Європейський Союз готує точкову, але політично важливу ревізію European Investigation Order — інструмента, який дозволяє судовим і прокурорським органам однієї держави-члена вимагати слідчих дій або передачі доказів в іншій країні ЄС. На перший погляд, це вузька юридична тема. Насправді — одна з тих реформ, за якими видно, як Європа перебудовує свою внутрішню безпеку: швидше реагувати на транснаціональну злочинність, не знижуючи стандартів справедливого суду.
У європейській системі правосуддя часто найскладніше не встановити факт злочину, а довести його в іншій юрисдикції так, щоб доказ зберіг юридичну силу. Банківська інформація з однієї держави, допит свідка з іншої, дані телекомунікацій, приховане спостереження, цифрові сліди злочину — усе це дедалі частіше виходить за межі однієї країни. Саме для таких ситуацій у 2014 році було створено European Investigation Order, який повноцінно застосовується з травня 2017 року.
Правосуддя, яке має працювати через кордони
European Investigation Order спирається на принцип взаємного визнання. Якщо компетентний орган однієї держави ЄС видає або підтверджує ордер, інша держава має, за загальним правилом, його визнати й виконати так, ніби відповідну слідчу дію доручив її власний суд або прокурор. Інструмент охоплює широкий спектр заходів: допит свідків, отримання вже наявних доказів, дані про банківські операції, перехоплення телекомунікацій, обшуки, тимчасову передачу осіб під вартою, збереження доказів.
За даними Єврокомісії, ордер має бути визнаний упродовж 30 днів, а запитана слідча дія — виконана протягом 90 днів після такого рішення. Це стало важливим кроком від старої моделі взаємної правової допомоги, де строки, формати й практики суттєво відрізнялися.
Чому інструмент, який працює, потребує ремонту
Те, що EIO став потрібним, видно зі статистики. На графіках European Parliamentary Research Service із посиланням на річні звіти Eurojust зафіксовано: загальна кількість справ за участю Eurojust, пов’язаних із European Investigation Order, зросла з 939 у 2018 році до 6 290 у 2024-му. За сім років Eurojust був залучений до 28 582 таких справ, а середній річний приріст становив 34 %.
Саме успішність інструмента і створила нову проблему: система почала наздоганяти складніші види злочинності та технологічні реалії швидше, ніж встигало змінюватися законодавство. У січні 2026 року Єврокомісія відкрила консультацію щодо майбутньої законодавчої ініціативи. Брифінг EPRS очікує, що пропозицію можуть представити в червні 2026 року, тоді як офіційна дорожня карта Комісії визначає завершення ініціативи в IV кварталі 2026 року.
Ця тема органічно входить і до безпекового порядку денного Кіпрського головування в Раді ЄС, яке робить акцент на боротьбі з організованою та цифровою злочинністю, посиленні транскордонної співпраці й побудові більш стійкої Європи.
European Investigation Order у трьох цифрах
Як працює EIO
видає або підтверджує ордер
визнає запит
проводиться за місцевими правилами
повертається до провадження
Де виникли найбільш чутливі розриви
Майбутня ревізія EIO зосереджується не на руйнуванні чинної моделі, а на закритті конкретних прогалин. Перша стосується ситуацій, коли правоохоронні органи держав уже обмінялися інформацією, але потім виникає питання: як законно використати ці відомості як доказ у кримінальному провадженні. Комісія вважає, що потрібна чітка процедура запиту й надання згоди на таке використання.
Друга проблема — правило спеціальності. У практиці держав-членів немає єдиного підходу, чи можна докази, отримані за одним EIO, використовувати в іншій справі без додаткової згоди держави, яка їх передала. Для одних країн така згода обов’язкова. Для інших — ні. У системі, побудованій на довірі, подібна правова неоднорідність сама по собі стає ризиком.
Третій блок — спостереження й технології. Держави по-різному трактують, чи належать GPS-трекінг, встановлення пристроїв для прослуховування, шпигунське програмне забезпечення для перехоплення розмов або аудіо- й відеонагляд до поняття «перехоплення телекомунікацій». Від цього залежить, чи має діяти спеціальний порядок повідомлення іншої держави. Тут юридична невизначеність уже напряму впливає на оперативність розслідувань і захист приватності.
Окрема лінія — транскордонне спостереження. Комісії пропонують чітко пояснити співвідношення між EIO та статтею 40 Конвенції про імплементацію Шенгенської угоди. Чи є такий нагляд поліцейською кооперацією, чи судовою ? Від відповіді залежить, хто саме запускає процедуру, за яким правовим режимом і з якими гарантіями.
