Будівельна галузь є фундаментом економічного розвитку будь-якої країни, адже від стану будівельної інфраструктури залежить житлове забезпечення населення, розвиток промисловості та транспорту.
В Україні будівельна та дорожньо-будівельна галузі пройшли складний шлях еволюції з часу здобуття незалежності у 1991 році до 2025 року. За понад три десятиліття відбулися драматичні зміни – від спадку планової радянської економіки до ринкових відносин, впровадження нових законів та технологій, періодів бурхливого зростання та глибоких криз.
Давайте спробуємо зробити аналіз основних законодавчих, технічних і технологічних процесів та рішень урядів України з 1991 по 2025 роки, що вплинули на формування і розвиток будівельної та дорожньо-будівельної галузей. На основі цього аналізу спробуємо побачимо відповідность розвитку будівельної галузі України найкращим практикам країн ЄС або відхилень від них. Також визначимо ключові напрями подальшого розвитку галузі для наближення до вимог європейського законодавства. Порівняємо будівельну галузь України в періоді колишнього СРСР та сучасному стані – як у законодавчому, так і в технологічному вимірах.
Врешті акцентуємо увагу на тому, який економічний курс та модель розвитку будівельної індустрії мають стати пріоритетними під час післявоєнного відновлення України після руйнівної російської агресії. Окреслимо можливі позитивні та негативні прогнози відбудови України – як в часових рамках, так і з точки зору технологічних процесів і загального економічного поступу.
Спадок СРСР та старт незалежності: стан будівельної галузі на початку 1990-х
Незалежність Україна успадкувала значний, хоча й зношений, будівельний комплекс, сформований у складі планової економіки СРСР. До 1991 року в Україні діяли радянські норми та стандарти будівництва, масово застосовувалися типові проєкти житла, індустріальні методи великопанельного домобудування, централізовано керовані будівельні трести та міністерства. Інфраструктура, зведена до 1991 року, була значною за обсягами: наприклад, на той час Україна мала близько 167,8 тис. км автомобільних доріг загального користування, 22,8 тис. км залізниць, 18 морських портів . Водночас якість цієї інфраструктури і житлового фонду вимагала модернізації – чимало доріг не відповідали сучасним вимогам, житло будувалося за застарілими проєктами з низькою енергоефективністю тощо.
Перші роки незалежності стали періодом глибокої системної кризи, яка боляче вдарила по будівельній галузі. Різкий економічний спад на початку 1990-х спричинив катастрофічне падіння обсягів будівництва. У 1991–1994 роках ВВП України скоротився на десятки відсотків, інфляція досягала чотири- та п’ятизначних показників, національна валюта знецінилася – все це призвело до згортання інвестицій та будівництва . За оцінками, до кінця 1990-х економіка України скоротилася майже на 40% порівняно з 1991 роком . Така криза не могла не позначитися на будівельній сфері: державне фінансування будов практично зупинилося, більшість великих радянських будівельних комбінатів розпалися або стояли без роботи . Обсяги житлового будівництва впали до рекордно низького рівня – якщо у «піковому» 1987 році в Україні було збудовано понад 21 млн м² житла, то у 2000 році обсяг введеного житла скоротився майже вчетверо – до лише 5,5 млн м² . Іншими словами, у 90-ті роки будівництво пережило майже повну стагнацію: скорочення більш ніж удвічі вже до 1995 року і подальше падіння до «дна» на межі тисячоліть .
Крім економічних чинників, розвиток галузі стримували інституційні та нормативні проблеми. Молода держава не одразу сформувала цілісну політику в будівництві – органи управління часто реорганізовувалися без системного підходу . На початку 1990-х в Україні продовжували діяти численні радянські нормативні акти та стандарти, успадковані від СРСР за інерцією . Фактично правове поле будівельної діяльності спочатку лишалося «радянським» за змістом, оскільки традиції єдиної союзної держави ще були сильними . Використовувалися ДСТУ (ГОСТи), СНиПи (будівельні норми), галузеві стандарти та технічні умови, розроблені ще за Союзу – нових національних нормативів майже не було . Таке становище призвело до фрагментарності і суперечності нормативної бази, яка не відповідала ринковим умовам і сучасним вимогам. Відсутність ринкових механізмів фінансування будівництва (іпотечного кредитування тощо) та брак державної підтримки також гальмували розвиток галузі .
Водночас у перші роки незалежності були закладені основи національного законодавства у сфері будівництва та містобудування. Одним із перших ключових актів став Закон України «Про основи містобудування» 1992 року, який визначив правові та організаційні засади містобудівної діяльності в Україні . Цей закон запровадив базові принципи планування та забудови територій на новій правовій основі, зокрема декларував необхідність збалансованого розвитку населених пунктів з урахуванням державних і громадських інтересів. У 1994 році був ухвалений Земельний кодекс, який регулював питання землевідведення під забудову тощо. Наприкінці десятиліття, у травні 1999 року, Верховна Рада прийняла Закон «Про архітектурну діяльність», що визначив правові та організаційні засади діяльності у галузі архітектури . Цей закон закріпив вимоги до професійної атестації архітекторів, порядок здійснення архітектурної діяльності, роль головних архітекторів та архітектурно-містобудівних рад. Таким чином, попри економічні труднощі, 90-ті роки стали періодом формування національного законодавчого поля будівництва, хоч багато норм ще базувалися на радянському спадку.
Адміністративна структура галузі в 1990-х теж перебудовувалася. В УРСР у 1986–1991 роках діяв Державний комітет УРСР у справах будівництва (Держбуд УРСР) – укрупнений орган, створений ще за радянських часів шляхом злиття галузевих міністерств будівництва . Після незалежності функції державного регулювання будівництва спочатку продовжували виконувати структури, що трансформувалися з союзних. На початку 1990-х було засновано Міністерство України у справах будівництва і архітектури, однак його роль та структура неодноразово змінювалися. У 1994 році на базі міністерства створено Державний комітет будівництва і архітектури (Держкомбудархітектури). Наприкінці 90-х – у 1997 році – Указом Президента затверджено Положення про Державний комітет будівництва, архітектури та житлової політики (скорочено Держбуд України) , який став центральним органом виконавчої влади у цій сфері. Таким чином, на зламі століть в Україні сформувалася певна інституційна основа для управління будівельним комплексом – діяв Держбуд України, що відповідав за формування державної політики у будівництві, архітектурі та житловій політиці, працювали архітектурно-будівельні інспекції. Проте постійні реорганізації свідчили про те, що держава шукала оптимальну модель управління галуззю, і до чіткої стратегії розвитку в 90-ті роки ще було далеко .
Стан житлового та промислового будівництва в 90-х
Варто окремо відзначити специфіку житлового і промислового будівництва у перше десятиліття незалежності. Житлове будівництво, як згадувалося, зазнало колапсу: якщо за радянських часів держава будувала сотні тисяч квартир щороку, то у 1990-х обсяги впали до мінімуму. Державне замовлення на житло майже зникло через брак бюджетних коштів, а приватний девелопмент лише зароджувався. Квартирна черга, що залишилась у спадок (понад 2 мільйони сімей на початку 90-х), практично не рухалася. Лише наприкінці десятиліття почали з’являтися перші приклади комерційного житлового будівництва – кооперативи, малі приватні будівельні фірми, які зводили житло на продаж. Проте масштаби цього були незначними в порівнянні з потребами. Промислове будівництво також переживало занепад: багато радянських будов заморозили, введення нових виробничих об’єктів обмежувалося реконструкцією чи добудовою раніше розпочатого. Великі індустріальні проекти майже не запускалися через відсутність державних інвестицій та розвал виробничих зв’язків. Дорожнє будівництво теж занепало – фінансування ремонту і тим більше будівництва нових автошляхів було мінімальним, підтримували здебільшого найбільш необхідні роботи. У цей період було практично припинено будівництво нових мостів, розв’язок, а якість дорожнього покриття швидко погіршувалася.
