Як народний депутат України, я щоденно бачу, наскільки небезпечними можуть бути брехливі «віруси» дезінформації у нашому суспільстві. Російська агресія проти України точиться не лише на полі бою, а й в інформаційному просторі. Україна давно стикається з дезінформацією та інформаційними атаками з боку рф, що підривають національну безпеку . Ворог намагається посіяти паніку, розколоти наше суспільство, знецінити нашу боротьбу. У сучасних умовах інформаційна безпека громади стає питанням виживання, адже маніпуляції і фейки здатні впливати на настрої людей і навіть на їхні дії.
В цьому аналітичному огляді я спробую детально розповісти про ключові напрями боротьби з дезінформацією в Україні: починаючи від національного центру протидії дезінформації і освітніх ініціатив з медіаграмотності – до викриття конкретних фейків у громадах, законодавчої роботи Верховної Ради та вивчення міжнародного досвіду (NATO StratCom, EU vs Disinfo тощо). Особливу увагу приділю громадам на деокупованих територіях, у прифронтовій зоні на півдні й сході, які найбільше постраждали від інформаційної агресії. Попри всі виклики, переконаний: спільними зусиллями держави, громади та міжнародних партнерів ми здатні захистити правду і забезпечити інформаційну безпеку для кожного українця.
Співпраця з Центром протидії дезінформації при РНБО
Одним із ключових інструментів держави у боротьбі з брехнею ворога є Центр протидії дезінформації при РНБО України (ЦПД). Створений у березні 2021 року рішенням РНБО, Центр одразу отримав мандат координувати заходи з протидії актуальним та прогнозованим загрозам в інформаційній сфері . Його основна увага – виявлення та нейтралізація дезінформації, пропаганди і спроб маніпуляції громадською думкою . За більш ніж 4 роки роботи ЦПД виявив 21 335 інформаційних загроз для України . Фактично це тисячі фейків і ворожих інформаційних операцій, які були розпізнані та взяті в роботу.
Я взаємодію з Центром як законодавець і бачу його внесок у нашу спільну справу. Центр протидії дезінформаціїстав осердям міжвідомчої співпраці: він працює з усіма українськими спецслужбами та державними органами, має партнерів серед неурядових і міжнародних організацій . За словами керівника ЦПД Андрія Коваленка, загальне охоплення матеріалів Центру у медіа перевищило 1,7 млрд переглядів – і це свідчить не про «популярність», а про величезний суспільний запит на правдиву інформацію . Центр присутній на всіх ключових платформах: Telegram, Facebook, Instagram, TikTok, Viber, YouTube, має власний вебсайт і навіть авторський проєкт «Центр дослідження МордоRU» . Така багатоканальна присутність дозволяє оперативно доносити спростування фейків до різних аудиторій – від молоді в соцмережах до старшого покоління, яке користується телебаченням чи радіо.
Для підвищення стійкості громад до дезінформації Центр налагодив активну співпрацю з медійниками та освітянами. Запущено спільні проєкти з популярними ініціативами: платформою United24, просвітницьким історичним проєктом «Історія без міфів», журналістськими розслідувачами Bihus.Info, фактчекерами VoxCheck та багатьма іншими . Центр долучає до протидії дезінформації українських інфлюенсерів і блогерів, у тому числі створюється спеціальний дитячий контент для наймолодшої аудиторії . В умовах війни навіть діти стають ціллю російських вкиднів, тож такий підхід є дуже важливим.
Особливо хочу відзначити міжнародний вимір діяльності ЦПД. Центр співпрацює з партнерами з 30 країн, постійно обмінюється інформацією із 65 інституціями по всьому світу . Серед них – структури НАТО, країни ЄС, держави «Великої сімки» тощо. Нещодавно, приміром, відбулась зустріч керівництва РНБО з директором Центру передового досвіду НАТО з стратегічних комунікацій (NATO StratCom COE) Янісом Сартсом, де сторони обговорили поглиблення співпраці у протидії дезінформації . Партнери високо оцінюють досвід України, а НАТО StratCom COE готовий ділитися своїми напрацюваннями та технологіями з нашим Центром . Така кооперація означає, що українські громади отримають додаткову експертизу й підтримку в інформаційній війні.
Результати діяльності ЦПД відчутні: за сприяння Центру заблоковано тисячі проросійських каналів дезінформації, зірвано низку інформаційних кампаній ворога, викрито агентів впливу . Але, як справедливо зауважує керівник Центру, найцінніший результат – це зростання довіри людей та спільноти однодумців . Дійсно, в громадах, де люди розуміють небезпеку фейків і підтримують зусилля влади, дезінформації значно важче укоренитися. Я, як представник громади, бачу це на власні очі: коли мешканці отримують вчасно правдиву інформацію і пояснення – панічні чутки розвіюються, а ворожі «вкиди» не досягають мети.
Таким чином, Центр протидії дезінформації при РНБО став мозковим центром і координаційною платформою, що об’єднує державні органи, експертів та медіа у боротьбі за інформаційну безпеку наших громад. Співпраця з ЦПД дозволяє мені як народному депутату ефективніше реагувати на інформаційні загрози в окрузі: ми спільно відстежуємо проросійські наративи, обмінюємося даними про поточні фейки, плануємо контрзаходи – від офіційних спростувань до інформаційних кампаній для населення. Вважаю, що надалі варто розвивати мережу регіональних осередків чи контактних пунктів ЦПД, щоб кожна громада мала прямий зв’язок з цим центром експертизи. Це особливо актуально для прифронтових та звільнених територій, про які йтиметься далі.
Освітні ініціативи з медіаграмотності (державні, місцеві, громадські)
Жоден центр і жоден закон не захистять нас від фейків, якщо люди самі не навчаться їх розпізнавати. Тому медіаграмотність населення – це другий, не менш важливий фронт у війні з дезінформацією. Як депутат, я підтримую й просуваю освітні ініціативи, покликані підвищити критичне мислення і стійкість наших громад до маніпуляцій.
На державному рівні стратегічний курс вже визначено. У 2021 році Міністерство культури та інформаційної політики (МКІП) започаткувало Національний проєкт з медіаграмотності «Фільтр» . Цей проєкт покликаний об’єднати зусилля держави, громадських організацій та медіаспільноти для підвищення рівня медіаграмотності українців . Вже у 2021 році МКІП підписав меморандум з Міністерством освіти і науки, завдяки чому вдалося втілити низку ініціатив: проведення Всеукраїнського уроку з медіаграмотності, щорічне проведення Національного тесту з медіаграмотності, конкурс журналістських розслідувань «Репортер» тощо . Всі ці заходи реалізуються спільно з міжнародними партнерами – Програмою розвитку ООН, IREX, ОБСЄ та іншими . Така синергія підкреслює, що медіаграмотність – це не разова кампанія, а довгострокова стратегія, підтримана і державою, і міжнародною спільнотою.
