2025 рік став для мене роком, коли питання довкілля, води, безпеки громад і європейської інтеграції України остаточно злилися в один спільний порядок денний. Умови повномасштабної війни змінили не лише державні пріоритети, а й саме розуміння екологічної політики.
Сьогодні це вже не вузька галузева тема. Це питання здоров’я людей, доступу до питної води, захисту громад від наслідків руйнування інфраструктури, реагування на екологічну шкоду та підготовки країни до справедливого і сучасного відновлення.
Як заступниця голови Комітету Верховної Ради України з питань екологічної політики та природокористування, у 2025 році я працювала над тим, щоб екологічна політика в Україні перестала бути другорядною темою і стала частиною загальної стратегії стійкості держави. Для мене це означало не лише участь у голосуваннях і засіданнях, а системну роботу над законами, парламентським контролем, міжнародною взаємодією та практичними рішеннями для громад.
У 2025 році я взяла участь у 28 засіданнях профільного комітету і була присутня на кожному з них. Для мене це не формальний показник. Це свідчення того, що питання довкілля, природокористування, водної політики, екологічного контролю та “зеленого” відновлення потребують постійної і послідовної парламентської роботи. Саме на рівні комітету формується значна частина рішень, які потім безпосередньо впливають на громади, регіони та державну політику в цілому.
Війна зробила особливо гострим питання води. Після руйнування Каховської ГЕС, на тлі проблем із водозабезпеченням, техногенними ризиками та накопиченими наслідками забруднення, для багатьох громад вода стала не просто комунальною послугою, а питанням базової безпеки. Саме тому одним із центральних напрямів моєї роботи у 2025 році була тема питного водопостачання, водовідведення, управління водними ризиками та парламентського супроводу рішень, які мають дати людям довгострокову стабільність.
«Вода сьогодні — це не лише ресурс. В умовах війни це питання безпеки держави, стійкості громад і гідності людей».
Одним із найважливіших практичних кейсів року стала виїзна робота у Кривому Розі 9 липня 2025 року, присвячена водній кризі, шахтним водам, питному водопостачанню та наслідкам руйнування Каховської ГЕС. Для мене це був не просто тематичний захід, а можливість говорити про проблему там, де люди відчувають її щодня. Саме такий формат роботи дозволяє не абстрагуватися від реальності, а бачити, як екологічні та інфраструктурні виклики впливають на громади, промислові території, комунальні системи і здоров’я людей.
Кривий Ріг у 2025 році став одним із символів того, що екологічна політика більше не може розглядатися окремо від політики безпеки. Коли місто стикається з водною кризою, коли на систему водозабезпечення впливають наслідки війни, руйнування критичної інфраструктури, технічні ризики та довгострокові проблеми шахтних вод, держава зобов’язана діяти не точково, а системно. Саме тому для мене було важливо, щоб парламент не просто констатував проблему, а працював над рішеннями, які поєднують законодавчі зміни, контроль урядових дій і міжвідомчу координацію.
У 2025 році я також виступала в сесійній залі з питань, які безпосередньо стосуються цієї проблематики, зокрема 5 листопада під час розгляду законопроєкту № 13578 щодо удосконалення норм законодавства у сфері питного водопостачання та водовідведення. Для мене це було принципово, адже водна політика в Україні більше не може залишатися набором розрізнених рішень. Вона має стати частиною нової державної моделі — більш сталої, більш захищеної та більш сумісної з правом Європейського Союзу.
Моя позиція полягає в тому, що питання питної води, водовідведення та управління водними ресурсами мають розглядатися не лише як сфера відповідальності комунальних підприємств чи місцевого самоврядування. Це вже питання національної стійкості. Умови війни показали, наскільки вразливою може бути система життєзабезпечення і як швидко локальна інфраструктурна проблема може перетворитися на масштабну гуманітарну загрозу. Саме тому вдосконалення законодавства у сфері водопостачання і водовідведення для мене є частиною ширшої державної політики захисту громадян.
