Новини сайту

Україна пройшла надзвичайно складний і драматичний шлях від часу Революції Гідності 2013–2014 років. Ці події, відомі також як Євромайдан, стали поворотним моментом, коли громадяни масово виступили проти корупції, свавілля влади та порушень прав людини і заявили про прагнення бачити Україну європейською демократичною державою  .

Революція Гідності розпочалася наприкінці 2013 року з мирних протестів у відповідь на раптову відмову тодішньої влади підписати Угоду про асоціацію з ЄС, а переросла у масштабне народне повстання після жорстокого розгону студентів 30 листопада 2013-го . У лютому 2014 року режим Віктора Януковича впав, і країна взяла курс на докорінні зміни.

Однак перемога Майдану стала лише початком великих випробувань. РФ, не бажаючи втрачати вплив на Україну, у відповідь на європейський вибір українців розпочала військову агресію: у березні 2014 року була анексована Автономна Республіка Крим, а на Донбасі спалахнув збройний конфлікт . Відтоді безпекова ситуація залишалася вкрай напруженою, а у 2022 році російсько-українська війна перейшла у повномасштабну фазу вторгнення, яка триває дотепер. Попри воєнні загрози, українське суспільство і нова влада після 2014 року розпочали амбітний процес реформування держави – від очищення влади та боротьби з корупцією до зміцнення демократичних інституцій і поступової інтеграції з Європейським Союзом. Цей процес був підтриманий безпрецедентною міжнародною допомогою, але водночас наштовхнувся на потужний опір старих корупційних еліт і зовнішнього агресора.

Минуло понад десять років, і настав час критично оцінити: наскільки Україна наблизилася до тих ідеалів, за які стояв Майдан? Чи виправдала влада сподівання громадянського суспільства щодо європейської інтеграції, верховенства права та справедливості? Яких успіхів досягнуто на шляху реформ, а де сталися відкат і розчарування? Особливо гостро ці питання постали у 2025 році, коли парламент ухвалив скандальні поправки щодо повноважень антикорупційних органів – НАБУ і САП – що викликало перші з початку великої війни масові мирні протести по всій країні  . Ця ситуація багатьом нагадала про «червоні лінії» Революції Гідності та змусила провести паралелі з режимом Януковича. У цій статті ми проаналізуємо причини Євромайдану та очікування, які він сформував, простежимо розвиток відносин України з ЄС у 2013–2025 роках, оцінимо головні здобутки і прорахунки влади у виконанні «домашнього завдання» Майдану, а також реакцію Європейського Союзу на цей непростий шлях.

Нижче представлено ключові етапи та тенденції десятиліття, що минуло після Майдану, із фокусом на взаємодії громадянського суспільства та парламенту, значущості реформ для суспільства та ролі європейських партнерів. Цей огляд дозволить побачити цілісну картину: наскільки далеко Україна просунулась від часів Януковича, що змінилось на краще, а що залишається невирішеним викликом – і що це означає для майбутнього європейської України.

Причини Революції Гідності: європейський вибір проти корупції

Революція Гідності (Євромайдан) стала результатом збігу глибоких суспільних протестних настроїв, що накопичувалися в Україні на початку 2010-х років, та конкретного політичного рішення, яке обурило мільйони. Однією з головних передумов була авторитарна концентрація влади президентом Віктором Януковичем і його оточенням («Сім’єю») та стрімке згортання демократичних свобод після 2010 року  . Українці дедалі більше обурювались масштабною корупцією, безкарністю чиновників і репресивними діями силовиків. Соціологічні опитування напередодні подій фіксували зростання готовності людей виходити на протести проти свавілля влади  .

Водночас стратегічним вибором держави у 2013 році офіційно був курс на європейську інтеграцію, закріплений у законах і підтримуваний значною частиною суспільства. Уряд Януковича обіцяв підписати з ЄС довгоочікувану Угоду про асоціацію, що мала відкрити шлях до поглибленого співробітництва, торгівлі та реформ. Проте в останній момент, у листопаді 2013 року, влада зробила різкий поворот: Кабінет Міністрів раптово оголосив про призупинення підготовки до підписання угоди з ЄС, посилаючись на економічні труднощі та тиск з боку РФ  . Фактично українське керівництво відмовилося від європейського курсу, до якого саме ж і закликало раніше. Цей крок багато хто сприйняв як зраду національних інтересів і ознаку розвороту країни назад під російський вплив.

21 листопада 2013 року громадянське суспільство відреагувало моментально: того ж вечора кількасот небайдужих зібралися в центрі Києва – на Майдані Незалежності – на знак протесту проти зміни курсу . Так почався Євромайдан – мирна акція за скасування рішення уряду і продовження євроінтеграції. Вимоги протестувальників швидко сформулювалися дуже чітко: відставка прем’єра Миколи Азарова та уряду за «зраду», невідкладне ухвалення євроінтеграційних законів (зокрема щодо звільнення ув’язненої опозиційної лідерки Юлії Тимошенко) і негайне поновлення курсу на зближення з ЄС аж до підписання Угоди на саміті у Вільнюсі  . Гаслом Майдану стало «Україна – це Європа», а синьо-жовті прапори майоріли поруч із синім прапором Євросоюзу.

Попри переважно молодіжний склад перших мітингів, підтримка протестів зростала з кожним днем. Переломною подією став нічний силовий розгін демонстрантів 30 листопада 2013 року, коли спецпідрозділ «Беркут» жорстоко побив студентів, що лишалися на Майдані . Ці кадри шокували країну і свій. Наступного дня сотні тисяч киян вийшли на вулиці – протест набув масового характеру. Мета акцій розширилась: тепер люди вимагали не тільки євроінтеграції, а й покарання винних у насильстві, захисту гідності громадян та зміни самої системи влади. «Одними з головних причин протестів стали надмірна концентрація влади в руках Януковича та небажання народу миритися зі сповзанням країни до статусу фактичної колонії РФ», зазначається в аналізі подій тих днів  . Іншими словами, українці повстали не лише за європейську угоду, а проти перетворення України на корумповану автократію російського зразка.

Протягом грудня 2013 – лютого 2014 року Київ та інші міста стали ареною драматичного протистояння між протестувальниками і силовиками. Попри спроби влади придушити опір (у січні 2014-го парламент підконтрольний Януковичу навіть ухвалив так звані «диктаторські закони», що значно обмежували громадянські свободи), Майдан вистояв. Ціна свободи виявилася високою: понад сотня загиблих активістів, названих пізніше Небесною сотнею. Але режим впав – 22 лютого 2014 року Віктор Янукович утік з країни. Революція Гідності перемогла, відкривши Україні шлях до демократичних змін. Як згодом  підкреслив журналіст Мустафа Найєм (один із учасників Євромайдану): «Українці вийшли на Майдан не за абстрактну Європу, а за конкретні європейські цінності – гідність, справедливість та верховенство права». Саме ці цінності з того часу стали дороговказом для українського громадянського суспільства.

Відзначаючи роль народу в тих подіях, Європейський Союз офіційно визнав, що антикорупційні та демократичні перетворення, започатковані після Майдану, були здійснені на вимогу українського народу і що вони є «наріжним каменем трансформації України та її тіснішої інтеграції з ЄС» . Революція Гідності дала потужний суспільний мандат на зміни – і нова влада, що прийшла після втечі Януковича, мусила зважати на цей запит.

Євроінтеграція як дороговказ: взаємини з ЄС після Майдану

Після перемоги Революції Гідності Україна чітко визначила євроінтеграцію пріоритетом зовнішньої і внутрішньої політики. Вже у березні 2014 року, через кілька тижнів після зміни влади, в Брюсселі було підписано політичну частину Угоди про асоціацію з Євросоюзом, а у червні 2014-го – економічну частину (включно з поглибленою зоною вільної торгівлі). Ратифікація угоди відбулася восени 2014 року, попри складну обстановку – фактично під гуркіт гармат на Донбасі. Цей крок засвідчив незворотність європейського вибору України і започаткував новий формат відносин з ЄС. Замість декларацій про наміри з’явився всеосяжний план дій: Угода про асоціацію містила сотні зобов’язань щодо реформування українського законодавства і стандартів у відповідності до права ЄС.

Європейський Союз, зі свого боку, продемонстрував солідарність із українцями, які заплатили кров’ю за шанс жити у вільній європейській країні. Брюссель негайно запровадив санкції проти винних у насильстві проти майданівців та розпочав масштабні програми підтримки реформ. 2014 року ЄС ухвалив пакет фінансової допомоги Україні обсягом понад 11 млрд євро, включно з макрофінансовими кредитами, грантами на відбудову інституцій, гуманітарною допомогою постраждалим від війни тощо . Євросоюз також надавав політичну підтримку: зокрема, в Європарламенті та на самітах ЄС неодноразово лунали заяви про те, що «майбутнє України – у сім’ї європейських народів». Хоча формально перспектива членства ще не була визначена, Україна отримала від Європи потужний сигнал підтримки.

Варто підкреслити, що європейська інтеграція стала не просто зовнішньополітичним курсом, а й інструментом внутрішніх перетворень. Угода про асоціацію включала детальний «дорожній набір» реформ майже в усіх галузях – від верховенства права до екології – з конкретними строками виконання. Це створило безпрецедентний тиск на українську владу виконувати взяті зобов’язання, а для громадянського суспільства – важіль контролю за цим процесом. Уряди після 2014 року запровадили щорічне публічне звітування про виконання Угоди, що дозволяє відстежувати прогрес. За офіційними даними, попри всі перешкоди, Україні вдалося виконати значну частину завдань асоціації. Так, на кінець 2022 року було імплементовано близько 55% зобов’язань за Угодою (враховуючи як повністю виконані, так і частково виконані кроки) . Частка повністю виконаних завдань склала більш ніж 30% – решта ж перебували в процесі виконання . Це означає, що попереду ще багато роботи, але тенденція – позитивна. Особливо показовим є факт, що навіть повномасштабна війна не зупинила поступальний рух: у 2023 році, за даними Transparency International, Україна поліпшила свій Індекс сприйняття корупції до 36 балів зі 100, що на 11 пунктів більше, ніж було до Майдану (25 балів у 2013 році) . Такий прогрес за десятиліття – найкращий результат серед країн, які нині є кандидатами на вступ до ЄС, хоч показник України все ще суттєво поступається середньоєвропейському  .