Водночас, у другій половині 90-х, закладалися передумови для майбутнього відродження галузі. Відбувалася поступова приватизація будівельних підприємств та домобудівних комбінатів. На ринку з’явилися комерційні структури – перші девелопери, підрядники, виробники будматеріалів, орієнтовані на ринкові відносини. Поступово формувався інститут підряду на тендерній основі, хоча на практиці багато контрактів ще розподілялися «по старинці». Також у 90-х Україна почала отримувати першу міжнародну допомогу та кредити, частина яких йшла на інфраструктурні потреби – наприклад, у 1996–1998 рр. за підтримки Світового банку було реалізовано проект реконструкції автошляхів (ділянки дороги Київ–Одеса та ін.) та проект розвитку муніципальної інфраструктури. За перші 10 років співпраці (1992–2002) Світовий банк надав Україні кредити на розвиток понад 20 проектів загальною вартістю кілька мільярдів доларів, частина яких була спрямована на відновлення інфраструктури . Втім, тоді ці проекти мали обмежений ефект через загальну кризу та труднощі з реалізацією реформ у корумпованому середовищі .
Загалом, кінець 1990-х – час, коли будівельна галузь України лише починала виходити з глибокого піке. Була усвідомлена необхідність реформ: стандартна нормативна база потребувала оновлення, потрібні були нові механізми фінансування (іпотека, інвестиційні фонди), дерегуляція дозвільних процедур, залучення приватного капіталу. Але реальні зміни розпочалися вже у 2000-х, з початком економічного зростання.
Пожвавлення 2000-х: економічне зростання та нові програми
На початку 2000-х років ситуація в економіці суттєво покращилася: після 2000 року ВВП України почав зростати, інфляція вгамувалася, бізнес-активність пожвавилася. Це дало потужний імпульс і будівельній галузі. В період 2000–2008 рр. будівництво стало однією з найдинамічніших галузей – його зростання сягало двозначних відсотків на рік. Почалося масове житлове будівництво на комерційній основі: у великих містах з’явилися перші сучасні житлові комплекси, офісні центри, торговельно-розважальні центри. Обсяги введення житла щороку зростали, відновлюючись після провалу 90-х. Драйвером стало залучення коштів населення – новий механізм фінансування через фонди фінансування будівництва та прямі інвестиції покупців у майнові права на квартири. Відновилося і промислове будівництво: з’явилися нові заводи, особливо в галузях, де прийшли іноземні інвестори (наприклад, заводи з виробництва напоїв, тютюнові фабрики, пізніше автомобільні заводи на початку 2000-х). У цей період було реалізовано кілька знакових інфраструктурних проектів – добудовано та відкрито автотрасу Київ–Одеса (2004 р.), споруджено новий міст через Дніпро в Запоріжжі (2004, острів Хортиця, щоправда, введено частково), модернізовано низку аеропортів. Україна готувалася до проведення чемпіонату Європи з футболу Євро-2012, і вже з середини 2000-х були окреслені плани масштабної модернізації стадіонів, аеропортів, доріг, готельної інфраструктури.
Пожвавлення вимагало й оновлення регуляторної бази. Протягом 2000-х років було ухвалено низку важливих законодавчих актів і нормативних документів. Ще 2001 року набрав чинності новий Земельний кодекс, який спростив виділення земельних ділянок під забудову та відкрив можливості приватної власності на землю – це мало велике значення для девелоперів. У 2005 році було ухвалено Закон України «Про автомобільні дороги», який визначив правові та організаційні засади утримання та розвитку доріг . Цей закон вперше розмежував дороги державного та місцевого значення, заклав основи фінансування дорожнього господарства. Також у 2004–2006 роках прийнято новий Господарський кодекс та низку змін до законів, що полегшували інвестиційну діяльність у будівництві.
Структура державних органів у цей період також трансформувалася. У 2002 році відбулася реорганізація Держбуду: Указом Президента його було розділено на два органи – Держкомітет України з питань будівництва та архітектури і Держкомітет з питань житлово-комунального господарства . Таким чином, будівельна політика й комунальна сфера тимчасово розвелися за різними відомствами. Проте вже після Помаранчевої революції, у 2005 році, нова влада прагнула оптимізувати управління: Указом Президента від 1 червня 2005 р. було створено Міністерство будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України (Мінбуд), яке об’єднало функції двох комітетів у єдиному міністерстві . Це свідчило про підвищення пріоритетності галузі – будівництво вперше за довгий час отримало статус повноцінного міністерства. Міністерство очолив урядовець зі статусом віце-прем’єра, що відображало політичну вагу завдання подолання житлової кризи та розвитку інфраструктури. Паралельно існувало Міністерство транспорту та зв’язку (у 2000-х роках воно декілька разів перейменовувалося), яке опікувалося транспортною інфраструктурою, включно з дорогами, залізницями, портами. Нагадаємо, що Міністерство транспорту України було створене ще в 1992 році; відтоді його неодноразово очолювали представники різних партій, як-от Валерій Червоненко, Микола Рудьковський, а одним із найвпливовіших міністрів був Георгій Кірпа (2002–2004), за каденції якого реалізовано кілька масштабних проектів на залізниці та започатковано будівництво нового двоколійного залізнично-автомобільного мосту через Дніпро в Києві . Міністерство транспорту у 2005 році було перейменовано на Міністерство транспорту та зв’язку (об’єднавши також сферу зв’язку), а 2010 року реорганізоване в Міністерство інфраструктури, про що піде мова далі.
Серед важливих законодавчих новацій середини 2000-х варто відзначити впровадження механізмів підтримки житлового будівництва. У 2006–2007 роках Уряд запускав програми «Доступне житло» (надання державних субсидій або пільгових іпотек для придбання квартир), створено Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву, який кредитував молоді сім’ї. Такі кроки були відповіддю на гострий брак доступного житла для населення та багаторічні черги. Хоча масштаби фінансування були обмежені, це заклало основу для державно-приватного партнерства в житловій політиці.
Щодо нормативної бази, в середині 2000-х поступово оновлюються державні будівельні норми (ДБН). Українські фахівці переглядають старі СНиПи і приймають нові ДБН з урахуванням сучасних технологій. Приміром, з’являються нові ДБН щодо планування і забудови територій (ДБН Б.2.4-… 2007 р.), посилюються вимоги до теплоізоляції будівель (ДБН В.2.6-31:2006 щодо теплової ізоляції), вводяться норми з доступності для маломобільних груп. Однак багато норм все ще лишалися застарілими, гармонізація з європейськими стандартами тільки починалася. У 2002 році Кабінет Міністрів навіть ухвалив постанову №2, що дозволяла тимчасово використовувати галузеві стандарти і техумови колишнього СРСР до їх поступової заміни національними нормативними документами . Термін дії деяких радянських ТУ було обмежено 2007 роком – очікувалося, що до того часу їх замінять національні стандарти . Згідно з наказом Мінбуду №439 від 28.12.2006, з 1 січня 2008 року скасовувалася чинність залишків галузевих стандартів і нормативних документів СРСР (ОСТ, РД, ТУ), щоб очистити нормативне поле . Цей крок означав офіційне припинення дії сотень застарілих документів – так, було скасовано 353 технічні умови СРСР у будівництві . Аналіз показав, що більшість з них фактично і так не використовувалися, а просто обтяжували систему нормативів . Таким чином, до кінця 2000-х Україна зробила важливий крок у відмові від радянської нормативної спадщини. Втім, проблеми залишалися: система стандартизації все ще не відповідала міжнародним вимогам – надто багато нормативів було морально застарілих, а процес розробки нових стандартів був повільним . Урядові програми гармонізації стандартів із європейськими, започатковані в рамках інтеграції до ЄС, виконувалися із відставанням . Фахівці наприкінці 2000-х років наголошували, що необхідно систематизувати законодавство шляхом розробки цілісного Будівельного кодексу України – комплексного документу, який би об’єднав усі правила і вимоги галузі.
