Порівняльний аналіз ізраїльсько-палестинського конфлікту та політики РФ на пострадянському просторі
Історичний огляд ізраїльсько-палестинського конфлікту (1947–2023)
Ізраїльсько-палестинський конфлікт має глибоке історичне коріння, що сягає початку XX століття, та розгортається на території між річкою Йордан і Середземним морем . Його сучасна фаза розпочалася після Другої світової війни. У 1947 році ООН ухвалила резолюцію про поділ підмандатної Палестини на дві держави – єврейську та арабську, із наданням Єрусалиму спеціального міжнародного статусу . Єврейське керівництво загалом прийняло цей план, натомість арабські країни та палестинці його відкинули, вважаючи несправедливим.
14 травня 1948 року було проголошено незалежність держави Ізраїль. Це одразу спричинило першу арабо-ізраїльську війну (1948–1949), у ході якої Ізраїль вистояв і закріпив контроль над більшою територією, ніж передбачалось планом ООН. Близько 700 тис. палестинців були змушені покинути свої домівки (відома палестинська “Накба”, або “катастрофа”). Після війни було встановлено тимчасові лінії перемир’я (Зелена лінія), що розділили Ізраїль та сусідні арабські держави, залишивши Західний берег р.Йордан і Східний Єрусалим під контролем Йорданії, а сектор Гази – під контролем Єгипту.
Наступні десятиліття характеризувалися повторюваними війнами та спробами мирного врегулювання. У 1956 році спалахнула Суецька криза, а найбільш переломною стала Шестиденна війна у червні 1967 року. В ході цієї війни Ізраїль здобув переконливу перемогу над арабськими арміями та окупував великі території: Західний берег (разом зі Східним Єрусалимом), сектор Гази, Синайський півострів та Голанські висоти. З того часу Західний берег і Газа опинилися під ізраїльською військовою окупацією . 22 листопада 1967 року Рада Безпеки ООН одностайно ухвалила Резолюцію 242, яка закликала до “встановлення справедливого і міцного миру на Близькому Сході” на основі двох принципів: (i) виведення ізраїльських військ з територій, окупованих у конфлікті, та (ii)припинення стану війни і визнання права кожної держави регіону на безпечне існування в міжнародно визнаних кордонах . Ця формула “земля в обмін на мир” лягла в основу подальших переговорів.
У 1973 році чергова війна (Війна Судного дня) не призвела до радикальної зміни кордонів, проте стимулювала мирний процес. У 1978 році за сприяння США були укладені Кемп-Девідські угоди: Єгипет визнав Ізраїль і в 1979 р. підписав мирний договір, за яким Ізраїль повернув Єгипту Синай. У 1994 році мирну угоду з Ізраїлем уклала Йорданія.
Палестинці довгий час були представлені Організацією визволення Палестини (ОВП), заснованою 1964 року, яка вела збройну боротьбу проти Ізраїлю. У 1987 році на окупованих територіях почалося масове повстання – Перша інтифада. Ця хвиля народного протесту привела до міжнародного тиску і діалогу. У 1993 році ОВП та уряд Ізраїлю підписали історичні Ослівські угоди. В рамках домовленостей Осло було започатковано палестинське самоврядування: створено Палестинську національну адміністрацію (ПНА) та поділено Західний берег на зони A, B і C з різним ступенем контролю . Планувалося, що це тимчасові домовленості на 5 років, а до 1999-го сторони укладуть остаточний мирний договір і вирішать всі спірні питання (кордони, статус Єрусалима, біженці тощо). Однак остаточної угоди досягнуто не було. Відповідно до Осло, зона C (близько 60% Західного берега), яка мала поетапно перейти під контроль ПНА, так і залишилась під повним контролем Ізраїлю – цей перехід «так і не відбувся» . Накопичені протиріччя зрештою призвели до провалу переговорів на саміті в Кемп-Девіді (2000) і вибуху Другої інтифади (2000–2005), значно більш кривавої.
Після 2000 року ситуація залишалася напруженою. Ізраїль в односторонньому порядку евакуював свої поселення і війська з сектора Гази у 2005 році, проте зберіг контроль над кордонами та встановив блокаду цієї території після того, як там прийшла до влади ісламістська рух Хамас (в результаті виборів 2006 р. і силового протистояння з ФАТХ у 2007 р.). На Західному березі ж навпаки, продовжувалося розширення ізраїльських поселень. Ізраїль побудував систему розділових бар’єрів, що відокремили значну частину палестинських територій та сполучили ізраїльські поселення з метрополією.
У наступні роки конфлікт переходив у фази загострення, здебільшого пов’язані з Газою, де править Хамас. Періодично відбувалися війни між Ізраїлем та озброєними групами в Газі: наприклад, операція «Литий свинець» (2008–2009), конфлікти 2012 та 2014 років, коли ізраїльські сили проводили масовані бомбардування у відповідь на ракетні обстріли. Попри зусилля міжнародної спільноти, конфлікт залишався невирішеним. У 2020 році під егідою США було укладено так звані Авраамові угоди – низка домовленостей про нормалізацію відносин між Ізраїлем та кількома арабськими країнами (ОАЕ, Бахрейн тощо), але палестинське питання ці угоди фактично обійшли стороною .
Черговий вибух насильства стався вже наприкінці досліджуваного періоду. 7 жовтня 2023 року угруповання Хамас здійснило масштабний раптовий напад на південь Ізраїлю, вбивши мирних жителів та солдатів і захопивши заручників. У відповідь Ізраїль розпочав широкомасштабну воєнну операцію проти Гази. Ця нова війна призвела до величезних жертв серед палестинського цивільного населення та ще більше ускладнила перспективи мирного врегулювання . Станом на кінець 2023 року конфлікт залишається в активній фазі, а зусилля зі встановлення тривалого перемир’я та повернення до переговорів наштовхуються на глибоку недовіру сторін і зміну геополітичної ситуації.
Окуповані території: політика Ізраїлю vs політика Росії (Україна)
Порівняння дій Ізраїлю на палестинських територіях із політикою Російської Федерації щодо України виявляє низку паралелей за такими аспектами: територіальна анексія та демографічні зміни, політична риторика і виправдання, ставлення до цивільного населення, міжнародна реакція та правова оцінка. Нижче розглянемо кожен із цих аспектів.
Анексія, окупація та демографічні зміни
Ізраїль: Починаючи з червня 1967 року Ізраїль утримує військову окупацію Західного берега та Східного Єрусалима, а також Сектора Гази (до 2005 р. – пряма окупація, після 2007 – блокада). Формально Ізраїль анексував Східний Єрусалим (1980 р.) та Сирійські Голанські висоти (1981 р.), однак ці односторонні кроки не визнані міжнародною спільнотою . На решті палестинських територій Ізраїль не проголосив офіційної анексії, але проводить політику фактичної інтеграції частини земель через розбудову ізраїльських поселень. За час з 1967 року в окупованому Західному березі та Східному Єрусалимі оселилися сотні тисяч ізраїльських громадян. Станом на 2023 рік близько 700 тис. ізраїльських поселенців мешкають у щонайменше 250 поселеннях і форпостах на цих територіях . Це приблизно 10% усього єврейського населення Ізраїлю, і демографічне зростання поселень випереджає середньонаціональне . Така політика призводить до істотних змін у демографічному балансі, а міжнародне право розцінює переселення населення держави-окупанта на окуповану територію як порушення IV Женевської конвенції (ст.49) . Ізраїльські поселення офіційно визнані ООН незаконними, оскільки держава не має права переміщувати свою цивільну людність на окуповані землі . Окрім поселень, ізраїльська влада практикує експропріацію палестинських земель, знесення будинків і створення інфраструктури (дороги, мур безпеки) таким чином, щоб посилити свій контроль над територією і ускладнити її передачу під палестинський суверенітет .
Росія (Україна): Російська Федерація у XXI столітті здійснила кілька актів територіальної анексії та окупації стосовно сусідньої суверенної України. У 2014 році, після зміни влади в Києві, РФ ввела війська на український півострів Крим і поспіхом організувала там референдум, за результатами якого оголосила про «прийняття Криму до складу Росії». Цю анексію було рішуче засуджено Генеральною Асамблеєю ООН (у березні 2014 р. 100 держав підтримали резолюцію про невизнання зміни статусу Криму). Жодних легальних наслідків «референдум» не мав: у резолюції ООН наголошено, що «спроби змінити статус Криму… не мають юридичної сили, є недійсними і повинні бути скасовані». Тим не менш Росія фактично інтегрувала Крим як свій суб’єкт, порушивши принцип територіальної цілісності, зафіксований, зокрема, в Будапештському меморандумі 1994 року (див. нижче). Пізніше, у 2022 році, Росія розпочала повномасштабне військове вторгнення в Україну і оголосила про «приєднання» ще чотирьох українських областей (Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської). Ці кроки також не отримали визнання – резолюція ГА ООН у жовтні 2022 р. підтвердила суверенітет та кордони України, 143 країни проголосували за осуд дій РФ, тільки 5 – проти (Росія, Білорусь, Півн. Корея, Сирія, Нікарагуа).
На окупованих українських територіях Росія здійснює політику примусової інтеграції та русифікації. Як і у випадку ізраїльських поселень, має місце цілеспрямована демографічна перебудова. Зокрема, у Криму за період після 2014 року відбулася суттєва заміна населення: звідти виїхали або були витіснені десятки тисяч кримських татар і українців, натомість близько 500 тис. – 1 млн російських громадян переселилися на півострів . За підрахунками українських представників, за 10 років окупації «замінено понад 35% населення півострова», організовано масове переселення росіян та витіснення нелояльних мешканців . Офіційна російська статистика визнає переселення щонайменше 247 тис. російських громадян до Криму станом на 2018 р., при цьому ~140 тис. мешканців (переважно українців і татар) вимушено покинули Крим . Українська сторона називає і значно більші цифри приїжджих – до 1 млн осіб . Такі дії прямо підпадають під заборону Женевської конвенції 1949 р., що кваліфікує «насильну зміну демографічного складу окупованої території» як воєнний злочин . Аналогічні процеси спостерігались і на інших окупованих Росією територіях України: масові депортації українських громадян з окупованих зон Донбасу, Запорізької, Херсонської областей та завезення туди російських чиновників, військових та їхніх родин. Це є частиною стратегії Росії зі встановлення контролю над регіонами шляхом зміни їх етнічної та політичної ідентичності.