Окремою віхою стало отримання безвізового режиму з ЄС. Це було давньою мрією українців, тісно пов’язаною з майданними гаслами свободи пересування та «повернення в Європу». Євросоюз поставив жорсткі умови: виконання Плану дій з візової лібералізації, який вимагав запровадження біометричних паспортів, реформу міграційної і прикордонної служби, а головне – створення нових антикорупційних органів та системи електронного декларування статків посадовців. Україна поетапно виконала ці вимоги, зокрема заснувавши НАБУ, САП і НАЗК та запустивши е-декларування у 2016 році. У червні 2017 року Рада ЄС ухвалила рішення про безвіз для України, і з 11 червня 2017-го українці отримали право подорожувати до більшості країн Європи без віз. Це було сприйнято як величезний символічний і практичний здобуток – «вікно в Європу» відкрилося. Важливо, що створення незалежних антикорупційних органів було прямою умовою запровадження безвізового режиму , і українська сторона усвідомлювала: відкат у цій сфері може привести до скасування привілею. Європейський Союз запровадив навіть спеціальний механізм призупинення безвізу на випадок, якщо країна-отримувач відмовиться від взятих антикорупційних зобов’язань. Таким чином, боротьба з корупцією стала невід’ємною частиною євроінтеграційної логіки.

Слід згадати і про безпрецедентний поворот у відносинах Україна–ЄС у 2022 році. 24 лютого 2022-го розпочалося повномасштабне російське вторгнення, кидаючи виклик самому існуванню української державності. У відповідь Європейський Союз не лише надав масштабну воєнно-фінансову допомогу Україні, а й пішов на історичний крок – надав нашій державі статус кандидата на членство в ЄС. Це сталося у червні 2022 року і було визнано як акт солідарності та стратегічне рішення: ЄС продемонстрував, що бачить Україну майбутнім членом спільноти, розуміючи її боротьбу як боротьбу за спільні європейські цінності . Водночас кандидатство супроводжувалося «семи умовами» – рекомендаціями Єврокомісії, які Україна має виконати перед початком переговорів про вступ. Ці умови включають реформи Конституційного Суду, посилення антикорупційних інституцій (зокрема призначення постійного керівника САП, що було виконано влітку 2022-го), боротьбу з відмиванням коштів, впровадження «антиолігархічного» законодавства тощо. Таким чином, навіть у розпал війни євроінтеграційний порядок денний залишився актуальним: Україна продовжує рухатися шляхом реформ, а ЄС – уважно оцінювати цей прогрес. Як наголосив представник Єврокомісії Гійом Мерсьє у липні 2025 року, «повага до верховенства права та боротьба з корупцією – центральні елементи ЄС. Від України як кандидата очікується повна відповідність цим стандартам», і Євросоюз надає значну фінансову допомогу, «ставлячи її в залежність від прогресу у прозорості, судовій реформі та демократичному врядуванні»  . Іншими словами, курс на ЄС став для України дороговказом, але й суворим іспитом одночасно.

Взаємодія з ЄС за цей час носила двосторонній характер: з одного боку, українське суспільство і влада брали на себе зобов’язання і прагнули до європейських стандартів, з іншого – ЄС підтримував фінансово, технічно і політично, але й жорстко питав за результати. Це партнерство дало чимало відчутних плодів. Євросоюз став найбільшим торговельним партнером України – частка ЄС у нашому експорті перевищила 40%. Українці отримали можливості для навчання, стажування, бізнесу в Європі. В країні реалізовано десятки спільних проєктів – від реформування поліції (EUAM) до розвитку малого бізнесу (ініціативи EU4Business) і диджиталізації (проєкт EU4DigitalUA)  . Європейські стандарти поступово стають нормою у різних сферах – від безпеки харчових продуктів до енергетики. Звичайно, цей шлях не був і не є гладким: часом реформи пробуксовували, стикалися з корупційним саботажем або просто бракувало адміністративних спроможностей, особливо під час війни. Наприклад, у другій половині 2021 та в 2022 роках загальний прогрес виконання асоціації збільшився лише на 6% . Утім, загальна динаміка залишається позитивною – Україна не звернула з європейського шляху, задекларованого Майданом. Як слушно зауважили оглядачі, «українці продовжують платити дуже дорогу ціну за те, щоб бути частиною Європи, а не “русского мира”» , – і ця ціна вимірюється не тільки економічними втратами, а й життями героїв, які захищають країну від агресора.

Реформи і здобутки після Майдану: антикорупційна інфраструктура, децентралізація, нова поліція

Відразу після Революції Гідності перед Україною постало завдання демонтажу старої корумпованої системи і побудови нових інституцій, які б відповідали суспільному запиту на справедливість. Центральне місце серед цих перетворень зайняла боротьба з корупцією – проблема, що була однією з головних причин Майдану і ключовим гальмом на шляху розвитку країни. У 2014–2015 роках, за активної участі громадянського суспільства та під тиском західних партнерів, в Україні почали створювати антикорупційну інфраструктуру нового типу, незалежну від політичного втручання. Це можна назвати однією з найважливіших прямих спадщин Майдану.

Створення НАБУ і САП – новий підхід до розслідування корупції

Першим кроком стало заснування Національного антикорупційного бюро України (НАБУ). Закон про НАБУ ухвалили вже у жовтні 2014 року, невдовзі після парламентських виборів, які привели до Верховної Ради чимало нових проєвропейських депутатів. Бюро офіційно запрацювало навесні 2015-го після відбору директора на відкритому конкурсі за участі міжнародних експертів. На НАБУ поклали місію розслідування корупційних злочинів серед високопосадовців – міністрів, народних депутатів, суддів, керівників держкомпаній тощо . Це була принципово нова інституція, покликана замінити неефективну систему, де боротьба з корупцією була під контролем корумпованої ж прокуратури. Фактично НАБУ отримало статус незалежного органу досудового слідства із власними детективами та оперативними підрозділами, щоб викривати топ-корупцію.

Одразу стало очевидно: для успішної роботи НАБУ потрібна автономна прокуратура, що здійснюватиме нагляд за розслідуваннями і представлятиме обвинувачення в суді, не залежачи від Генерального прокурора (який підпорядковується президенту). Тому в 2015 році був створений інший орган – Спеціалізована антикорупційна прокуратура (САП) . Формально САП стала структурно незалежним підрозділом Генпрокуратури, але з окремим статусом і власним керівником, якого також обирали через конкурсну комісію. САП отримала виключну юрисдикцію над провадженнями НАБУ – тобто тільки прокурори САП могли скеровувати до суду справи, розслідувані детективами бюро, що мало запобігти втручанню політично залежних прокурорів.

НАБУ і САП стали двома ключовими стовпами нової антикорупційної системи, про які до 2014 року годі було й мріяти. Їх поява без перебільшення є прямим наслідком Революції Гідності. Як пізніше відзначали ЗМІ, створення незалежних антикорупційних органів було однією з вимог Євросоюзу та МВФ у рамках структурних реформ, що Україна зобов’язалася провести задля зближення з ЄС . Ба більше – це була умова надання Україні безвізового режиму та значної західної фінансової допомоги . Таким чином, громадянське суспільство, яке вимагало реальної боротьби з корупцією на Майдані, отримало в особі НАБУ і САП інструмент втілення цієї вимоги, а західні партнери – гарантію, що їхня підтримка не розчиниться в кишенях корупціонерів. Не випадково в ЄС прямо вказували: «антикорупційні інституції, створені на вимогу Українського народу, є наріжним каменем трансформації України та її тіснішої інтеграції з ЄС» , і фінансова допомога Євросоюзу прив’язана до їх належного функціонування .

Перші роки роботи НАБУ та САП показали і здобутки, і проблеми. З одного боку, детективи НАБУ розпочали сотні розслідувань проти високопосадовців, котрі раніше були «недоторканними». Серед підозрюваних опинилися народні депутати, керівники державних підприємств, судді, міністри і навіть чинний на той час голова ДФС. Такі прецеденти були немислимі для Генпрокуратури старого зразка. З іншого боку, жодна резонансна справа не дійшла до вироку роками – причиною стала відсутність спеціалізованого антикорупційного суду та спротив у звичайних судах. До того ж, політична еліта чиняла постійний опір незалежності НАБУ. Уже в 2016–2017 роках виникли перші скандали: тодішній Генпрокурор Юрій Луценко відкрито конфліктував із НАБУ, були спроби через парламент звільнити директора бюро або призначити «кишенькового» аудитора, що міг дати підстави для такого звільнення. Громадські активісти й міжнародні партнери щоразу били на сполох, і ці наміри вдавалося зупинити. Належний рівень громадянського контролю став невід’ємною рисою нової системи. Наприклад, у грудні 2017 року, коли група депутатів намагалася протиснути законопроєкт про спрощення звільнення керівників НАБУ і САП, посольства США та ЄС заявили про неприпустимість підриву незалежності органів, створених у відповідь на вимоги Майдану . Тиск громадськості всередині країни теж був величезний: проводилися мітинги на підтримку НАБУ, антикорупційні НУО (Центр протидії корупції, Transparency International Україна та інші) розгорнули активну інформаційну кампанію на захист реформ. Це стало новою нормальною практикою – громадянське суспільство перетворилося на постійного «сторожового пса», який не дає повернути процес назад.

Вищий антикорупційний суд та НАЗК: замкнене коло боротьби з корупцією

Зрештою, щоб антикорупційні справи не губилися в судах загальної юрисдикції, у червні 2018 року Верховна Рада ухвалила закон про створення Вищого антикорупційного суду (ВАКС). Це рішення дозрівало довго і приймалося важко – проти виступала частина політиків і суддівського корпусу. Але під тиском громадськості і за умови МВФ та ЄС (які прямо пов’язали надання кредитів із утворенням ВАКС) закон було ухвалено. Передбачалося, що суддів Антикорупційного суду відбиратимуть за участю міжнародних експертів, аби максимально убезпечити від корупції сам суд. Так і сталося: у 2019 році новостворений ВАКС розпочав роботу. Невдовзі він почав виносити перші вироки – і хоча переважно це були справи дрібного хабарництва, вперше в історії сучасної України суд почав карати і високопосадовців (наприклад, заступників міністрів, депутатів) реальними строками ув’язнення. Нехай поки що таких вироків одиниці, але прецедент створено: «недоторканних» більше немає. Антикорупційна трьохланкова система НАБУ–САП–ВАКС запрацювала, хоча і не бездоганно. Це однозначно належить до ключових досягнень влади після Майдану, які принципово відрізняють нинішню Україну від тієї, якою вона була за Януковича. Недарма головна редакторка видання Kyiv Independent Ольга Руденко, реагуючи на події 2025 року, нагадала: «Антикорупційні органи були здобутком Майдану. Вони оплачені кров’ю людей» . Справді, появу цих органів слід розглядати як виконання обіцянки Революції Гідності: більше жодної терпимості до клептократії.

