Питання 2025 року значно складніше: чи здатен університет чесно побачити власні слабкі місця, виправити їх і довести суспільству, що диплом є не папером про процедуру, а свідченням реальної якості навчання ?
Доповідь Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти про стан української вищої освіти у 2025 році фактично є не лише професійним документом для академічної спільноти. Це політичний і суспільний діагноз системи, яка працює під час повномасштабної війни, бореться за збереження людського капіталу, інтегрується до Європейського простору вищої освіти та одночасно намагається позбутися старої культури формальної відповідності.
Головна цінність цього звіту — в його відвертості. Він не малює штучно оптимістичну картину, але й не зводить українську освіту до переліку проблем. Перед нами система, яка встояла, не втратила керованості, розширює європейську присутність, однак дедалі чіткіше стикається з новим викликом: якість має стати не зовнішньою вимогою Агентства, а внутрішньою логікою самого університету.
Освіта під час війни: система вистояла, але тепер має довести власну зрілість
Українська вища освіта у 2025 році залишалася масштабною й функціональною системою. За даними доповіді, станом на початок 2026 року в Україні діяли сотні закладів освіти з активним контингентом здобувачів, понад мільйон студентів продовжували навчання, реалізовувалися десятки тисяч освітніх програм, а кадрове ядро системи забезпечували десятки тисяч науково-педагогічних і педагогічних працівників.
Важливо й інше: 27 закладів вищої освіти, переміщених після 24 лютого 2022 року, продовжували реалізовувати освітні програми. Це не просто статистика стійкості. Це свідчення того, що університет в Україні під час війни став не лише місцем навчання, а частиною інфраструктури державної витривалості. Збереження кафедр, лабораторій, студентських спільнот і викладацьких колективів — це вже елемент національної безпеки.
У воєнній Україні якість вищої освіти — це не вузька професійна тема академічного середовища. Це питання відновлення держави: хто проєктуватиме інфраструктуру, лікуватиме людей, розроблятиме енергетичні системи, управлятиме громадами та відбудовуватиме країну після перемоги.
Саме тому доповідь Національного агентства так наполегливо пов’язує вищу освіту зі сталим інноваційним розвитком. Університет дедалі менше розглядається як закрита освітня інституція і дедалі більше — як середовище, що продукує рішення для енергетичної безпеки, екологічного відновлення, цифровізації, охорони здоров’я й модернізації публічного управління.
Акредитація стала жорсткішою: це ознака кризи чи дорослішання системи ?
Найбільш промовистий фрагмент доповіді — структура рішень за результатами акредитаційних експертиз. У 2025 році Національне агентство ухвалило 1461 рішення щодо акредитації освітніх програм. Це більше, ніж у 2024 році, коли таких рішень було 1230. Однак змінилася не лише кількість, а й сам характер висновків.
Частка рішень про звичайну акредитацію знизилася з 86,5 % у 2024 році до 72,1 % у 2025 році. Натомість частка умовної або відкладеної акредитації зросла з 11,8 % до 25,6 %. Кількість відмов в акредитації збільшилася з 3 до 25 рішень. Водночас «зразкових» акредитацій стало менше — 0,6 % проти 1,5 % роком
Як змінилася акредитаційна картина у 2025 році
Звичайна акредитація
72,1 % рішень у 2025 році
Умовна або відкладена акредитація
25,6 % рішень у 2025 році
Відмова в акредитації
25 рішень, або 1,7 %
Ці цифри не обов’язково означають погіршення системи. Вони можуть свідчити про інше: інструменти оцінювання стали точнішими, вимоги — реальнішими, а формальна «добра звітність» уже не гарантує позитивного рішення.
Для суспільства ці показники мають особливе значення. Коли в системі зменшується частка автоматично позитивних рішень і зростає частка умовних висновків, це означає, що контролер перестає бути статистом. Він починає відрізняти програму, яка реально працює, від програми, яка лише навчилася правильно оформлювати документи.
Але тут є й інший бік. Умовна акредитація — це не покарання. Це шанс виправитися. І саме вміння закладу освіти використати цей шанс стає новим тестом на управлінську зрілість.