Отже, як Ізраїль, так і Росія у випадку України вдаються до довготривалої окупації та спроб де-факто анексіїтериторій, які вони вважають «історично своїми» або стратегічно важливими. Обидва використовують зміну демографії як інструмент закріплення контролю – переселяючи своїх громадян і витісняючи корінне населення. Міжнародне право розцінює такі дії як нелегітимні, що підтверджується численними резолюціями ООН та висновками експертів .
Політична риторика та «історичні права» як виправдання
Ізраїль: Ізраїльська офіційна риторика щодо палестинських територій ґрунтується на двох ключових мотивах: історичному праві на Землю Ізраїлю та потребі забезпечити безпеку своїх громадян. Багато ізраїльських лідерів – особливо з правого табору – наполягають, що євреї мають історичні й біблійні права на Юдею та Самарію (назви Західного берега у біблійній традиції), тому присутність ізраїльтян там законна. Водночас навіть помірковані уряди Ізраїлю обґрунтовують контроль над територіями міркуваннями безпеки: мовляв, без ізраїльської військової присутності і бар’єрів палестинський екстремізм загрожуватиме існуванню Ізраїлю. Особливо після хвиль терактів (наприклад, у період Другої інтифади) ізраїльське керівництво наголошувало на своєму праві на самооборону проти терористичних загроз. Характерним є виступ прем’єр-міністра Б.Нетаньяху на Генасамблеї ООН (вересень 2024 р.), коли він, виправдовуючи тривалу військову кампанію, заявив: «Ізраїль прагне миру, але ми оточені лютою ворожнечею; ми стикаємося з дикими ворогами, що прагнуть нашого знищення, і мусимо захищатися від них» . Він прямо назвав противників «дикими вбивцями», які несуть загрозу не лише Ізраїлю, а й «всій нашій спільній цивілізації», прирівнюючи боротьбу Ізраїлю до захисту світових цінностей . Таким чином, ізраїльська риторика наполягає, що силові дії – вимушені та оборонні, а не агресивні. Ізраїль позиціює себе як форпост демократії, оточений терористичними угрупованнями і ворожими режимами, що нібито хочуть його знищити. Ця риторика знаходить відгук у багатьох західних країнах: формула «Ізраїль має право на самозахист» регулярно звучить у заявах США та їхніх союзників.
Щодо історичних наративів, ізраїльські діячі нагадують про багатовіковий зв’язок єврейського народу з Єрусалимом і Святими землями. Наприклад, проголошуючи Єрусалим своєю «єдиною та неподільною столицею», Ізраїль спирається на історичну пам’ять і релігійне значення цього міста для євреїв (попри невизнання анексії міжнародною спільнотою ). Поселенський рух вважає Західний берег «споконвічними землями біблійного Ізраїлю», тому заперечує сам термін “окупація”. Натомість палестинців і арабів, які протистоять ізраїльському контролю, у ізраїльському дискурсі часто зображують як таких, що безпідставно відмовляють євреям у їхній історичній батьківщині або ж як терористів, з якими неможливо домовитись. Таким чином, поєднання риторики історичного права і безпекових вимог слугує ізраїльському керівництву для виправдання як тривалої окупації, так і жорстких військових операцій.
Росія: Російська Федерація використовує схожі за структурою аргументи, обґрунтовуючи свої дії проти сусідніх країн. Ключові мотиви російської пропаганди – це «захист» російськомовного населення (або «співвітчизників») за кордоном та історичні претензії на сусідні території, які вважаються «ісконно русскими землями». У випадку України ці наративи досягли апогею під час та після Євромайдану 2014 р. і особливо перед повномасштабним вторгненням 2022 р.
Російське керівництво відкрито ставить під сумнів сам факт української державності. Президент В.Путін опублікував у 2021 р. статтю «Про історичну єдність росіян та українців», де стверджував, що українці і росіяни – «один народ», а сучасну Україну «цілком і повністю створила Росія, більшовицька, комуністична Росія», мовляв, вона є штучним утворенням радянської доби . У своєму зверненні 21 лютого 2022 р. Путін повторив тезу, що Україна не має справжньої державної традиції, перебуваючи «без історії власної державності», а її території були подаровані більшовиками . Цей історичний ревізіонізм покликаний легітимувати претензії РФ: якщо Україна – «історична частина Росії», то Москва нібито має право втручатися і навіть перекроювати її кордони. Аналогічно, російські очільники раніше заявляли про «штучність» кордонів інших пострадянських держав (наприклад, президентські висловлювання про те, що Казахстан – «не мав державності» до СРСР, тощо).
Другий стовп російської риторики – це заявлена гуманітарна місія захисту населення. У 2014 році, захоплюючи Крим та підтримуючи сепаратистів на Донбасі, Росія проголосила, що діє на прохання «мешканців Криму» і «захищає російськомовних громадян від утисків». Пропаганда просувала неправдиві наративи про нібито «геноцид росіян» на Донбасі з боку української влади . Цей меседж повторював особисто Путін: ще у 2015 р. він заявив про події на сході України – «пахне геноцидом», і до самого вторгнення 2022 р. Кремль наполягав, ніби «населення Донбасу потребує порятунку від знищення» . За кілька днів до початку війни, 21 лютого 2022, Путін прямо сказав: «те, що відбувається на Донбасі сьогодні – це геноцид». Цю тезу підхопили російські дипломати: спікер МЗС С.Лавров та інші неодноразово заявляли, що Росія має «право втрутитися, щоб захистити людей від геноциду» . Москва намагалася навіть юридично обґрунтувати вторгнення як виконання «відповідальності захищати» (R2P) – міжнародного принципу, який дозволяє збройну інтервенцію для запобігання масових звірств. Лавров у серпні 2008 р. (під час війни з Грузією) вже випробував цей аргумент, заявивши в інтерв’ю, що Росія в Південній Осетії «здійснює відповідальність із захисту» російських громадян від насилля . У 2022 році ця лінія була розвинена – РФ проголосила свою війну проти України «миротворчою операцією з денацифікації та демілітаризації». Формальною підставою стала ст.51 Статуту ООН (колективна самооборона) після визнання Росією маріонеткових «ДНР/ЛНР». Тобто Росія стверджувала, ніби діє на прохання цих утворень, щоб «захистити їхнє населення від геноциду українського режиму». Ця аргументація є цілковито неправдивою – міжнародні спостерігачі не знаходили жодних доказів навмисного знищення населення Донбасу Україною , але вона ефективно мобілізувала російське суспільство, спираючись на пам’ять про Велику Вітчизняну війну (образ боротьби з «нацистами») .
Таким чином, і Ізраїль, і Росія постійно апелюють до права на самооборону та виконання «морального обов’язку захистити». Різниця в тому, що Ізраїль захищається від атак недержавних акторів (терористичних організацій), які справді мають місце, але часто використовує цю загрозу для виправдання непропорційних дій. Росія ж виправдовує напад на суверенну державу уявною загрозою для росіян – фактично перекручує концепцію гуманітарної інтервенції. Обидві держави активно вдаються до історичних наративів: ізраїльський – про давні біблійні часи, російський – про спадок Російської імперії та СРСР. Ці наративи покликані легітимізувати територіальні претензії в очах власного населення і частково – міжнародної аудиторії.
Дії проти цивільного населення та правова оцінка
Ізраїль: Військова перевага Ізраїлю в регіоні означає, що в більшості зіткнень він завдає значно більших втрат супротивній стороні, у тому числі серед цивільних. Міжнародні правозахисні організації та структури ООН неодноразово звинувачували ізраїльські сили у непропорційному застосуванні сили та порушенні норм гуманітарного права. Наприклад, за час операції в Газі 2014 року було вбито понад 2200 палестинців, з них приблизно половина – мирні жителі, включно з сотнями дітей. Комісія ООН у своєму звіті вказала на можливе скоєння воєнних злочинів всіма сторонами конфлікту, проте більшість руйнувань і жертв спричинили саме ізраїльські удари. Ізраїль заперечує цілеспрямоване ураження цивільних, заявляючи, що Хамас використовує населення як «живий щит», а ЦАХАЛ нібито докладає зусиль для мінімізації шкоди (попереджувальні авідзвінки, «стукання на дах» тощо). Попри такі заяви, фактичні дії – бомбардування густонаселених районів, блокада доставок життєво необхідних товарів – мають тяжкі гуманітарні наслідки.