Паралельно було створено Національне агентство з питань запобігання корупції (НАЗК) – ще один стовп антикорупційної політики. НАЗК почало працювати у 2016 році та впровадило систему електронного декларування, коли тисячі посадовців – від Президента і депутатів до суддів і прокурорів – щороку подають відкриті декларації про майно і доходи. Для України це була революційна прозорість. Суспільство вперше побачило реальні статки чиновників, що викликало шок (колекції швейцарських годинників, автопарки люксових авто, мільйони доларів готівкою тощо). Е-декларування стало ефективним інструментом громадського контролю, а НАБУ отримало багато справ завдяки аналізу цих декларацій. Євросоюз і тут відіграв роль рушія: запуск системи декларування був одним із критеріїв безвізу. У ЄС цей крок високо оцінили, назвавши Україну «піонером регіону у відкритості влади». Проте боротьба за збереження цієї реформи тривала: у 2020 році Конституційний Суд шокував країну, скасувавши кримінальну відповідальність за брехню в деклараціях і поставивши під сумнів повноваження НАЗК щодо перевірки декларацій. Це створило конституційну кризу – антикорупційна реформа опинилася під ударом. Реагуючи на скандал, ЄС колективно заявив, що антикорупційна інфраструктура є наріжним каменем інтеграції України, і масштабна допомога Євросоюзу прив’язана до її збереження . У результаті, в грудні 2020 року парламент швидко ухвалив новий закон, який відновив необхідні норми, а президент Зеленський пішов на безпрецедентний крок – своїм указом призупинив повноваження глави КС (що викликало суперечки щодо конституційності, але продемонструвало рішучість влади не допустити демонтажу реформи).

Отже, антикорупційні здобутки після Майдану включають:

• Незалежні органи розслідування та прокуратури (НАБУ, САП), що розслідують топкорупцію без прямого контролю з боку політичних фігур .

• Спеціалізований антикорупційний суд (ВАКС), який розглядає справи високопосадовців і поступово виносить вироки, долаючи багаторічну практику безкарності.

• Прозорий механізм декларування статків та превентивний орган НАЗК, які зробили доходи чиновників публічними і створили інструмент запобігання корупції на майбутнє.

Ці інституції стали предметом гордості для громадянського суспільства і лакмусовим папірцем для влади: їх незалежність – індикатор, наскільки влада дотримується духу Майдану. Україна сьогодні за антикорупційною архітектурою випереджає багато пострадянських країн, де й близько немає таких органів. Недаремно у 2025 році, коли влада спробувала обмежити їхні повноваження, українці масово відчули це як зраду і повернення в минуле – про цей кричущий випадок детально йтиметься нижче.

Децентралізація та нова поліція: наближення влади до людей

Ще одним великим блоком реформ стала децентралізація. Стара модель управління, успадкована з радянських часів, була надміру централізованою: всі ресурси стікалися до Києва, а місцева влада мала обмежені повноваження і фінанси. Гасло «дати більше влади громадам» звучало на Майдані поруч із антикорупційними. Після 2014-го розпочалася реформа децентралізації, яку експерти називають однією з найуспішніших. Суть її полягала у створенні об’єднаних територіальних громад (ОТГ), передачі їм значної частки податків і бюджетів та розширенні повноважень на місцях. Законодавчу базу під це підготували ще за уряду Арсенія Яценюка у 2014–2015 рр., а далі процес пішов: села і міста добровільно об’єднувалися в більші громади, отримували ресурси на школи, лікарні, інфраструктуру. Держава і донори (в тому числі ЄС через програму U-LEAD) допомагали навчанням кадрів, субвенціями на розвиток. Результати стали відчутними: місцеві бюджети зросли в рази, почався будівельний бум в регіонах, адміністративні послуги наблизилися до людей через сучасні Центри надання адмінпослуг (ЦНАП). До кінця 2020 року Україна завершила формування нової територіальної основи – було утворено близько 1 470 громад, ліквідовано застарілий поділ на райони, впроваджено вибори до рад нових ОТГ. Децентралізація зміцнила локальну демократію і зменшила простір для корупції «нагорі», бо фінансові потоки більше не зосереджені виключно у центральному бюджеті. Євросоюз високо оцінив цю реформу, оскільки вона відповідає європейським принципам самоврядування. В офіційних звітах ЄС за 2015–2019 роки неодноразово зазначалося, що Україна досягла значного поступу в реформі місцевого самоврядування, і що це сприяє стійкості країни перед зовнішніми та внутрішніми викликами. Фактично децентралізація стала одним із «тихих героїв» постмайданних змін: менш медійною, ніж боротьба з корупцією, але не менш важливою для трансформації системи влади.

Помітним і символічним досягненням раннього постмайданного періоду була також реформа патрульної поліції. У 2015 році старий ДАІ та ППС розформували, а на вулиці міст вийшла нова патрульна поліція – молоді хлопці та дівчата у новій формі, набрані за конкурсом, навчені за підтримки інструкторів зі США та ЄС. Це мало колосальний психологічний ефект: довіра громадян до поліції на старті реформи злетіла, адже люди відчули реальні зміни – хамовитих ДАІшників із жезлами замінили ввічливі патрульні з нагрудними камерами, які зверталися «пані/пане». Нехай далі в реформі виникли труднощі (очистити весь склад поліції від старих кадрів не вдалося, не вистачало ресурсів, а частина нових патрульних швидко звільнилася розчарувавшись), проте факт залишається: міліція була перетворена на поліцію із новими принципами роботи. Це теж стало прямим наслідком Майдану, де одним із тригерів був саме міліцейський терор проти активістів. Євросоюз запустив в Україні консультативну місію (EUAM) з реформ сектора цивільної безпеки, яка й нині допомагає впроваджувати європейські стандарти в роботі поліції, прокуратури та інших органів.

Інші реформи: очищення влади, прозорість і економічні зміни

Після революції влада намагалася швидко продемонструвати, що «часи змінилися», шляхом так званої люстрації. 2014 року ухвалили Закон «Про очищення влади», який заборонив низці високопосадовців часів Януковича займати посади в органах влади. Під дію люстрації потрапили сотні чиновників (переважно з силових відомств, Мін’юсту, податкової тощо). Хоча цей процес був далеко не досконалий і згодом зазнав критики (деякі звільнені поновлювалися через суди, а справжні «хитрі корупціонери» часто уникли люстрації), символічно він продемонстрував: стара еліта відповідальна за узурпацію влади та насильство, і їй не місце в новій Україні.

Одночасно були зроблені важливі кроки для прозорості влади. Запрацювала система електронних державних закупівель ProZorro (2015 рік), що суттєво знизила простір для «відкатів» на тендерах – кожен журналіст чи громадянин міг тепер відстежити, хто і за скільки купує товари та послуги за бюджетні кошти. Реформа держзакупівель заощадила мільярди гривень і отримала міжнародне визнання як історія успіху. Так само відкрили раніше закриті реєстри – наприклад, реєстр нерухомості, компаній, земкадастр. Журналісти-розслідувачі отримали потужні інструменти, щоб виводити на чисту воду корупційні схеми, і регулярно ними користувалися, чим підвищували відповідальність влади.

Економічні реформи теж були невід’ємною частиною постмайданного порядку денного, адже ЄС та МВФ очікували від України оздоровлення фінансів і дерегуляції. У 2014–2016 роках вдалося стабілізувати макроекономічну ситуацію (після глибокої кризи 2014 року), очистити банківську систему від неплатоспроможних банків (було ліквідовано понад 80 банків-фантомів, через які відмивалися кошти), запровадити ринкові ціни на газ замість корупційних дотацій (саме на газових схемах за Януковича кралися мільярди, а реформа цін і корпоративне управління «Нафтогазу» перекрили ці потоки). Велику увагу приділили енергетичній незалежності від РФ: з 2015 року Україна припинила прямий імпорт газу з РФ, натомість організувавши постачання з ЄС. Це позбавило Кремль ще одного важеля тиску і прибутків від корупції на газових контрактах.

Окремо слід відзначити, що громадянське суспільство увійшло у владу – багато активістів і волонтерів 2014 року були обрані до Верховної Ради першого постмайданного скликання (2014–2019). У парламенті з’явилися цілі групи молодих реформаторів, які лобіювали зміни (наприклад, антикорупційний комітет Ради очолив журналіст Єгор Соболєв, один з авторів люстраційного закону; Мустафа Найєм, Сергій Лещенко займалися питаннями антикорупційної політики, Ганна Гопко – зовнішньої політики і євроінтеграції тощо). Це забезпечувало тісну взаємодію між громадянським суспільством та законодавчим органом. Часто саме спільний тиск активістів та прогресивних депутатів змушував стару бюрократію ухвалювати потрібні рішення. Для координації реформ у 2014-2015 рр. був створений Національний рада реформ при Президенті (консультативний орган, куди ввійшли, крім посадовців, представники громадськості і експерти), а також урядово-громадська ініціатива Reanimation Package of Reforms (RPR) – коаліція з кількох десятків НУО, яка розробляла законопроєкти і моніторила їх виконання. RPR фактично став неформальним «мозковим центром» змін, готуючи тексти законів про НАБУ, НАЗК, держзакупівлі, децентралізацію і т.д., які потім депутати вносили в Раду і ухвалювали. Це унікальний випадок співтворчості суспільства і парламенту, що став можливим лише завдяки мандату, наданому Майданом.

Ключові здобутки влади України після Майдану (2014–2019):

• Відновлення європейського курсу: підписання та імплементація Угоди про асоціацію з ЄС, поглиблення політичних і економічних зв’язків із Європою  .

• Запуск антикорупційних органів (НАБУ, САП, НАЗК) та інструментів (е-декларування, ProZorro), які заклали інституційну основу для боротьби з корупцією на високому рівні  .

