Розширення Європейського Союзу перестало бути лише політичною обіцянкою. Воно перетворюється на великий економічний проєкт, у центрі якого — Україна, її здатність до реформ, нова архітектура торгівлі, боротьба за інвестиції та готовність ЄС змінювати власні бюджетні правила.

Вступ України до Європейського Союзу — це не церемонія на фініші переговорів. Це здатність держави перебудувати економіку так, щоб вона працювала всередині найбільшого регульованого ринку світу, не втрачаючи власної сили, а нарощуючи її.

Європа переходить від політики розширення до економіки розширення

Після початку повномасштабної війни рф проти України розширення Європейського Союзу повернулося до центру європейської політики. Але сьогодні йдеться вже не лише про геополітичний жест солідарності чи про моральний борг Європи перед країнами, які захищають її безпеку. Йдеться про те, якою буде сама економічна конструкція ЄС у наступні десятиліття.

Європейський парламент дедалі чіткіше говорить про розширення як про стратегічну інвестицію у стабільність, конкурентоспроможність і безпеку континенту. Це принциповий зсув. Якщо раніше країни-кандидати переважно розглядалися як ті, що мають «наздогнати» ЄС, то тепер дедалі більше визнається й зворотне: сам Євросоюз потребує розширення, щоб зміцнити внутрішній ринок, скоротити залежності від зовнішніх центрів впливу, посилити промислову базу й створити стійкіші ланцюги постачання.

Саме в цьому контексті варто читати новий брифінг European Parliamentary Research Service. Він не романтизує майбутнє розширення. Навпаки — демонструє складність процесу. Західні Балкани, Молдова, Грузія й Україна мають різні темпи розвитку, різну структуру економіки, різний рівень інтеграції з ЄС. Проте всі вони вже перебувають у великій зоні європейського економічного тяжіння, і питання полягає не в тому, чи існує цей процес, а в тому, чи буде він достатньо швидким, справедливим і керованим.

ЄС уже не просто готує нових членів до вступу. Він поступово вбудовує країни-кандидати у власний ринок ще до формального членства — через фінансування реформ, торговельні режими, платіжну інтеграцію, інвестиційні інструменти та доступ до програм Союзу.

Економічне зростання є, але справжня конвергенція ще попереду

Один із найважливіших висновків брифінгу — країни майбутнього розширення справді стали багатшими за останні два десятиліття. За даними, наведеними EPRS, у 2004–2024 роках ВВП на душу населення зростав у всіх досліджених країнах. У Грузії економічний результат на особу збільшився більш ніж утричі, помітне зростання зафіксовано також у Косові, Албанії та Молдові. Для порівняння, у ЄС-27 цей показник за той самий період зріс приблизно на чверть.

На перший погляд, це свідчить про зближення. Але саме тут починається головна проблема. Рівень економічної конвергенції залишається низьким. Середній дохід на душу населення у країнах Західних Балкан у 2024 році становив лише близько 43% від рівня ЄС-27, а в країнах Східного тріо — приблизно 31%. Україна, на відміну від більшості інших країн, переживала не лише повільне зближення, а й періоди віддалення від європейського рівня через фінансову кризу, політичну нестабільність та повномасштабну війну.

Це означає, що сам факт кандидатського статусу не створює автоматичного економічного прориву. Потрібна глибша формула: реформи, внутрішні інвестиції, зовнішній капітал, сучасна промислова політика, технологічне оновлення, регуляторна сумісність із ЄС і, що особливо важливо для України, відбудова не за принципом «відновити як було», а за принципом «побудувати краще і конкурентніше».

економічна дистанція до ЄС

Західні Балкани: близько 43% середнього рівня ВВП на душу населення в ЄС-27.

Східне тріо — Грузія, Молдова, Україна: близько 31% середнього рівня ЄС-27.

Висновок: без прискорення реформ та інвестицій повна економічна конвергенція може розтягнутися на десятиліття.