Особливо трагічною стала остання фаза конфлікту: війна 2023–2024 рр. Після нападу Хамас у жовтні 2023 року Ізраїль розпочав масовану кампанію бомбардувань Гази та наземне вторгнення. Лише за перші три місяці було убито десятки тисяч палестинців. До осені 2024 р. незалежні експерти ООН вже говорили про безпрецедентну кількість жертв: наприклад, на вересень 2024 р. загальна кількість убитих палестинців за рік війни перевищила 41 500 осіб . Група спеціальних доповідачів ООН попередила, що дії Ізраїлю в Газі можуть становити геноцид – бувши цілеспрямованим знищенням значної частини палестинського населення . У 2025 році створена Радами ООН Незалежна комісія дійшла висновку, що ізраїльські сили в ході війни вчинили акти, які підпадають під визначення чотирьох із п’яти категорій геноцидальних діянь згідно з Конвенцією 1948 року . Це надзвичайно серйозне звинувачення, яке ще належить розглянути міжнародним судовим органам. Ізраїль та його союзники, своєю чергою, категорично заперечують термін «геноцид» щодо дій у Газі, називаючи такі заяви упередженими. Проте тяжкість гуманітарної кризи в Газі – тисячі загиблих дітей, знищена інфраструктура, мільйони переміщених осіб – немає аналогів у сучасній історії палестино-ізраїльського протистояння. Це піднімає питання про відповідальність ізраїльського військово-політичного керівництва за можливі воєнні злочини і злочини проти людяності. Наразі Міжнародний кримінальний суд (МКС) веде розслідування ситуації в Палестині (мандат охоплює події з 2014 р.), хоча Ізраїль не визнає юрисдикції МКС і відмовляється співпрацювати.
Росія: Дії російських збройних сил на території України супроводжуються широкомасштабними злочинами проти цивільного населення, ретельно задокументованими міжнародними спостерігачами. Вже протягом перших тижнів вторгнення (лютий–березень 2022) були зафіксовані обстріли житлових кварталів, пологових будинків, театрів, де переховувалися діти (як у Маріуполі) – всі ці акти порушують принцип розрізнення цивільних і комбатантів. Незалежна міжнародна комісія з розслідування, створена Радою ООН з прав людини, у березні 2023 р. встановила, що російські війська систематично здійснюють воєнні злочини в Україні, включаючи навмисні атаки на цивільні об’єкти, тортури, страти, сексуальне насильство . У вересні 2023 р. комісія підтвердила ці висновки, наголосивши на масштабності порушень: обстріли об’єктів інфраструктури, катування полонених та мирних жителів у окупованих регіонах тривають . ООН виявила, що дії російської влади на захоплених територіях – системні депортації та «фільтраційні» табори для цивільних українців – можуть класифікуватися як злочини проти людяності . Особливий резонанс отримало викрадення українських дітей: за даними різних джерел, десятки тисяч неповнолітніх були примусово вивезені до Росії, де їх піддають «перевихованню» – зміні громадянства, вихованню в проросійському дусі . У березні 2023 року Міжнародний кримінальний суд видав ордер на арешт президента Путіна саме за підозрою в депортації дітей – дії, що підпадає під визначення воєнного злочину .
На відміну від ізраїльсько-палестинського конфлікту, де питання геноциду є дискусійним і політизованим, у випадку Росії та України сам український уряд і низка країн звинувачують Москву у геноцидних намірах щодо українського народу. Ці звинувачення ґрунтуються як на прямих висловлюваннях (російські державні ЗМІ та посадовці ставили під сумнів існування української нації, називаючи українців «неонацистами» тощо), так і на фактах масового знищення цивільних у містах як Маріуполь, Буча, Ізюм. Хоча юридично довести геноцид складно, вже сама риторика Кремля про «денацифікацію» – фактичне заперечення права українців на окрему ідентичність – розглядається деякими експертами як індикатор наміру геноциду. Варто зазначити, що на цей момент і Україна, і Росія подали позови в Міжнародний суд ООН стосовно Конвенції про геноцид: Україна вимагає притягнути РФ до відповідальності за маніпуляцію терміном «геноцид» для виправдання агресії, а Росія стверджує (бездоказово) про геноцид російських в Україні. Суд в Гаазі вже визнав свою юрисдикцію за позовом України; розгляд по суті ще триває.
Спільним для Ізраїлю та Росії є те, що військові кампанії обох призводять до великих втрат серед цивільного населення і зруйнованих міст. У Чечні на початку 2000-х російська армія буквально зрівняла із землею столицю Грозний – у 2003 р. ООН назвала Грозний «найбільш зруйнованим містом на Землі», коли там не залишилося жодної вцілілої будівлі . Цей «випалений підхід» Росія згодом повторила в Сирії (Алеппо) і частково зараз в Україні (Маріуполь, Бахмут). Ізраїльські дії, хоча й не настільки тотальні, теж спричинили руйнування цілих кварталів Гази, особливо під час останньої війни. Різниця в тому, що світова спільнота значно гостріше і консолідованіше відреагувала на російські звірства, ніж на ізраїльські (про реакцію докладніше нижче). Проте з точки зору міжнародного гуманітарного права, і там, і там вбачаються серйозні порушення Женевських конвенцій, які можуть кваліфікуватися як воєнні злочини. В обох випадках питання відповідальності винних залишається відкритим, покладаючись здебільшого на міжнародні судові механізми, оскільки внутрішні системи (російська і ізраїльська) не схильні притягувати своїх військових до суду за дії проти іноземного населення.
Реакція міжнародної спільноти та міжнародно-правові аспекти
Дії Ізраїлю та Росії на окупованих територіях отримують різну реакцію міжнародної спільноти – як через відмінність ситуацій, так і через геополітичні чинники.
ООН та дипломатичні зусилля: У випадку російської агресії проти України реакція ООН була швидкою та рішучою. Через російське вето в Раді Безпеки, питання винесли на Генеральну Асамблею: 2 березня 2022 р. 141 країна проголосувала за резолюцію, що «рішуче засуджує агресію Росії проти України», з вимогою негайно вивести війська . Лише 5 держав підтримали Росію, 35 утримались . Це голосування стало знаковим – воно продемонструвало майже глобальну ізоляцію РФ у ООН. У подальшому ГА ООН ухвалила ще низку резолюцій на підтримку України, зокрема засудила спроби анексії (жовтень 2022) та вимагає репарацій від РФ (листопад 2022). Хоча ці резолюції декларативні (не мають зобов’язуючої сили), «політична вага» такої більшості вплинула на формування світової коаліції на підтримку України . Водночас Рада Безпеки, заблокована Росією, не може ухвалити прямих рішень щодо України. Лише у вересні 2023 р., коли РФ головувала в РБ, вдалося одноголосно прийняти процедурне рішення про визнання агресії як загрози миру – примітно, що навіть Росія змушена була підняти руку за, хоча потім спотворила зміст у своїх заявах.
Стосовно Ізраїлю ООН десятиліттями висловлює стурбованість, але результати більш обмежені. Радбез ООН прийняв кілька фундаментальних резолюцій по арабо-ізраїльському конфлікту – 242 (1967) і 338 (1973) – які заклали основу принципу «земля в обмін на мир». Однак у пізніші роки Сполучені Штати, як постійний член РБ, стали надійним дипломатичним щитом Ізраїлю, часто застосовуючи право вето до резолюцій, критичних щодо ізраїльських дій. Згідно з даними ООН, США станом на 2021 р. заблокували щонайменше 53 проєкти резолюцій РБ ООН, що засуджували Ізраїль або вимагали припинити окупацію . Це рекорд – більше, ніж у випадку будь-якого іншого питання. Наприклад, США ветували резолюції, що засуджували будівництво ізраїльських поселень, непропорційне застосування сили проти протестувальників у Газі (2018) тощо . Востаннє, у жовтні 2023 р., американська делегація наклала вето на проєкт резолюції із закликом до гуманітарного перемир’я в Газі, пояснивши це «однобокістю документу». Таким чином, у Раді Безпеки ООН Ізраїль фактично захищений від колективних примусових заходів завдяки позиції США (а іноді й Франції чи Великобританії, залежно від формулювань). Генасамблея ООН традиційно щороку ухвалює низку резолюцій на підтримку палестинців – про права біженців, про статус Єрусалима, про незаконність поселень тощо – які приймаються більшістю голосів, але ігноруються Ізраїлем. Показовим є те, що на відміну від України, Палестина не може розраховувати на глобальну кампанію ізоляції агресора: занадто багато великих гравців (передусім США) відстоюють особливий статус Ізраїлю.
Санкції та військова підтримка: Реакція світу на вторгнення Росії в Україну була безпрецедентною за масштабом санкційного тиску. Провідні економіки (ЄС, США, Британія, Канада, Японія, Австралія та ін.) запровадили проти РФ багаторівневі санкції – фінансові (відключення банків від SWIFT, замороження резервів ЦБ РФ), торговельні (ембарго на нафту, газ, вугілля, експорт технологій), персональні (активи і в’їзд для сотень посадовців і олігархів) тощо. Станом на початок 2024 року Росія стала найбільш підсанкційною державою у світі – на неї накладено понад 16 тисяч окремих обмежувальних заходів, що майже вшестеро більше, ніж було до 2022 р. . Для порівняння, до вторгнення найбільш санкціонованою країною був Іран (~3600 санкцій), тепер РФ випереджає його у кілька разів . Окрім державних санкцій, понад 1000 транснаціональних компаній призупинили або згорнули бізнес у Росії на знак протесту . Одночасно понад 50 країн консолідували зусилля з надання військової і фінансової допомоги Україні, щоб вона могла оборонятися. Фактично, сформувалася коаліція на підтримку України, яка діє через механізми на кшталт «Рамштайн» (група з оборонного планування). Таким чином, міжнародна спільнота реагує на російську агресію не лише словами, а й діями, намагаючись вплинути на хід війни та покарати Москву економічно.