• Створення Антикорупційного суду, що доповнив цикл притягнення корупціонерів до відповідальності.

• Децентралізація: передача повноважень і ресурсів місцевим громадам, зміцнення місцевого самоврядування.

• Реформа поліції: нова патрульна поліція як символ змін у правоохоронній системі.

• Очищення та прозорість влади: люстрація найодіозніших представників попереднього режиму, відкриття даних і реєстрів, залучення активістів до державного управління.

• Економічна стабілізація та енергонезалежність: подолання фінансової кризи, наведення ладу в банківському секторі, усунення корупційних схем на газовому ринку, зменшення залежності від РФ в енергетиці.

Ці досягнення дали підстави говорити про «народження нової України» після Майдану. Європейський Союз у своїх офіційних звітах відзначав, що «Україна продовжує рухатися шляхом реформ, попри дестабілізуючі дії РФ…»  , наголошуючи водночас, що чимало викликів лишаються. І справді, поруч зі здобутками швидко виявилися системні проблеми і прорахунки, які стримували реалізацію всіх сподівань Майдану. Наступний розділ присвячений саме цим викликам і тому, як громадянське суспільство разом із міжнародними партнерами продовжували тиснути на владу, аби не допустити відкату реформ.

Виклики і відступи: саботаж реформ, старі еліти та вплив війни

Незважаючи на очевидний прогрес, шлях України після Революції Гідності був сповнений перешкод. Корупційна «контрреволюція» – так аналітики називали опір старої системи новим правилам гри. Старі еліти, частково люстровані, але не знищені, намагалися пристосуватися і зберегти свій вплив. Олігархи – надбагаті бізнесмени, які традиційно контролювали цілі сектори економіки і мали «своїх» депутатів у парламентах, – теж не збиралися здаватися. Крім того, війна на сході та анексія Криму створили додаткові важелі для гальмування реформ: під гаслом «не на часі, в країні йде війна» окремі політики виправдовували відсутність змін або навіть спроби відкотити вже прийняте.

Судова реформа: незавершена боротьба

Найбільшою невдачею або принаймні незавершеною реформою експерти одностайно називають реформу судової системи. Без справедливих судів усі інші здобутки залишаються крихкими, адже корумпований суд міг скасувати будь-яке рішення чи випустити на волю будь-якого хабарника. Після Майдану було усвідомлення цієї проблеми, і у 2016 році навіть внесли зміни до Конституції щодо правосуддя, перезапустивши процедури добору суддів. Створили новий орган – Вищу раду правосуддя (ВРП) – покликаний стежити за доброчесністю суддів. На папері все виглядало добре, але на практиці судова мафія дуже швидко адаптувалася і продовжила домінувати. Громадські організації – зокрема Громадська рада доброчесності – виявили, що переатестацію 2016–2018 років пройшли переважно ті ж самі судді, багато з яких не могли пояснити свої статки або виносили неправомірні рішення за Януковича. Судді, які покривали фальсифікації справ Майдану чи ухвалювали «диктаторські закони» 16 січня 2014-го, залишилися на посадах. Конституційний Суд, як вже згадувалося, став розсадником проблем: до його складу у 2019–2020 рр. потрапили особи, пов’язані з проросійськими політиками, які потім саботували антикорупційне законодавство.

Верховний Суд оновили конкурсним шляхом у 2017 році, проте й там знайшлися люди з сумнівним минулим. Кульмінацією стала гучна справа 2023 року, коли голова Верховного Суду Всеволод Князєв був викритий на отриманні хабаря $2,7 млн – це затримання провело саме НАБУ спільно з САП. Скандал продемонстрував, що навіть найвища судова інстанція не очистилася від корупції, попри всі попередні реформи.

Європейський Союз чітко давав знати, що судова реформа – умовa подальшого просування України до членства. Однією з семи умов кандидатства є реформування Конституційного Суду із запровадженням прозорого відбору суддів за участю незалежних експертів. Також ЄС вимагає перезапустити Вищу раду правосуддя і Вищу кваліфікаційну комісію суддів (ВККС) – органів, що відповідають за призначення та звільнення суддів, – з залученням громадськості і міжнародних партнерів. Україна у 2022–2023 рр. почала виконувати ці вимоги: було ухвалено новий Закон про КСУ, створено Дорадчу групу експертів з міжнародників для добору кандидатів до КСУ, за новими правилами запрацювали ВРП та ВККС (теж за участі незалежних експертів у відборах). Проте на практичне очищення судової системи знадобляться роки, а головне – політична воля. На жаль, поки що судова гілка влади залишається «ахіллесовою п’ятою» українських змін. Недарма європейські представники постійно повторюють: «верховенство права залишається в центрі порядку денного вступу до ЄС» , а незалежні і доброчесні суди – критично важливі.

Корупція і політика: жодного топ-посадовця не ув’язнено

Хоч антикорупційна інфраструктура й була створена, справедливості хотілося «тут і зараз». Багато людей очікували, що відразу після Майдану корупціонери понесуть покарання. Цього, на жаль, не сталося. Жоден високопосадовець часів Януковича (окрім самого Януковича і декількох міністрів, яких заочно засудили за державну зраду у зв’язку з подіями 2014-го) не відбув реального тюремного покарання за корупційні злочини – більшість втекли до РФ чи в Європу. Не вдалося притягнути до відповідальності й винних у розстрілах Небесної сотні та репресіях проти майданівців: суди тягнуться роками, багато обвинувачених колишніх силовиків виїхали з країни. Це величезна рана в суспільстві. У 2019 році, коли минуло 5 років після Майдану, родини загиблих героїв заявляли про саботаж розслідувань. Частину провини люди покладають на попередню владу (президента Порошенка та його команду), яка начебто не доклала достатньо зусиль. Як результат, у масовій свідомості накопичувалось розчарування: «корупціонери й досі не сидять, справедливості нема». Це стало однією з причин, чому на виборах 2019 року суспільство радикально оновило владу, проголосувавши за Володимира Зеленського – політика-новачка, який обіцяв «посадити весною всіх старих» та викорінити корупцію.

Однак і за нового політичного керівництва системних посадок не сталося. Так, було показово заарештовано кількох чиновників на хабарах, порушено низку справ щодо діячів попередньої влади (проти Петра Порошенка та його оточення відкривалися провадження, але з очевидним політичним підтекстом – жодне з них не доведено до вироку). Справді гучних тюремних вироків топ-чиновникам не було ні за Порошенка, ні за Зеленського. Це підірвало віру частини людей у те, що мети Майдану – подолання кланової корупції – досягнуто. Попри функціонування НАБУ/САП/ВАКС, впливові фігуранти знаходили способи уникати покарання (затягування судів, втеча за кордон, рішення Конституційного Суду на їхню користь тощо). У рейтингу сприйняття корупції, хоча Україна й поліпшила показники, все одно в 2021 році була на 122 місці, а в 2022 – на 116-му зі 180 країн . Це свідчить, що корупція лишається серйозною проблемою. Низка скандалів підривала довіру суспільства: наприклад, історія 2016 року з «рюкзаками Авакова» (коли сина міністра МВС підозрювали у розкраданні, але суд закрив справу), або скандал 2017 року з розкраданнями в оборонці за участі осіб, близьких до президента Порошенка (так звана справа «Укроборонпрому»). У 2020 році спалахнув скандал навколо брата голови ОПУ Андрія Єрмака, якого звинуватили в торгівлі посадами – розслідування великого ходу не отримало. Такі історії створювали відчуття неповноти змін: ніби правила для всіх змінилися, але для «своїх» – ні.

З іншого боку, громадянське суспільство стало значно сильнішим і організованішим, ніж до Майдану. Тому кожен випадок корупції на високому рівні вже не міг бути замовчаний: його підхоплювали медіа, активісти, міжнародні партнери. Влада мусила реагувати, хоча б імітуючи бурхливу діяльність. А іноді і справді робила кроки вперед під тиском обставин. Так було у випадку з уже згаданим затриманням голови Верховного Суду у 2023 році: суспільний резонанс змусив суддів ВСУ самих проголосувати за відставку Князєва, а Зеленський назвав це «чисткою, яка давно назріла». Зрештою, Зеленський узагалі пішов на кілька знакових кроків у боротьбі з олігархами – наприклад, у 2021 році ініціював «антиолігархічний закон», який зобов’язує визначати офіційний перелік олігархів та обмежує їхній вплив на політику. Закон викликав суперечки (дехто вважав це піар-кроком, адже реальних механізмів він мало давав), але факт: вперше поняття «олігарх» було введено юридично, що саме по собі показово.

Війна 2022 року теж парадоксально вплинула на корупцію. З одного боку, через воєнний стан контроль суспільства послабився – наприклад, було закрито доступ до реєстрів, припинено обов’язкове подання е-декларацій на час війни (щоб убезпечити дані чиновників та їхні сім’ї). Цим скористалися недоброчесні елементи: на початку 2023 року гримнули скандали з закупівлями Міністерства оборони за завищеними цінами (зокрема, коли журналісти викрили закупівлю яєць для армії по 17 грн, що набагато більше ринкової ціни). Громадськість вибухнула обуренням – і Зеленський був змушений звільнити кількох високопосадовців Міноборони та обласних військкомів. З іншого боку, сама війна багато в чому «вибила ґрунт» з-під деяких корупційних схем: наприклад, проросійські олігархи втратили активи і вплив (показовий приклад – Віктор Медведчук, який за президентства Зеленського спочатку потрапив під санкції РНБО, а у 2022 році був заарештований за державну зраду і пізніше обміняний; його телеканали закриті, партія ОПЗЖ заборонена). Інший олігарх, Ігор Коломойський, який свого часу вважався неформальним союзником Зеленського, у 2022–2023 рр. потрапив під американські санкції і розслідування в Україні – СБУ звинуватила його у фінансових злочинах, було проведено обшуки, накладено арешти на його майно. Таке ще кілька років тому важко було уявити.

Отже, провали влади в боротьбі з корупцією можна резюмувати так: відсутність вироків «великій рибі», повільність і саботаж судової системи, часом – вибірковість правосуддя та власне продовження корупційних практик новими посадовцями. Це підривало довіру до влади і було в розріз із очікуваннями Майдану. Але кожного разу, коли влада намагалася зробити крок назад, суспільство реагувало протестом або тиском, а ЄС і Захід нагадували про обумовленість допомоги реформами. Так тримався крихкий баланс, аж до 2025 року, коли цей баланс, здавалося, був порушений – і Україна побачила наймасовіші акції протесту з часів Майдану.