Україна стала центральним тестом для нової політики розширення

Особливе місце у брифінгу займає Україна. І це закономірно. Війна змінила саму логіку європейської політики сусідства. Те, що раніше існувало як окремі інструменти підтримки — Угода про асоціацію, Поглиблена і всеохопна зона вільної торгівлі, макрофінансова допомога, доступ до окремих програм ЄС, — після 2022 року поступово складається в іншу архітектуру. Вона вже пов’язана не просто з підтримкою країни-партнера, а з підготовкою майбутнього члена Союзу.

Найяскравіший приклад — Ukraine Facility обсягом до 50 мільярдів євро на 2024–2027 роки. Це не класичний пакет допомоги. Його модель передбачає фінансування, пов’язане з виконанням Українського плану, реформами, макрофінансовою стабільністю та відбудовою. Європейський Союз фактично закладає новий принцип: гроші на відновлення мають одночасно працювати як кошти на підготовку до членства.

Саме тому українська євроінтеграція сьогодні не може обмежуватися переговорами щодо розділів acquis. Вона має розглядатися як велика державна програма економічного переходу. Йдеться про конкурентну промисловість, логістику, фінансову інтеграцію, митну сумісність, нові правила для аграрного сектору, ринок праці, цифрову державу та інвестиційний клімат, який буде зрозумілим для європейського капіталу.

Торгівля вже змінила карту Європи — і Україна в цій карті не периферія

Торговельна інтеграція — один із найсильніших аргументів на користь розширення. Брифінг EPRS показує, що торгівля ЄС із країнами майбутнього розширення за останні два десятиліття істотно зросла. Особливо виразною стала динаміка після пандемії COVID-19 і після початку повномасштабної війни Росії проти України, коли торговельні потоки почали швидко переорієнтовуватися з російського простору на європейський.

Для України цей процес став системним. Загальний обсяг торгівлі товарами між Україною та ЄС у 2025 році досяг 68,1 мільярда євро — більш ніж удвічі більше, ніж на момент початку застосування DCFTA. ЄС не просто замінив Росію як головного торговельного партнера України. Він став базовим ринком, навколо якого дедалі більше вибудовується українська експортна та імпортна модель.

Водночас торговельна інтеграція не є безконфліктною. Україна експортує до ЄС передусім агропродовольчу продукцію, метали, руди, а також частково промислові товари. Це створює простір для кооперації, але й породжує чутливі дискусії всередині Союзу, особливо в аграрному секторі. Саме тому оновлення торговельного режиму між Україною та ЄС восени 2025 року стало важливим компромісом: більше передбачуваності для українського бізнесу, але й нові запобіжники для чутливих європейських ринків.

Українська аграрна інтеграція до ЄС не повинна зводитися до суперечки про квоти. Стратегічне завдання — перетворити Україну з постачальника великих обсягів сировини на центр переробки, біоекономіки та продовольчої безпеки Європи.

Аграрне питання — не бар’єр, а модель майбутнього компромісу

Окремий блок брифінгу EPRS присвячений саме українському аграрному сектору. У 2025 році майже половина агропродовольчого імпорту ЄС з України припадала на продукти харчування та сировину аграрного походження. При цьому Україна вже не була найбільшим постачальником агропродовольчої продукції до ЄС: її випереджали Бразилія, Велика Британія та США. Це важливий факт у дискусії, де інколи створюється враження, ніби українська продукція повністю домінує на ринку Союзу.

Оновлена DCFTA передбачає складніший, але водночас стабільніший режим. Частина переробленої продукції отримує ширші можливості для доступу до ринку ЄС, тоді як для найбільш чутливих товарів — птиці, яєць, цукру, вівса, кукурудзи, круп і меду — діють автоматичні запобіжники. У перспективі це підштовхує Україну до необхідності зміщувати експортну модель від масових сировинних потоків до продукції з вищою доданою вартістю.

Для України це не поразка, а сигнал до економічної модернізації. Сильна країна-кандидат не може будувати стратегію лише на збільшенні тонnage експорту зерна. Вона має розвивати харчову переробку, біотехнології, органічне виробництво, точне землеробство, аграрну логістику, холодні ланцюги постачання і промислові кластери навколо сільського господарства. Саме тоді українська аграрна присутність у ЄС стане не конфліктом, а частиною європейської продовольчої безпеки.