Щодо Ізраїлю подібних міжнародних санкцій ніколи не застосовувалось. Ізраїль, навпаки, користується значною військовою та економічною підтримкою з боку США та ряду інших західних країн. Попри тривалу окупацію палестинських земель, жодних всеосяжних санкцій ООН або ЄС проти Ізраїлю не вводилося. Пояснюється це особливими відносинами: США розглядають Ізраїль як ключового союзника на Близькому Сході, тому блокують будь-які заходи, що могли б йому зашкодити. Європейські країни також обмежуються дипломатичними протестами – наприклад, засуджують розширення поселень, іноді вимагають розслідувати конкретні інциденти (як убивство журналістки Ширін Абу Акле у 2022 р.), але далі слів справа зазвичай не йде. Деякі держави глобального Півдня (зокрема мусульманські країни) свого часу бойкотували ізраїльські товари, розривали дипломатичні відносини після воєн, проте останніми роками ця єдність розмилась: низка арабських країн нормалізували стосунки з Ізраїлем, а питання Палестини відійшло на другий план. На громадському рівні існує рух BDS (бойкот, дезінвестування, санкції), що закликає до економічного тиску на Ізраїль, однак уряди більшості західних країн офіційно його не підтримують (деякі навіть заборонили фінансування BDS, вважаючи його антисемітським).
Правова відповідальність: Україна, маючи справу з вторгненням РФ, звернулася до міжнародних судів і трибуналів. Як вже згадано, МКС прийняв до провадження ситуацію в Україні (і вже видав ордери на арешт окремих російських посадовців). Також у 2023 р. в Гаазі засновано новий центр із розслідування злочину агресії – з прицілом на те, щоб створити спеціальний трибунал над російським керівництвом за сам злочин агресії (бо МКС не має юрисдикції щодо агресії РФ проти України через нератифікацію Римського статуту цими державами). Окрім того, Україна лобіює ідею компенсаційного механізму (міжнародного реєстру збитків і фонду, який наповнюватиметься за рахунок заморожених російських активів). Ці кроки вже здобули певну підтримку в ООН (резолюція ГА про репарації, листопад 2022).
Палестинці також намагаються використати юридичні інструменти. У 2012 році Палестина здобула статус держави-спостерігача в ООН, що дозволило приєднатися до МКС. У 2021 році Міжнародний кримінальний суд підтвердив свою юрисдикцію щодо ймовірних злочинів на окупованих палестинських територіях. Розслідування триває, охоплюючи події з 2014 року (включно з війною в Газі 2014 р., протестами 2018 р. та ін.). Є також консультативне провадження у Міжнародному суді ООН: на прохання ГА ООН у 2023 році Суд має дати консультативний висновок про юридичні наслідки ізраїльської окупації, що затягнулася. Це, з одного боку, дипломатична перемога Палестини, але такі висновки не є обов’язковими. Раніше, у 2004 році, Міжнародний суд уже визнав будівництво ізраїльської стіни на палестинських землях порушенням міжнародного права і закликав її демонтувати – Ізраїль просто проігнорував той вердикт. Тому перспектива притягнення ізраїльських посадовців до реальної відповідальності поки що примарна: Ізраїль не ратифікував Римський статут, розслідування МКС блокується на місцях (прокурор та слідчі не отримують доступу до території).
Висновок щодо реакції: Міжнародна спільнота засуджує як російську, так і ізраїльську політику окупації на рівні риторики та резолюцій. Проте у практичному вимірі РФ стикається з набагато суворішими наслідками (санкції, глобальна ізоляція, військова підтримка опонента), тоді як Ізраїль – радше з моральним осудом і окремими негативними наслідками (наприклад, іміджевими втратами, критикою в Раді ООН з прав людини, де його дії називали «ймовірними елементами геноциду» ). Це відображає різницю в геополітичному становищі: Україна – визнана незалежна держава, член ООН, жертва агресії, і її підтримка вписується в засади світового порядку після 1945 р.; Палестина ж не має повного міжнародно-правового статусу держави, а Ізраїль – давній партнер Заходу. Таким чином, подвійні стандарти у реагуванні багато хто відзначає як проблему: країни Глобального Півдня часто закидають Заходу, що той жорстко карає Росію, але закриває очі на дії Ізраїлю, хоча обидва порушують міжнародне право. Це підриває універсальність принципів міжнародного гуманітарного права та шкодить довірі до механізмів глобального врядування.
Міжнародні гарантії безпеки: Україна vs Палестина
В історіях України та Палестини наявні приклади документів та угод, покликаних забезпечити їхню безпеку, які, однак, не спрацювали належним чином: для України – Будапештський меморандум 1994 р., для палестинців – резолюція РБ ООН 242 (1967) і Ослівські мирні угоди 1993–1995 рр.. Аналіз цих гарантій висвітлює їхні слабкі місця та політичні наслідки невиконання.
Будапештський меморандум 1994: розмін ядерної зброї на обіцянки
Після розпаду СРСР Україна успадкувала третій за величиною у світі ядерний арсенал. У 1994 році, прагнучи приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як без’ядерна держава, Україна домовилася з ядерними державами про надання їй гарантій безпеки. 5 грудня 1994 р. у Будапешті лідери України, Росії, США та Великої Британії підписали Меморандум, в якому зафіксовано такі зобов’язання щодо України: поважати її незалежність, суверенітет та існуючі кордони; утримуватися від загрози силою чи її застосування проти України; не застосовувати економічного тиску для підкорення її інтересам; домагатися негайних дій РБ ООН у разі, якщо Україна стане жертвою агресії із застосуванням ядерної зброї. Цей документ не був міжнародним договором у повному сенсі (його не ратифіковували парламенти), а радше політичним зобов’язанням великих держав перед Україною.
На жаль, Будапештський меморандум не став дієвим щитом. Росія, один із його підписантів, грубо порушила всі основні зобов’язання меморандуму, коли у 2014 році анексувала Крим та розпочала агресію проти України на Донбасі . Фактично, Москва зламала фундаментальне положення про «повагу до територіальної цілісності». Інші гаранти – США та Британія – хоча й засудили дії РФ та запровадили санкції, але не змогли (або не побажали) запобігти порушенню меморандуму силою. Документ не містив механізму автоматичного захисту (на відміну від, скажімо, ст.5 статуту НАТО, де напад на одного члена означає колективну відповідь). Він передбачав лише консультації сторін у разі виникнення проблем. Такі консультації Україна скликала у 2014 і 2022 роках, проте Росія відмовилась брати участь, фактично зірвавши формат. Отже, політичні гарантії безпеки виявилися слабкою заміною військовим союзам або ядерному стримуванню. З теперішньої перспективи, Будапештський меморандум радше негативно вплинув на віру України (і світу загалом) у силу міжнародних обіцянок. Українське суспільство сприймає його як приклад того, що відмова від власного ядерного арсеналу не принесла очікуваної безпеки, а підписані папери не зупинили агресора. Це, зокрема, тепер згадується у глобальному контексті: деякі країни (як-от Північна Корея) наводять Україну як обґрунтування для власного ядерного озброєння – мовляв, гарантіям не можна вірити . Для України ж урок Будапешту став аргументом на користь інтеграції в колективні безпекові структури (НАТО), які дають більш конкретні гарантії.
Резолюція 242 та Ослівські угоди: невтілена формула миру для Палестини
Для ізраїльсько-палестинського врегулювання також існують свої “гарантії”, хоча вони мають інший характер. Резолюція 242 РБ ООН (1967) стала наріжним каменем міжнародного консенсусу щодо параметрів мирного врегулювання близькосхідного конфлікту. Вона гарантувала всім державам регіону право на «суверенітет, територіальну цілісність та політичну незалежність, право жити в мирі в безпечних і визнаних кордонах» , а з іншого боку – вимагала ізраїльського «виведення військ з територій, окупованих у нещодавньому конфлікті» . Хоча точне трактування обсягу цього виведення (усіх чи лише деяких територій) стало предметом суперечок, «формула 242» де-факто означала, що Ізраїль має залишити окуповані землі в обмін на встановлення миру з сусідами. На основі 242 були згодом укладені мирні договори Ізраїлю з Єгиптом (1979) та Йорданією (1994): Ізраїль повернув захоплені землі цим країнам, і вони визнали його та встановили нормальні відносини.
Однак щодо палестинських територій резолюція 242 залишилася нереалізованою. Ізраїль не вивів війська з Західного берега і Гази; натомість почав там селитися. До 1990-х років офіційно не визнавалося взагалі існування окремого палестинського народу з правом на державність. Лише в 1993 р. в рамках Ослівського процесу Ізраїль визнав ОВП як представника палестинців і погодився на обмежене самоврядування. Ослівські угоди 1993 і 1995 років можна розглядати як спробу конкретизувати резолюцію 242 стосовно палестинців: вони окреслювали поетапний план створення Палестинської автономії та переговорів про остаточний статус територій. Міжнародні гаранти (США, Росія, ЄС, ООН – так званий «Близькосхідний квартет») підтримали ці домовленості. Палестинці сприймали їх як шлях до власної держави на межах 1967 року, а ізраїльтяни – як шлях до миру і безпеки. Угоди Осло супроводжувалися обміном листами про взаємне визнання між Ізраїлем та ОВП, що саме по собі було проривом.
На жаль, до кінцевої мети – створення двох держав, що живуть пліч-о-пліч у мирі – сторони так і не дійшли. Процес буксував через невирішені питання: Ізраїль продовжував розширювати поселення навіть під час переговорів, екстремісти з обох боків здійснювали теракти (вбивство ізраїльського прем’єра Рабина в 1995 р., напади Хамасу на ізраїльтян). Остаточно процес зійшов нанівець після провалу саміту Кемп-Девід у 2000 р. та початку нової хвилі насильства. Таким чином, передбачені Осло гарантії палестинцям фактично не реалізовані. Палестинці досі не мають своєї державності та контролю лише частину території (кантонізовані зони А і B на Західному березі та ізольований, заблокований Сектор Гази). Хоча Осло не були формально денонсовані, їхні ключові пункти – як-от виведення ізраїльських військ з решти Західного берега, надання Палестині суверенітету – зависли в повітрі. Міжнародні гаранти виявилися неспроможними примусити Ізраїль і палестинців виконати взяті зобов’язання. США, які відігравали роль посередника, згодом відійшли від позиції нейтрального арбітра на користь Ізраїлю (особливо за адміністрації Д.Трампа, коли США визнали Єрусалим столицею Ізраїлю в 2017 р., порушивши тим самим раніше узгоджений підхід). ЄС та ООН регулярно висловлюють «глибоке занепокоєння» заморожуванням мирного процесу, але не мають інструментів стимулювати сторони до компромісу.