Не менш активною є й громадянська спільнота. В Україні сформувалося ціле коло провідних організацій, що просувають медіаграмотність. Серед них – «Детектор медіа», Інститут масової інформації (ІМІ), «Інтерньюз-Україна», «Без Брехні» та інші . Вони проводять тренінги, випускають посібники, запускають інформаційні кампанії для різних аудиторій – від школярів до пенсіонерів. Приміром, незалежна кампанія «По той бік новин», що її впроваджує Інститут розвитку регіональної преси, з 2018 року займається одночасно і фактчекінгом, і просвітою з медіаграмотності . У доступній формі цей проєкт вчить аудиторію думати критично: роз’яснює, як саме нас намагаються обманути (фейк, маніпуляція, дипфейк тощо), і як від цього захиститися .
За моєї підтримки в рідному Кривому Розі та інших громадах Дніпропетровщини ми проводили локальні семінари з медіаграмотності для старшокласників, бібліотекарів, держслужбовців. Хочу підкреслити важливість таких місцевих ініціатив: часто на рівні громади люди більше довіряють місцевим педагогам чи активістам. Коли, скажімо, в сільській бібліотеці організують тренінг «Як розпізнати фейк у Facebook», або коли місцеве радіо розповідає, як перевіряти новини, – це має великий відгук. Позитивний приклад бачив у сусідній Кіровоградській області, де команда ентузіастів об’їздила десятки ОТГ з інтерактивними лекціями про медіаграмотність. Люди дякували, що їм «відкрили очі» на ознаки фейку: надто емоційні заголовки, підозрілі URL-адреси сайтів, відсутність конкретних джерел тощо . Ці прості поради – як маленька щеплення, що підвищує імунітет громади до інформаційної хвороби.
Національна стратегія розвитку медіаграмотності до 2026 року, ухвалена нещодавно, визначає медіаграмотність як одну з головних цілей інформаційної безпеки держави . План заходів передбачає реалізацію просвітницьких кампаній, публічних заходів, а також спеціальні програми підвищення медіаграмотності для військовослужбовців і держслужбовців . Останнє дуже актуально, адже ворог б’є фейками і по нашій армії, і по органах влади, намагаючись підірвати довіру зсередини. Ми вже бачимо певні результати прогресу. За даними опитувань, 84% українців знають про проблему дезінформації, більшість впевнені, що здатні її розпізнати . У 2023 році Україна посіла 30-те місце з 41 у європейському Індексі медіаграмотності (Media Literacy Index) – це показник, що ми рухаємося вперед . За роки після 2014-го сформувалося ціле покоління журналістів, викладачів та активістів, які стали першопрохідцями медіаграмотності. Завдяки їхнім зусиллям, як свідчить аналітичний звіт, українське суспільство демонструє високу опірність російській дезінформації .
Водночас маємо й проблемні моменти, над якими працюємо. По-перше, багато програм медіаосвіти тримаються на короткострокових грантах, немає сталого державного фінансування . Це ускладнює системну просвіту в усіх громадах, особливо віддалених сільських. По-друге, психологічна втома людей від війни знижує здатність критично сприймати потік новин – і цим ворог користується, поширюючи все нові байки. По-третє, ворожа пропаганда адаптується: вона повторює одні й ті ж наративи, але у нових формах, з використанням нових технологій (от хоча б «глибокі фейки» на відео чи фейкові чат-боти) . Тому освітянам та експертам теж доводиться постійно оновлювати підходи, щоб випереджати пропагандистів.
Як відповідь на ці виклики, я в парламенті підтримую ідеї інституціоналізувати медіаграмотність – тобто зробити її невід’ємною частиною освіти й життя громади на постійній основі. Зокрема, ми пропонуємо інтегрувати елементи медіаграмотності в навчальні програми шкіл та вузів (де це ще не зроблено), стимулювати створення місцевих медіаклубів чи гуртків критичного мислення, залучати бібліотеки та молодіжні центри до поширення навичок перевірки інформації. Також важливо проводити національні інформаційні кампанії – по телебаченню, радіо, у соцмережах – із простими порадами, як відрізняти фейки. Елементарні правила (перевіряти джерело, скептично ставитися до сенсаційних заголовків, звіряти новину з кількох джерел тощо) треба повторювати і повторювати, щоб вони стали звичкою для кожного . Це як правила дорожнього руху: ми їх вчимо змалку, і вони рятують життя. Так само правила інформаційної гігієни рятують нас від небезпечних маніпуляцій.
Отже, освіта та просвіта – це довготривала інвестиція у нашу перемогу на інформаційному фронті. Коли суспільство навчиться «вмикати фільтр» на фейки, ворожа пропаганда втратить свою ефективність. Як парламентар, я відчуваю обов’язок всіляко сприяти цьому процесу – від законотворчості до підтримки конкретних освітніх проєктів у своїй громаді.
Приклади виявлення фейків у громадах та на національному рівні
Теорія теорією, але пересічних громадян найбільше переконують конкретні приклади: коли черговий «вкид» викрили і він луснув, як мильна бульбашка. У своїй роботі я неодноразово зіштовхувався з ситуаціями, коли фейкова «новина» ширилася по моєму округу, і важливо було вчасно її спростувати, аби заспокоїти людей. Розгляну декілька характерних прикладів, як дезінформацію було виявлено та знешкоджено – як на локальному рівні, так і в масштабах всієї країни.
• «Платіжки за телемарафон»: фейк, що викликав паніку. У липні 2024 року в Рівненській області зловмисники запустили чутку, що начебто українці почали отримувати квитанції на оплату загальнонаціонального телемарафону новин. Для «доказу» навіть опублікували фото нібито рахунку за електроенергію від місцевої енергокомпанії, де окремим рядком значиться плата за телемарафон . Сенсаційна брехня моментально обурила людей – у соцмережах з’явилися гнівні дописи, дехто повірив, що держава хоче стягувати гроші за доступ до новин. Проте вже за лічені години активні громадяни та журналісти спростували цей вкид. Як з’ясувалося, розіслана платіжка – підробка, змайстрована у фоторедакторі . Жителі Рівненщини легко це перевірили, просто звіривши зі своїми реальними платіжками, де жодного «телемарафону» не значилося . Оперативно відреагувала і обласна влада, пояснивши людям, що це фейк. У підсумку паніку було погашено, багато хто зробив для себе висновок: не варто вірити всьому підряд, що бачиш в інтернеті, особливо якщо новина надто вже абсурдна.