Інфографічний блок: Україна і торгівля з ЄС

€68,1 млрд — обсяг торгівлі товарами між Україною та ЄС у 2025 році.

Понад удвічі — зростання торгівлі з моменту запуску DCFTA.

48,9% — частка агропродовольчих товарів у структурі імпорту ЄС з України у 2025 році.

Стратегічний виклик: перейти від експорту сировини до експорту переробленої продукції з високою доданою вартістю.

Інвестиції мають бути не просто більшими — вони мають бути розумнішими

Ще один важливий висновок EPRS стосується прямих іноземних інвестицій. У багатьох країнах розширення частка інвестицій у ВВП навіть вища, ніж у середньому по ЄС. Проте головне питання не лише в обсягах, а в якості інвестицій. Частина капіталу йде в нерухомість, торгівлю або низькомаржинальні сектори, які не створюють достатнього технологічного ефекту і не формують довгострокову конкурентоспроможність.

Україна у 2024 році мала відносно низький показник прямих іноземних інвестицій — близько 2,1% ВВП. В умовах війни це зрозуміло. Але саме тому післявоєнна відбудова має бути оформлена не лише як реконструкція фізичної інфраструктури, а як найбільший інвестиційний проєкт у Європі. Україна потребує капіталу в енергетику, оборонно-промисловий комплекс, залізничну й портову логістику, виробництво будівельних матеріалів, машинобудування, ІТ, переробку аграрної продукції, водну інфраструктуру та відновлення міст.

Водночас ЄС також має інтерес у таких інвестиціях. Інтеграція українського ринку може скорочувати ланцюги постачання, посилювати європейську промислову автономію і створювати нові регіональні центри виробництва ближче до внутрішнього ринку Євросоюзу. Саме тут українська відбудова і європейська стратегічна автономія починають працювати в одному напрямі.

SEPA, цифрова держава і ШІ: інтеграція починається ще до членства

Часто євроінтеграцію помилково сприймають лише як політичні переговори. Насправді для бізнесу і громадян вона відчувається через практичні речі: дешевші платежі, швидші перекази, стандартизовані документи, доступ до програм фінансування, спільні цифрові сервіси. Саме тому участь країн-кандидатів у SEPA має не символічне, а прикладне значення.

За оцінками, вступ України до Єдиної зони платежів у євро потенційно може забезпечити щорічну економію в межах 70–100 мільйонів євро. Для бізнесу це означає нижчу вартість транскордонних операцій, для громадян — простіші перекази, для держави — глибшу фінансову інтеграцію з Європою.

Не менш важливим є цифровий вимір. Україна, попри війну, зберігає сильні позиції у сфері електронних державних послуг. У брифінгу наголошено, що вона входить до світових лідерів за використанням технологій державою для надання публічних сервісів. Також в Україні вже працює дванадцять European Digital Innovation Hubs — більше, ніж у будь-якій іншій країні з переліку досліджених держав-кандидатів.

Проте цифрова інфраструктура — лише перший крок. Наступний виклик — регулювання штучного інтелекту, розвиток інноваційних екосистем, інтеграція науки і бізнесу, підвищення здатності компаній впроваджувати технології, які вже змінюють світову економіку. У цьому сенсі Україна має не лише наздоганяти, а й використовувати свій воєнний досвід цифрової стійкості як джерело конкурентної переваги.

Євроінтеграція в практичних рішеннях

Членство в ЄС починається не в день підписання договору. Воно починається тоді, коли український бізнес працює за зрозумілими європейськими правилами, громадяни користуються спільними фінансовими інструментами, а держава стає сумісною з європейською інституційною логікою.

Найскладніше питання — як ЄС профінансує власне розширення

Майбутнє розширення неминуче змінить бюджетну політику Європейського Союзу. Особливо складним буде питання інтеграції України, яка має значний аграрний сектор, велику територію, потужні потреби у відбудові та водночас стратегічне значення для безпеки всього континенту.