На межі 2008 року будівельна галузь України досягла піку своєї активності за весь попередній період незалежності. Зростання ВВП (на 7-8% щорічно в 2006–2007 рр.) та притік інвестицій, у тому числі іноземних, стимулювали будівництво. У великих містах реалізовувалися знакові проекти: в Києві з’явилися перші хмарочоси (бізнес-центр «Парус», житлові висотки), в регіонах будували нові торговельні центри, офісні будівлі. Дорожнє господарство теж почало отримувати більше фінансування: держава взяла кредити у міжнародних банків (ЄБРР, ЄІБ) на реконструкцію міжнародних трас. Зокрема, за підтримки ЄБРР у другій половині 2000-х модернізували ділянки траси Київ–Чоп (коридор до Західної Європи), розпочали проектування транснаціонального коридору через Україну (т.зв. проєкт GO Highway, який мав з’єднати порти Чорного моря з Польщею). У підготовці до Євро-2012 було заплановано масштабне оновлення транспортної інфраструктури: будівництво нових терміналів аеропортів у Борисполі, Львові, Донецьку; будівництво сучасних стадіонів у Києві, Донецьку, Харкові, Львові; реконструкція десятків готелів і доріг. Ці плани почали втілюватися, зокрема вже до 2008 року розгорнули будівництво термінала D аеропорту «Бориспіль», реконструкцію київського НСК «Олімпійський» тощо.
Разом з тим, наприкінці 2000-х в галузі проявилися й негативні явища – «хвороби росту». Стрімке будівництво часто випереджало розвиток регуляторної і контрольної інфраструктури. Бум інвестицій у житло призвів до появи недобросовісних забудовників, фінансових пірамід (резонансні випадки «Еліта-Центр» у 2006 р., коли сотні інвесторів втратили кошти). Містобудівна документація не встигала за хаотичною забудовою – у містах виникали проблеми з перевантаженням інфраструктури через точкову забудову. Контроль якості і безпеки будівництва був слабким: Державна архітектурно-будівельна інспекція (ДАБІ) часто критикувалася за корупцію при видачі дозволів. Ці проблеми загострили розуміння потреби реформ у регулюванні будівництва, які були частково здійснені на початку 2010-х.
Вплив кризи 2008 року та реформи початку 2010-х
Глобальна фінансово-економічна криза 2008–2009 років боляче вдарила по будівельній галузі України, призупинивши бурхливе зростання. Обсяги будівництва різко скоротилися у 2009 році – за цей рік падіння в секторі становило близько 48% порівняно з попереднім роком. Багато будівельних майданчиків завмерли: девелопери зіткнулися з відтоком інвестицій, покупці житла втратили можливість брати кредити через банківську кризу. Десятки тисяч громадян, які вклали кошти в житлобуд, чекали завершення будівництва років, а деякі проекти були законсервовані. Уряд змушений був реагувати – у 2009 році було прийнято спеціальний антикризовий Закон України «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва». Цей закон запровадив низку тимчасових пільг і стимулів: продовження строків будівництва за договорами, державні гарантії викупу частини житла для соціальних потреб, підтримку добудови проблемних об’єктів тощо . Хоча ефект був обмеженим, ці заходи допомогли уникнути повного колапсу житлового сектора і дали змогу поступово відновити довіру інвесторів.
Післякризове відновлення будівельної галузі співпало зі зміною політичної влади і новою хвилею реформування регуляторного поля. У 2010 році до влади прийшла адміністрація президента Віктора Януковича, яка проголосила курс на дерегуляцію і стимулювання інвестицій. В будівництві ключовою реформою став новий Закон «Про регулювання містобудівної діяльності» №3038-VI, ухвалений у лютому 2011 року. Цей закон суттєво спростив дозвільні процедури у будівництві: було запроваджено принциповий підхід поділу об’єктів на незначної, середньої та значної складності і відповідно – декларативний принцип початку будівництва для малих об’єктів (будівництво починалося за поданням декларації, без отримання окремого дозволу) . Також законом 2011 р. було скасовано значну частину погоджень та експертиз для простих об’єктів, встановлено чіткі строки надання містобудівних умов та обмежень, визначено порядок роботи єдиних дозвільних центрів. Реформа містобудівного законодавства 2011 року увійшла в історію як «революція» у сфері дозволів, адже вона помітно скоротила бюрократію і зменшила корупційні ризики на початкових етапах проектів. Результатом стало пожвавлення малої забудови – приватні житлові будинки, комерційні об’єкти невеликої площі почали зводитися за спрощеною процедурою, що стимулювало ділову активність.
Паралельно у 2010–2011 роках проводилася адміністративна реформа. Наприкінці 2010 року було створено Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства (так звана скорочена назва – Мінрегіонбуд). Фактично, знову відбулось об’єднання під одним керівництвом напрямок будівництва і ЖКГ, який у 2007–2010 рр. був розділений (адже у 2007–2010 існували окремо Міністерство регіонального розвитку та будівництва і Міністерство з питань ЖКГ) . Міністром регіонального розвитку і будівництва у 2010 р. став Володимир Яцуба, пізніше цю посаду обіймали Віктор Тихонов, Анатолій Близнюк та інші. Міністерству інфраструктури (створеному у грудні 2010 р. на базі Мінтрансу) підпорядковувалися транспортні будівельні проекти – дорожнє господарство (через Укравтодор), залізниці (Укрзалізниця) та інші. Така інституційна конфігурація проіснувала кілька років, до зміни влади у 2014-му.
Період 2010–2013 років був суперечливим для будівельної галузі. З одного боку, відбувалося поступове відновлення після кризи – вже у 2011–2012 роках фіксувалося зростання обсягів будівництва (особливо за рахунок підготовки до Євро-2012). Введено в дію низку великих об’єктів інфраструктури: нові термінали аеропортів у Києві та Львові (2012), реконструйовано аеропорти в Донецьку, Харкові; побудовано сучасні спортивні арени. У дорожньому будівництві вперше спробували механізм концесії – був оголошений конкурс на будівництво першої платної дороги Львів–Краковець, хоча інвестора тоді не знайшли. За підтримки міжнародних фінансових організацій продовжувалася реконструкція міжнародних трас: наприклад, ЄБРР та ЄІБ фінансували ремонт траси М-06 Київ–Чоп, М-03 Київ–Харків–Довжанський. Китайські компанії почали виявляти інтерес до українських інфраструктурних проектів: у 2013 р. було підписано кілька меморандумів з китайськими підрядниками щодо будівництва доріг та мостів. Наприклад, китайська компанія Xinjiang Communications Construction Group у ті роки отримала підряд на ремонт двох ділянок дороги (щоправда, згодом виникли проблеми з якістю виконання і контракт розірвали) .
З іншого боку, у галузі залишалися істотні вади: корупція при виділенні земельних ділянок під забудову, непрозоре отримання дозволів на масштабні проекти, зловживання у сфері держзакупівель. Великі державні інфраструктурні проекти, реалізовані напередодні Євро-2012, супроводжувалися скандалами щодо вартості – зокрема, вартість будівництва деяких об’єктів (як-от реконструкція НСК «Олімпійський» чи будівництво доріг до польського кордону) виявилася значно завищеною. Це вказувало на відсутність належного контролю та відставання від європейських практик прозорості. У відповідь на це у 2012–2013 рр. Україна приєдналася до міжнародної Ініціативи прозорості будівництва CoST – у співпраці зі Світовим банком започатковано пілотний проект з моніторингу вартості та якості дорожніх робіт . Таким чином, уже тоді закладалися механізми громадського контролю, які згодом стануть дуже важливими.