• «Донорська кров від школярів»: гра на страхах і незнанні. Російська пропаганда часто використовує тактику «жахливих історій», щоб шокувати аудиторію і викликати обурення проти України. Один із таких фейків стосувався теми донорства крові. Ворожі канали поширили «новину», буцімто в Україні закликають навіть школярів здавати кров для поранених, мало не примусово . В інтернеті гуляло фото оголошення, де нібито учнів 12-х класів просять стати донорами. Насправді ця «новина» — повний абсурд. По-перше, за українським законодавством здавати кров можна лише з 18 років, ніяких «школярів-донорів» бути не може . По-друге, система донорства працює успішно: з перших днів війни українці самі масово здавали кров, і країна повністю забезпечена запасами крові для військових та цивільних . Ба більше, уважні люди помітили й інші невідповідності на тому фейковому оголошенні – там говорилося про «12-й клас», хоча в українських школах наразі ще немає 12-х класів (перехід на 12-річку лише почався і перші дванадцятикласники будуть у 2029 році) . Цей фейк досить швидко викрили волонтери ініціативи «НотаЄнота» та фактчекери, роз’яснивши громадянам, що це застарілий прийом роспропаганди – звинувачувати Україну в «торгівлі органами» чи експлуатації дітей. На щастя, більшість українців зустріли ту брехню зі здоровим скепсисом. Але приклад показовий: ворог не гребує нічим, навіть темою дітей, аби посіяти недовіру до української влади.
• «Влада кинула деокуповані території»: дезінформація для зневіри. Щойно Збройні Сили України почали визволяти окуповані міста і села, російська пропаганда запустила новий наратив: мовляв, Україна не дбає про свої звільнені території. Приміром, у грудні 2022 року масово ширився фейк, що в деокупованому Херсоні буцімто гуманітарна катастрофа – немає води, світла, люди кинуті напризволяще . Паралельно розганяли повідомлення, ніби на звільненій Харківщині українська влада теж «не вдячна» місцевим – натякали, що мешканці начебто марно чекали на повернення України . Ці ворожі закиди були спрямовані на дві аудиторії. По-перше, на самих жителів звільнених регіонів – аби підірвати їхню довіру до української держави. По-друге, на всю країну – щоб посіяти зневіру, ніби «перемоги нема чим пишатися, все одно порядок навести не можуть». Реальність була геть іншою: і в Херсоні, і на Харківщині одразу після деокупації розпочалися масштабні роботи з відновлення інфраструктури, розмінування, доставки гуманітарної допомоги. Я особисто відвідував звільнені громади і бачив, як швидко туди приходить життя – звісно, проблем багато, але держава і волонтери працюють 24/7. Тому російським пропагандистам доводиться просто вигадувати побрехеньки, щоб хоч якось зіпсувати радість людей від визволення. Наш Центр протидії дезінформації разом з волонтерами відслідковує такі наративи. Зокрема, було офіційно спростовано фейки про нібито «покинуті напризволяще» звільнені території – вказано, що це частина інформаційної війни Росії, яка прагне посіяти панічні настрої . Ці зусилля дали свій ефект: більшість українців розуміє, що подібні історії – брехня ворога. Ба більше, місцеві мешканці зі звільнених громад самі активно публікують у соцмережах спростування, показують реальний стан справ (де пішла вода, де відкрилася лікарня тощо), тим самим нейтралізуючи російські фейки на місцях.
Звичайно, це лише кілька прикладів серед тисяч. Щодня інформаційний простір України сканується на предмет нових вкидів. Фактчекери систематизують найпоширеніші фейки, випускають дайджести. Наприклад, харківська команда Gwara Media щотижня публікує огляд «Харківська деза», де розвінчує нові фейки, виявлені їхнім чат-ботом «Перевірка» . Серед курйозних випадків був фейк про те, що Головнокомандувач Валерій Залужний начебто нагороджує бійців «нацистськими» хрестами – насправді йшлося про законну відзнаку «Сталевий хрест» українського війська, яка не має жодного стосунку до нацистів . Такі інформаційні вкиди розраховані на те, щоб підірвати репутацію наших захисників, але швидке викриття повертає все на свої місця.
Висновок із цих історій один: українське суспільство поступово вчиться не бути легковірним. Щоразу, коли черговий фейк з тріском провалюється, зростає колективний імунітет громади до дезінформації. Як представник громади, я всіляко заохочую земляків ділитися правдою, спростовувати чутки, звертатися до перевірених джерел. А на державному рівні ми маємо підтримувати роботу фактчекерів і оперативне інформування – щоб жодна брехня не залишилася без відповіді.
Законодавчі ініціативи щодо інформаційної безпеки
Парламент України відіграє важливу роль у забезпеченні правових рамок інформаційної безпеки. Хоча свобода слова є фундаментальною цінністю, в умовах гібридної війни ми зобов’язані законодавчо захищати інформаційний простір від ворожих впливів. За останні роки Верховна Рада ухвалила ряд ініціатив, спрямованих на посилення стійкості країни до дезінформації, не порушуючи при цьому демократичних свобод.
Перш за все, було оновлено базове медійне законодавство у відповідності до європейських стандартів. Наприкінці 2022 року прийнято новий Закон України «Про медіа», який імплементує норми Директиви ЄС про аудіовізуальні медіасервіси . Цей закон системно переосмислює підхід до регулювання інформаційної сфери. Зокрема, вперше на рівні закону введено поняття «медіаграмотність» – як сукупність навичок, потрібних громадянину для безпечного користування медіа-сервісами . Таким чином, питання медіаосвіти, про яке йшлося вище, набуло законодавчого підґрунтя: держава зобов’язана сприяти розвитку цих навичок у населення. Також Закон «Про медіа» посилює вимоги до прозорості медіавласності, розширює повноваження Національної ради з питань телерадіомовлення для реагування на дезінформаційні загрози, гармонізує українські норми із європейськими у сфері протидії мовленню ворожнечі та пропаганді війни.
Окремо слід відзначити законодавчу реакцію на повномасштабну агресію рф у 2022 році. Вже у березні 2022 року Верховна Рада ввела кримінальну відповідальність за колабораційну діяльність, яка охоплює в тому числі інформаційні злочини. До Кримінального кодексу була додана стаття 111-1, яка передбачає покарання за публічне заперечення збройної агресії РФ, за заклики до підтримки окупантів або співпраці з ними . Іншими словами, якщо хтось з громадян свідомо транслює пропаганду ворога, виправдовує окупацію, закликає здатися – він більше не зможе сховатися за свободу слова, такі дії кваліфіковано як кримінальний злочин. Наприклад, публічні заклики підтримати рішення чи дії держави-агресора караються позбавленням права обіймати певні посади на 10-15 років . А якщо пропаганда ведеться в освітніх закладах (наприклад, проросійський вчитель нав’язує дітям проросійські тези) – передбачено до 3 років ув’язнення . Цей законодавчий крок показав принципову позицію держави: інформаційна співпраця з ворогом у воєнний час – це не «альтернативна думка», а пряма допомога агресору, яка повинна суворо каратися.