Повторні проблеми — головний сигнал тривоги для університетів
У 2025 році рішення про умовну акредитацію було ухвалено щодо 372 освітніх програм. Найважливіша деталь полягає в тому, що 65 із них уже мали подібний досвід у попередні роки. Тобто йдеться не лише про разову помилку, не про випадковий збій в документації, а про ситуацію, коли заклад освіти не зміг повноцінно виправити виявлені недоліки.
Зовнішнє оцінювання може виявити проблему, сформулювати рекомендації, надати строк на корекцію. Але жодна зовнішня інституція не може замість університету створити живу внутрішню систему якості. Якщо рекомендації не стають частиною управлінського рішення, умовна акредитація перетворюється на повторюваний цикл: перевірка — зауваження — тимчасове виправлення — нове зауваження.
Найбільший ризик для якості освіти — не те, що проблему виявили. Найбільший ризик — коли її виявляють знову, а університет не демонструє системної здатності змінитися.
Показовою є й аналітика щодо Критерію 4 — «Навчання і викладання за освітньою програмою». У 2025 році суттєві недоліки за цим критерієм були виявлені у 38 освітніх програмах. Йдеться не про декоративні речі, а про фундамент навчального процесу: коли методи й технології не дають можливості досягти заявлених результатів, коли студенти не отримують вчасної інформації про цілі дисциплін та оцінювання, коли в навчанні фактично не використовуються інструменти розвитку дослідницьких навичок.
Для студента це звучить набагато простіше: він може кілька років навчатися за програмою, яка формально існує, але не забезпечує саме того набору компетентностей, який був обіцяний на вході. А для держави це означає втрату часу, коштів і довіри.
Постакредитаційний моніторинг: контроль переходить від моменту рішення до перевірки результату
Однією з найважливіших новацій 2025 року стало запровадження постакредитаційного моніторингу як обов’язкового інструменту. За своєю логікою це суттєвий зсув. Раніше акредитація часто сприймалася як кульмінація процедури: експерти приїхали, рішення ухвалено, питання закрите. Тепер система рухається до іншого підходу: якщо заклад отримав рекомендації, має бути перевірено, що сталося після них.
У 2025 році Національне агентство затвердило форми заяви про проведення постакредитаційного моніторингу, форми самооцінювання для цієї процедури та форму експертного висновку. Тобто механізм із політичної ідеї перейшов у площину реального застосування.
Що змінює постмоніторинг
По-перше, він зменшує ризик «разового ремонту до перевірки».
По-друге, змушує керівництво університету працювати не лише на успішне рішення сьогодні, а на сталі зміни завтра.
По-третє, наближає українську практику до європейської логіки ESG, де якість є циклом постійного вдосконалення, а не одноразовим адміністративним бар’єром.
У ширшому сенсі постакредитаційний моніторинг є спробою змінити саму культуру взаємодії між державою і закладом освіти. Держава більше не просто перевіряє наявність документів. Вона ставить запитання: чи навчилася інституція працювати з висновками, чи здатна вона бути чесною із собою, чи сприймає якість як професійну норму, а не як зовнішній тиск.
Інституційна акредитація: наступний рівень реформи
Доповідь дуже чітко формулює межу, до якої дійшла нинішня модель. Україна створила велику систему програмної акредитації й упродовж 2019–2025 років фактично перезавантажила стандарти зовнішнього оцінювання. Однак за наявності понад 500 закладів вищої освіти та приблизно 25 тисяч освітніх програм постійне оцінювання кожної програми окремо стає надто ресурсоємним і не дає повної відповіді на головне питання: наскільки якісно працює сам університет як інституція ?
Саме тому в центр уваги виходить інституційна акредитація. Її не пропонують як заміну програмної акредитації. Вона розглядається як комплементарний інструмент — спосіб оцінити внутрішню культуру якості, управління, стратегічну спроможність, здатність керівництва бачити ризики й нести відповідальність за освітній результат.
Якщо програмна акредитація відповідає на питання «чи працює конкретна освітня програма ?», то інституційна акредитація ставить жорсткіше питання: «чи здатен сам університет стабільно виробляти якість, а не імітувати її перед черговою перевіркою ?»