Кульмінація: криза 2025 року навколо НАБУ/САП та протест суспільства

Липень 2025 року увійде в новітню історію як момент, коли протистояння між громадянським суспільством і владою за курс реформ вийшло на поверхню попри воєнний стан. Ситуація драматично нагадала події десятирічної давнини, викликавши алюзії на часи Януковича. Суть кризи – рішення влади фактично підірвати незалежність двох головних антикорупційних органів, НАБУ і САП, які, як уже зазначалось, є дітьми Революції Гідності.

22 липня 2025 року Верховна Рада без попереднього обговорення в другому читанні ухвалила законопроєкт №12414 з поправками, що значно обмежили самостійність НАБУ і САП. Ці поправки з’явилися раптово – їх внесли до тексту законопроєкту прямо перед голосуванням на комітеті, причому сам законопроєкт стосувався спочатку зовсім іншого питання (розшуку зниклих безвісти під час війни) . В результаті 263 народні депутати, переважно від владної фракції «Слуга народу», а також партії «Батьківщина» Юлії Тимошенко та деяких груп колишньої ОПЗЖ, проголосували «за»  . Спроби опозиції (фракції «Європейська Солідарність» і «Голос») зняти це питання з розгляду або заблокувати трибуну успіху не мали  . У той самий вечір президент Володимир Зеленський підписав закон – блискавична швидкість, що викликала шок у спостерігачів .

Що ж передбачав цей закон? Ухвалені норми фактично підпорядковували НАБУ і САП Генеральному прокурору, якого призначає президент. Зокрема, Генпрокурору надавалися права: витребувати будь-які матеріали розслідувань НАБУ, давати бюро письмові вказівки, передавати справи НАБУ до інших органів, перепідпорядковувати прокурорів САП, а також закривати провадження за клопотанням сторони захисту . Керівник САП, за новими правилами, фактично ставав фігурою номінальною, оскільки ключові рішення могли прийматися Генпрокурором . По суті, як заявили самі очільники НАБУ та САП на спільному брифінгу, «263 голосами була знищена антикорупційна інфраструктура»: бюро втрачало незалежність і перетворювалося на підрозділ Генпрокуратури, а вся система гарантій, вибудувана з 2015 року, нівелювалася  . НАБУ попередило, що в таких умовах воно більше не зможе притягати до відповідальності високопосадовців – всі справи можна буде заблокувати на рівні Генпрокурора.

Примітно, що це голосування сталося наступного дня після масштабних обшуків у НАБУ та САП: 21 липня Служба безпеки України, Державне бюро розслідувань і Офіс Генпрокурора провели близько 70 обшуків у приміщеннях бюро та антикорупційної прокуратури . Формально СБУ заявила, що проводить операцію з «нейтралізації російського впливу» в НАБУ (нібито один із детективів контактував з РФ) . Проте у САП розцінили обшуки як спробу отримати доступ до всіх секретних матеріалів та можливість втрутитися в розслідування НАБУ . Тим більше, їх провели тоді, коли керівники НАБУ і САП перебували за кордоном у відрядженні . Це виглядало як спланована акція тиску. А вже зранку 22 липня профільний парламентський комітет нашвидкуруч погодив поправки, що позбавляли НАБУ незалежності . Такий збіг обставин викликав підозри: схоже, частину політичного керівництва не влаштовувала активність бюро, особливо на тлі війни, коли зростали бюджети і спокуса до зловживань.

Реакція суспільства і партнерів була миттєвою та різко негативною. Ще до голосування, коли з’явилися перші повідомлення про зміст поправок, представники Євросоюзу і G7 публічно висловили занепокоєння. Зокрема, від імені ЄС речник Єврокомісії заявив, що «антикорупційні органи мають вирішальне значення для програми реформ України і повинні діяти незалежно, щоб боротися з корупцією та підтримувати довіру суспільства», нагадавши, що значна фінансова допомога ЄС надається за умови прогресу у сфері прозорості, судової реформи та належного врядування  . Він наголосив: «Для вступу України в ЄС необхідна здатність боротися з корупцією і забезпечувати інституційну стійкість. ЄС буде продовжувати стежити за ситуацією і підтримувати Україну в дотриманні верховенства права» . Посли країн G7 теж зробили спільну заяву, що уважно слідкують за подіями навколо НАБУ, мають серйозні занепокоєння і збираються обговорити це з українською владою . Особливо жорстко висловилась Німеччина: голова комітету Бундестагу у справах ЄС Йоганн Вадефуль попередив, що обмеження незалежності антикорорганів «ускладнює шлях України до ЄС» і що він очікує від Києва послідовного продовження боротьби з корупцією  . Президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн через свого прессекретаря передала Зеленському «серйозні занепокоєння» і вимагала роз’яснень, нагадавши: «повагу до верховенства права і боротьбу з корупцією – центральні елементи ЄС, і від України як кандидата очікується повна відповідність цим принципам»  .

В українському інформаційному просторі це рішення парламенту спричинило справжню бурю обурення. Журналісти й активісти відкрито заговорили про «повернення до часів Януковича». В соцмережах вірусно розійшлись порівняння: відомий журналіст Данило Мокрик написав, що «цей липень у виконанні Банкової – це чисто януковицькі вайби… Те, що відбулося сьогодні в Раді, навіть схоже на непідписання асоціації. Бо воно наглухо несумісне з нашою євроінтеграційною дорожньою картою» . Головред The Kyiv Independent Ольга Руденко емоційно заявила: «Дивлячись, як сьогодні влада знищує незалежну антикорупційну інфраструктуру, щоб зберегти себе, я бачу перед очима картини 11-річної давнини – як люди йдуть вгору Інститутською з дерев’яними щитами. Антикорупційні органи були здобутком Майдану, оплаченим кров’ю людей. Людей, яких сьогодні зрадили» . Ці слова особливо відгукнулися суспільству: виходило, що влада своїм рішенням перекреслює жертви Небесної сотні і воїнів, які нині гинуть за європейське майбутнє України.

Симптоматично, що навіть деякі представники влади розкритикували такий крок. Мер Києва Віталій Кличко, у якого триває давній конфлікт із Офісом президента, назвав новий закон «таким, що не наближає Україну ні до ЄС, ні до демократії і верховенства права, а також до тих цінностей, за які сьогодні гинуть українські воїни» . Подібну думку висловив Кирило Буданов, голова Головного управління розвідки Міноборони: він натякнув, що внутрішні чвари під час війни смертельно небезпечні, нація програє, якщо її розривають протиріччя, і закликав вирішувати суперечки «шляхом відкритого діалогу задля спільної мети – відстояти країну» . ГУР МО навіть застерегло, що російські спецслужби можуть використати українські протести, щоб дестабілізувати державу . Це показує, що навіть силовики усвідомлювали ризик: дії парламенту створюють тріщину в єдності в найгірший момент.

Але попри воєнний час і такі застереження, громадянське суспільство вирішило не мовчати. Вже ввечері 22 липня тисячі людей вийшли на стихійні акції протесту у Києві, Львові, Дніпрі, Одесі та інших містах  . Це були перші масові демонстрації з початку повномасштабної війни, адже суспільство до того намагалося зберігати єдність і уникати протестів, щоб не грати на руку ворогу. Але тут терпець увірвався. У столиці місцем збору обрали площу біля Театру ім. Франка – найближчу точку до Офісу президента, куди був доступ (Банкова охороняється під час війни)  . Люди принесли плакати «Руки геть від НАБУ!», «Ганьба!», «Захистимо демократичні інститути!», лунали гасла проти президентської канцелярії . За оцінками ЗМІ, в Києві зібралося до тисячі протестувальників , ще приблизно стільки ж – у Львові та сотні в інших містах. Це небачено багато як для умов воєнного стану, де діє комендантська година і зібрання фактично заборонені. Протести були мирними, без політичних прапорів – переважно прийшла молодь, ветерани, волонтери. Вони наголосили, що захищають зараз не просто НАБУ, а саму ідею, за яку йде війна: ідею європейської України без корупції та без свавілля влади.

«Те, що відбулося у Верховній Раді – акт внутрішньої підривної діяльності в умовах війни», – заявив активіст Сергій Стерненко, підкресливши, що більшість військових, волонтерів та громадян обурені діями нардепів  . Такої єдності різних прошарків суспільства у протесті проти рішення влади не спостерігалось давно. Дехто прямо ставив ультиматуми: колишній чиновник Максим Нефьодов написав: «12 років – і ми по колу повертаємось сюди ж? Далі, розуміємо, або Майдан-3, або грузинський сценарій (відмова від ЄС і скасування безвізу)? Та все це під час війни?!» . Центр громадянських свобод (лауреат Нобелівської премії миру 2022) закликав Президента негайно накласти вето на закон, бо той становить «пряму загрозу верховенству права та правам людини» . Transparency International Україна також закликала зупинити знищення незалежності НАБУ та САП, а Центр протидії корупціїзаявив, що депутати проголосували за демонтаж ключових антикорупційних реформ, і що «законопроєктом №12414 Зеленський повертає нас в часи Януковича»  .

Таким чином, вже через дві доби влада опинилася під колосальним тиском – і внутрішнім, і зовнішнім. Увечері 23 липня, через день після підписання закону, президент Зеленський вимушено виступив із заявою: він пообіцяв «внести новий законопроєкт, що стане відповіддю на реакцію суспільства і посилить незалежність антикорупційних інституцій»  . Тобто де-факто визнав хибність попереднього рішення, хоча прямо це не озвучив. 24 липня Зеленський подав до парламенту президентський законопроєкт, який скасовував скандальні правки: зокрема, знову обмежував повноваження Генпрокурора, забороняючи йому втручатися у справи НАБУ чи забирати їх, і повертав інші гарантії незалежності НАБУ/САП  . НАБУ привітало цей проєкт, зазначивши, що він «відновлює всі процесуальні повноваження та гарантії незалежності НАБУ і САП» . Ба більше, група народних депутатів від кількох фракцій (навіть включно з частиною «Слуги народу») зареєструвала свій законопроєкт №13531, який передбачав повне скасування всіх норм про НАБУ/САП з нещодавно ухваленого закону №12414  . Депутат Ярослав Железняк (один з ініціаторів) прямо сказав, що цей документ має зупинити «демонтаж НАБУ і САП» та анулювати рішення від 22 липня .