Наприкінці 2013 – на початку 2014 року політична криза та Революція Гідності призвели до чергового потрясіння для економіки і, як наслідок, будівельна активність знову пригальмувала. Проте після зміни влади відкрилися нові можливості – курс на євроінтеграцію різко активізував реформи, у тому числі і в будівельній сфері.
Євроінтеграція та реформи 2014–2019 років
Після Майдану 2014 року та підписання Угоди про асоціацію з ЄС, розвиток будівельної галузі України відбувався під знаком європейської інтеграції. Уряд взяв на себе зобов’язання гармонізувати національні стандарти і норми з європейськими, впроваджувати європейські правила в будівництві, транспорту та енергетиці. Одним з ключових напрямків стало приєднання до європейської системи стандартизації будівельних конструкцій – Єврокодів. Уже в 2010–2013 роках Україна підготувала ґрунт: було прийнято перше покоління національних стандартів ДСТУ-Н, гармонізованих з Єврокодами, та відповідні національні додатки до них . Постановою Кабінету Міністрів №547 від 23 травня 2011 р. затверджено Порядок застосування будівельних норм, розроблених на основі нормативних документів ЄС – цим фактично дозволено використання Єврокодів в українському проектуванні . Також був затверджений ДБН А.1.1-94:2010 «Проектування будівельних конструкцій за Єврокодами. Основні положення», який встановлював механізм використання комплексу EN Eurocodes в Україні . Хоча спочатку це було опціонально, фактично з середини 2010-х проектувальники отримали можливість застосовувати Єврокоди поряд з національними нормами. У подальші роки сфера гармонізації тільки розширювалася – станом на 2020 рік в Україні діяли всі 10 основних Єврокодів першого покоління. Це суттєвий крок назустріч до відповідності технічним практикам ЄС у галузі надійності та безпеки конструкцій.
Євроінтеграція позначилася і на інших аспектах регулювання. У 2017 році було ухвалено Закон «Про енергетичну ефективність будівель», який запровадив європейські підходи до сертифікації енергетичної ефективності будівель – обов’язкове енергетичне сертифікування для новобудов та будівель, що реконструюються, класи енергоефективності тощо. Створено Фонд енергоефективності за підтримки ЄС – для фінансування термомодернізації житлового фонду. У 2020 році набув чинності важливий Закон «Про надання будівельної продукції на ринку» №850-IX, який гармонізував українську систему технічних вимог до будівельних матеріалів та виробів з Регламентом ЄС №305/2011 . Цей закон встановив єдині вимоги до введення будівельної продукції в обіг, фактично впровадив європейські підходи оцінки відповідності і маркування (аналогічно до CE marking) для будматеріалів. Метою було унеможливити потрапляння на ринок неякісної та небезпечної продукції та усунути технічні бар’єри у торгівлі будматеріалами між Україною та ЄС .
Паралельно тривали інституційні реформи. У 2014–2015 роках в рамках децентралізації значна частина повноважень у сфері будівництва була передана на місця. Виконкоми великих міст отримали право створювати свої органи держархбудконтролю замість центральної ДАБІ – таким чином, контроль за будівництвом частково перейшов до муніципалітетів. Це дозволило оперативніше реагувати на місцеві проблеми забудови, хоча породило ризики «місцевої» корупції. У дорожній сфері теж відбулася децентралізація: з 2018 року згідно з дорожньою реформою було передано на баланс облдержадміністрацій майже 120 тис. км доріг місцевого значення, тоді як Укравтодор зосередився лише на трасах державного значення . Також з 1 січня 2018 року в Україні запрацював Державний дорожній фонд – цільовий фонд, куди зараховуються акцизи на пальне і автомобілі, і кошти якого спрямовуються виключно на ремонт і будівництво доріг . Вперше дорожня галузь отримала прогнозоване захищене фінансування, що відповідало кращим світовим практикам і давало змогу планувати довгострокові проекти.
Іншим вагомим досягненням стало реформування системи державних закупівель. У 2016 році запроваджено електронну систему Prozorro, яка зробила тендери у будівництві та дорожніх роботах прозорішими і конкурентнішими. Відтоді всі великі підрядні роботи фінансуються через відкриті торги, що дозволило залучити нових підрядників, у тому числі іноземних, і знизити ціну робіт. Ця реформа значно наблизила Україну до європейських принципів публічних закупівель і зменшила простір для корупції у використанні бюджетних коштів.
У 2016–2019 роках інфраструктурна галузь отримала новий імпульс завдяки стабілізації економіки та підтримці міжнародних партнерів. Почали реалізовуватися великі проекти, фінансовані спільно з ЄС, Світовим банком, ЄБРР. Світовий банк надав позику на проект підвищення безпеки руху та вдосконалення автомагістралей (поліпшення дороги М-03 Полтава–Харків та інші ділянки) . ЄІБ інвестував у проекти міського транспорту (закупівля рухомого складу метро і трамваїв у кількох містах) та відновлення районних доріг. ЄС через фонд сусідства фінансував окремі проекти з відновлення прикордонної дорожньої інфраструктури та пунктів пропуску. Суттєво активізувався і приватний сектор: турецькі компанії («Онур», «Özaltın», «Turkish Airlines Technic» в аеропорту) стали значними підрядниками у дорожніх та аеропортових проектах, китайські компанії також намагалися закріпитися (хоча були і невдачі, як згаданий випадок з Xinjiang Communications Group). В портах впроваджено механізми державно-приватного партнерства: у 2018–2019 роках на конкурсі передано в концесію портові термінали – спецпорт «Ольвія» виграла катарська QTerminals, Херсонський морпорт – консорціум грузинсько-швейцарських компаній. Це був прорив у залученні іноземних інвесторів до розвиту портової інфраструктури України.
На законодавчому рівні продовжувались зміни, спрямовані на дерегуляцію та покращення інвестиційного клімату. У 2017 році ухвалено закон щодо вдосконалення містобудівної діяльності, який запровадив принцип «будівельної амністії» для деяких самочинно зведених приватних будівель і ще більше спростив процедури для малого бізнесу. Водночас посилювалися вимоги в частині охорони культурної спадщини, екологічні оцінки – на вимогу європейських директив в 2017 році запроваджено процедуру оцінки впливу на довкілля (ОВД) для великих будівельних проектів. Так Україна переймала комплексний підхід ЄС, коли будівництво має відповідати екологічним і соціальним стандартам.
Окремо слід згадати зміну у підходах до архітектурно-будівельного контролю. ДАБІ протягом 2014–2019 рр. здобула сумнівну славу одного з найбільш корумпованих органів – без «вирішення питань» отримати дозвіл на будівництво значного об’єкта було майже неможливо. Тому наприкінці 2019 – на початку 2020 року нова влада (президент Зеленський і уряд Гончарука) розпочали радикальну реформу системи держархбудконтролю: ДАБІ було ліквідовано, натомість планувалося створити три нові органи – Державну сервісну службу містобудування (для реєстрації документів), Державну інспекцію містобудування (для нагляду) та Державне агентство техрегулювання. Ця реформа проходила складно і не була до кінця реалізована у 2020–2021 роках, що свідчить про глибину проблем у сфері контролю – протистояння старих корумпованих схем і спроб навести лад. Проте сам факт намагання перезаснувати систему контролю говорить про прагнення до змін за європейським зразком, де корупція у будівельному нагляді мінімізована.