Це особливо важливо для післявоєнної України. У період відбудови країна не зможе дозволити собі університети, які живуть інерцією минулого, не взаємодіють з ринком праці, імітують оновлення програм або не вміють об’єктивно оцінювати власні результати. Система підготовки кадрів має бути швидкою, чесною, технологічною та відкритою до змін.
Водночас інституційна акредитація не повинна перетворитися на нову надбудову бюрократії. Її сила — не у створенні ще одного пакета паперів, а у здатності зменшувати дріб’язковий контроль там, де заклад довів свою доброчесність і зрілість, та посилювати увагу там, де внутрішня система якості залишається декоративною.
ENQA та EQAR: Україна проходить не формальність, а тест на європейську довіру
2025 рік став переломним і з точки зору міжнародної верифікації. У травні Національне агентство подало заявку на проходження зовнішнього оцінювання ENQA та EQAR, а в грудні відбувся візит європейських експертів. У межах оцінювання було проведено інтерв’ю з понад 80 учасниками — представниками різних груп стейкголдерів.
Результати оцінювання мають бути оприлюднені у першій половині 2026 року. Але вже сам процес важливий для України. Йдеться не просто про членство чи запис у міжнародному реєстрі. Йдеться про зовнішнє підтвердження того, що українська система забезпечення якості розмовляє з Європою однією професійною мовою.
Європейська інтеграція освіти — це не лише мобільність студентів і дипломи, які краще визнають за кордоном. Це довіра до процедур, інституцій і критеріїв, за якими Україна сама оцінює власну освіту.
Саме тому доповідь згадує не лише процедурні кроки, а й необхідність законодавчих змін: удосконалення порядку обрання та переобрання членів Національного агентства, розвиток його майбутньої структури, ширші можливості співпраці із закордонними партнерами, розширення академічної та фінансової автономії університетів. Усі ці елементи пов’язані між собою. Неможливо вимагати від університетів відповідальності, не даючи їм достатньої свободи. Але так само неможливо розширювати автономію без прозорих механізмів публічної звітності.
Що означає ця доповідь для студентів, батьків і суспільства
Професійна дискусія про якість освіти часто звучить надто технічно: критерії, процедури, висновки, експертні ради, нормативні документи. Але для громадянина усе значно простіше. Якість вищої освіти — це відповідь на кілька дуже практичних запитань.
Чи варто довіряти диплому конкретного університету ?
Чи справді програма готує до професії, а не лише закриває години в розкладі ?
Чи має студент право розуміти, чого саме його навчають і як оцінюють ?
Чи здатна держава вчасно побачити слабкі програми до того, як вони випустять сотні фахівців із дефіцитом компетентностей ?
Доповідь 2025 року не дає заспокійливих відповідей. І саме тому вона важлива. Вона показує, що Україна поступово виходить із логіки «не заважайте університету існувати» до логіки «університет має довести, що він якісно виконує суспільну функцію». Це складніший, але чесніший підхід.
Диплом має бути доказом якості, а не результатом звички
2025 рік став для української вищої освіти моментом, коли система почала відмовлятися від комфортної ілюзії, що наявність процедур автоматично означає наявність якості. Зросла жорсткість акредитаційної діагностики. З’явився постакредитаційний моніторинг. Інституційна акредитація з пілотного задуму почала перетворюватися на стратегічний напрям реформи. Україна вийшла на зовнішнє оцінювання ENQA та EQAR, тобто на перевірку власної системи не лише внутрішнім, а й європейським поглядом.
Усе це не означає, що проблеми вирішені. Навпаки, повторні умовні акредитації, виявлені недоліки в організації навчання, нерівна спроможність університетів реагувати на зауваження показують: попереду складна робота. Але саме в цьому і є ознака справжнього розвитку — не приховувати слабкості, а будувати систему, яка здатна їх виправляти.
Диплом не може бути папером про проходження процедури. Він має бути доказом того, що університет здатен навчати, змінюватися і не брехати самому собі.