Станом на кінець липня 2025 року влада опинилася перед вибором: або швидко відкотити зміни, або ризикувати втратою підтримки суспільства і скандалом з ЄС. За повідомленнями преси, голосування про відновлення незалежності НАБУ і САП планується на 31 липня  . Представники влади запевняють, що врахували «дзвінок суспільства». Зокрема, сам Зеленський заявив, що «почув людей… і важливо зберегти незалежність [антикорупційних органів] та єдність»  . В його риториці з’явився і традиційний мотив про «російське втручання»: мовляв, зміни до закону були потрібні для захисту від впливу РФ, але тепер все зроблять збалансовано, без «російських зв’язків»  . Однак значна частина суспільства сприйняла це скептично. Як відзначила правозахисниця Олександра Матвійчук, влада продемонструвала «відсутність інстинкту самозбереження», і хоча їй неважливо, чим це закінчиться для самої влади, але важливо – для країни: такі дії під час наступу російських військ є «подарунком рф» . Фактично виходить, що українське громадянське суспільство в 2025 році змушене було знову боронити ті самі принципи, що й у 2013-му: європейський вибір, демократичні цінності, верховенство права. І знову – проти власної влади, хай тепер і демократично обраної.

Ситуація навколо НАБУ/САП 2025 року стала лакмусовим папірцем, який показав, наскільки далеко чинна українська влада готова зайти у відступі від сподівань Майдану. Хоча формально керівництво держави продовжує декларувати відданість євроінтеграції і боротьбі з корупцією, цей інцидент викрив небезпечні тенденції: прагнення централізувати контроль над всіма сферами, нетерпимість до інституційної незалежності, готовність пожертвувати реформами заради політичної доцільності. Деякі оглядачі навіть порівняли Зеленського з Януковичем – хоча така аналогія й перебільшена (в Україні як і раніше є вільна преса, активне громадянське суспільство і конкурентні вибори, чого не було за Януковича), але «тривожний сигнал» очевидний. Литовське видання LRT вийшло із заголовком: «Це не Янукович, але сигнал тривожний: що стоїть за законом, який вдарив по НАБУ і САП» . А The Wall Street Journal процитував Дар’ю Каленюк (виконавчу директорку Центру протидії корупції), яка сказала: «те, що відбувається – це демонтаж антикорупційної інфраструктури України», додавши, що США останнім часом менше тиснули з питання корупції, і це розв’язало владі руки для послаблення НАБУ . Тобто навіть західні союзники визнали серйозність проблеми. Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) також застерегла, що атака на антикорупційні органи «негативно вплине на інвестиції в оборону та фінансування відновлення України» , фактично підтвердивши ризики міжнародної ізоляції у разі згортання реформ.

На щастя, українська демократія вкотре довела свою життєздатність: суспільство і медіа все ще здатні швидко мобілізуватися і вплинути на рішення влади. За кілька днів активного спротиву неправомірний, по суті, закон був відправлений в утилізацію. У цьому – величезна відмінність від часів Януковича. Як зауважив публіцист Віталій Портников, «Зеленський – не Янукович, бо Янукович би не відступив і топив протести в крові. Нинішня влада все ж вимушена рахуватися з громадською думкою і позицією Заходу». Проте зворотний бік цієї ситуації – втрата суспільної довіри. Раз порушивши «червону лінію», влада зруйнувала значну частину кредиту довіри, який мала від початку війни. Показово, що навіть деякі голоси з владної команди визнали помилку: Давид Арахамія, голова фракції «Слуга народу», заявив, що ситуацію з НАБУ/САП буде виправлено новим законом, визнавши «комунікаційний провал» і необхідність «почути суспільство» . Це щонайменше свідчить: суспільство навчило владу уроку, як колись Майдан навчив Януковича, що повернення до старих порядків не буде.

Громадянське суспільство і парламент: уроки взаємодії з 2013 по 2025

Події 2025 року стали логічним – хоч і тривожним – підсумком багаторічної взаємодії (а інколи й боротьби) між громадянським суспільством України та її владою, особливо парламентом. За цей час склалася своєрідна модель, яку можна охарактеризувати так: суспільство – генератор змін та контролер влади, парламент – поле битви різних сил, де рішення залежать від тиску та домовленостей. Варто виділити кілька ключових тез цієї історії:

• Громадянське суспільство після Майдану стало зрілим і впливовим гравцем. Активісти та експерти не пішли з вулиць після революції – вони увійшли в комітети, робочі групи, створили коаліції на кшталт RPR, які писали законопроєкти і вимагали їх ухвалення. Суспільство навчилося професійно моніторити дії парламенту: всі пленарні засідання, голосування, проєкти законів перебували під прицілом десятків громадських організацій і журналістів. Це унеможливило «тиху» здачу інтересів – майже завжди, коли в Раді виникав законопроєкт, що загрожував реформам, про нього одразу ставало відомо, підіймався розголос, звернення до міжнародних партнерів тощо. Наприклад, спробу впровадити декларації для антикорупційних активістів у 2017 році (ініціатива, що виглядала як помста влади) було зрештою скасовано у 2019-му під тиском західних партнерів та вимог громадськості. Або рішення Конституційного Суду 2020-го – суспільство оперативно організувало акції «Варта на Банковій», вимагаючи від президента і парламенту реагувати, і домоглося прийняття «виправляючого» закону.

• Парламент став більш відкритим, але залишався ареною боротьби нових і старих принципів.Після Майдану склад Верховної Ради значно оновився – з’явилися молоді реформатори. Але одночасно в Раді лишалися і представники старої системи, а також нові популісти і приховані лобісти олігархів. Тому чи не кожне прогресивне рішення вимагало мобілізації. У 2014–2018 роках прозахідна більшість часто «ламала через коліно» опір: згадаймо, як у 2018-му за закон про Антикорупційний суд депутати проголосували лише після чіткого сигналу з-за кордону, що без цього не буде траншу МВФ і безвіз опиниться під питанням. У 2019 році, коли монобільшість «Слуги народу» зайшла до Ради, здавалося, настав зоряний час реформ – адже вперше одна партія могла ухвалювати рішення самостійно. І справді, спочатку так і було: Рада тоді шаленої швидкості (так званий «турборежим») прийняла купу законів – про зняття депутатської недоторканності, про незаконне збагачення, про реформу прокуратури, запуск земельної реформи тощо. Але з часом і монобільшість розкололася на групи впливу, з’явилися «темні конячки», що лобіювали чиїсь інтереси. А головне – практично зник баланс сил. Якщо в старому парламенті влада залежала від коаліції різних фракцій (і громадськість могла апелювати до опозиції чи до окремих фракцій усередині коаліції), то монобільшість 2019–2023 сконцентрувала контроль в одних руках – керівництва Офісу президента. Це прискорило прийняття добрих законів, але також полегшило і проштовхування спірних рішень, якщо такі підтримувалися нагорі.

• Європейський Союз став важливим союзником українського громадянського суспільства у впливі на парламент. Багато реформ пройшли лише тому, що були частиною міжнародних зобов’язань. Парламентарі знали: якщо не проголосувати – буде втрачена підтримка Заходу. Класичним прикладом є щорічні звіти про виконання асоціації, де ЄС чітко вказував, що зроблено, а що ні, і український уряд мусив реагувати. Заяви делегації ЄС або послів G7 в Києві теж мали великий вплив: вони підтримували голос суспільства. У критичний момент 2020 року, коли КСУ скасував антикорупційні норми, ЄС публічно нагадав, що його масштабна фінансова допомога прив’язана до збереження антикорупційної архітектури . А у 2025-му, як ми бачили, реакція ЄС та G7 допомогла швидко змусити владу відступити від хибного кроку. Така ситуація, з одного боку, вигідна суспільству, бо є додатковий тиск на владу. З іншого – ставить питання суверенітету рішень. Критики часто дорікали, мовляв, закони пишуть «під диктовку Заходу». Але варто розуміти: ЄС виступав тут радше арбітром, який нагадував про взяті Україною ж зобов’язання перед своїми громадянами. У підсумку ця тристороння взаємодія (суспільство – парламент – ЄС) виявилася ефективною у просуванні багатьох реформ.

• Війна згуртувала суспільство і владу проти зовнішнього ворога, але не скасувала суспільного запиту на реформи. Після лютого 2022 року значна частина дискусій про внутрішні проблеми відійшла на другий план перед лицем екзистенційної загрози. У перші місяці вторгнення рейтинг довіри до Зеленського злетів до рекордних ~90%, парламент працював майже одноголосно, а будь-яка критика могла сприйматися як підрив єдності. Проте вже до кінця 2022-го громадськість почала повертатися до ідей: за що ж воюємо? Чи не за ті самі цінності, що і на Майдані? І якщо так, то перемога буде марною без продовження реформ. Вимога «не чіпайте реформи, навіть під час війни» стала консенсусною серед активної частини суспільства. Це частково розділяла й влада – наприклад, уряд Дениса Шмигаля звітував, що попри війну виконав 70% завдань асоціації за 2022 рік . Президент Зеленський у зверненнях до західних аудиторій постійно наголошував, що Україна залишається демократичною і рухається до ЄС навіть у війні. Водночас було і відчутне сповільнення реформ, і гучні скандали. Але війна не зупинила громадський контроль: у січні 2023 року після викриттів у Міноборони і низці обласних військкоматів послідувала хвиля звільнень – це сигнал, що суспільство не пробачить мародерство на армії.

• Парламент у 2023–2025 роках працював у специфічних умовах воєнного стану, коли фактично критика влади в публічному просторі стихла, опозиція була маргіналізована (частина проросійської опозиції взагалі заборонена, проєвропейська «ЄС» та «Батьківщина» не мали впливу на рішення монобільшості). Це дало владній команді відчуття вседозволеності, яке й вилилося в історію з НАБУ/САП. Але, як виявилося, навіть у таких умовах парламент не став повністю ручним органом: знайшлися депутати, які всупереч лінії Банкової блокували трибуну під час скандального голосування  , і ті, хто наступного дня допоміг написати закон про скасування правок . Тобто серед самих представників влади залишаються союзники громадянського суспільства. Інша річ, що їхній голос слабко чути, поки не заговорить вулиця.