«Велике будівництво» 2020–2021: масштабна модернізація інфраструктури
З 2020 року в Україні стартувала безпрецедентна за масштабами програма оновлення інфраструктури під назвою «Велике будівництво». Ініційована президентом Володимиром Зеленським, ця програма передбачала протягом декількох років капітальний ремонт і будівництво доріг, мостів, шкіл, дитсадків, стадіонів, приймальних відділень лікарень по всій країні. Фактично, «Велике будівництво» стало одним з ключових драйверів економіки у 2020–2021 рр., особливо на тлі сповільнення, викликаного пандемією COVID-19. За 2020 рік, за офіційними даними, було оновлено або збудовано близько 4000 км доріг – рекордний показник для України за всю історію незалежності. 2021 року темп зберігався. Будівельна галузь знову демонструвала високі темпи зростання і значний потенціал . Програма фінансувалася як за рахунок Дорожнього фонду (куди спрямували навіть додаткові кошти через прив’язування акцизів), так і за рахунок коштів міжнародних партнерів та залучення ресурсів з програм боротьби з COVID (за що влада зазнавала критики, але формально кошти пішли на відновлення економіки). У дорожньому будівництві був застосований ряд новацій: закупівлі відбувалися через Prozorro, що забезпечило конкуренцію; залучено широке коло підрядників, включно з іноземними (наприклад, італійська компанія Todini працювала на трасі Дніпро–Решетилівка, турецькі та азербайджанські підрядники – на різних об’єктах). Також Укравтодор почав застосовувати контрактні умови FIDIC – міжнародний стандарт інженерних контрактів – для крупних проектів, що підвищує прозорість і зрозумілість умов для інвесторів. У рамках програми вперше за багато років взялися за будівництво нових мостів: так, у 2020 р. розпочато зведення мосту в Запоріжжі (довгобуд з 2004 р.), спорудження кількох мостів на міжнародних трасах, масштабну реконструкцію шляхопроводів.
Будівництво соціальної інфраструктури (школи, дитсадки, стадіони) також отримало значні кошти – це допомогло підняти зайнятість у будівництві по всій країні. Програма «Велике будівництво» дещо критикувалася за потенційну неефективність використання коштів та піар-складову, проте в цілому вона суттєво покращила стан інфраструктури і стала «локомотивом» галузі перед новим випробуванням – повномасштабною війною.
На кінець 2021 року будівельна галузь України знаходилась у відносно хорошому стані. Обсяг виконаних будівельних робіт за підсумками 2021 р. зріс (галузь відновилася після провалу 2020 р., викликаного карантином). Сектор будівництва демонстрував стабільний ріст та значний потенціал розвитку . Впроваджувалися нові технології: окремі компанії почали застосовувати BIM (інформаційне моделювання будівель) для проектування, з’явилися перші «зелені» сертифіковані будівлі за стандартами LEED/BREEAM в комерційному сегменті, активізувалося виробництво сучасних будматеріалів (наприклад, газобетону, сухих будівельних сумішей, теплоізоляційних матеріалів – зокрема, доля газобетону в стінових матеріалах зросла до 53% , що свідчить про відхід від важких застарілих матеріалів). Українські норми до того ж ставали жорсткішими щодо енергоефективності – нові ДБН вимагали кращої теплоізоляції, а з 2023 року планувалося впровадження норм майже нульового споживання енергії для нових будівель, як цього вимагають директиви ЄС.
Отже, на початок 2022 року будівельна галузь України підійшла з досвідом пройдених реформ і певним запасом міцності, але ніхто не міг передбачити того руйнівного удару, який невдовзі стався з початком повномасштабної війни.
Руйнівні наслідки війни 2022 року та виклики відбудови
24 лютого 2022 року рф розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, яке спричинило колосальні руйнування міст, сіл і інфраструктури. Будівельна галузь з першого дня опинилася в кризовому стані: більшість будівельних проектів зупинилися, пріоритетом стало забезпечення елементарної безпеки та підтримка зруйнованих об’єктів. Проте вже за кілька місяців, коли українські збройні сили відкинула ворога від Києва, Чернігова, Сум, почалися перші кроки з відбудови на визволених територіях. Влітку 2022 року уряд представив План відновлення України (на конференції в Лугано, Швейцарія), який окреслив попередні потреби і принципи післявоєнної відбудови. За оцінками уряду та Світового банку, загальна вартість відновлення та реконструкції України станом на початок 2023 року перевищила $400 млрд і продовжувала зростати зі збільшенням шкоди . Сектор житлового будівництва особливо постраждав – знищено або пошкоджено сотні тисяч будинків, у тому числі цілі квартали міст (Маріуполь, Бахмут, Ірпінь, Сєвєродонецьк та інші). Зруйновано транспортну інфраструктуру: підірвано мостові переходи, пошкоджено дороги (тільки за перші місяці війни було зруйновано понад 300 штучних споруд на дорогах), залізничні колії, вокзали, аеропорти. Промислові підприємства – металургійні заводи в Маріуполі, хімічні заводи, десятки агропереробних підприємств – були знищені або сильно пошкоджені.
Перед будівельною галуззю постало безпрецедентне завдання – відбудувати країну в умовах продовження воєнних дій і обмежених ресурсів. Уряд ще під час війни розпочав реалізацію програм оперативного відновлення там, де це безпечно: відбудова критичних інфраструктур (енергомереж, водопостачання), тимчасове житло для переселенців, ремонт пошкоджених будинків. Були залучені міжнародні партнери для фінансування нагальних робіт: ЄС, США, Світовий банк створили фонди підтримки. Наприклад, Євросоюз у 2023 році виділив 1,5 млрд євро на першочергову відбудову критично важливих об’єктів . Залучено кошти і технічну допомогу на відновлення енергетичної інфраструктури (особливо після масованих обстрілів енергооб’єктів восени 2022).
Водночас стратегічне планування повоєнної відбудови триває. Сформовано Державне агентство з питань відновлення та розвитку інфраструктури (шляхом реорганізації Укравтодору і додавання функцій координатора відбудови). У кінці 2022 року уряд об’єднав Міністерство інфраструктури та Міністерство розвитку громад і територій в єдиний орган – Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури на чолі з віце-прем’єром Олександром Кубраковим. Це рішення мало на меті сконцентрувати управління всіма напрямами відбудови – транспорт, будівництво, житло, регіональний розвиток – під єдиним керівництвом, щоб забезпечити ефективну координацію. Такий «суперкомітет» (фактично аналог міністерства реконструкції) відповідає прикладам деяких країн, що відновлювалися після воєн (наприклад, повоєнна Західна Європа мала міністерства реконструкції).
При плануванні відбудови Україна декларує дотримання сучасних принципів «build back better» – відбудувати краще, ніж було. Це означає, що відновлені міста і села мають стати більш сталими, екологічними, енергоефективними та зручними, ніж довоєнні. Йдеться про впровадження новітніх технологій будівництва (модульні швидкомонтовані будинки для тимчасового житла, енергоефективні матеріали), широке застосування «зелених» стандартів (наприклад, відбудова ізоляції будинків, перехід на відновлювані джерела енергії у системах опалення), сучасне містобудівне планування (перегляд генпланів з урахуванням безпеки, бомбосховища, розосередження критичних об’єктів). У середині 2023 року Верховна Рада ухвалила рамковий Закон «Про особливості регулювання містобудівної діяльності в умовах воєнного стану та відбудови», який спрощує деякі процедури для швидкого відновлення, але водночас встановлює принципи комплексного підходу та контролю якості при реконструкції.