Ще один напрям, над яким ми працюємо, – це удосконалення механізмів реагування на кібер- та дезінформаційні атаки з боку спецслужб. Сьогодні ці питання багато в чому лежать у площині відповідальності Служби безпеки України. Тому парламент розглядає ініціативи, які надали б СБУ більше гнучкості та оперативності. Зокрема, йдеться про розширення її повноважень щодо підготовки нормативних актів у сфері держбезпеки, контррозвідки, протидії тероризму . Це включає і реагування на системні загрози в інформаційному полі. Адже дезінформація часто йде поруч з кібернападами – зламами сайтів, блокуванням зв’язку, зливом даних. Законодавчо зміцнюючи СБУ, ми прагнемо зробити так, щоб у випадку інформаційної атаки спецслужби могли діяти негайно, не чекаючи довгих бюрократичних процедур. У квітні 2025 року Верховна Рада в першому читанні підтримала відповідний законопроєкт №12028, спрямований на підвищення ефективності роботи СБУ в умовах воєнного стану . Нові повноваження СБУ, якщо їх остаточно схвалять, сприятимуть своєчасному реагуванню на сучасні виклики, серед яких і інформаційні атаки.
На рівні стратегічних документів слід згадати затверджену наприкінці 2021 року Стратегію інформаційної безпеки України . Хоч це не закон, а указ Президента, але він базується на рішенні РНБО і визначає загальні напрямки, які ми як законодавці втілюємо нормативно. Стратегія аналізує актуальні загрози та виклики (і тут згадано і зовнішню дезінформацію, і внутрішні проблеми медіасфери), ставить стратегічні цілі та завдання, зокрема: розвиток національного інформаційного простору, протидія спробам маніпуляцій громадською думкою, захист суверенітету в інформаційній сфері . Наша законодавча робота перебуває в руслі цієї стратегії. Комітети Верховної Ради – з питань гуманітарної та інформаційної політики, з питань цифрової трансформації, з питань нацбезпеки – спільно відслідковують виконання Стратегії і напрацьовують нові ініціативи. Наприклад, один із напрямів – це нормативне забезпечення відновлення українського мовлення на звільнених територіях та обмеження ворожої пропаганди в прикордонних регіонах.
Окремо варто сказати про санкційну політику щодо медіа. Хоча санкції вводяться рішенням РНБО і указами Президента, парламент своєю чергою надав необхідну законодавчу базу для цього механізму. На початку 2021 року ще до великої війни РНБО запровадила санкції проти низки телеканалів, які контролювалися п’ятою колоною Кремля в Україні. Завдяки цьому рішенням були вимкнені проросійські канали «112 Україна», «NewsOne», «ZIK» – ті самі, що роками ретранслювали кремлівську брехню в український ефір. Цей крок значно очистив інформаційний простір від токсичного впливу, і дезінформаційні кампанії РФ втратили головні рупори всередині країни. Надалі Верховна Рада у 2022 році ухвалила закон, який спрощує процедури застосування санкцій до телерадіомовників, що загрожують нацбезпеці (фактично синхронізувавши законодавство з практикою РНБО). Отже, зараз інструмент санкцій – це постійно діючий запобіжник: варто з’явитися новому медіа, яке буде координуватися ворогом, – РНБО за поданням відповідних органів може швидко припинити його діяльність. Я підтримав ці рішення, бо переконаний: свобода слова не означає свободи ворожої пропаганди. Захищаючи інформаційний простір, ми захищаємо життя наших громадян.
Узагальнюючи, в законодавчій площині ми діємо за двома основними напрямами: профілактика та покарання. Профілактика – це створення умов, за яких дезінформація не зможе масово поширюватися (через прозорі медіавласності, сильні незалежні медіа, освічене суспільство). Покарання – це невідворотна відповідальність для тих, хто свідомо співпрацює з інформаційним агресором чи розпалює інформаційну війну зсередини. Балансуючи ці два підходи, парламент намагається не порушити демократичні права. Ми консультуємося з європейськими експертами, стежимо, щоб нові норми відповідали практикам ЄС. Зрештою, наша мета – законодавчо зробити український інформаційний простір стійким, але відкритим: стійким до брехні і маніпуляцій, але відкритим для правди, плюралізму і свободи слова.
Європейські та міжнародні практики протидії дезінформації
Україна не сама протистоїть інформаційним загрозам – наші союзники та міжнародні організації накопичили цінний досвід у цій сфері. Як народний депутат, я активно вивчаю та пропагую європейські і міжнародні практики боротьби з дезінформацією, адже інтеграція України в глобальну мережу протидії пропаганді лише посилить захист наших громад. Зупинюся на кількох ключових напрямах міжнародного досвіду, що є особливо корисними для нас: діяльність центрів стратегічних комунікацій НАТО, робота ЄС із викриття кремлівської брехні, а також інші ініціативи (як-от платформи фактчекінгу, обмін інформацією в рамках G7 тощо).
NATO StratCom COE (Центр передового досвіду НАТО з стратегічних комунікацій) – один з флагманів у дослідженні й протидії дезінформації. Розташований у Ризі, цей центр об’єднує фахівців з різних країн Альянсу. Його місія – вивчати нові загрози в інформаційному середовищі, проводити тренінги і виробляти стратегії для підвищення стійкості суспільств. StratCom COE надає широкий огляд дезінформаційних загроз для держав-членів НАТО та їхніх партнерів . Він проводить дослідження і ділиться кращими практиками щодо стратегічних комунікацій, регулярно публікує звіти про методи російської пропаганди та способи їй протидіяти . Важливо, що центр організовує і щорічну міжнародну конференцію («Riga StratCom Dialogue»), де урядовці, експерти й військові обговорюють актуальні виклики. Наприклад, у травні 2022 року ключовою темою конференції була саме боротьба з глобальною дезінформацією та уроки російської війни проти України для НАТО . Ці дискусії допомагають демократичним країнам координувати зусилля – щоб колективно тримати удар інформаційних атак. Співпраця України з StratCom COE, про яку згадувалося вище, відкриває для нас доступ до цього скарбу знань і методик. Я радий, що НАТО високо оцінює український досвід протидії пропаганді і готове у відповідь посилювати практичну допомогу нам . Власне, Україна сьогодні не просто переймає чужий досвід – ми й самі стали джерелом унікального досвіду, який тепер вивчають партнери. На моїх зустрічах з колегами з парламентів країн Балтії чи Польщі я чую: «Ваша стійкість до російської брехні – приклад для нас». Це найвища оцінка, але і стимул не зупинятися.