Окремим великим напрямом моєї роботи була європейська інтеграція у сфері довкілля. У 2025 році я взяла участь у спільному засіданні комітетів Верховної Ради України та Європейського парламенту, де представила новітнє євроінтеграційне законодавство України та подальші кроки з реалізації Угоди про асоціацію і скринінгу відповідності нашого законодавства праву ЄС за переговорним розділом 27 «Довкілля та зміна клімату». Для мене це не дипломатичний ритуал, а практична робота над тим, щоб українські громадяни отримали сучасні правила екологічного управління, контролю та відповідальності.
Європейська інтеграція у сфері довкілля — це не лише про майбутнє членство України в Європейському Союзі. Це про сучасні стандарти якості повітря і води, про прозорі правила екологічного контролю, про оцінку шкоди, про дієву відповідальність за забруднення і про нові інструменти захисту людей від екологічних ризиків. Саме тому для мене у 2025 році було важливо поєднувати національний порядок денний із європейськими підходами, щоб реформи в Україні були не декларативними, а практичними і зрозумілими для громад.
Саме з цією логікою 24 квітня 2025 року відбулася виїзна нарада Комітету на Закарпатті, присвячена інтеграції європейських принципів у законодавство України у сфері екологічного контролю, екологічної шкоди та екологічної відповідальності. Я вважаю цей напрям одним із визначальних для майбутнього України. Ми не можемо відновлювати державу за старими підходами, коли порушення довкілля залишаються без належної оцінки, а шкода не отримує сучасного правового виміру. Україна має перейти до системи, де працює принцип «забруднювач платить», де контроль є ризикоорієнтованим, а право громадян на чисте і безпечне довкілля є реально захищеним.
Для мене дуже важливо, що у 2025 році тема екологічної шкоди вийшла з вузькопрофесійної площини на рівень державної політики. Війна спричиняє не лише людські втрати та руйнування будівель. Вона залишає забруднені води, уражені ґрунти, токсичні викиди, пошкоджені екосистеми та довгострокові ризики для здоров’я населення. Тому парламентська робота у цій сфері має бути спрямована не лише на фіксацію проблем, а й на створення чітких правил обліку, оцінки, компенсації та відповідальності.
У 2025 році моя законотворча робота була спрямована не лише на екологічний порядок денний у вузькому сенсі, а й на ширшу архітектуру безпеки та стійкості держави. Я була серед авторів законодавчих ініціатив, значна частина яких стосувалася підтримки демократії в умовах війни, захисту прав людини, взаємодії з міжнародними партнерами, а також безпосередньо питань цивільного захисту, управління ризиками та реагування на надзвичайні ситуації.
Особливо важливими для мене є рішення щодо управління ризиками затоплення та участі України в Механізмі цивільного захисту Європейського Союзу, а також щодо запобігання надзвичайним ситуаціям і ліквідації їхніх наслідків, формування фонду захисних споруд цивільного захисту, створення класів та центрів безпеки. Це дуже прикладні закони, бо вони стосуються здатності держави захищати людей і території у кризових умовах. У країні, яка живе в умовах війни, надзвичайні ситуації можуть мати і воєнне, і техногенне, і природне походження, а тому законодавство повинно бути сучасним, швидким і сумісним із європейськими механізмами реагування.
Не менш важливою для мене була і тема “зеленого” відновлення України. У 2025 році відбулася національна презентація законопроєкту про засади “зеленого” відновлення України. Я переконана, що відбудова після війни не може зводитися лише до відновлення зруйнованого. Вона має бути новою за якістю. Це означає енергоефективність, екологічну безпеку, сучасне просторове планування, очищення територій, захист водних ресурсів і узгодження всіх цих рішень із європейськими стандартами.
«Україна не має права відбудовуватися за застарілими моделями. Наше відновлення повинно бути безпечним для людей, чесним щодо довкілля і сумісним з європейським майбутнім країни».
Для мене “зелене” відновлення — це не політичний слоган, а питання якості державних рішень. Якщо після війни ми просто відтворимо старі інфраструктурні помилки, не врахуємо ризики забруднення, не закладемо енергоефективність і не інтегруємо екологічні стандарти в систему планування, то ми втратимо історичний шанс для оновлення країни. Саме тому у 2025 році я розглядала тему відновлення як частину екологічної політики, а не як окремий технічний напрям.