Відповідність української будівельної галузі найкращим практикам ЄС
Проаналізувавши шлях розвитку, можна оцінити, наскільки будівельна галузь України наблизилася до європейських стандартів і практик. З одного боку, за минулі десятиліття відбувся значний прогрес у гармонізації нормативної бази та впровадженні європейських принципів. На законодавчому рівні Україна прийняла більшість базових законів, що відповідають практиці ЄС: про архітектурну діяльність, про містобудування, про енергоефективність, про будівельну продукцію тощо. В технічному регулюванні Україна перейшла на систему стандартизації, сумісну з європейською: діють Єврокоди для розрахунку конструкцій , запроваджено євронорми для будматеріалів. Тенденція відходу від застарілих радянських норм стала незворотною – абсолютна більшість радянських ГОСТів і СНиПів скасовані або замінені сучасними ДСТУ та ДБН . Це створює умови для проєктування і будівництва за тими ж правилами, що й у ЄС, що важливо і для інвесторів, і для майбутньої інтеграції ринків.
Крім того, було реформовано чимало інституцій за європейським зразком. Децентралізація, яка дала громадам більше повноважень у плануванні територій та контролі забудови, відповідає принципам субсидіарності ЄС. Створення Дорожнього фонду – практика, яка існує в багатьох країнах ЄС, дала позитивний ефект стабільного фінансування доріг . Прозорі електронні закупівлі Prozorro отримали міжнародне визнання як крок до європейських стандартів конкуренції. В галузі безпеки будівництва – поступове запровадження європейських стандартів охорони праці на будмайданчиках, хоча тут ще є куди вдосконалюватися.
Важливою складовою «європеїзації» є посилення ролі громадськості та професійних об’єднань у контролі та формуванні політики. В Україні з’явилися активні професійні асоціації (Асоціація міст України, Конфедерація будівельників України, Рада професійних інженерів тощо), які взаємодіють з урядом у питаннях будівельної політики. Громадські ініціативи – як-от CoST для моніторингу інфраструктури – залучені до контролю за прозорістю проектів . Це зближує українську практику з європейською, де подібні інститути громадянського суспільства активно впливають на галузеві рішення.
Втім, не всі аспекти ще відповідають найкращим європейським взірцям. Одним з відставань є все ще невирішена проблема містобудівного хаосу у великих містах. Попри реформу 2011 року, забудова часто ведеться без належного врахування містобудівної документації, громадські слухання нерідко формальні. У ЄС практики планування міст суворіші, регламентовані на місцевому рівні, і будь-яке будівництво проходить ретельне погодження з громадою. В Україні ж конфлікти навколо забудови історичних ареалів чи зелених зон були частим явищем останніх років – це свідчить, що планування територій потребує більш прозорих і демократичних процедур, як в ЄС.
Ще одна проблема – довгобуди і невиконання будівельних зобов’язань. У Європі існують ефективні механізми страхування і гарантій добудови житла (наприклад, страхові фонди на випадок банкрутства девелопера). В Україні лише почали запроваджувати подібні механізми, але багато інвесторів, які вкладали кошти в житло, досі не захищені від ризиків. Законодавство про захист інвесторів у будівництві поки що слабке.
Антикорупційні гарантії – ще поле для роботи. Хоча закупівлі стали прозорішими, але корупція не викорінена, особливо на етапі контролю якості робіт, видачі сертифікатів готовності об’єктів тощо. Європейські практики передбачають жорстку відповідальність підрядників за гарантійний термін (у країнах ЄС часто 10-річна гарантія на будівельні роботи). В Україні юридична відповідальність теж є, але практичне застосування і судова захищеність замовника від недобросовісного підрядника залишає бажати кращого. Хоча вже є позитивні прецеденти: наприклад, Україна у 2021–2023 рр. через суди домоглася компенсацій від китайської компанії Xinjiang за неналежне виконання дорожніх контрактів – близько $12 млн стягнуто на користь держави . Така практика – притягнення іноземного підрядника до відповідальності – демонструє, що Україна вчиться захищати свої інтереси згідно з міжнародними стандартами контрактної дисципліни.
Міжнародні проекти та інвестиції: роль у розвитку галузі
Участь міжнародних партнерів була і залишається однім з ключових факторів модернізації будівельної та інфраструктурної галузей України. Після відкриття країни для іноземних інвестицій у 1990-х, поступово нарощувалася присутність закордонних компаній та фінансових інституцій у будівельних проектах. Світовий банк, як вже згадувалося, з 1992 року інвестував в Україну понад $10 млрд у більш ніж 70 проектів , значна частина яких стосувалася інфраструктури – дороги, енергоефективність, міський транспорт, водопостачання. Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР) за тридцять років став найбільшим інституційним інвестором України, вклавши в сотні проектів, включно з будівництвом. Наприклад, ЄБРР фінансував будівництво нової станції метро у Харкові (проект продовження Олексіївської лінії), проекти термомодернізації громадських будівель, модернізацію аеропорту «Бориспіль» (кредит на будівництво терміналу D). Європейський інвестиційний банк (ЄІБ) також активно кредитував: програму оновлення міського транспорту (тролейбуси, вагони метро для кількох міст), проект розбудови транс’європейської транспортної мережі (пан’європейські коридори через Україну).
Двосторонні міждержавні проекти теж були суттєві. У 2010-х Німеччина надала кредит на відновлення комунальної інфраструктури на сході України (після 2014 року), США через USAID фінансували численні проекти з реформування ЖКГ та енергоефективності. Китай проявляв себе як інвестор-кредитор: в 2012 р. укладено угоду з Ексімбанком КНР про кредит $3.6 млрд на будівництво цементних заводів і інших інфраструктур (хоча використана ця лінія була частково), у 2017 р. китайська компанія виграла тендер на будівництво нового мосту в Кременчуці (конкурс було скасовано через війну, але наміри були). Туреччина, маючи потужний будівельний сектор, зайшла на український ринок через фірми «Онур», «Чігтаз», «Лімак», які брали участь у будівництві доріг, злітних смуг (наприклад, компанія Limak була генпідрядником нового терміналу в аеропорту «Львів» до Євро-2012).
Міжнародні грантові програми ЄС були спрямовані і на впровадження «софт» реформ – зокрема, Twinning-проекти для українського Мінрегіону та Мінінфраструктури, де європейські експерти допомагали вдосконалювати законодавство (у сфері будівельних норм, розвитку міст, управління дорогами). Така співпраця вплинула на якість нормативних актів та наблизила їх до європейських. Крім того, ЄС фінансував демонстраційні проекти – наприклад, будівництво енергоефективних будинків (пілотні житлові будинки з майже нульовим споживанням енергії у 2019–2021 рр.), створення центрів надання адміністративних послуг (де також будувалися сучасні будівлі за гранти).
Важливо відзначити, що міжнародні інвестори приносять не лише гроші, а й нову культуру ведення проектів. Вони вимагають прозорості, звітності, дотримання графіків та стандартів. Україна, отримуючи кошти від Світового банку чи ЄІБ, зобов’язана виконувати їх умови – екологічні оцінки, закупівлі за правилами донорів, технічний нагляд за участю незалежних інженерів. Це фактично підтягує наші практики до світових.
Найсвіжіший приклад – відбудова під час військового стану: тут передбачається величезна роль міжнародних партнерів у фінансуванні. Вже у 2023 році створено Фонд відновлення України, куди донори (ЄС, США, Японія та інші) спрямовують кошти на проекти відбудови. Керування цими коштами відбувається спільно з міжнародними організаціями, що має забезпечити прозорість. Такий багатосторонній підхід, по суті, повторює практики повоєнної відбудови Європи за планом Маршалла – коли контроль за витратами був частково зовнішнім. Для України це шанс швидко отримати найкращий досвід і уникнути багатьох «граблів» при відбудові – адже західні партнери наполягають на антикорупційних запобіжниках, конкурентності підрядів, використанні сучасних технологій. Вже зараз, за даними уряду, десятки провідних будівельних компаній світу (з Франції, Німеччини, Польщі, США, Туреччини) придивляються до можливості будувати нові заводи з виробництва будматеріалів в Україні , щоб забезпечити величезний попит на матеріали для відбудови. Це свідчить про потенційну трансформацію української будівельної галузі у тісній кооперації з міжнародним капіталом.