EU vs Disinfo (ЄС проти дезінформації) – проєкт Європейської служби зовнішніх дій, який покликаний викривати кремлівські фейки на просторі ЄС і Східного партнерства. Він був створений ще у 2015 році (після окупації Криму) під егідою East StratCom Task Force і з того часу став одним з головних відкритих ресурсів з документування російської дезінформації . EUvsDisinfo веде публічну онлайн-базу даних фейків, яка оновлюється щотижня . Кожен бажаючий може зайти й побачити конкретні приклади брехні, що поширювалися російськими медіа, з поясненням, у чому неправда і яка правда замість неї. За час повномасштабної війни проект значно активізувався: з лютого 2022 року EUvsDisinfo задокументував понад 237 випадків дезінформації, пов’язаних безпосередньо з Україною, а з 2015 року – більше 5 500 фейків про Україну (з понад 13 000 загалом проєктом зафіксованих прокремлівських дезінформаційних прикладів) . Ці цифри вражають і наочно показують масштаб інформаційної війни. Для України матеріали EUvsDisinfo теж дуже корисні: наші журналісти, експерти, та й законодавці використовують їхні огляди, щоб бути в курсі, які нові «меседжі» вигадує рф. Я, наприклад, щотижня переглядаю їхній Disinformation Review – дайджест, де моя команда аналізує найсвіжіші тенденції пропаганди. От хоча б один із останніх: в огляді зазначалося, що рф лицемірно закликає до «миру», одночасно завдаючи ракетних ударів, перекручує факти про тортури військовополонених, звинувачуючи в цьому Україну, та розкручує брехню про «біолабораторії» . Читаючи такі зведення, розумієш: сценарій у пропаганди один і той самий, вони просто його видозмінюють і повторюють. Участь України в мережі EU vs Disinfo (а ми маємо представників, які з ними контактують) допомагає координувати з Європою кроки у відповідь. До речі, ЄС запровадив і механізм швидкого оповіщення про дезінформацію (Rapid Alert System), що дозволяє обмінюватися сигналами про нові інформаційні атаки між членами ЄС, НАТО та G7 . Україна наразі не є офіційною частиною цієї системи, але завдяки тісним зв’язкам нашого Центру протидії дезінформації і Центру стратегічних комунікацій МКІП з європейськими колегами, ми по суті інтегровані в цей обмін. Наприклад, коли десь у Європі фіксують новий фейк про Україну, інформація доходить і до наших структур. В майбутньому, впевнений, Україна як член ЄС буде повноцінно підключена до всіх таких механізмів.
Інші міжнародні інструменти. Світова спільнота останніми роками створила чимало платформ для протидії гібридним загрозам. Окрім згаданих, варто згадати Центр з протидії гібридним загрозам (Hybrid CoE) в Гельсінкі, Фінляндія. Це незалежна мережа експертів, яка займається широким спектром «гібридної» тематики – від кібербезпеки до інформаційних операцій. Україна не є членом цього центру, але після початку великої війни Hybrid CoE активно співпрацює з Києвом: проводить спільні навчання, аналізує вплив російської пропаганди на різні країни, ділиться результатами досліджень . Такі знання корисні і для нашого парламенту – зокрема, Комітет з нацбезпеки використовує аналітику Hybrid CoE при оцінці довгострокових інформаційних загроз.
Країни G7 створили Механізм швидкого реагування на дезінформацію (Rapid Response Mechanism), який дозволяє західним демократіям координувати між собою дії, коли десь фіксується масштабна дезінформаційна кампанія . Цей механізм вже ставав у пригоді: наприклад, він допомагав Молдові боротися з потоками російської брехні, скерувавши туди експертів і підтримку від країн ЄС . Для України формат G7 RRM також відкритий – неформально ми отримуємо допомогу від «Великої сімки» у сфері інформаційної безпеки. Особливо це стосується кіберзахисту: ЄС восени 2021 року (ще до вторгнення) розгорнув спеціальну кібер-місію для допомоги Україні відбити російські хакерські атаки . Це дуже тісно пов’язано з протидією дезінформації, адже багато кібератак мають на меті саме поширення фейків (зламати сайт і розмістити на ньому фальшиву «новину», атакувати телекомунікації тощо). Міжнародна технічна допомога дозволила Україні наростити здатність швидко відновлювати роботу ресурсів після атак і фільтрувати шкідливий контент.
Згадуючи міжнародні практики, не можна оминути роль приватних корпорацій. Facebook (Meta), Google, Twitter (X), TikTok – усі ці платформи під тиском громадськості стали активніше боротися з кремлівською пропагандою. Деякі з них створили спеціальні центри взаємодії з українським урядом: наприклад, Meta співпрацює з нашим Центром протидії дезінформації, оперативно блокує фейки та ворожі ботоферми . У березні 2022 року ЄС взагалі ухвалив безпрецедентне рішення – заблокувати мовлення RT і Sputnik (російських державних рупорів) на території Союзу. Це сигнал для всього світу, що з відвертою пропагандою можна і треба вчиняти жорстко. Україна зі свого боку ще раніше забанила ретрансляцію російських телеканалів у себе. Тепер ця лінія оборони простягнулася й на Європу. Як депутат, я підтримую такі кроки і вважаю, що після війни спільно з ЄС треба виробити єдиний підхід до пропагандистських ЗМІ агресорів, аби ніде в Європі вони не могли отруювати інформаційний простір.
Отже, міжнародний досвід вчить нас двом речам. Перше: об’єднання зусиль – запорука успіху. Коли країни обмінюються інформацією про загрози, коли НАТО, ЄС, Група семи й інші структури діють спільно, ворогу важче використати розрізненість проти нас. Друге: демократії можуть захищатися і при цьому не скотитися до цензури, якщо все робити прозоро і в рамках закону. Західні колеги діляться з нами своїми напрацюваннями, як шукати баланс між безпекою та свободою. На майбутнє я бачу Україну активним учасником європейських мереж стратегічних комунікацій. Ми вже довели, що є форпостом боротьби з дезінформацією. Настав час закріпити цю роль інституційно – вступивши до спільних центрів, можливо розмістивши в Україні регіональне представництво якогось StratCom-центру. Це підсилить інформаційну безпеку не лише нашої громади, а й усього східного флангу демократичного світу.
Інструменти та платформи фактчекінгу для населення України
Розвинена мережа фактчекінгових платформ – це справжній порятунок для громадян, які хочуть перевірити сумнівну інформацію. В Україні сьогодні діє цілий ряд ресурсів, куди кожен може звернутися за правдою про спірну новину. Як народний депутат, я постійно контактую з цими організаціями, допомагаю поширювати їх матеріали в своєму окрузі, іноді надсилаю їм на перевірку ті чи інші «сенсації», що ширяться в соцмережах. У цьому розділі систематизую основні платформи фактчекінгу, які може використовувати будь-який українець.