Для мене важливо, що 2025 рік став роком не лише законів і дискусій, а й конкретних інституційних змін. Одним із важливих напрямів стала підтримка Державної екологічної інспекції України, її спроможності діяти прозоро, сучасно і доказово. Якщо держава не має ефективного інструменту фіксації шкоди, реагування на порушення і збору доказів, вона не зможе ані захистити громадян, ані довести екологічні збитки, завдані війною.
Саме тому я надаю великого значення таким практичним крокам, як передача Держекоінспекції десяти мобільних міні-лабораторій за підтримки ПРООН та Уряду Швеції, а також відкриття першого пункту екологічного контролю і подальше розгортання сучасних пунктів екологічного контролю. Для когось це може виглядати технічною деталлю, але насправді йдеться про нову якість державної присутності: оперативний виїзд, відбір проб ґрунту і води, цифровий моніторинг, швидке реагування навіть в умовах воєнного стану. Це вже не стара каральна система, а перехід до більш сучасної, превентивної та доказової моделі контролю.
Я також вважаю важливим, що реформування екологічного контролю у 2025 році відбувалося не у відриві від міжнародного партнерства. Участь у розширеній нараді Держекоінспекції, взаємодія з мережею IMPEL, робота з міжнародними експертами і партнерами показують, що Україна не залишається сам на сам із викликами воєнної екологічної кризи. Ми формуємо нову модель контролю у співпраці з тими інституціями, які вже мають практичний досвід сучасного екологічного врядування.
Важливою складовою моєї роботи у 2025 році залишався парламентський контроль. Упродовж року мною було направлено депутатські запити, які стосувалися внесення змін до урядових рішень, офіційних роз’яснень Міністерства енергетики, а також окремих питань підготовки Кривого Рогу до осінньо-зимового періоду 2025/2026 років. Для мене це принципова частина депутатської роботи, бо саме через такі інструменти парламент може не лише формувати політику, а й реагувати на конкретні ризики для громад.
У нинішніх умовах екологічна політика неможлива без взаємодії з енергетикою, комунальною сферою, системою цивільного захисту та місцевими громадами. Саме тому депутатський контроль над підготовкою до зими, стійкістю базових систем життєзабезпечення і своєчасністю управлінських рішень для мене є не менш важливим, ніж участь у законодавчій роботі. Люди повинні відчувати, що парламент присутній не лише в сесійній залі, а й у тих питаннях, які визначають їхню повсякденну безпеку.
Так само важливим для мене є міжнародний вимір роботи. Як учасниця міжпарламентських форматів і груп зв’язків, я послідовно підтримувала діалог із партнерами щодо екологічної політики, безпеки, водних ризиків і відновлення України. Сьогодні міжнародне партнерство у сфері довкілля — це не додатковий напрям, а необхідна умова для того, щоб Україна отримувала експертизу, технології, інституційну підтримку та ресурси для змін.
Під час війни екологічна дипломатія набуває нового змісту. Йдеться не лише про співпрацю у сфері клімату чи природоохоронних стандартів. Йдеться про спільну роботу над інструментами фіксації шкоди, залученням технічної допомоги, розвитком систем моніторингу, модернізацією державних інституцій і підготовкою України до повноправної участі в європейському екологічному просторі.
Я переконана, що екологічна політика під час війни — це політика захисту людей. Це право на чисту воду. Це реагування на техногенні та природні ризики. Це здатність держави фіксувати шкоду довкіллю. Це чесні правила відповідальності. Це “зелене” відновлення, яке не відтворює старі помилки, а будує нову якість життя.
Саме тому у 2025 році я працювала над тим, щоб питання довкілля перестали сприйматися як другорядні. Бо коли йдеться про воду, безпеку громад, екологічний контроль, цивільний захист, наслідки війни і майбутнє відновлення, йдеться не про вузьку спеціалізацію. Йдеться про фундамент стійкої європейської України.
Я і надалі працюватиму для того, щоб екологічна політика в Україні була не декларацією, а системою реальних рішень — зрозумілих для людей, ефективних для громад і сумісних з європейським шляхом нашої держави. Для мене принципово, щоб кожна законодавча ініціатива, кожне виїзне засідання, кожен механізм парламентського контролю і кожна міжнародна зустріч працювали на один спільний результат: безпечне довкілля, стійкі громади і сучасну Україну, здатну відновитися після війни сильнішою, справедливішою і ближчою до європейських стандартів життя.