Висновок із цього десятирічного досвіду взаємодії можна сформулювати так: українська демократія після Майдану функціонує в режимі постійного діалогу, а часом – жорсткого конфлікту між суспільством, яке хоче жити за новими правилами, та частиною владної верхівки, яка схильна до старих практик. Проте цей діалог усе ж приводить до поступу. Кожна криза зрештою вирішувалася на користь реформ, бо суспільство не здає позицій. Це – найбільше надбання Майдану: активні громадяни, які відчули свою силу і відповідальність. Вони вже не дозволять повернути авторитаризм чи тотальну корупцію. І, що важливо, у них є підтримка міжнародної спільноти, адже українці довели, що саме вони – носії європейських цінностей на пострадянському просторі.

Реакція Європейського Союзу: визнання успіхів, критика невдач і умовність підтримки

Європейський Союз протягом 2013–2025 років пройшов разом з Україною складний шлях – від розчарування через зірване підписання асоціації до історичного рішення надати Україні статус кандидата на членство в ЄС. Увесь цей час Брюссель уважно стежив за прогресом українських реформ, щедро підтримував їх фінансово, але й не соромився вказувати на недоліки. Взаємодія України та ЄС за цей період стала, по суті, безпрецедентним кейсом «експортy» європейських цінностей через м’яку силу і умовну підтримку.

Як вже зазначалося, ЄС позитивно оцінив багато трансформацій, започаткованих після Майдану. В щорічних звітах Єврокомісії (раніше – в рамках виконання Угоди про асоціацію, а з 2023-го – ще й «кандидатських» звітах) фіксувалося: Україна неухильно впроваджує важливі реформи, попри війну і внутрішні труднощі  . Зокрема, ЄС хвалив:

• успішну децентралізацію (її часто називали моделлю для інших країн регіону);

• впровадження електронних сервісів і цифровізацію (Україна стала лідером у цій сфері, що визнавали в ЄС);

• запуск антикорупційних органів та систему держзакупівель (ЄС фінансував і консультував ці напрями, тому ставив їх у приклад);

• реформу ринку газу та зміцнення енергонезалежності від РФ;

• зміни в сферах освіти, охорони здоров’я (хоча вони були суперечливі всередині країни, але міжнародні партнери відзначали позитивні результати, скажімо, створення центрів адмінпослуг чи впровадження автономії лікарень).

Окремо варто згадати про кризу 2019 року навколо ПриватБанку – найбільшого банку країни, який у 2016-му був націоналізований через загрозу банкрутства (пов’язану з махінаціями його власників, включно з Ігорем Коломойським). У 2019-му після обрання Зеленського (якого опоненти називали «креатурою Коломойського») виникла загроза, що нова влада поверне банк екс-власникам або виплатить їм компенсації. ЄС та МВФ зайняли жорстку позицію: якщо станеться відкат по ПриватБанку – не буде нової програми підтримки. Це було публічно озвучено. У підсумку Україна ухвалила так званий «антиколомойський» закон, що унеможливлював повернення націоналізованих банків колишнім власникам. Таким чином, ЄС допоміг відстояти складну, але важливу реформу фінансового сектора і уберегти Україну від повторного захоплення олігархом ключового банку. Це лише один з прикладів принциповості ЄС: там, де йшлося про системні ризики, Брюссель стояв твердо.

Водночас Євросоюз був суворим критиком пробуксовок у реформах. Серед основних претензій, які регулярно лунали в оцінках ЄС щодо України у 2016–2021 рр., були:

• недостатній прогрес у реформі судової влади (збереження корупції в судах, незавершене оновлення складу суддів);

• зволікання з покаранням корупціонерів і малий результат антикорупційних органів у вигляді вироків (хоч ЄС розумів, що проблема в судах, але наголошував на необхідності «відчутних результатів у боротьбі з високопосадовою корупцією»);

• політичний тиск на антикорупційні органи – коли траплялися кейси спроб звільнити директора НАБУ чи зірвати конкурс на голову САП, ЄС реагував негайно. В 2020 році, коли конкурс на керівника САП затягувався, посли G7 і Делегація ЄС видавали ледь не щомісячні заяви із закликом завершити процес добору чесно і швидко. Врешті, у липні 2022 року, невдовзі після отримання статусу кандидата, САП очолив незалежно обраний прокурор (Олександр Клименко) – і це одразу було відзначено Єврокомісією як виконання однієї з семи рекомендацій;

• незадовільні результати в деолігархізації і монополізації економіки. Хоч був прийнятий закон про олігархів, у ЄС радше чекають структурних змін – зменшення олігархічного впливу через антимонопольну політику, прозорість медіавласності, реформу судів (адже олігархи спираються на «куплені» суди). На 2025 рік, попри еміграцію деяких олігархів і послаблення інших, ЄС продовжує вимагати системних гарантій проти олігархії;

• реформа правоохоронних органів, зокрема Служби безпеки України. ЄС багато років наполягав, що СБУ має позбутися невластивих функцій (економічних розслідувань) і сфокусуватися на контррозвідці. Закон про реформу СБУ зрештою ухвалили 2022 року, але процес упровадження триває. Так само як реформа прокуратури: ЄС вітав очищення Генпрокуратури у 2019-му, але надалі критикував повільність добору місцевих прокурорів, скандали в Офісі Генпрокурора тощо.

• сфера прав людини і антикорупційної політики: був конкретний епізод, коли в 2020 році Верховна Рада намагалася поставити під контроль громадські антикорупційні організації (заборонити їм іноземне фінансування під виглядом боротьби з іноземними агентами). ЄС тоді жорстко зреагував, вказавши, що це неприпустимо. Законопроєкт було відкликано. Тобто Євросоюз слідкував не тільки за «високими» реформами, а й за такими атаками на громадянське суспільство.

Показовою була реакція ЄС на конституційну кризу 2020 року: тоді, після рішення КСУ, ЄС заявив, що антикорупційні інституції – наріжний камінь трансформації України та її інтеграції, і без них масштабна допомога ЄС під загрозою . Це примусило українську владу знайти вихід і відновити декларування. У продовження цього, питання реформ Конституційного Суду увійшло до сімки рекомендацій Єврокомісії для України у 2022-му. Тобто Брюссель не просто відреагував на кризу, а й прописав механізм, аби вона не повторилася (нові правила добору суддів КСУ). Така послідовність – характерна риса підходу ЄС.

Після того, як Україна отримала статус кандидата, оцінка Єврокомісії стала ще уважнішою. У першому ж звіті (лютий 2023 року) було дано детальний аналіз по 33 главах європейського права, де Україна вже наближена, а де – тільки початок. Загальний висновок: Україна непогано просунулась у ринкових реформах, технічних стандартах, цифровізації, але значно відстає в розділах правосуддя, екології, транспортної політики. Єврокомісар з питань розширення Олівер Варгеї у 2023 році неодноразово згадував Україну в контексті необхідності «сумлінного виконання рекомендацій і продовження реформ, незважаючи на війну». А Європарламент у резолюціях навіть прямо прив’язував початок перемовин про вступ до прогресу у боротьбі з корупцією (особливо згадували справу Князєва – голова Верховного Суду, спійманий на хабарі, – як доказ необхідності повного перезавантаження судової влади).

На тлі кризи липня 2025 року реакція ЄС була миттєвою і однозначною, як ми описали: від фон дер Ляєн до послів країн-членів – всі стали на бік незалежності НАБУ/САП  . Більше того, за інформацією Radio Free Europe, єврокомісарка з питань внутрішніх справ Ілва Йоганссон достроково поїхала з України, дізнавшись про ухвалення цього закону – такий демарш чітко натякнув Києву на невдоволення Брюсселя . Пізніше представник ЄС Матті Маасікас сказав, що це “не вплине на оцінку України, бо помилку виправили”, але сам факт показовий. Слід додати, що ЄС використовує механізми умовності: наприклад, у 2020 році був заморожений другий транш макрофінансової допомоги (€600 млн) через невиконання низки умов, серед яких був і запуск ВККС для суддів. Гроші виділили тільки коли у 2021 році Верховна Рада прийняла закон про конкурсну комісію з міжнародними експертами для ВККС. Тобто «батіг і пряник» працює постійно.

Окремо варто згадати, що попри всю критику, ЄС високо оцінив стійкість України у протистоянні агресору та здійсненні реформ паралельно. 2022 року голова Євроради Шарль Мішель сказав: «Україна здійснила більше реформ за останні 7 років, ніж за попередні десятиліття». А 2023-го Ursula von der Leyen у виступі в Києві наголосила: «Ви боретеся на двох фронтах – проти ворога і проти корупції – і робите це успішно. Ми підтримуємо вас на обох шляхах». Це свідчить про стратегічну політичну підтримку: ЄС хоче бачити Україну в своєму колі і готовий інвестувати в її успіх.

Загальний підсумок позиції ЄС щодо змін в Україні (2013–2025): Євросоюз виступав як провідник і гарант реформ, що відповідають цінностям Майдану. Він надавав кошти і експертизу, хвалив за успіхи (безвіз, децентралізація, антикорупційні інститути), але й відкрито картає за відкат чи застій (судова реформа, олігархи, атаки на НАБУ). Особливо жорстко реагував, коли зачіпалися принципи демократії і верховенства права – адже для ЄС це фундамент, і Україна як кандидат мусить їх поважати. Як відзначила єврокомісарка з питань розширення Марта Гарден, «незалежність НАБУ і САП критично важливі для вступу України до ЄС: верховенство права залишається в центрі переговорів про вступ» . Таким чином, ЄС фактично виступає зовнішнім гарантом, що «договір Майдану» – очікування суспільства щодо європейських реформ – буде виконано, навіть якщо внутрішні політики спробують хитнутися вбік.

Європейський Союз своєю підтримкою воюючої України у 2022–2025 рр. також певною мірою дав українській владі аванс довіри, розуміючи обставини. Але цей аванс не безкінечний. Відкриття повноцінних переговорів про вступ, як очікується, залежатиме від звіту Єврокомісії восени 2023 року, де буде оцінено виконання семи умов. На момент написання цієї статті, як повідомляє коаліція українських ГО, Україна повністю виконала 2 з 7 рекомендацій (закон про ВККС і призначення директора НАБУ), по 4 – є суттєвий прогрес, одна (боротьба з відмиванням) – потребує доопрацювання  . Тобто шанс отримати «зелене світло» є. Але випадок з НАБУ показав: один неправильний крок – і підтримка може захитатись. Уявімо, що було б, якби влада не відступила: за словами західних експертів, «це б поставило під сумнів готовність України до переговорів про членство і могло б відтермінувати процес на невизначений час». Брюссель чітко дає зрозуміти: допомога і майбутнє членство не є автоматичними – вони заслужені кров’ю і потом, і мають бути підкріплені реформами. І поки Україна демонструє рух вперед, ЄС буде поруч. Але якщо, не дай Боже, відбудеться відхід назад, Європа не буде закривати на це очі.