У центрі майбутньої реформи — не лише швидкість обміну доказами, а й відповідь на складніше питання: чи здатне європейське правосуддя ставати технологічно сильнішим, не стаючи процесуально слабшим.
Відеосуд: зручність не може замінити процес
Другий великий напрям реформи — віддалена участь підозрюваних, обвинувачених і потерпілих у судових засіданнях із території іншої держави-члена. Зараз це поле фрагментоване: загального правила ЄС немає, а національні практики відрізняються.
Тут і проходить найгостріша лінія конфлікту. Для держав це спосіб уникати затримок і знижувати логістичне навантаження. Для правозахисників — зона потенційного ослаблення права на справедливий суд. Fair Trials у своїх зауваженнях наголошує: дистанційна участь не має ставати опцією «за замовчуванням» лише тому, що вона зручна. Важливими є інформована згода обвинуваченого, конфіденційний контакт із захисником до, під час і після слухання, достатній час на підготовку, якісний переклад, доступ до матеріалів справи та обов’язок зупиняти засідання, якщо технічні умови фактично обмежують участь людини в процесі.
Швидкість проти гарантій — хибна дилема
Європейський парламент ще під час ухвалення чинної директиви підтримував широкий інструментарій для транскордонного збирання доказів, включно з фінансовою інформацією, телекомунікаційними даними та прихованими слідчими діями. Але ця підтримка завжди поєднувалася з вимогою пропорційності, законності, можливості відмови у виконанні ордера в чітко визначених випадках і права на ефективне оскарження.
Тому майбутня дискусія не зводиться до простого запитання: «посилити інструмент чи обмежити його». Насправді ЄС шукає формулу, за якої слідство працює швидше саме тому, що правила є передбачуваними, а не тому, що процесуальні гарантії стають слабшими.
EIO і нова архітектура електронних доказів
Ревізія European Investigation Order відбувається на тлі іншої великої зміни — запуску пакета e-evidence. Регламент ЄС 2023/1543 щодо European Production Orders і European Preservation Orders почне застосовуватися з 18 серпня 2026 року, тоді як відповідна директива про призначені установи та законних представників мала бути імплементована державами-членами до 18 лютого 2026 року.
Це означає появу паралельної, значно швидшої логіки доступу до електронних доказів: у низці випадків судовий орган однієї країни ЄС зможе напряму вимагати дані від провайдера в іншій державі. EPRS порівнює цей режим із EIO: до 10 днів для отримання електронних доказів і 6–8 годин у надзвичайних випадках проти потенційно значно довшого циклу в межах EIO. Для законодавців це створює не лише можливість, а й обов’язок не допустити фрагментації стандартів доказування.
Якщо e-evidence відповідає на питання «як швидше отримати цифрові дані», то ревізія EIO відповідає на інше: «як зробити весь ланцюг транскордонного доказування юридично надійнішим».
Український вимір
Для України ця дискусія важлива не як стороння європейська техніка, а як орієнтир майбутньої сумісності з правовим простором ЄС. Єврокомісія у 2025 році констатувала просування України на шляху вступу та позитивно оцінила ухвалені дорожні карти у сфері верховенства права і державного управління. Водночас у попередньому звіті щодо України було окремо наголошено, що правова рамка судової співпраці у цивільних і кримінальних справах є комплексною та частково наближеною до acquis, а кооперація з міжнародними партнерами, Eurojust і EPPO посилилася.
Сам EIO залишається інструментом держав-членів ЄС, але його еволюція задає стандарт, до якого має придивлятися Україна. Це стосується трьох речей. По-перше, того, як у майбутньому поєднуватимуться швидкість транскордонного розслідування й право на захист. По-друге, того, як оформлюватиметься юридична придатність доказів, здобутих через цифрові канали та міжнародну кооперацію. По-третє, того, як держава-кандидат вибудовуватиме власні процедури відеоучасті в кримінальному процесі, не перетворюючи дистанційність на сурогат присутності.
Для України, яка водночас розслідує воєнні злочини, протидіє транснаціональній злочинності, гармонізує законодавство з ЄС і відновлює довіру до правосуддя, це не другорядна тема. Це питання майбутньої якості держави.
Європейський ордер на розслідування — це приклад того, як у сучасній Європі «внутрішня безпека» дедалі більше стає правовою інфраструктурою. Вона тримається не лише на поліції, кордонах чи базах даних. Вона тримається на тому, чи може доказ пройти через кілька юрисдикцій і залишитися доказом, а не процедурною слабкою ланкою.
Сильна держава — це не та, що швидко збирає докази будь-якою ціною. Це та, що вміє робити це так, щоб доказ витримав перевірку судом, партнерів і суспільства.