• StopFake. Це, без перебільшення, піонер українського фактчекінгу. Створений ще у березні 2014 року командою випускників Могилянської школи журналістики, StopFake спершу мав на меті спростування неправдивих новин про події в Україні (особливо під час перших етапів війни на Донбасі) . З роками проект перетворився на цілий інформаційний хаб, де аналізується феномен кремлівської пропаганди у всіх проявах . Сьогодні сайт StopFake.org публікує кількома мовами (українською, англійською, російською тощо) детальні розбори фейків. Наприклад, якщо десь на росТБ вийшов черговий сюжет з вигадками про Україну, уже за день-другий на StopFake з’явиться стаття, яка розкладатиме цю брехню по поличках і надасть факти, що спростовують її . StopFake здобув міжнародне визнання і навіть співпрацює з іноземними ЗМІ, щоб доносити правду про війну. Для українських громадян це надійний «фільтр»: перш ніж панікувати через якусь скандальну «новину», варто зайти на StopFake і перевірити, чи не писали вони про таке – дуже ймовірно, що так і є.
• VoxCheck. Фактчек-проект аналітичної платформи VoxUkraine, відомий перевірками заяв політиків і економічних новин. З початком повномасштабної війни VoxCheck запустив окремий розділ «Вокс про війну», де зосередився на спростуванні воєнних фейків . Цей розділ має підрубрики: «Спростування фейків» (конкретні кейси з маркуванням «фейк», «маніпуляція», «фотофейк» тощо, і пояснення, у чому суть обману) та «Аналітика» – глибші статті про пропагандистські стратегії, наративи і навіть наші внутрішні проблеми, що дають ґрунт для дезінформації . Наприклад, там виходили цікаві матеріали про те, які теми українського політичного життя найбільше експлуатує російська пропаганда, щоб нас посварити (мовне питання, історичні суперечки тощо). VoxCheck також активно веде соцмережі, робить зручні інфографіки. Я особисто часто цитую їх дані у депутатських зверненнях, коли треба спростувати якусь маніпуляцію опонентів.
• «По той бік новин». Як уже згадувалося, це унікальна кампанія, що поєднує фактчек і медіаграмотність. Фактично, це не просто сайт, а освітня ініціатива, яка не лише викриває фейки, а й пояснює механізми їх творення . Команда робить акцент на таких поняттях, як упередження підтвердження, використання емоцій, теорії змови – і навчає аудиторію їх впізнавати. Користувачі можуть знайти на ресурсі гайди: як не стати жертвою маніпуляції, на що звертати увагу в новинах, як працюють конспірологічні міфи. Наприклад, «По той бік новин» розбирали знамениті фейки про «біолабораторії НАТО в Україні» чи про «розп’ятого хлопчика» – і не лише спростували їх, а й показали, які психологічні тригери використав ворог, аби ці історії шокували людей. Це дуже цінний підхід: він озброює громадян не просто фактом спростування, а інструментом мислення. Проєкт веде Інститут розвитку регіональної преси за підтримки міжнародних партнерів, і я вважаю, що подібні ініціативи треба підтримувати на державному рівні, щоб вони охопили якомога ширшу аудиторію.
• «НотаЄнота». Цікавий український феномен у фактчекінгу – волонтерський онлайн-проект, представлений переважно в соціальних мережах (Facebook, Instagram, Telegram) . «НотаЄнота» не має свого сайту, зате має живий стиль і промовистий символ – єнота, який бореться з кремлівською дезінформацією. Цей проект публікує викриття фейків вибірково, приділяючи увагу не стільки кожній дрібній брехні, скільки способам її поширення та побудови . Часто вони роблять розбори в форматі картинок чи коротких відео, де буквально «розкладають» фейковий вкид: ось джерело (пропагандистський телеграм-канал), ось які емоції вкидають, ось до яких стереотипів апелюють. Завдяки такому підходу люди вчаться впізнавати небезпеку ще до того, як вона набуде розголосу. Скажімо, «НотаЄнота» багато писала про фейки з використанням штучного інтелекту (глибоких фейків), попереджаючи заздалегідь: якщо бачите відео, де український солдат говорить якусь нісенітницю – перевірте уважно, чи це не синтезований голос, не підроблене обличчя. Я часто рекомендую підписникам з мого округу слідкувати за «НотоюЄнотою», бо там і корисно, і з гумором іноді подають інформацію, що легше сприймається.
• «Без Брехні». Фактчек-платформа, заснована ГО «Центр аналітики і розслідувань». Цікавий аспект цього проекту – регіональний розріз фактчекінгу . На сайті without-lie.info є розділ «Фактчек-регіон», де можна обрати одну з шести областей (Волинь, Дніпропетровщина, Тернопільщина, Луганщина, Запоріжжя, Херсонщина) і побачити саме ті фейки, що циркулювали в даному регіоні . Це дуже правильний підхід, адже, як ми знаємо, ворог часто запускає локалізовані фейки, націлені на конкретну громаду. Наприклад, на Запоріжжі можуть поширювати щось про місцеву АЕС, на заході країни – інше. «Без Брехні» також має освітню складову (так звану «Фактчек Лаб» з порадами і посібниками) та розважальні елементи – меми, відео, щоб привертати увагу молоді . Я знайомий з командою цього проекту: це люди, що горять своєю справою і роблять її дуже професійно. У своїй роботі я не раз користувався їхніми матеріалами, особливо коли треба розібрати фейк про якусь громаду. Адже місцеві журналісти, які працюють з «Без Брехні», краще знають контекст і можуть детально пояснити, звідки ростуть ноги у тієї чи іншої брехні.
Окрім перелічених, діють й інші платформі: проекти групи «Детектор медіа» (наприклад, DisinfoChronicle – хроніка російської пропаганди українською та англійською мовами) , регіональні ініціативи при деяких медіа (як от рубрика «СтопФейк» у виданні «7 днів» на Рівненщині, приклад якої ми наводили ). Українські фактчекери також є частиною міжнародної спільноти: входять до мережі IFCN (International Fact-Checking Network), співпрацюють з такими гігантами як Bellingcat, Polygraph.info, Foreign Policy тощо для перевірки даних про війну. Це означає, що інформація, яку вони дають, відповідає високим стандартам достовірності.
Як народний депутат, я постійно закликаю громадян: користуйтеся цими інструментами ! У час активного поширення маніпуляцій, пропаганди та фейків дуже важливо розуміти, де шукати правду . Наші люди вже знають багато самі – соціологія показує, що більшість здатна відрізнити дезінформацію від правди . Але не завжди офіційні джерела встигають спростувати відверто брехливі «висловлювання чи факти від ворога» . Саме тому існують спеціалізовані фактчекінгові сайти, які цілеспрямовано відстежують останні російські фейки і вчасно їх спростовують, аби дезінформація не ширилася далі мережею . Кожна з платформ має свою особливість, але спільна мета у них одна – донести до читачів правдиву інформацію . Користування ними абсолютно вільне і безкоштовне. За кілька кліків можна врятувати себе від обману: хіба це не чудо цифрової доби ?