Чи здійснилися сподівання Майдану і що далі

Пройшло більше десяти років від початку Євромайдану – Революції Гідності, що задала нову траєкторію для України. Ця траєкторія безумовно веде до європейської сім’ї народів – в геополітичному, інституційному і ціннісному вимірах. Україна нині офіційно є кандидатом на вступ до ЄС, українці користуються безвізом, українська мова і культура утвердилися як невід’ємна частина європейського простору. Українська армія, стримуючи агресора, де-факто захищає східні кордони Європи. Здійснено глибокі внутрішні трансформації: створено сучасні антикорупційні органи, оновлено поліцію, впроваджено електронні сервіси світового рівня (додатком «Дія» захоплюються навіть на Заході), громади отримали ресурси для розвитку, ЗМІ і громадянське суспільство зберегли свободу і впливовість. Все це – реальні досягнення, які відповідають сподіванням Майдану на життя в гідності, за європейськими стандартами. Недарма індекс сприйняття корупції покращився, а світове опитування Gallup 2023 року показало рекордну кількість українців (близько 80%), що бачать своє майбутнє в ЄС.

Втім, шлях виявився довшим і звивистішим, ніж мріялось у зимові дні 2014-го. Влада України, навіть оновлюючись, не раз схилялася до старих звичок – до концентрації влади, кумівства, спроб контролювати незалежні органи. Особливо останні роки, зосередивши величезну владу в руках однієї політичної команди, показали: ризик відступу від ідеалів Майдану реальний. Під тиском війни і внутрішніх викликів президент Зеленський та його оточення іноді робили кроки, що суперечили логіці реформ – чи то прагнучи «швидких рішень» (як у випадку з НАБУ/САП, виправданому потребою воєнного часу, але суспільство це не прийняло), чи то піддаючись спокусі безконтрольності. Нинішня українська влада однозначно відійшла від частини суспільних очікувань Майдану, особливо в царині політичної культури: продовжує існувати кулуарне ухвалення рішень, домінує одна сила замість змагальності, інституційні стримування (як то незалежний суд чи справді опозиційний парламент) не запрацювали повною мірою. Простіше кажучи, в Україні досі більше «ручного режиму» в управлінні державою, ніж хотілося б громадянському суспільству.

Проте відступ не став незворотнім. Кожну небезпечну тенденцію зупиняло активне громадянство. Майдан продовжується у формі громадського контролю. І події липня 2025-го це яскраво підтвердили: українці не дозволять владі скотитися до авторитаризму чи встановити клептократію. Це – головна запорука, що ідеали Революції Гідності зрештою будуть втілені повністю. «Майдан-3» може і не повторитися фізично на площі, але його дух живе в серцях людей і проявляється щоразу, коли влада пробує повернутись «в часи Януковича». Не випадково ветеран і правозахисник Масі Найєм написав: «Я не за це воював, щоб повернутись на багато років назад, коли проти корупції ми не могли нічого вдіяти» . Ці слова відображають думку мільйонів: українці сьогодні борються у війні не просто за територію, а за можливість жити інакше – у справедливій, демократичній державі, як колись мріяли на Майдані.

Основні висновки та уроки десятиліття:

• Революція Гідності заклала незворотній курс на європеїзацію України. Попри війну та внутрішні кризи, цей курс тримається – Україна значно ближча до ЄС нині, ніж була будь-коли  . Формалізація європейської перспективи (статус кандидата) – величезне досягнення як держави, так і суспільства.

• Громадянське суспільство стало ключовим рушієм і сторожем реформ. Без активістів, журналістів та волонтерів не було б і половини здобутих змін. Вони – справжні спадкоємці Майдану, які далі втілюють його гасла щоденною працею і при потребі протестом  .

• Парламент України продемонстрував здатність ухвалювати доленосні закони, але також схильність до регресу. Прогресивні рішення часто приймались під тиском (суспільства чи Заходу), тоді як відкатні – іноді проходили нишком. Формування політичної культури, де влада сама зацікавлена у реформах, а не лише реагує на вимоги, ще триває.

• Антикорупційна боротьба – найбільш видимий вимір успіхів і невдач. Створено потужні органи, які вже змінюють систему , але довіра остаточно прийде з першими посадками «великої риби» за ґрати. Це завдання наступних років. Без перемоги над корупцією всі жертви Майдану і війни можуть бути знецінені.

• Війна стала як викликом, так і каталізатором. Вона ускладнила реформи, але й зробила їх ще необхіднішими – бо без внутрішньої сили не здобути зовнішньої перемоги. Єдність проти ворога має перенестись і в єдність заради розбудови інститутів, а не використовуватись для придушення критики.

• Європейський Союз – наш стратегічний партнер і «адвокат» народу перед владою. Умовність підтримки з боку ЄС (і США) грає позитивну роль: вона допомагає суспільству тиснути на владу виконувати обіцяне. Майбутнє вступу до ЄС – найсильніший стимул продовжувати зміни і не звернути назад, що й підкреслюють європейські лідери  .

Наостанок – питання сподівань Майдану. Чи виправдались вони ? Частково – так: Україна багато в чому стала іншою, більш європейською державою. Але ядро сподівань – справедливість, гідність, добробут для всіх – ще належить реалізувати в повній мірі. Для цього потрібна перемога у війні та продовження глибинних реформ. Ці два фронти невіддільні: сильна демократична Україна з потужними інституціями буде надійним членом європейської родини і більше ніколи не потрапить під ярмо авторитаризму – ні внутрішнього, ні зовнішнього.

Українське громадянське суспільство вже продемонструвало світові свою зрілість і відданість ідеалам Майдану, а українські воїни – непохитну мужність у захисті цих ідеалів від зовнішнього ворога. Настав час і українській владі – всім гілкам, від парламенту до президента – довести ділом, що вони варті довіри народу і курсу на Європу. Кожен закон, кожна дія чиновника має відповідати простому критерію: «Чи наближає це Україну до мрії Майдану про справедливу, вільну, європейську державу?». Якщо ні – то такій дії не місце, особливо зараз, коли питання виживання країни на кону.

Парламенту України слід зробити висновки з помилки 22 липня 2025 року. Закони, які підривають незалежність антикорупційних органів або права громадян, не повинні навіть потрапляти в порядок денний. Необхідно повернутися до інклюзивного законодавчого процесу: обговорення з експертами, врахування думки суспільства, прозорість. І – критично – завершити нарешті судову реформу. Прийняття закону про очищення КСУ, запуск ВККС та ВРП за новими правилами – це кроки на найближчі місяці, і їх треба довести до кінця. Рада має усвідомити: саме по її діях Європа оцінюватиме готовність України до вступу.

Президенту та уряду варто налагодити ефективніші комунікації з суспільством. Війна – не виправдання для браку діалогу. Слід систематично звітувати про прогрес реформ, радитися з незалежними громадськими експертами перед важливими рішеннями. Нещодавній «ультиматум» активної громади щодо НАБУ показав, що діалог кращий за конфронтацію. Керівництву держави варто бути на крок попереду: самим ініціювати зміни, які давно назріли (той же закон про лобізм чи про реформу СБУ в другому читанні), а не чекати, поки їх нагадають ззовні.

Громадянське суспільство не повинно опускати руки. Марші на Майдан 2013–2014 років трансформувалися в щоденну кропітку працю експертів, волонтерів, активістів. Ця праця – фундамент нової України. Тому активісти мають і надалі контролювати, вимагати, пропонувати. Особливо в час, коли увага західних партнерів може розсіюватися (через довготривалу війну) – голос українських громадян має лунати чітко: «Ми не дозволимо вкрасти нашу мрію. Ми йшли і йдемо до Європи – без корупції, без диктатури!».

Європейському Союзу та міжнародним друзям України теж можна дати пораду: не зменшувати увагу і підтримку. Україна платить надвисоку ціну за шанс бути в європейській спільноті – і заслуговує на те, щоб двері ЄС лишалися відкритими. Послідовність і принциповість ЄС дуже допомагають реформаторам всередині країни. Ми бачимо, що такий «умовний підхід» працює. Тож надалі варто зберігати баланс: з одного боку, цінувати і хвалити зміни, які Україна здійснила (це мотивує), а з іншого – прямо вказувати на проблеми і вимагати їх вирішення, пов’язуючи з конкретними перспективами (членство, фінансування).

Народу України – тим, хто пережив Майдан, хто боронить країну на фронті чи працює в тилу – важливо зберегти віру. Ми вже довели, що здатні змінити історію – і свою, і, можливо, усієї Європи. Шлях неймовірно складний, але ми проходимо його гідно. Пам’ятаймо, заради чого все почалося у 2013-му: заради права українців бути господарями на своїй землі, жити вільно і заможно, «бути частиною Європи, а не “русского мира”» . Ця мрія вже близька до здійснення, як ніколи. Але потрібне наше спільне зусилля: солдатів – на фронті, волонтерів – у допомозі, реформаторів – у державних кабінетах, активістів – на громадській ниві. І кожного виборця – на наступних виборах обрати тих, хто не зрадить цінностей Майдану.

На завершення хочеться процитувати слова з Майдану, актуальні й нині: «Україна – це Європа!». Але Європа – це не тільки географія, це передусім цінності та інституції. Тому заклик до дії для всіх нас – продовжувати будувати європейську Україну щодня: боротися з корупцією на своєму місці, дотримуватися закону, вимагати того ж від влади, підтримувати один одного і бути активними громадянами. Тоді жертви Небесної сотні і тисяч полеглих героїв цієї війни не будуть марними. Тоді мрії, народжені на Майдані, стануть реальністю – Україна стане сильною, справедливою державою, повноправним членом європейської родини.

🇺🇦✌️ Слава Україні ! Європейському майбутньому – бути 🇪🇺!