Політичні наслідки: Невиконання міжнародних гарантій має схожий деморалізуючий ефект на обидві нації – українців і палестинців. Україна, відчувши себе ошуканою Будапештським меморандумом, зробила висновок про необхідність прагматики: реальні союзи (НАТО) важливіші за паперові обіцянки. Палестинці, у свою чергу, розчарувалися в можливості здобути державність через переговори за підтримки міжнародних посередників. Це розчарування сприяло радикалізації частини суспільства (зростання популярності Хамасу, який від початку виступав проти Осло). Відсутність прогресу за мирним планом спонукала палестинську владу до міжнародних кроків: визнання в ООН, звернення в МКС, бо всередині переговорного формату вони більше не бачили перспектив. Для міжнародного права обидві ситуації – це дзвінок про необхідність вдосконалення механізмів виконання гарантій. Без цього концепція гарантій безпеки втрачає довіру, а країни можуть шукати односторонніх шляхів забезпечити свою безпеку (як-то військові союзи чи навіть створення ядерної зброї).
Історичні паралелі: дії Росії в Молдові, Грузії, Чечні та ізраїльська політика в Палестині
Окрім України, Російська Федерація протягом останніх десятиліть здійснювала силові інтервенції або тиснула на інші пострадянські регіони – Придністров’я (Молдова), Абхазію і Південну Осетію (Грузія), а також вела жорстоку внутрішню війну в Чечні. Ці випадки мають певні паралелі з ізраїльськими діями щодо палестинських територій. Розглянемо спільні мотиви та відмінності за такими темами: риторика «захисту» та боротьби з тероризмом, підтримка сепаратизму та створення маріонеткових режимів, довготривала військова присутність/окупація і реакція міжнародної спільноти.
Риторика «захисту» і боротьби з «тероризмом/нацизмом»
Росія: У випадку Придністров’я (східний реґіон Молдови, де в 1990-91 рр. місцеве проросійське населення проголосило «республіку»), Москва подала свою військову інтервенцію 1992 року як «миротворчу місію» для припинення кровопролиття. Російські 14-а армія фактично воювала на боці сепаратистів проти урядових сил Молдови та зупинила відновлення конституційного порядку . Після цього Кремль позиціював себе як гаранта безпеки для Придністров’я: було введено «миротворчий контингент», що складався переважно з російських військ (близько 1500 солдатів, за сучасними даними) . Росія пояснює невиведення цих військ необхідністю «забезпечувати стабільність», в тому числі «захищати російськомовне населення Придністров’я від можливих загроз з боку Молдови чи України». Цей же наратив – про захист співвітчизників – використовувався і щодо Грузії. У Південній Осетії та Абхазії РФ з початку 1990-х роздавала російські паспорти місцевим жителям, аби потім мати привід «захищати російських громадян». Під час війни 2008 року Москва звинуватила Тбілісі в «геноциді осетин»та заявила про *«відповідальність захистити» населення Південної Осетії від грузинських військ . Президент Медведєв тоді казав, що мусив діяти за Конституцією РФ для захисту громадян, навіть на чужій території . Російська пропаганда малювала грузинську владу як «нацистів» і «вбивць миротворців». Отже, шаблон той самий: представити свої агресивні дії як «гуманітарну інтервенцію» на захист невинних.
У Чечні (суб’єкт РФ, що намагався відокремитися) російська влада теж наголошувала, що бореться не з народом, а з «терористами». Другу чеченську війну (1999–2000) офіційно називали «контртерористичною операцією». Кремль стверджував, ніби будує мир і захищає громадян від терористичних бандформувань. Російська армія виправдовувала масовані бомбардування Грозного необхідністю «знищити бази бойовиків». Риторику про боротьбу з ісламським тероризмом Москва використовувала, щоб отримати якщо не підтримку, то принаймні мовчазну згоду Заходу: на тлі 11 вересня 2001 р. Путін намагався представити дії в Чечні як частину глобальної «війни з терором». Хоча методи РФ були надзвичайно жорстокими, міжнародна спільнота обмежилась критикою порушень прав людини, загалом прийнявши аргументацію про «антитерористичну операцію» як внутрішню справу Росії.
Ізраїль: Як відзначалося, Ізраїль також завжди подає свої воєнні кроки як оборонні або антитерористичні. Для нього ключове слово – «безпека». Наприклад, будівництво стіни на Західному березі пояснюється необхідністю «захистити ізраїльтян від терактів». Військові рейди в палестинські міста називають «операціями з ліквідації терористичної інфраструктури». Блокаду Гази ізраїльтяни обґрунтовують «стримуванням Хамасу». Ізраїль так само апелює до права на боротьбу з тероризмом, як Росія – до боротьби з «нацизмом» чи «сепаратизмом».
Варто зазначити важливу різницю: загроза тероризму для Ізраїлю має реальне підґрунтя (Хамас та інші групи дійсно здійснюють ракетні удари, теракти-самогубці тощо), тоді як загроза «геноциду росіян» від України чи Грузії – повністю вигадана. Тому міжнародне співтовариство більш схильне визнавати за Ізраїлем право силового реагування. Проте і в ізраїльському випадку часто звучать звинувачення у навмисному перебільшенні загрози для виправдання надмірної сили.
Підсумовуючи: Обидві держави – Росія і Ізраїль – майстерно використовують дискурс «human security»(безпеки людей): або своїх (РФ – «захист росіян»), або громадян від терору (Ізраїль – «захист від терористів»). Це створює моральний контраст: вони намагаються зайняти позицію захисника, а не агресора. Такий підхід забезпечує певну підтримку внутрішньої громадської думки і ускладнює одностайне засудження ззовні – адже хто ж проти захисту мирного населення? Проте, коли придивитися ближче, стає зрозуміло, що часто саме дії «захисників» призводять до наймасштабнішого насильства над цивільними, яких вони нібито рятують.
Підтримка сепаратизму та створення маріонеткових режимів
Росія: Одним із інструментів російської політики на пострадянському просторі є фактичне заохочення та підтримка сепаратистських утворень в сусідніх країнах. Придністров’я у Молдові, Абхазія і Південна Осетія в Грузії, «ДНР» і «ЛНР» в Україні (2014–2022) – всі ці квазіреспубліки існують завдяки російській військовій, фінансовій та політичній підтримці. Кремль використовує такі утворення як важіль тиску на центральні уряди: конфлікт тліє, країна-жертва дестабілізована, її рух до західних інституцій загальмований (бо нерозв’язані конфлікти заважають вступу до НАТО/ЄС). Росія часто виступає в ролі «миротворця-посередника» між сепаратистами і урядом, фактично закріплюючи заморожений конфлікт на своїх умовах.
У Придністров’ї Москва фінансує бюджет анклаву, забезпечує його енергоресурсами за заниженими цінами (кредитуючи 70% витрат «держбюджету» регіону) , тримає там війська і спецслужби. В Абхазії та Півд.Осетії після 2008 р. введені російські бази (загалом ~10 тис. військових), місцевих мешканців масово наділено російськими паспортами ще до війни. Після війни РФ визнала ці регіони «незалежними державами», проте, по суті, вони повністю залежать від Москви і інтегровані в її економіку, оборону, адміністративну систему. Так створюються маріонеткові режими, лояльні до РФ і керовані нею в стратегічних питаннях.
Ізраїль: Формально прямих паралелей з підтримкою Ізраїлем якихось «сепаратистів» немає – палестинські території і так під його контролем. Однак можна провести умовну аналогію: Ізраїль зацікавлений у політичній роздробленості палестинців і ослабленні їхньої єдності. До певної міри, ізраїльська політика сприяла відокремленню Сектора Гази під владою Хамасу від Західного берега під владою ФАТХ/ПНА. Після перемоги Хамасу на виборах 2006 р. і наступного розколу в 2007 р., Ізраїль (та США) фактично ізолювали Газу, водночас підтримуючи адміністрацію ПНА на Західному березі. Це створило два конкуруючі центри палестинської влади, що триває і досі. Хоча Ізраїль офіційно вважає Хамас ворогом і бореться з ним, поділ між Газою і Західним берегом йому вигідний, бо ускладнює створення єдиної палестинської держави. Деякі аналітики припускають, що ізраїльські уряди негласно воліють, аби Хамас і надалі контролював Газу, оскільки це послаблює ПНА і дозволяє аргументувати неможливість мирної державності (мовляв, нема єдиного партнера). Звісно, це не пряма «підтримка сепаратизму», але результат схожий: неспроможність палестинців виступати єдиним фронтом, аналогічно до того, як присутність проросійських анклавів підриває цілісність Грузії чи Молдови.
Інша паралель: Росія роздавала своє громадянство жителям чужих територій («паспортизація») та потім проголошувала їх незалежність. Ізраїль у 1980-х – 1990-х непрямо заохочував єврейських екстремістів з групи «Ках» і поселенців на Західному березі, які мріяли створити там свої автономні утворення, але держава Ізраїль не допускала оформлення таких «альтернативних республік». Тобто Ізраїль інтегрує території безпосередньо, на відміну від РФ, яка створює проксі-«держави».
Висновок: Російська модель – це «розділяй і владарюй» шляхом підтримки сепаратизму: вона заморожує конфлікти, визнає/невизнає маріонеток на свій розсуд, тримаючи сусідів у підвішеному стані. Ізраїль же фізично займає землі, не створюючи на них псевдо-держав (ПНА не можна назвати маріонеткою Ізраїлю, радше підконтрольною обмеженою адміністрацією). Але кінцева мета дещо подібна – контроль над територією без надання їй повного суверенітету. Росія це робить через клієнтські режими, Ізраїль – через власну військову окупацію та поселенців.