Підсумовуючи: я гордий, що в Україні склалася сильна культура фактчекінгу. Парламент і уряд підтримують ці ініціативи, зокрема грантами, інформаційно. Надалі бачу сенс інтегрувати їх тісніше з освітньою системою (наприклад, проводити уроки з фактчекерами у школах) та з місцевою владою (щоб на сайтах громад були прямі посилання чи віджети від стоп-фейкових платформ). Адже чим легше людям дістатися до правди, тим менше шансів у брехні.
Фокус на деокуповані, прифронтові та південні-східні громади
Окремо хочу зосередитися на тих наших громадах, які пережили окупацію або досі знаходяться у прифронтовій зоні – перш за все, на півдні та сході України. Інформаційна безпека цих громад – питання надзвичайної ваги, бо саме вони найбільше потерпали і потерпають від російської пропаганди. Тут зіштовхуються дві реальності: з одного боку, люди, які місяцями були відрізані від українського мовлення, під жорстким пресингом ворожої брехні; з іншого – наші зусилля відновити правдиве мовлення, повернути цих людей в український інформаційний простір і знешкодити отруйний вплив пропаганди.
За час тимчасової окупації (ТОТ) на частині територій склалася катастрофічна ситуація з доступом до інформації. За свідченнями очевидців, окупаційна влада в багатьох населених пунктах цілеспрямовано знищувала або блокувала будь-які джерела української інформації. Наприклад, на окупованій частині Херсонщини загарбники заборонили навіть користуватися супутниковими антенами, щоб люди не могли ловити українське телебачення . Росіяни хизуються, що нібито «94% населення регіону забезпечено російським телебаченням» – тобто вони майже цілком витіснили український сигнал . У багатьох містах і селах під окупацією не було ні українського радіо, ні телебачення, інтернет був сильно обмежений (лишилися хіба що поодинокі канали через VPN) . Натомість мешканців цілодобово бомбардували кремлівськими «новинами», де Україну виставляли ворогом, а рф – визволителем. Як наслідок, частина людей за час окупації опинилася в інформаційній ізоляції та під психологічним тиском. Окупанти робили все, щоб ці громади дезорієнтувати і деморалізувати.
Після звільнення цих територій перед державою постало подвійне завдання.
По-перше, швидко відновити українське мовлення та зв’язок. Це було критично важливо, щоб люди знову почули правду від своєї держави, а не чутки від сарафанного радіо. І тут я хочу віддати належне спільним діям уряду, Суспільного мовника, військових і міжнародних партнерів. Буквально в перші тижні після деокупації запускалися тимчасові передавачі, ретранслятори, мобільні вежі зв’язку. Як повідомляє Держспецзв’язку, з початку повномасштабного вторгнення Україні вдалося навіть відновити середньохвильове радіомовлення – старий метод, але дуже ефективний, бо дає сигнал на сотні кілометрів . Це дозволило охопити українським радіо дуже великі території, включно з окупованим Кримом . Тобто люди навіть під окупацією, якщо мали приймач, змогли налаштувати Українське радіо і почути правду. Також робота триває над покриттям прикордонних і прифронтових областей телевізійним сигналом: один з напрямів співпраці державних інституцій та Суспільного телебачення – це розширення мовлення на прикордонних, прифронтових та деокупованих територіях, щоб протидіяти ворожій пропаганді . На початку 2025 року голова Держкомтелерадіо звітував, що завдяки спільним заходам у більшості таких районів вже істотно поліпшено покриття українських каналів . З власного досвіду відвідин звільнених громад можу сказати: там, де ще вчора ловило тільки ОРТ чи «Росія 24», сьогодні люди встановлюють супутникові тарілки, тягнуть інтернет Starlink, аби тільки повернути собі джерела інформації з вільного світу. Наше завдання – підтримати їх у цьому технічно і фінансово. В парламенті ми зараз працюємо над програмою компенсації (або принаймні часткової допомоги) для мешканців деокупованих територій у придбанні обладнання для прийому українського мовлення. Адже це так само елемент відбудови, як і відновлення зруйнованих будинків.
По-друге, необхідно «перезавантажити» свідомість людей, які зазнали промивання мізків. Це найтонша і найскладніша робота. Далеко не всі на звільнених територіях повірили російським наративам – значна частина, навпаки, чинила опір навіть під страхом репресій. Але є й ті, хто розгублений, не знає, кому довіряти. Для таких людей треба проводити інформаційно-роз’яснювальну кампанію. І вона ведеться. Зокрема, Сили оборони і Міністерства через місцеві військові адміністрації регулярно поширюють буклети, пам’ятки, де розвінчують типові фейки. В Херсоні після звільнення роздавали газети з викриттям брехні окупантів: наприклад, пояснювали, що гривня нікуди не зникне (був фейк, що «Україна покине Херсон і забере гривню»), чи що пенсії будуть виплачуватися всім належним, всупереч пліткам. Дуже важливим є живе спілкування владників із громадою. Коли люди бачать в своєму селі українського військового командира чи голову адміністрації, які відкрито відповідають на гострі питання – довіра відновлюється. Багато залежить і від місцевих лідерів думок: вчителів, лікарів, авторитетних мешканців. Ми намагаємося їх теж залучати до комунікації: скажімо, щоб місцевий лікар у своєму Фейсбуку спростував страшилку про «епідемію» (бо такій людині вірять більше, ніж офіційним оголошенням).
Окремий напрям – психологічна допомога та робота з травмою пропаганди. Деякі люди на окупованих територіях зазнали не лише фізичного насильства, а й інформаційного терору. Їм щодня втовкмачували, що «Україна про них забула», що «Росія тут назавжди», що «не треба чинити опір». Потрібен час і фахова підтримка, аби ці нав’язані установки прибрати. Тут долучаються і священники, і психологи – словом, усі, хто має моральний авторитет. Ми пояснюємо людям: ви стали жертвами обману, але ми разом це переживемо, головне – ви знову вдома, з Україною. І багато людей відтаюють, діляться, як боялися слухати українську радіо тихцем, як плакали, коли побачили український прапор. Це все треба проговорювати, бо найбільша перемога над пропагандою – це повернення сердець і умів людей.
На прифронтових територіях (які поки що не були окуповані, але межують із зоною бойових дій) ситуація теж складна. Туди долітає і російський сигнал, і пропагандистські листівки (були випадки, коли ворог скидав з дронів листівки з дезінформацією), та й просто ходять різні чутки, підживлені близькістю війни. Для цих громад ми розробляємо спеціальні програми медіаграмотності і контрдезінформації. Наприклад, у прифронтовому Запоріжжі діяла ініціатива, де волонтери вчили людей похилого віку користуватися VPN і знаходити українські новини онлайн, щоб ті не потрапляли на російські сайти. В прифронтових селах Донеччини наші військово-цивільні адміністрації періодично випускають місцеві газети або радіопередачі з роз’ясненням ситуації на фронті (звісно, в межах дозволеного) – щоб запобігти паніці від ворожих вкидів типу «місто завтра здають» тощо.
