Новини сайту

Рахункова палата показала одну з найнебезпечніших вразливостей української держави: система управління повенями існує на папері, має плани, відповідальні органи, гідрометеорологічну мережу, протипаводкові споруди й механізми реагування. Але як єдиний механізм, який діє на випередження, вона працює лише частково.

Для українського сьогодення це не абстрактна екологічна тема. Це про двір у громаді після нічної зливи, коли вода заходить у підвал. Про міст через малу річку, який не витримав паводку. Про людей, які отримали попередження занадто пізно або не зрозуміли, що саме їм робити. Про рятувальників, які першими заходять у воду, хоча система мала б спрацювати раніше.

Система є, але вона не зібрана в один робочий механізм

Головний висновок аудиту звучить жорстко: управління повенями в Україні не функціонує як повністю інтегрований механізм. Є стратегічні документи, плани, відомства, процедури, карти ризиків, системи оповіщення. Але між прогнозом, рішенням, оповіщенням, готовністю громади й реальним захистом територій часто виникає розрив.

У нормальній системі ланцюг має бути простим: спостереження — прогноз — попередження — рішення комісії ТЕБ та НС — оповіщення людей — превентивні дії — готовність техніки й резервів. Аудит показує, що цей ланцюг нерідко перетворюється на інший: прогноз був, попередження було недостатньо конкретним, рішення ухвалили вже під час або після події, а далі почалася ліквідація наслідків.

Це принципова різниця. Держава або управляє ризиком до того, як вода прийшла, або платить за наслідки після того, як вода вже зайшла в будинки, на дороги, у школи, лікарні, підвали й насосні станції.

Гідрометеорологічна система: проблема не лише у прогнозі, а в його придатності до дії

Рахункова палата не стверджує, що небезпечні явища взагалі не прогнозувалися. Навпаки, у досліджених випадках вони загалом прогнозувалися. Але попередження часто були недостатньо завчасними, надто загальними або не містили конкретики щодо населених пунктів, можливих наслідків і територій ризику.

Для громади така різниця критична. Повідомлення про сильний дощ по області — це одна інформація. А попередження, що конкретна мала річка може вийти з берегів, підтопити конкретні вулиці, перекрити міст і потребує підготовки евакуації, — це вже управлінський інструмент.

Окремий удар — втрата сучасного доплерівського метеорадара, знищеного у 2022 році. Він покривав лише 15 % території України, але навіть ця обмежена спроможність була важливою для оперативного бачення інтенсивності та розподілу опадів. Без сучасної радарної мережі держава гірше бачить, де формується загроза раптового затоплення.

Ще один симптом — обладнання. За 2022–2025 роки придбано лише 22 % визначеної потреби у приладах та устаткуванні для гідрометеорологічних спостережень. Частина обладнання експлуатується десятиліттями. В окремих випадках спостереження досі здійснюються вручну або візуально.

Протипаводкова інфраструктура: дамби старіють швидше, ніж держава їх відновлює

Другий великий блок проблем — фізичний стан протипаводкових споруд. Середній знос об’єктів протипаводкової інфраструктури становить 86 %. Майже половина об’єктів є повністю зношеними, ще понад п’ята частина має критичний рівень зносу.

Це означає, що в багатьох місцях Україна входить у сезон злив і паводків із дамбами, каналами, берегоукріпленнями та іншими спорудами, які вже давно потребують ремонту або реконструкції. А в умовах війни до природного зносу додалися прямі пошкодження: аудит фіксує 92 пошкоджені та 33 знищені гідротехнічні споруди.

Тут важлива деталь. Недофінансування — не єдина проблема. За 2023–2025 роки 156,9 млн грн відкритих асигнувань спеціального фонду не були використані та залишилися на кінець року. Тобто система одночасно не має достатньо грошей і не завжди здатна вчасно використати навіть ті кошти, які вже доступні.

Готовність громад: перший удар приймає місцевий рівень

Найболючіше місце — готовність на місцях. Саме громада першою бачить воду на вулиці, саме місцева влада першою має організувати оповіщення, евакуацію, підвезення води, перекриття небезпечних ділянок, роботу техніки й допомогу людям.

Але аудит показує, що місцеві системи оповіщення модернізовано лише у 12 % територіальних громад. Територіальні автоматизовані системи централізованого оповіщення введені в експлуатацію лише у 8 з 24 регіонів. Матеріальні резерви також не накопичені в повному обсязі: оперативний резерв ДСНС — 12 %, регіональні резерви — у середньому 54 %, місцеві — 48 %.

І ще одна цифра, яка має звучати не менш голосно, ніж відсоток зносу дамб: загальний індикатор обізнаності населення з правилами поведінки в умовах надзвичайних ситуацій становив лише 11 % у 2025 році при цільовому значенні 90 % на 2030 рік.

Парламентський вимір: закон ухвалити легше, ніж змусити систему працювати

Важливо, що у 2026 році Верховна Рада ухвалила закон щодо управління ризиками затоплення та участі України у Механізмі цивільного захисту ЄС. Це правильний євроінтеграційний крок. Але аудит показує: після закону починається найскладніше — підзаконні акти, бюджетні пріоритети, відповідальні органи, реальна інвентаризація споруд, оновлення обладнання, навчання людей і контроль виконання.

Для парламенту це означає потребу не лише ухвалювати європейські рамки, а й регулярно перевіряти, чи перетворюються вони на реальну спроможність держави. Бо якщо громада отримує попередження запізно, якщо дамба зношена, якщо резервів немає, а люди не знають, що робити, то європейська директива залишається красивим текстом без захисного ефекту.

Що має змінитися

Перше. Потрібен чіткий центр відповідальності за державну політику у сфері управління ризиками затоплення. Не розпорошена відповідальність, а зрозумілий орган, який відповідає за результат.

Друге. Плани управління ризиками затоплення мають бути оновлені з урахуванням війни, пошкодженої інфраструктури, втрати частини гідрометеомережі, припиненого обміну даними з РФ та Білоруссю і нових кліматичних реалій.

Третє. Гідрометеорологічна мережа потребує поетапного технічного переоснащення: автоматизованих постів, сучасних приладів, метеорадарів, програмного забезпечення і технічного персоналу, який здатен це обслуговувати.

Четверте. Протипаводкову інфраструктуру потрібно не просто ремонтувати за залишковим принципом, а інвентаризувати, ранжувати за ризиком і фінансувати насамперед ті об’єкти, від яких залежить безпека людей.

П’яте. Місцеве оповіщення, матеріальні резерви й навчання населення мають стати не формальною галочкою, а частиною безпеки громади так само, як укриття, електроживлення чи питна вода.

Повінь — це не тільки природне явище. Це тест на якість державного управління. Вода показує, де застаріла інфраструктура, де не працює координація, де попередження не стало рішенням, де громада залишилася без резерву, а люди — без зрозумілого алгоритму дій.

Україна не може дозволити собі систему, яка переважно реагує після катастрофи. У воєнній країні кожен міст, кожна насосна станція, кожна дорога, кожна громада мають додаткову ціну. Тому управління повенями має стати частиною нової політики стійкості: бачити загрозу раніше, попереджати точніше, діяти швидше, фінансувати розумніше.