Довготривала військова присутність та окупація
Росія: У всіх згаданих випадках Росія прагнула забезпечити довготривалу військову присутність. В Придністров’ї її «миротворці» стоять вже 30+ років (хоча зобов’язання були вивести до 2002 р. – їх проігноровано) . В Абхазії і Півд.Осетії з 2008 р. розгорнуті російські військові бази на невизначений строк. У Чечні після двох воєн Москва встановила проросійський режим (клана Кадирова), у регіоні постійно дислоковані підрозділи російської гвардії та спецслужби. Тобто навіть коли формально війна завершена, Росія не виводить свої сили повністю, тримаючи «на місці» гарант свого впливу. Це дуже схоже на класичну колоніальну політику або практику наддержав у ході «холодної війни», які залишали свої контингенти в сателітах.
Ізраїль: Ізраїльська присутність на окупованих територіях також стала постійною за фактом з 1967 р. По суті, вже 56 років триває найдовша окупація сучасності (як її називають в ООН). Ізраїль має там адміністрацію (COGAT – управління на окупованих територіях), військові частини, розгалужену систему блокпостів (сотні пунктів контролю на Західному березі) . Незважаючи на створення ПНА, ізраїльська армія регулярно входить у всі райони, коли вважає за потрібне – особливо в зону А, де формально повноваження з безпеки належать ПНА. Фактичний стан справ такий, що Ізраїль «у будь-який момент може зайти будь-куди» на палестинські території. У секторі Гази хоч ізраїльських солдатів немає з 2005 р., але блокада і контроль кордонів означають непряму присутність (Ізраїль контролює повітряний простір, узбережжя і периметр). По суті, ми маємо безстрокову військову ситуацію. Немає жодних ознак, що Ізраїль добровільно піде із Західного берега – навпаки, керівництво нинішньої правлячої коаліції прямо говорить про намір «назавжди залишити ці землі під ізраїльським суверенітетом». Тобто окупація перманентна, вона перестала навіть сприйматися більшістю ізраїльського суспільства як тимчасовий стан.
Спільна риса – і Росія, і Ізраїль перетворюють «тимчасове» на «постійне». Росія формально теж зобов’язувалась поважати територіальну цілісність Молдови, Грузії (договір 1999 р. про виведення військ, угода 2008 р. про припинення вогню, яка передбачала вихід на довоєнні позиції). Але вона залишилась. Ізраїль за Осло теж мав евакуювати війська зі значної частини Західного берега до 1997 р. – але цього не зробив. Саботаж виконання угод призводить до легітимації статус-кво силою.
Міжнародна реакція: вибірковість і подвійні стандарти
Міжнародна спільнота в усіх цих випадках висловлювала занепокоєння, але діяла різними методами і з різною рішучістю.
• Придністров’я, Абхазія, Півд.Осетія: Тут західні країни зайняли позицію невизнання цих утворень (навіть РФ, окрім Абхазії та Півд.Осетії, офіційно їх не визнала). Були мирні переговори під егідою ОБСЄ, ООН, які затяглися на роки. Суттєвих санкцій проти Росії за Молдову чи Грузію у 90-х – на поч.2000-х не було. Після війни 2008 р. з Грузією Захід обмежився риторичним осудом та короткостроковою ізоляцією РФ (кілька місяців призупинення Ради Росія–НАТО, наприклад). Вже за рік відносини повернулися до «business as usual». Це, ймовірно, підбадьорило Кремль, створивши відчуття безкарності. Лише вторгнення в Україну 2014 р. стало «тривожним дзвіночком» – тоді вперше ЄС і США ввели помірні санкції (в основному персональні та секторальні щодо Криму). А от Чечня взагалі вважалась внутрішньою справою РФ: крім резолюцій Європарламенту, доповідей правозахисників та надання притулку окремим біженцям, світ не втручався. Навпаки, Захід кооперував з Путіним у рамках антитерористичної боротьби, навіть попри повідомлення про масові зачистки та фільтраційні табори в Чечні. Лідери європейських країн у 2000-х зустрічалися з Путіним як ні в чому не бувало, тоді як у самій Чечні тривали викрадення і тортури.
• Палестина: Реакція теж здебільшого обмежувалась деклараціями. Країни, що є традиційними союзниками США (Європа, інші), ніколи не запроваджували санкцій проти Ізраїлю за окупацію або бомбардування Гази. У ООН, як ми зазначали, будь-які жорсткі заходи блокувалися. Водночас в ширшому міжнародному співтоваристві (країни Азії, Африки, Латинської Америки) підтримка палестинців знаходила вираження у численних голосуваннях на їхню користь. Але без виконання. У 2023–2024 рр., коли ситуація в Газі стала катастрофічною, Генасамблея ООН приймала резолюції з вимогою припинити вогонь – вони ігноровані Ізраїлем та його патронами. Деякі держави Глобального Півдня почали називати дії Ізраїлю геноцидом відкрито (напр. ПАР, Намібія), втім вплинути на хід подій не змогли.
Подвійні стандарти: І випадок Росії, і випадок Ізраїлю демонструють, що реакція світу визначається не лише принципами, а й політичною доцільністю. Росія до 2022 р. була занадто важливою у економічному та безпековому плані (енергоресурси, співпраця проти тероризму, ядерна держава), щоб Захід ризикував жорстко її карати за «периферійні» агресії. Ізраїль – ключовий союзник Заходу на Близькому Сході, плюс наратив про Голокост та право євреїв на захист створює в Європі та США історичну чутливість, тому дії Ізраїлю оцінюють поблажливо. Це різко контрастує з підходом до явної агресії РФ проти України 2022, яка зачепила самі основи світового порядку. Водночас країни, які не входять до західного блоку, можуть мати протилежні уподобання: наприклад, багато мусульманських держав гостро критикують Ізраїль, але щодо війни РФ і України займають нейтралітет або й прихильні до РФ (через недовіру до НАТО). Таким чином, конфлікти навколо Палестини та пострадянського простору стали свого роду ареною геополітичного протистояння наративів: хто «свій», того захищають, а хто «чужий» – того карають.
Незалежно від міжнародних реакцій, і Росія, і Ізраїль досягли чимало своїх цілей силовим шляхом, щоправда, ціна – моральні втрати іміджу та затяжні конфлікти. Молдова досі не контролює Придністров’я, Грузія втратила 20% території, Чечня перетворена на лояльний Кремлю регіон, але з привидом минулих трагедій. Ізраїль утримує всі території, які хоче, проте не має миру і безпеки – конфлікт триває із загрозою перерости в більшу регіональну війну. Міжнародна спільнота ж продемонструвала свої межі впливу: коли агресор – достатньо сильний або політично «недоторканний», інструменти ООН та права часто паралізовані.
Висновки
Порівняльний аналіз ізраїльсько-палестинського конфлікту та агресивної політики РФ щодо сусідніх народів висвітлює як спільні риси, так і критичні відмінності. В обох випадках маємо справу з тривалою боротьбою за території, де сильна сторона окуповує і утримує чужі землі, мотивуючи це історичними претензіями або безпековими потребами. І Ізраїль, і Росія проводили політику анексії де-факто, змінюючи демографічний склад окупованих регіонів (ізраїльські поселення на Західному березі , масове переселення росіян до Криму ). Обидві держави використовують потужну націоналістичну риторику: ізраїльську – про богообраність і право на «землю предків», російську – про «єдиний народ» і відновлення імперської цілісності . Вони також виправдовують свої військові дії мовою захисту та боротьби з екзистенційним злом: Ізраїль бореться з «терором» заради виживання нації , Росія – з «нацизмом» та «геноцидом» заради порятунку співвітчизників . Ця риторика переконує внутрішню аудиторію і розколює міжнародну, ускладнюючи консолідовану реакцію.
Водночас, історичний контекст і міжнародний статус конфліктів відмінний. Палестинці досі не мають державності, їхні землі де-юре не входять до жодної суверенної держави (Східний Єрусалим, Західний берег, Газа вважаються окупованою територією, але палестинська держава лишається нереалізованою). Натомість Україна, Молдова, Грузія – визнані держави-члени ООН, і російські дії проти них однозначно кваліфікуються як агресія проти суверенної держави. Це пояснює, чому міжнародна реакція на порушення з боку РФ була гострішою (особливо у випадку України 2022). Світ після 1945 р. вибудував систему, де анексія території силою – абсолютне табу, і Росія це табу порушила, підірвавши основи повоєнного порядку . Ізраїльська ж окупація вписувалася (принаймні до недавнього часу) у формат регіонального конфлікту, де великі держави знаходили баланс інтересів – отже, її терплять десятиліттями, сподіваючись на переговорне вирішення.
Міжнародні гарантії безпеки в обох випадках виявилися слабкою втіхою. Україна, відмовившись від ядерного статусу під гарантії Будапештського меморандуму, не отримала реального захисту від агресії . Палестинці, покладаючись на резолюції ООН та угоди Осло, не здобули обіцяної державності і безпеки – окупація триває, а ключові гравці не виконали взятих зобов’язань. Ці невдачі кидають тінь на довіру до міжнародного права та дипломатії: коли підписані домовленості порушуються безкарно, народи втрачають віру в мирні інструменти і можуть радикалізуватися або шукати односторонніх кроків для захисту.
Історичні паралелі між діями РФ у Молдові, Грузії, Чечні та політикою Ізраїлю щодо палестинців демонструють схожі імперські риси: небажання визнавати право малих народів на повний суверенітет, прагнення контролювати сусідів через силу або розділення, готовність вести довгі війни малої інтенсивності заради геополітичних інтересів. І Росія, і Ізраїль створили навколо себе пояс невизнаних статусів та затяжних конфліктів. Це вигідно їм тактично, але стратегічно веде до хронічної нестабільності та періодичних вибухів насильства, від яких страждають перш за все цивільні.
