Європейський парламентський дослідницький сервіс описує проблему, яка вже давно вийшла за межі шкільних чатів: кібербулінг, кіберпереслідування та онлайн-домагання стають частиною повсякденного цифрового середовища. Для України це не абстрактна європейська дискусія, а питання безпеки дітей, які живуть між повітряними тривогами, дистанційним навчанням, Telegram-чатами, TikTok, іграми та постійною присутністю в телефоні.
Кібербулінг часто досі сприймають як щось «підліткове», «емоційне» або «не таке страшне, як фізичне насильство». Але сучасна цифрова агресія має іншу логіку. Вона не закінчується після дзвінка зі школи, не зникає після виходу з класу і не має природної межі в часі. Повідомлення, мем, принизливе відео, злитий скриншот або фейкове зображення можуть переслідувати дитину вночі, в укритті, у шкільному чаті, в ігровому середовищі, у соціальній мережі та навіть після зміни школи чи міста.
Саме тому у ЄС дедалі гучніше звучить вимога: кібербулінг має бути не лише соціальною проблемою, а й чітко визначеним правовим явищем. Без спільної мови держава, школа, батьки, поліція, суди й платформи часто бачать різні фрагменти однієї небезпеки, але не складають їх у цілісну систему захисту.
Що побачив EPRS: проблема не в одному образливому повідомленні
У briefing Європейського парламентського дослідницького сервісу кібербулінг описується як поведінка через цифрові технології, що має намір або наслідок повторного чи тривалого приниження, соціального виключення, зловживання, переслідування або шкоди, особливо щодо дітей і молоді.
Йдеться не лише про «хейтерський коментар». Це може бути системне приниження, поширення особистих даних, видавання себе за іншу людину, переслідування в ігровому середовищі, погроза оприлюднити інтимні зображення, створення deepfake-контенту або атака через груповий тиск у чатах.
Як цифрове насильство переходить у реальне життя
Кібербулінг небезпечний не лише змістом образи, а її нескінченністю: цифрове приниження може повторюватися щоразу, коли хтось пересилає, коментує, зберігає або знову відкриває контент.
Чому ЄС говорить про правове визначення
Одна з головних проблем, яку підкреслює EPRS, — відсутність єдиного юридично обов’язкового визначення кібербулінгу на рівні ЄС. Частина держав уже має власні правові підходи, інші покладаються на ширші норми про домагання, наклеп, мову ворожнечі, шкільну безпеку або кримінальні правопорушення.
Але без спільного визначення складно порівнювати статистику, координувати політики, розробляти шкільні протоколи, оцінювати ефективність заходів і вимагати відповідальності від цифрових платформ. Те, що для однієї країни є кібербулінгом, для іншої може залишатися «конфліктом між дітьми» або «неприємною онлайн-комунікацією».
Для України ця дискусія особливо важлива. Дитина, яка навчається онлайн через війну, переїзд, небезпеку або зруйновану школу, фактично переносить значну частину соціального життя у цифровий простір. Там же виникають і конфлікти, і тиск, і шантаж, і приниження. Якщо держава не бачить цього простору як реальне середовище життя дитини, вона запізнюється із захистом.
Європейська відповідь: не лише покарання, а система
У 2026 році Європейська комісія ухвалила план дій проти кібербулінгу. Його логіка не зводиться лише до криміналізації. Йдеться про три елементи: спільний європейський підхід до захисту, профілактику та цифрову грамотність, а також кращі механізми повідомлення і підтримки жертв.
Це важливо: сучасний кібербулінг неможливо вирішити лише забороною телефону або порадою «не звертай уваги». Для дитини, яка щодня живе в телефоні, така порада звучить як вимога залишитися сам на сам із натовпом, який завжди онлайн.
Франція, Ірландія, Іспанія: три різні уроки
Франція: школа як перша лінія оборони
Французький підхід визнає кібербулінг у межах освітнього середовища і вибудовує шкільні команди реагування. Це не лише про покарання агресора, а про системну профілактику, навчання персоналу, роботу з учнями та підтримку жертв.
Ірландія: трагедія, яка стала законом
Ірландське законодавство, відоме як Coco’s Law, виникло після смерті Ніколь Фокс, яка пережила онлайн-цькування. Цей приклад показує, наскільки небезпечно державі чекати трагедії, перш ніж назвати цифрове насильство своїм іменем.
Іспанія: deepfake, sexting і генеративний ШІ вже в протоколах
Іспанський підхід важливий тим, що прямо враховує нові ризики: deepfake, sexting, штучний інтелект і вірусне поширення контенту. Там визнають: інколи достатньо одного акту, якщо він стає масовим і руйнівним.
Український вимір: дитина між війною, школою в телефоні та цифровою агресією
Українське сьогодення зробило цифрове середовище не додатком до життя, а часто його головною інфраструктурою. Через телефон дитина отримує домашнє завдання, новини про тривогу, повідомлення від батьків, контакт із друзями, розваги, підтримку і — на жаль — агресію.
У країні, де багато дітей пережили переїзд, втрату дому, розрив із класом, життя у тимчасовому житлі або навчання в нестабільних умовах, кібербулінг може накладатися на вже існуючу травму. Образливий чат для такої дитини — це не «просто чат». Це простір, де вона може втратити останнє відчуття належності.
Саме тому українська політика має рухатися не лише в напрямку загальних заборон, а до чітких протоколів: що робить школа, що робить адміністрація громади, як діє поліція, куди звертаються батьки, як фіксуються докази, хто підтримує дитину психологічно, і як швидко видаляється небезпечний контент.
Що варто зробити Україні
Кібербулінг — це не побічний ефект цифрового дитинства. Це форма насильства, яка має свої механізми, свою швидкість, свою аудиторію і свої наслідки. Європейська дискусія про юридично обов’язкове визначення кібербулінгу важлива для України, бо без точного слова неможливо побудувати точну дію.
“Якщо держава визнає, що дитина сьогодні живе не лише у школі та вдома, а й у цифровому просторі, вона повинна захищати її там так само серйозно, як і в реальному світі.”