Порівняння з радянським періодом: зміна економічної моделі і технологій
Порівняння сучасної будівельної галузі України з періодом, коли вона була частиною СРСР, виявляє глибинні структурні зміни. За радянських часів будівництво було цілком державно-плановим: існували республіканські та союзні міністерства, які відповідали за окремі підгалузі (будівництво підприємств важкої промисловості, транспортне будівництво, сільське будівництво тощо). Держава визначала, що і де будувати згідно з п’ятирічними планами, розподіляла ресурси і контролювала весь цикл. Типовим був метод великопанельного індустріального будівництва житла – працювали домобудівні комбінати, що виготовляли бетонні панелі і збирали будинки за типовими проектами. Це дозволило побудувати величезний житловий фонд (цілі масиви «хрущовок», пізніше «брежнівок») швидко і відносно дешево, але якість і комфортність такого житла були невисокими. У промисловому будівництві панували стандартизовані рішення – заводи-гіганти, типові цехи, уніфіковані проекти електростанцій тощо. Інженерна інфраструктура (водогони, теплоцентралі) створювалася централізовано з розрахунком на державне утримання.
Перехід до ринкової економіки змінив саму парадигму: головним інвестором і замовником будівництва став приватний сектор (крім стратегічної інфраструктури). Будівельні компанії тепер конкурують на ринку, а не є «знаряддям» державного плану. Це принесло плюси – ефективніше використання ресурсів, інноваційність, орієнтація на попит споживача (покупця житла або послуг). Але й мінуси – держава втратила можливість прямого впливу на обсяги будівництва житла, що призвело до тривалого дефіциту доступних квартир; ринок спершу хаотично розвивався і потребував регулювання.
Технологічно будівництво в Україні еволюціонувало від радянських до сучасних методів. У 1990-х роках великий панельний метод занепав (старі комбінати зупинялися, бо не було держзамовлення). На зміну йому прийшов монолітно-каркасний метод, більш гнучкий і придатний для ринку – саме каркасно-монолітні висотки зі складним плануванням стали символом будівництва 2000-х, замінивши типові панельні будинки радянського зразка . Також широко почали застосовуватися цегляні та блокові будинки індивідуальних проектів. Ринок будматеріалів диверсифікувався: якщо за Союзу переважали бетон і сталь власного виробництва, то з 2000-х Україна імпортує чимало сучасних матеріалів (утеплювачі, сухі суміші, оздоблення) і розвиває власне виробництво того, чого раніше не було (гіпсокартонні системи, керамічна черепиця, полімерні матеріали). Сьогоднішня будівля, що зводиться в Україні, за своїми матеріалами та технікою мало чим відрізняється від європейської: використовуються енергозберігаючі вікна, сучасні ліфти, системи вентиляції, смарт-технології. Радянські ж будівлі були значно простішими інженерно, енерговитратними, не оснащеними складною автоматикою.
Змінилася і структура економіки будівельної галузі. За СРСР це була частина командної економіки, де рентабельність не була ключовим показником – будови могли тривати десятиліттями, кошториси змінюватися, аби виконати план. Зараз будівельна галузь – одна з найбільш ринково орієнтованих, де діють приватні девелопери, інвестфонди, банки (через іпотеку). Її розвиток іде хвилями, залежно від кон’юнктури – наприклад, бум 2006–2007 змінився спадом 2009, потім знову підйом і знову спад 2014, потім підйом 2016–2021 і шок 2022. В СРСР такі спади/підйоми гасилися плануванням, але й не було можливості швидкого злету на ринкових засадах.
Таким чином, українська будівельна галузь сьогодні – це гнучкий, ринковий і відкритий до світу сектор, тоді як радянська – це громіздка, зарегульована і самозабезпечена (автаркічна) система. Безумовно, сучасна модель ефективніша, хоча й вразливіша до зовнішніх факторів. Важливо, що у ментальному плані змінився підхід до якості: якщо за Союзу «здача об’єкта» часто означала формальне завершення, а про комфорт мешканців мало думали, то тепер конкурентний ринок змушує будувати якісніше, і покупець диктує умови.
Пріоритети економічної моделі і будівельної галузі у повоєнній відбудові
Російська агресія поставила питання: яку економіку і яку будівельну галузь Україна буде відбудовувати? Адже відновлення – це шанс перебудувати країну за новими принципами. Серед експертів і урядовців формується бачення, що після війни Україна має зробити ривок до сучасної високотехнологічної економіки, інтегрованої в ЄС, з мінімізацією старих вразливостей (таких як залежність від експорту сировини чи енерговитратність виробництва). Будівельна галузь в цій стратегії відіграє роль двояку: по-перше, як «локомотив» відбудови (що генерує робочі місця, мультиплікатор для суміжних галузей), по-друге – як сфера, що формує нову якість інфраструктури та життєвого простору.
Пріоритетом економічного розвитку має стати індустріалізація нової якості – створення виробництв з високою доданою вартістю, щоб не просто відновити зруйновані заводи, а збудувати більш сучасні. Наприклад, втрачено старі металургійні гіганти на кшталт «Азовсталі» – натомість можливо будувати компактніші металургійні комплекси з електроплавильними печами, що менше забруднюють довкілля і гнучкіші у виробництві. Те саме стосується хімічних заводів, фабрик будматеріалів. Економічна модель має рухатися від сировинної до інноваційно-промислової та цифрової. Це означає, що в пріоритеті – галузі, де Україна може мати конкурентні переваги (агропереробка, металургія з глибокою переробкою, машинобудування для відбудови, ІТ, логістика). Будівельна галузь сама є частиною цього – зросте попит на будівельні матеріали і техніку, і бажано, щоб він задовольнявся внутрішнім виробництвом. Як зазначають фахівці, 80% післявоєнної відбудови концентрується навколо промисловості і будівництва, тому насамперед треба будувати заводи з виробництва будматеріалів . Україна має всі можливості стати великим будівельним майданчиком Європи і виробником для цього майданчика – природні ресурси (цементна сировина, пісок, глина) і кадри дозволяють створити нові виробничі потужності . Це і повинно бути пріоритетом: не просто імпортувати матеріали для відбудови, а залучити іноземних інвесторів збудувати їхні заводи тут, або підняти власних виробників.
Будівельна галузь повинна теж трансформуватися – стати більш інноваційною, продуктивною, «зеленою». Одне з завдань – збільшити продуктивність праці, яка поки що у нас нижча, ніж у країнах ЄС (через дешевшу робочу силу часто вдавалися до ручної праці замість механізації). Але після війни, з урахуванням значних втрат трудових ресурсів, доведеться активніше впроваджувати механізацію, автоматизацію на будівництві, використовувати модульні фабричні елементи, 3D-друк тощо. Є сподівання, що західні підрядники, які прийдуть на відбудову, привезуть і нові технології. Українські компанії мають переймати досвід – наприклад, методи швидкого спорудження житла за допомогою збірних модулів, що широко практикуються в Європі.
Важливим напрямком є екологізація будівництва. ЄС рухається до «зеленої угоди», і Україна як майбутній член повинна врахувати екологічні вимоги. Це означає будувати з дотриманням енергоефективності, мінімізувати вплив на довкілля, впроваджувати розумні мережі, сортування відходів будівництва, рециркуляцію матеріалів. Для прикладу, величезний обсяг будівельного сміття від зруйнованих будівель – його треба переробити на вторинний щебінь, а не просто захоронити. Це може стати окремою галуззю.