Для міжнародної спільноти порівняння цих кейсів підкреслює нагальну потребу уніфікувати підходи та зміцнити механізми забезпечення міжнародного права. Ситуація, коли грубе порушення суверенітету в Європі карається санкціями та трибуналами, а аналогічне порушення на Близькому Сході фактично толерується, підриває моральний авторитет Заходу і ООН . Вона дає авторам агресивних дій аргументи про подвійні стандарти, що лише ускладнює дипломатичні вирішення. Світовим лідерам варто винести урок: безкарність породжує нову агресію. Якщо 30 років тому закрити очі на Придністров’я і Грозний, через певний час отримаєш Крим і Донбас; якщо ігнорувати поселення і блокади, рано чи пізно отримаєш нову війну в Газі.
На завершення, історія цих конфліктів – це і історія стійкості народів. Палестинці, попри покоління життя під окупацією, не відмовились від прагнення до незалежності. Українці, зазнавши зради безпекових обіцянок, згуртувались і дали відсіч набагато сильнішому ворогу. Це свідчить, що право народів на самовизначення та свободу не згасає від тимчасових поразок. Міжнародному співтовариству слід не тільки задекларувати підтримку цього права, а й активно добиватися його реалізації – однаковою мірою і в Європі, і на Близькому Сході. Лише тоді можна буде говорити про справедливий і міцний мир, якого прагнуть як українці, так і палестинці, та про дієвість глобальних безпекових гарантій у XXI столітті.
Ну і нарешті стратегічний прогноз до 2030 року для України та Палестини, куди ж без нього …
Україна
Оптимістичний сценарій
• Військовий вимір: Конфлікт завершується перемогою України – російські війська виведені з усіх окупованих територій. Україна набуває статусу партнера НАТО і отримує надійні безпекові гарантії від Альянсу та партнерів. За таких обставин відбувається значне зменшення загрози війни та стабілізація безпекової ситуації в регіоні .
• Політичний вимір: Уряд продовжує успішно здійснювати реформи, відбувається потужний проєвропейський поворот. Україна укладає всі необхідні угоди для вступу до ЄС і протягом цього періоду на шляху інтеграції зміцнює інституційну стабільність. До 2030 року країна приступить до набуття членства в ЄС і завершить переозброєння армії за стандартами НАТО . Внутрішня політична ситуація стабільна, подолані кризи довіри, відновлена національна єдність.
• Гуманітарний вимір: Цивільному населенню забезпечено умови для повернення до нормального життя. Програми відбудови та реконструкції масштабних руйнувань у прифронтових регіонах фінансуються міжнародною спільнотою. Мільйони внутрішньо переміщених повертаються додому, активно триває відновлення інфраструктури, господарство зростає. Відповідно до сценарію успішної відбудови, країна завершує «другу фазу відновлення» і «подолання ран», заподіяних війною .
• Міжнародно-правовий вимір: Російська агресія кваліфікується як злочин агресії, а відповідальні за неї особи – підпадають під міжнародне правосуддя. Міжнародний кримінальний суд видав ордери на арешт президента Росії та інших воєнних злочинців , а Україна домоглася створення Спеціального трибуналу для переслідування злочину агресії проти неї . Жорсткі санкції щодо РФ зберігаються, а також впроваджуються нові резолюції та заохочувальні кроки міжнародного співтовариства на підтримку відновлення України.
Песимістичний сценарій
• Військовий вимір: Російська армія прориває оборону ЗСУ, фланги України захоплені чи відрізані. Українські війська, виснажені браком техніки і боєприпасів, поступово відступають. Поступове скорочення західної військової допомоги залишає ЗСУ в вразливому положенні . Конфлікт може ескалюватися з новими ударами по критичній інфраструктурі та розгортанням військових угруповань з обох сторін, що загрожує повномасштабним вторгненням на територію країни.
• Політичний вимір: Країна переживає кадрову кризу і зростання соціального невдоволення. У разі втрати західної підтримки (наприклад, на тлі реваншу проросійських політиків в США чи ЄС) Україна може опинитися під тиском внутрішніх дестабілізаційних процесів . На тлі поразок на фронті помірковані реформи призупиняються, різко посилюється опозиція до влади. Ухвалення реформ і євроінтеграції блокується, зростає вплив радикальних політичних сил. За такого сценарію зростає небезпека подальшого загострення конфлікту до рівня війни між Росією та НАТО (щонайменше, обговорення такої можливості стає «реалістичним» ).
• Гуманітарний вимір: Постраждалі від війни серйозно страждають від нестачі допомоги та ресурсів. Кількість жертв цивільного населення різко зростає – десятки тисяч поранених і загиблих, а мільйони людей змушені залишати домівки. Інфраструктура міст і селищ руйнується, водо- та енергопостачання перебуває під обстрілами, гуманітарні катастрофи накривають регіони, наближені до фронту. За даними ООН, в Україні від початку війни вже десятки тисяч загиблих і поранених мирних жителів , а кількість внутрішньо переміщених може сягнути декількох мільйонів.
• Міжнародно-правовий вимір: Залишки міжнародної підтримки мінімізуються – санкції проти РФ починають поступово скасовуватися, а міжнародні органи втрачають рішучість притягувати агресора до відповідальності. Органи міжнародного правосуддя (зокрема, МКС) формально продовжують діяльність, але без реальної можливості примусового виконання рішень. Прикладом є МКС, що наразі розслідує воєнні злочини, але в умовах поразки України не зможе забезпечити арешт обвинувачених. Небезпека зростання «двосторонньої війни» між великими блоками відповідає прогнозам аналітиків .
Інерційний (status quo) сценарій
• Військовий вимір: Конфлікт переходить у стадію «замороженої війни» з епізодичними зіткненнями. Активні бойові дії припиняються, але фронт лишається розмежованим. Влада у Росії вирішує припинити наступальні операції, обмежившись низькоінтенсивними ударами по прикордонню – ракетними і дроновими обстрілами критичної інфраструктури . Україна утримує лінію фронту з допомогою вітчизняних сил і натовської зброї, але немає шансу на повноцінне вигнання агресора без значних змін у міжнародній обстановці.
• Політичний вимір: Внутрішня політична напруга висока, але уряд зберігає формальну стабільність під тиском війни. Дефіцит реформ поглиблюється: заморожений конфлікт перекриває шлях до інтеграції в ЄС і НАТО, що демотивує виконання антикорупційних та економічних реформ . Соціальна мобілізація підтримки влади падає – населення втомлюється від війни, а перспективи членства в євроатлантичних структурах постійно відсуваються.
• Гуманітарний вимір: Життя мирних громадян залишається у вкрай складному стані. У районі конфлікту зберігаються руйнування та мінна небезпека, багато людей залишається без дому. Тимчасових переселенців десятки сотень тисяч і вони змушені виживати на посередню соціальну допомогу. Водночас інші частини країни утримують статус постійногоприймаючих регіонів для внутрішніх переселенців. Життя підтримується міжнародною допомогою: в гуманітарні коридори йдуть посилки Міжнародного комітету Червоного Хреста та ООН. Ситуацію полегшує стабільне, але сутужно дотаційне забезпечення – без перспектив швидкого поліпшення.
• Міжнародно-правовий вимір: Зусилля міжнародної спільноти фрагментарні. МКС продовжує розслідування злочинів, скоєних у ході війни (зокрема, триває розгляд справи депортацій дітей ), але жодних вироків фактично не виконується. На політичному рівні зберігається тиск санкцій проти РФ, хоча їхній ефект поступово слабшає. Україна спільно з партнерами продовжує створення механізмів притягнення агресора до відповідальності, зокрема домовилася з Радою Європи про створення Спеціального трибуналу з агресії . Однак довгостроково постає питання – чи можна назвати невирішений конфлікт «правовим вирішенням» або він лише підтримує статус-проблему на міжнародній арені.
Палестина
Оптимістичний сценарій
• Військовий вимір: Збройна конфронтація завершена справедливим миром. Досягнуто всеосяжне припинення вогню і виведення ізраїльських військ із сектору Гази. У межах міжнародних домовленостей на кордонах Гази розгорнуті миротворчі сили та здійснюється контроль за режимом тиші . Газу й Західний Берег готується перехід до цивільного самоврядування під наглядом світової спільноти – наприклад, за пілотним «єгипетським планом», передбачається повернення Палестинської адміністрації до управління Газою, розміщення миротворців та підготовка до спільного уряду під егідою Палестини .
• Політичний вимір: Встановлюється політична єдність: парламентські й президентські вибори відбуваються під міжнародним наглядом, результатом чого стає уряд, що претендує на легітимність в обох частинах Палестини. До 2030 року створено демократично легітимізовану палестинську владу, що гарантує унітарний адміністративний контроль. Починаються прями переговори з Ізраїлем про укладання остаточної угоди за форматом двох держав. Аналітики наголошують, що для сталого миру необхідно покласти край окупації та забезпечити палестинцям право на самовизначення . У цьому сценарії міжнародне визнання палестинської державності поступово зростає (додаткові країни визнають Палестину на рівні повноправного суб’єкта міжнародного права).
• Гуманітарний вимір: Послаблюється гуманітарна криза. Масштабна міжнародна допомога вкладається у відновлення інфраструктури Гази і Західного Берега. Зокрема пропонується план арабських країн із трьох фаз на суму понад 50 млрд дол. США для відновлення Газового регіону . Реалізація такого плану надає можливість почати відбудову житла, лікарень і шкіл та поступово забезпечити повернення внутрішньо переміщених. Із зовнішнім фінансуванням зростають і економічні можливості, зменшується безробіття й покращується доступ населення до життєво важливих ресурсів.
