Повномасштабна війна в Україні загострила проблеми, які й без того залишалися болючими для системи захисту прав дитини. Тисячі дітей втратили батьківську опіку, були змушені змінити місце проживання або пережили травматичний досвід евакуації, розлуки з родиною та життя в тимчасових закладах.
У цьому контексті досвід Європейського Союзу щодо реформування інтернатної (резидентної) опіки набуває для України не лише соціального, а й стратегічного значення. Йдеться не просто про гуманітарну політику, а про виконання базових зобов’язань держави перед дітьми — навіть і особливо під час війни.
Європейський парламент у січні 2026 року оприлюднив аналітичний огляд, який підсумовує стан і виклики реформ інтернатної опіки в державах-членах ЄС . Цей документ дозволяє подивитися на проблему комплексно — через призму прав дитини, ефективності публічних витрат і ролі парламентів.
Чому інтернатна опіка вважається проблемною ?
Європейські та міжнародні дослідження однозначні: зростання дитини в інституції суттєво поступається сімейному середовищу за показниками когнітивного, емоційного та соціального розвитку.
У звіті Європейського парламенту наголошується на низці системних проблем великих інтернатних закладів:
• відсутність індивідуального підходу до дитини;
• нестабільний та недостатньо підготовлений персонал;
• високі фінансові витрати при низькій довгостроковій ефективності;
• ризики насильства та зловживань;
• слабкий зв’язок із біологічною родиною або громадою .
Саме ці чинники стали поштовхом до масштабної деінституціалізації — переходу від великих інтернатів до сімейних і громадських форм догляду.
Європейський баланс: не “закрити все”, а підвищити якість
Важливий нюанс, на який звертає увагу Європейський парламент: реформа не зводиться до механічного скорочення закладів.
У багатьох країнах ЄС зберігаються малі резидентні форми опіки — групові будинки на 6–10 дітей, які є частиною ширшого спектра послуг для дітей із різними потребами. Частина експертів пропонує змістити фокус із кількості закладів на якість догляду, професійну підготовку персоналу та інтеграцію з соціальними службами .
Чи готова Україна до такого підходу ?
Чи не ризикуємо ми, реформуючи систему в умовах війни, залишити найуразливіших дітей без підтримки ?
Ключові факти та тенденції в ЄС
За даними Європейського парламенту:
• у 2023 році понад 290 000 дітей у ЄС залишалися в інтернатній опіці;
• темпи реформ суттєво різняться між країнами;
• зростання кількості дітей у резидентній опіці в окремих державах (Іспанія, Кіпр) пов’язане з напливом неповнолітніх мігрантів і біженців;
• більшість дітей у таких закладах — підлітки, часто з проблемами психічного здоров’я або соціальними ризиками .
Ці дані особливо резонують з українською реальністю, де війна множить ризики соціального сирітства.
Роль ЄС і парламентів: стандарти, а не директиви
Політика захисту дітей у ЄС залишається компетенцією держав-членів, однак Євросоюз формує єдину нормативну рамку, спираючись на:
• Конвенцію ООН про права дитини;
• Конвенцію ООН про права осіб з інвалідністю;
• Хартію основних прав ЄС;
• Європейську гарантію для дітей (2021).
Ключовий принцип простий, але вимогливий: інституційна опіка — лише як крайній захід і лише в найкращих інтересах дитини .
Європейський парламент відіграє активну роль через:
• власні резолюції;
• парламентський контроль за використанням фондів ЄС;
• політичний тиск на уряди щодо збору даних та прозорості реформ.
Для України, яка декларує курс на членство в ЄС, реформа системи опіки над дітьми стає частиною євроінтеграційного порядку денного.
Парламентська дискусія:
• Чи здатна держава забезпечити розвиток сімейних і громадських форм опіки під час війни ?
• Як уникнути фрагментації відповідальності між міністерствами та громадами ?
• Хто і як супроводжує молодь після виходу з альтернативної опіки ?
• Чи достатньо даних і публічного контролю за витрачанням коштів ?
Без чесних відповідей на ці питання будь-яка реформа ризикує залишитися декларативною.
Вибір між інерцією та відповідальністю
Європейський досвід показує: деінституціалізація — це не разова кампанія, а довготривала політика, яка потребує парламентського лідерства, міжвідомчої координації та активної участі громадянського суспільства.
В умовах війни Україні складніше, але й відповідальність вища.
Чи стане захист прав дитини реальним пріоритетом, а не другорядною темою ?
Чи готові ми інвестувати не лише в інфраструктуру, а й у людську гідність ?
👉 Саме ці питання мають залишатися в центрі парламентської просвіти та суспільної дискусії.
