ми маємо просувати участь у спільних виробничих ланцюгах, довгострокових контрактах, програмах ремонту, сертифікації, розробки дронів, ППО, РЕБ, кіберзахисту, логістики і військово-цивільних технологій. Європа може допомагати Україні, але й Україна може допомагати Європі швидше зрозуміти, які рішення справді працюють у війні XXI століття.
Це також парламентське питання. Нам потрібні закони, які допомагають оборонним інноваціям швидше проходити шлях від ідеї до фронту. Потрібні прозорі, але не паралізовані правила закупівель. Потрібна правова рамка для спільних підприємств, технологій подвійного призначення, захисту інтелектуальної власності, інтеграції українських компаній у європейські програми та довгострокової співпраці з оборонною промисловістю ЄС.
Парламентський вимір: питання не лише у витратах, а в результаті
Європейський парламент послідовно наголошує, що спільний розвиток оборонних спроможностей потрібен для зменшення дублювання, підвищення готовності, зміцнення промислової бази і реальної сумісності. Це важливий політичний зсув. Дискусія переходить із рівня “скільки витрачати” на рівень “як саме витрачати”. Бо неефективно витрачений оборонний бюджет не створює безпеки. Він створює ілюзію активності.
Для України цей підхід має стати частиною власної державної політики. Ми повинні говорити з ЄС не лише мовою потреб, а й мовою спроможностей. Україна має бойовий досвід, технологічну гнучкість і реальні уроки сучасної війни. Завдання держави — перетворити це на інституції, законодавство, виробництво, контракти і місце в європейській оборонній екосистемі.
“Європейська оборона більше не може бути мозаїкою національних рішень. Якщо Європа хоче вистояти, вона має навчитися виробляти безпеку разом. Україна має бути всередині цієї нової системи, бо саме на українському фронті сьогодні перевіряється реальна ціна європейської готовності”.