Хочу також наголосити, що закон про колабораціонізм (про який йшлося вище) багато в чому розрахований саме на звільнені території. Він дає можливість притягнути до відповідальності тих осіб, які активно здійснювали інформаційну співпрацю з ворогом – організовували псевдореферендуми, очолювали окупаційні «газети», проводили проросійські пропагандистські акції . Уже є чимало відкритих проваджень, де фігурантами виступають так звані «журналісти» окупаційних медіа, інтернет-агітатори, які в соцмережах закликали підтримувати ворога. І наші громади на звільнених землях це вітають, бо люди бачать справедливість: зрадників карають, а отже більше ніхто не захоче так робити. Це теж елемент інформаційної безпеки – створити ситуацію, коли навіть за великого бажання колаборанти не зможуть розгорнути мережу проросійської агітації, бо знатимуть про невідворотність покарання.
На завершення підкреслю: деокуповані та прифронтові громади – це наш передній край в інформаційній війні. Саме там сьогодні вирішується, чи зможе ворог хоч десь зачепитися своїм «русским миром» у головах людей, чи ні. Поки що, попри всі зусилля Кремля, ефект їх пропаганди на звільнених територіях мінімальний – люди надто добре побачили різницю між життям «під росією» і з Україною. Але ми не маємо права розслаблятися. Доведеться ще багато працювати, щоб залатати ті інформаційні рани, яких завдали окупанти. Я і мої колеги в парламенті будемо тримати це питання на контролі: забезпечувати фінансування відновлення мовлення, впроваджувати спеціальні освітні програми для регіону, залучати міжнародну допомогу (вже зараз, до речі, низка фондів працює в Херсоні й Харкові над навчанням місцевих журналістів, щоб посилити локальні медіа).
Український південь і схід – це фортеця, яка вистояла проти прямого військового удару. Тепер наш обов’язок – зробити її неприступною і для інформаційних диверсій. Я вірю, що громади, гартовані такими випробуваннями, зрештою стануть найстійкішими до будь-якої брехні, бо вони вже бачили ціну цієї брехні.
Підсумовуючи увесь огляд, хочу провести ключову думку: протидія дезінформації – це спільна справа держави і суспільства, і успіх тут залежить від злагодженості наших дій. Як народний депутат, я розглядаю інформаційну безпеку громади як складову національної безпеки. Мій досвід роботи і наведені приклади доводять, що Україні вдається поступово вибудовувати ефективну систему захисту від інформаційних загроз.
Що ми маємо наразі ?
Дієвий Центр протидії дезінформації при РНБО, який координує зусилля і працює на випередження фейкових атак . Розгорнуті просвітницькі програми з медіаграмотності – від національного проекту «Фільтр» до локальних тренінгів у громадах . Активна спільнота фактчекерів на сторожі правди – десятки платформ, куди люди можуть звернутися по перевірену інформацію . Законодавча база посилюється – нові закони адаптують наші правила до сучасних викликів, карають колаборантів та захищають інформаційний простір . Україна інтегрується у міжнародний фронт боротьби з дезінформацією – співпрацюємо з НАТО StratCom, ЄС, сусідами, переймаємо найкращі практики . І, головне, – наш народ вчиться бути інформаційно грамотним, не вестися на провокації. Як показують опитування, 76% українців уже мають рівень медіаграмотності вище середнього , а понад 80% усвідомлюють загрозу фейків . Це хороший фундамент, на якому можна будувати далі.
Звісно, попереду ще багато роботи. Ворог не зупиняється ні на день у своїй брехливій війні. Але і ми не стоїмо на місці. До сказаного вище додам кілька рекомендацій та перспектив, які особисто я бачу і як депутат, і як член громади:
• Розширення присутності правдивої інформації в громадах. Маємо довести українське мовлення (радіо, телебачення, друковані видання) до кожного населеного пункту, особливо вразливого до ворожого сигналу. Для цього – інвестиції у передавачі, інтернет-мережі, підтримка місцевих медіа. Інформаційний вакуум неприпустимий: де порожньо, туди залізе брехня.
• Безперервна освіта з медіаграмотності. Не можна обмежитися разовими акціями. Потрібно впровадити системне навчання: в школах – уроки критичного мислення, у вузах – курси з фактчекінгу, для держслужбовців – тренінги як спілкуватися публічно, щоб не стати мішенню для маніпуляцій. Медіаграмотність протягом життя – ось принцип, якого слід триматися .
• Підтримка імунітету суспільства в умовах стресу. Війна – це величезний психологічний прес, і люди втомлюються критично мислити. Треба враховувати це у страткомунікаціях держави: подавати інформацію чесно, але з надією, не сіяти зайвого страху. Тоді люди менше піддаватимуться панічним фейкам. Також варто ширше залучати лідерів думок – волонтерів, артистів, місцевих авторитетів – для трансляції правдивих меседжів, бо їм часто вірять більше, ніж офіційним джерелам.
• Міжнародна співпраця і обмін даними. Пропонуватиму в Раді розширити угоди про обмін інформацією щодо дезінформації з країнами-партнерами. Наприклад, щоб наш Центр дезінформації отримував дані не лише від NATO StratCom, а й від розвідок партнерів про майбутні інформаційні операції ворога. Світ визнає, що Україна – полігон для кремлівських технологій пропаганди, тож допомога нам – це інвестиція у глобальну безпеку. І навпаки, перемога України на цьому фронті стане модельною для інших.
На завершення хочу сказати: у цій війні ми боремося не лише за землю, а й за правду. Кожна громада, яка не піддасться дезінформації, – це наш маленький інформаційний Сталінград. Я пишаюся своїми виборцями, які в більшості своїй навчилися перевіряти факти і думати головою. Пишаюся українськими журналістами і експертами, які невтомно викривають брехню. Пишаюся нашими військовими, які своїми історіями правди переважують тонни російської брехні.
Протидія дезінформації – це марафон, а не спринт. Але ми точно фінішуємо переможцями. Бо на нашому боці і факти, і моральна правда. Агресор може витрачати мільярди на телеканали і ботоферми, та він не зможе зламати народ, який навчений критично мислити і об’єднаний спільними цінностями.
Нам, народним обранцям і надалі потрібно докладати максимум зусиль, щоб закон захищав наше інформаційне поле, щоб у кожну громаду приходила правдива інформація, а брехня отримувала гідну відсіч. Разом – держава, громадянське суспільство і кожен відповідальний громадянин – ми зробимо так, що жодна дезінформаційна атака не зможе похитнути ні нашу єдність, ні нашу віру в перемогу. Інформаційна безпека громади – це наш спільний фронт, і на цьому фронті ми теж переможемо.
