Проблема міграції неповнолітніх до Європейського Союзу давно перестала бути лише статистичним показником. Вона стала дзеркалом глобальних криз — воєн, бідності, кліматичних змін і руйнування соціальних систем.
Згідно з аналітичним матеріалом Європейської служби парламентських досліджень, кількість неповнолітніх мігрантів у світі стабільно зростає, а у 2020 році їх налічувалося понад 35,5 мільйона . Для України, яка з 2014 року, а особливо з 2022 року, перебуває у стані повномасштабної війни, ця проблема має не лише міжнародний, а й глибоко національний вимір.
Сотні тисяч українських дітей сьогодні живуть за кордоном. Частина з них інтегрується у приймаючі суспільства, частина — залишається у вразливому статусі. Чи гарантує Європа їм належний захист ? Чи готова Україна до повернення і реінтеграції цих дітей у майбутньому ?
Аналітичний звіт Європарламенту зафіксував кілька ключових тенденцій.
1. Нерегулярна міграція неповнолітніх
У 2024 році:
• понад 41 500 дітей були зафіксовані при незаконному перетині зовнішніх кордонів ЄС;
• з них понад 12 400 — без супроводу дорослих;
• частка неповнолітніх серед усіх нелегальних мігрантів — близько 12 %.
Це означає, що кожен восьмий нелегальний мігрант у ЄС — дитина.
2. Незаконне перебування в країнах ЄС
У 2024 році:
• понад 112 000 неповнолітніх були виявлені як такі, що перебувають у ЄС нелегально;
• найбільше — у Греції, Німеччині та Італії;
• майже 80 % таких осіб — хлопці віком від 14 років.
Ці цифри свідчать: міграція дітей дедалі частіше має самостійний, а не сімейний характер.
3. Запити на міжнародний захист
Ще одна тривожна тенденція:
• у 2024 році діти становили 24,3 % усіх заявників на притулок;
• це близько 235 000 осіб;
• понад 14 % — без супроводу дорослих.
Фактично кожен четвертий заявник на притулок у ЄС — неповнолітній.
Європейський Союз формально має розвинену систему захисту дітей-мігрантів:
• Директива про процедури надання притулку;
• Кваліфікаційна директива;
• Директива про повернення;
• стандарти щодо «найкращих інтересів дитини».
Однак на практиці виникає низка проблем.
1. Оцінка віку
Багато дітей прибувають без документів. Визначення віку:
• часто базується на медичних або візуальних оцінках;
• може бути неточним;
• впливає на доступ до соціального захисту.
Помилка тут означає втрату прав.
2. Різна практика держав-членів
Рівень позитивних рішень щодо притулку для дітей у 2024 році коливався:
• від 100 % у деяких країнах;
• до 0 % — в інших.
Це підриває принцип єдності європейської міграційної політики.
3. Повернення неповнолітніх
У 2024 році:
• понад 25 000 дітей отримали рішення про залишення території ЄС;
• понад 8 800 були фактично повернуті.
При цьому умови повернення часто не гарантують повноцінної безпеки.
Чи завжди «повернення» означає «захист» ? Це відкрите питання.
Для України ця тема має стратегічне значення.
1. Втрата людського капіталу
Тривале перебування дітей за кордоном означає:
• інтеграцію в інші освітні системи;
• мовну та культурну адаптацію;
• зниження ймовірності повернення.
Фактично йдеться про майбутній демографічний і кадровий дефіцит.
2. Ризики соціальної маргіналізації
Українські діти за кордоном можуть стикатися з:
• нестабільним статусом;
• дискримінацією;
• обмеженим доступом до психологічної допомоги.
Особливо це стосується дітей без супроводу.
3. Обмежена реінтеграційна політика
Сьогодні в Україні:
• відсутня комплексна програма повернення дітей;
• слабко розвинені механізми освітньої адаптації;
• недостатня міжвідомча координація.
Чи готова держава зустріти своїх громадян після війни ?
📌 1. Дитяча міграція — це не тимчасове явище
Вона має довгострокові наслідки для:
• безпеки;
• економіки;
• демографії;
• державності.
📌 2. Європейська система потребує гармонізації
Різні підходи держав-членів:
• знижують довіру до політики ЄС;
• створюють нерівність у доступі до прав.
📌 3. Україна має перейти від реакції до стратегії
Потрібна:
• державна політика повернення дітей;
• парламентський контроль;
• інтеграція з європейськими програмами.
📌 4. Роль громадських організацій зростає
Саме НГО сьогодні:
• надають первинну допомогу;
• здійснюють моніторинг;
• формують порядок денний.
👉 Чи знаємо ми, де зараз перебувають українські діти, які виїхали у 2022–2023 роках ?
👉 Чи має держава реальний план їх повернення ?
👉 Хто нестиме відповідальність за втрачені покоління ?
Запрошуємо до дискусії у коментарях та на публічних майданчиках громадянського суспільства.
Європейський досвід показує: навіть розвинені демократії стикаються з труднощами у захисті дітей-мігрантів. Формальні гарантії не завжди означають реальний захист.
Для України це — момент стратегічного вибору.
Або ми:
• вже сьогодні інвестуємо в політику повернення та реінтеграції,
• будуємо партнерство з ЄС,
• залучаємо парламент, громади і донорів,
або через 10–15 років зіткнемося з втраченим поколінням.
Чи готові ми взяти на себе цю відповідальність зараз, а не після війни ?
Закликаємо до дій:
🔹 Народним депутатам — ініціювати міжфракційний діалог щодо політики повернення дітей.
🔹 Уряду — розробити комплексну реінтеграційну програму.
🔹 Громадському сектору — посилити адвокацію та моніторинг.
🔹 Громадянам — не залишатися байдужими.
Майбутнє України починається з її дітей.