• Міжнародно-правовий вимір: Правове становище Палестини зміцнюється – вона повноправно скористалася Римським статутом МКС і користується іншими міжнародно-правовими механізмами. Видача міжнародних ордерів на арешт ізраїльських лідерів за воєнні злочини (наприклад, у 2024 р. МКС виніс секретні ордери на арешт Нетаньягу і Галланта) сприяє притягненню до відповідальності й демонструє діювою міжнародну юридичну систему . Нарешті, політичне рішення конфлікту відновлює авторитет резолюцій ООН (наприклад, створення двох держав або відновлення Палестини в Організації Об’єднаних Націй) – це посилює довіру до міжнародного права і забезпечує міжнародне визнання як невід’ємних суб’єктів для обох сторін.
Песимістичний сценарій
• Військовий вимір: Конфлікт загострюється. Ізраїль розгортає повномасштабні операції і вже до 2030 року фактично реокуповує більшість Західного Берегу, а сектор Гази залишається повністю під ізраїльською окупацією. Палестинські групи подальше посилюють опір, проте без ефективної армії чи зовнішньої підтримки. Вчинені під міжнародним тиском ракетні удари і теракти у відповідь постійно провокують ізраїльські удари у відповідь. Фактично військовий конфлікт стає тривалою окупацією – палестинське населення Західного Берегу і Гази знаходиться під безпосереднім воєнним контролем Ізраїлю, про що свідчить пряме повторне введення армії до території ВБ .
• Політичний вимір: Палестина фактично припиняє існувати як політичний суб’єкт. Палестинська адміністрація колапсує або розпадається на кілька конкуруючих утворень. Фундаментальні елементи незалежної державності відсутні: влада поділена між місцевими лідерами, контрольованими Ізраїлем, та угрупованнями підпорядкованими чужорідним інтересам. Як прогнозує експертка А. Ассебург, до 2030 року не буде ані суверенної палестинської держави, ані дієвого уряду – територія буде ще більш фрагментована, а у Палестини не залишиться «жодної реально функціонуючої структури управління» . Людям регіону переміщатися стає дедалі важче: наприклад, розширюється депортація палестинців з стратегічних районів (східний Єрусалим, долина Йордану та ін.), так що населення вимушено тікати в сусідні країни.
• Гуманітарний вимір: Гуманітарна ситуація надзвичайно важка. Наслідки війни і окупації руйнівні: інфраструктура майже знищена, люди живуть без базових послуг. Західні країни зводять підтримку до «чисто гуманітарної допомоги» й «надзвичайних програм», відмовляючись від ширших політичних ініціатив . Органи ООН, як-от UNRWA, втрачають легітимність та фінансування. Допомога розподіляється нерівномірно, а біженці й переселенці зростають у кількості – молодь не бачить майбуття на батьківщині та шукає порятунку за кордоном. Непосильні умови життя, нестача води, їжі, ліків призводять до постійного гуманітарного голодування.
• Міжнародно-правовий вимір: Майже відсутні перспективи міжнародної юстиції. З огляду на відсутність ефективного уряду чи правової системи, жодна з воюючих сторін не несе правової відповідальності за жорстокості. Українське слідство і МКС намагаються розслідувати злочини, але в умовах фактичної ліквідації палестинського державного апарату це стає майже неможливим. Відповідно до Аналітики, «питання палестинського питання стає з кожним роком все більш неактуальним» – міжнародна спільнота обмежується лише наданням допомоги та неактивно, а деякі держави навіть припиняють політичну співпрацю .
Інерційний (status quo) сценарій
• Військовий вимір: Конфлікт зберігає низьку інтенсивність: періодичні обстріли й сутички змінюються короткими перемир’ями. Ізраїль продовжує утримувати блокаду Гази, а палестинські угруповання здійснюють безсистемні удари по ізраїльських окупаційних військах. Фронт не змінюється: Ізраїль контролює значну частину Західного Берегу, Газу – із зовнішніми кордонами під його блокадою. Миротворці відсутні, а збройні формування жодної сторони не спроможні кардинально змінити ситуацію. Конфлікт фактично «заморожено» з огляду на відсутність великих операцій.
• Політичний вимір: Зберігається давня внутрішня поляризація: Fatah і Hamas не об’єднуються, вибори не відбуваються. Палестинська адміністрація продовжує існувати номінально, але її повноваження обмежені. Процес мирних переговорів не запускається через неврегульований статус уряду Палестини та відсутність єдиної програми дій. Міжнародна спільнота вимагає визнання ініціатив («двох держав», виведення сил тощо), але ці вимоги реалізують лише частково: наприклад, ООН визнала Палестину як державу-наглядача ще 2012 року , але жодної нової резолюції про повне припинення окупації не ухвалено. Внутрішня стабільність підривається періодичними протестами і сутичками.
• Гуманітарний вимір: Життя пересічних палестинців майже не поліпшується. Сектор Гази залишається під глибокою блокадою з нестачею води, електроенергії і продуктів, в УВКБ ООН прогнозують продовження високих показників безробіття та бідності. Понад 80% населення Гази за даними різних доповідей потребує гуманітарної допомоги. Неспокійна обстановка на Західному Березі також стримує інвестиції та розвиток, місцеве населення вимушене виживати за рахунок міжнародної благодійності. Лише медичні та гуманітарні організації мають обмежений доступ, але вони не здатні покрити усі потреби.
• Міжнародно-правовий вимір: Виклики міжнародного права продовжують накопичуватись, але без помітного зрушення у судовій практиці. МКС формально підтримує юрисдикцію над усіма окупованими територіями – у 2021 році Палестина отримала підтвердження, що їх статус суб’єкта Римського статуту охоплює весь окупований ВБ і Газу . Це означає, що розслідування воєнних злочинів обох сторін триває. Проте будь-які резолюції ООН залишаються політично невиконуваними – наприклад, Резолюція Генасамблеї ООН 67/19 ще 2012 р. надала Палестині статус держави-наглядача , але повної державності це не забезпечило. Позиції сторін стабілізуються на рівні «конфлікту без вирішення»: міжнародно-правові ініціативи лишаються декларативними, а їхня імплементація – формальною.
Порівняльний огляд
• Точки перетину в міжнародній дипломатії: Обидва конфлікти активно перебувають у полі зору міжнародної спільноти через резолюції ООН та дипломатичні зусилля великих держав. Генеральна Асамблея ООН у 2022–2023 роках ухвалила принаймні дві надзвичайні сесії щодо України (ES-11/1, ES-11/6) з вимогою відводу російських військ, а у 2024–2025 роках – рішення ES-10/25 і РБ ООН 2720 стосовно закликів до припинення вогню в Газі . Водночас західні країни продовжують надавати потужну військово-фінансову допомогу Україні (нові пакети озброєнь, інвестиції у ЄС) та лише обмежено реагують на ізраїльсько-палестинську кризу (в основному гуманітарною допомогою й окремими економічними обмеженнями). Експерти вказують, що санкційні тиски на Росію та Іран набагато жорсткіші, ніж щодо Ізраїлю – Російську нафту в ЄС заборонено імпортувати, а США заморозили активи російських банків, тоді як Ізраїлю відмовили лише у частковому постачанні компонентів для F-35 і дещо скоротили військові контракти . Це формує ефект «подвійних стандартів» у глобальній політиці.
• Виклики міжнародного права: Обидві ситуації демонструють кризи в реалізації міжнародного гуманітарного права та механізмів правосуддя. Перенесення дітей, цілеспрямоване знищення цивільного майна, звинувачення у геноциді – усі ці порушення заборонені Женевськими конвенціями . Обидві війни породили великі гуманітарні кризи та звинувачення в злочинах проти людяності, однак розслідування стикаються з блокуванням: Росія та Ізраїль заперечують перед МКС їхню юрисдикцію. Міжнародні суди активно втручаються – ICC видав ордери на арешти Путіна (РФ) і Нетаньягу (Ізраїль) – але їх виконання не гарантується . Нині немає прецедентів, які б змусили сторони поважати ці рішення; водночас і держави-члени ООН намагаються ухвалювати резолюції через Генасамблею чи РБ ООН, хоча реальне втілення таких рішень залежить від політичної волі. У цих двох конфліктах очевидні «прогалини» у правоприменінні: вони ставлять під сумнів рівність застосування міжнародного права, що є глибоким викликом для легітимності міжнародних інституцій .
• Вплив на глобальний порядок: Характер розв’язання конфліктів визначає, яким буде архітектура світової безпеки. За оптимістичного розвитку ситуацій успішна протидія агресії зміцнить принципи мирного врегулювання і «правового порядку»: перемога України створює прецедент, що порушення суверенітету неприпустиме і до агресорів застосовується міжнародне правосуддя . Аналогічно, мирне вирішення ізраїльсько-палестинського конфлікту підтвердить дієвість двохдержавного рішення та колективних гарантій безпеки. Натомість за песимістичного сценарію (провал домовленостей, тривала агресія) світ дестабілізується: ризики нової «гарячої війни» між великими блоками (наприклад, НАТО–Росія) серйозно зростають . Деякі дослідження звертають увагу, що у відповідь на обидва конфлікти міжнародна спільнота демонструє «моральний банкрутство правопорядку» – наприклад, великі держави вибірково застосовують тиск, заохочуючи пролонгацію війни в Палестині і намагаючись втягнути Україну в довгу безкінечну затяжну війну . Таким чином, сценарії розвитку обох конфліктів критично впливатимуть на формування нових альянсів, баланс сил і рівень довіри до міжнародних інституцій – від колективної безпеки НАТО та підвищення ролі Азіатсько-Тихоокеанського регіону до подальшого розмиття принципів ООН та розпалювання регіональних протистоянь.