Державна політика, відповідно, має стимулювати ці пріоритети. Інвестиційні стимули для відкриття нових підприємств (податкові пільги, страховки воєнних ризиків), програми підготовки кадрів (бо знадобляться тисячі інженерів, робітників), залучення українських заробітчан повернутися додому на відбудову – всі ці заходи обговорюються як частина великого плану.
Прогнози відбудови: позитивний і негативний сценарії
Перспективи відбудови України залежать від багатьох чинників – від тривалості війни, обсягу міжнародної допомоги, успішності внутрішніх реформ. Можна окреслити два полярні сценарії – оптимістичний і песимістичний.
Позитивний сценарій. Він передбачає відносно швидке завершення активної фази війни (наприклад, протягом 2025 року) та консолідацію міжнародних зусиль з допомоги Україні. У цьому випадку вже з 2025–2026 років почнеться масштабне відновлення звільнених територій. Оптимістичні оцінки аналітиків припускають, що на відбудову основної інфраструктури, житла та підприємств знадобиться близько 5–6 років за умови мобілізації колосальних ресурсів . Для скорочення термінів Україна повинна вже зараз готувати проєктну документацію та створювати умови для інвесторів – що частково й відбувається (закуповується сучасна будівельна техніка, будівельники проходять навчання). Якщо вдасться залучити великі транснаціональні компанії і побудувати всередині країни нові заводи будматеріалів до весни 2026 року (як пропонують експерти) , то пік будівельних робіт припаде на 2026–2029 роки і багато об’єктів буде завершено до кінця десятиліття. При цьому важливо, що швидкість не має піти на шкоду якості – позитивний сценарій враховує використання новітніх технологій, стійких до можливих майбутніх загроз. Фінансування в такому разі забезпечуватиметься за рахунок безпрецедентної міжнародної підтримки (новий «план Маршалла» для України), конфіскованих російських активів і приватних інвестицій, які підуть в країну з перспективою членства в ЄС. За такого сценарію Україна в перспективі 10 років (до середини 2030-х) не лише відновить довоєнний рівень, а й створить сучасну інфраструктурну основу, фактично здійснивши стрибок розвитку. Будівельна галузь стане драйвером цього процесу, наростивши обсяги в кілька разів від довоєнних. Оптимізм підкріплюється тим, що навіть під час війни Україна спромоглася виконувати частину будівельних робіт (в 2022-24 р. ремонтувалися дороги, будувалися укріплення, навіть добудовували деякі житлові комплекси в тилу), а після війни, коли ресурси перенаправляться з військових потреб на цивільні, цей потенціал багаторазово збільшиться.
Негативний сценарій. Він виходить із припущення, що війна затягнеться, руйнування продовжаться, а міжнародна допомога виявиться недостатньою або неефективною через бюрократію чи корупцію. У такому випадку процес відбудови може розтягнутися на десятиліття. Якщо бойові дії триватимуть ще кілька років, то відновлювати доведеться поетапно, не маючи змоги почати повномасштабне будівництво на прифронтових територіях. Це загрожує тим, що велика частина внутрішньо переміщених осіб залишиться надовго без постійного житла, що деякі міста (як Маріуполь чи Сєвєродонецьк) можуть лишатися в руїнах роками. Економічні ресурси країни в такому сценарії будуть вкрай обмеженими, а приватні інвестори остерігатимуться вкладати кошти через високі ризики. Навіть виділені міжнародні гроші можуть засвоюватися повільно через проблеми управління. Є ризик повернення старих корупційних схем – якщо контроль слабкий, частина коштів може розкрадатися, що підірве довіру донорів. Тоді Україна може опинитися в ситуації «замороженої» відбудови, коли базову інфраструктуру відновлять (дороги проїзні, електрика, вода є), але житловий фонд і промисловість залишаться недовідновленими довгий час. Негативні прогнози вказують, що без належних реформ і за слабкої підтримки повна відбудова може зайняти понад 10 років, а то й 15–20 років . Це, звісно, небажаний шлях, бо країна тоді втратить динаміку розвитку, а людський капітал продовжить відтікати за кордон.
Реальність, ймовірно, буде десь посередині між цими сценаріями. Україна вже демонструє стійкість і здатність до відновлення: за оцінками уряду, у 2022-24 роках вдалося відновити тисячі житлових будинків, сотні кілометрів доріг, десятки мостів. Міжнародна спільнота також консолідується – створені координаційні платформи (Група G7, Єврокомісія разом з українським урядом). Отже, можна сподіватися, що найгіршого сценарію вдасться уникнути, і відбудова України стане прикладом успішного глобального проекту, як свого часу план Маршалла для Європи.
Розвиток будівельної галузі України з 1991 по 2025 роки пройшов через докорінну трансформацію – від пострадянського спадку і кризових 90-х, через поступове реформування і бурхливе зростання 2000-х, драматичні виклики економічних криз і війни, до сучасного етапу інтеграції з ЄС і перспектив великої відбудови. Законодавча база галузі еволюціонувала від дії розрізнених радянських норм до сучасного комплексу законів та будівельних норм, значною мірою узгоджених із європейськими. Технологічно галузь перейняла новітні методи будівництва і матеріали, підвищила стандарти якості та енергоефективності, хоча деякі радянські рудименти (зношений житловий фонд, стара інфраструктура) й досі створюють проблеми. Рішення українських урядів у різні періоди по-різному впливали на галузь: були помилкові кроки і втрачені можливості, але були й успішні реформи, що наблизили Україну до найкращих практик. Особливо помітний прогрес у 2014–2021 роках, коли євроінтеграційний курс зумовив модернізацію стандартів та інституцій.
На запитання, чи відповідає розвиток будівельної галузі України найкращим галузевим практикам ЄС, можна відповісти так: у значній частині – вже відповідає або впевнено рухається в цьому напрямку. Україна перейняла європейські норми безпеки конструкцій, енергоефективності, прозорості ринку. Проте залишається доробити «домашнє завдання» – повністю викорінити корупцію і тіньові схеми, запровадити повноцінне просторове планування за участі громади, забезпечити верховенство права у містобудуванні (щоб не було самочинних забудов чи порушень правил забудови). Також необхідно впровадити європейську модель містобудівного кодексу, який систематизує усі правила – спроби створити Будівельний кодекс України ще тривають .
Післявоєнна відбудова ставить завдання не просто відновити зруйноване, а зробити це за стандартами ХХІ століття – максимально наблизити нашу інфраструктуру до рівня розвинутих країн. Це стосується і технологій (енергоефективні, «розумні» міста, стійкі до зміни клімату), і організації процесів (конкурентні підряди, прозорість, залучення громади). Україна має шанс здійснити стрибок, використавши колосальні інвестиції, які прийдуть на відбудову, для модернізації всього господарства. Водночас треба бути реалістами: без корінних внутрішніх змін одних грошей замало. Тому державна політика повинна зосередитись на реформах управління відбудовою – цифровізація дозволів, жорсткий нагляд за коштами, залучення міжнародних інжинірингових консультантів для контролю якості, запровадження нових будівельних стандартів другої генерації (Єврокодів 2.0, що вступлять в силу в ЄС до 2028 року ).
Підсумовуючи, розвиток будівельної галузі України від часів СРСР до сьогодення – це історія переходу від централізованої, стандартної і відсталої системи до ринково орієнтованої, різноманітної і прогресивної. Незважаючи на всі потрясіння, українська будівельна галузь вистояла і навчилася працювати за сучасними принципами. Попереду – титанічна робота з відродження країни. Позитивний сценарій відбудови – реальний за умови, що Україна продовжить курс на європейську інтеграцію, впровадить найкращі галузеві практики ЄС і збереже прозорість та ефективність у використанні допомоги.
🇺🇦✌️Зрештою, успішна відбудова зробить Україну сильнішою, сучаснішою та ближчою до Європейського Союзу – і будівельна галузь стане одним з рушіїв цього успіху