Дослідження, на які посилається EPRS, демонструють широкий діапазон оцінок потенційних витрат для Спільної аграрної політики ЄС у разі вступу України. Деякі сценарії говорять про десятки мільярдів євро на семирічний бюджетний цикл. Інші наголошують, що такі розрахунки не враховують реформування самої CAP, перехідних періодів, обмежувальних механізмів та економічних вигод від включення України до спільного ринку.

Важливо, що в ЄС уже змінюється сама логіка фінансування країн-кандидатів. Європейська Комісія пропонує у бюджеті на 2028–2034 роки об’єднати низку зовнішніх інструментів у нову рамку Global Europe. Це означає рух від розрізнених пакетів допомоги до більш системного підходу, де підтримка розширення стає частиною довгострокового фінансового планування Союзу.

Для України це критично. Наше завдання — переконати партнерів, що витрати на українське членство не можна оцінювати ізольовано від економічної віддачі, яку отримає Європа: розширення ринку, нові виробничі потужності, продовольча безпека, логістичне сполучення Чорноморського регіону з Центральною Європою, оборонний потенціал, технологічний розвиток та зменшення впливу авторитарних режимів на сусідні ринки.

Що має зробити Україна

По-перше, Україні потрібно мислити вступ до ЄС не лише як дипломатичний процес, а як всеохопну економічну перебудову. Кожен реформований сектор — митниця, судова система, корпоративне управління, енергетика, транспорт, цифрове регулювання — має працювати не заради звіту, а заради включення в єдиний європейський простір.

По-друге, потрібна чесна індустріальна політика. Євроінтеграція не повинна закріпити за Україною роль постачальника сировини, дешевого транзиту чи ринку збуту. Вона має вивести країну в позицію виробника, переробника, експортера технологічних рішень і надійного партнера в стратегічних галузях.

По-третє, відбудова повинна бути поєднана з нормами ЄС. Дороги, порти, енергетичні об’єкти, лікарні, водна інфраструктура, промислові парки, цифрові реєстри — усе, що відновлюється зараз, має одразу будуватися у логіці майбутнього членства.

По-четверте, Україна має вести складний, але професійний діалог із тими секторами в ЄС, які побоюються конкуренції. Це стосується передусім аграрної галузі. Наш аргумент повинен бути не емоційним, а економічним: українська інтеграція може бути керованою, перехідною, взаємовигідною — і в підсумку посилити саму Європу.

По-п’яте, варто системно формувати союзників усередині ЄС серед тих держав, які вже отримують прямий економічний ефект від торгівлі з Україною, логістики, інвестицій та спільних інфраструктурних проєктів. Польща, Румунія, Німеччина, країни Балтії та Центральної Європи — це не лише політичні партнери, а природні учасники майбутньої спільної економічної зони.

Майбутнє розширення ЄС не буде простим. Але воно вже почалося — у торгівлі, бюджетах, інвестиціях, цифрових сервісах, у новій географії виробництва та безпеки. Україна має шанс увійти до Євросоюзу не як проблема для старої Європи, а як одна з причин її оновлення.

Брифінг Європейської парламентської дослідницької служби дає нам важливий сигнал: розширення ЄС більше не є периферійною темою. Це ключове питання про те, чи здатна Європа діяти стратегічно в умовах війни, глобальної конкуренції та економічного переділу світу.

Для України ця дискусія має особливе значення. Ми не просто прагнемо приєднатися до вже сформованого Союзу. Ми вступаємо в період, коли сам ЄС буде змінюватися під впливом нового розширення. І від того, наскільки підготовленою, сильною та економічно амбітною буде Україна, залежить не лише швидкість нашого руху до членства, а й те, яке місце ми займемо у майбутній Європі.

Європейська інтеграція України — це не прохання про доступ до чужого добробуту. Це пропозиція разом побудувати сильнішу, безпечнішу й економічно стійкішу Європу.