Повномасштабна війна поставила перед Україною питання, яке в мирний час здавалося суто процедурним: за яких умов вибори залишаються не просто технічно можливими, а справді вільними, рівними і легітимними. Для мене це не абстрактна дискусія. Це питання конституційної безперервності, довіри до держави і якості нашої демократії.

У міжнародних дебатах нерідко звучить спрощена теза: якщо держава є демократичною, вона повинна проводити вибори за будь-яких умов. Але практика країн, які намагалися голосувати під час активних бойових дій, показує інше: технічне проведення дня голосування ще не означає повноцінного виборчого процесу. Без безпеки, доступу, рівності кампанії, роботи медіа та реального включення переміщених громадян вибори ризикують втратити саме те, що має найбільшу цінність, — суспільну й міжнародну легітимність.

Саме тому аналіз виборчих процедур у воєнний час має починатися не з політичних гасел, а з правових норм, адміністративної спроможності та уроків міжнародного досвіду.

Що саме блокує вибори в Україні під час воєнного стану

Чинне українське право встановлює пряму заборону на проведення президентських, парламентських і місцевих виборів в умовах воєнного стану. Це закріплено в законодавстві про правовий режим воєнного стану, а Виборчий кодекс передбачає, що виборчий процес, який не розпочався або був розпочатий, припиняється з дня набрання чинності указом про запровадження такого режиму. ЦВК у своїх рішеннях 2022, 2025 років послідовно підтверджувала цю правову позицію і для загальнодержавних, і для місцевих, і для проміжних виборів.

Окремо важливо, що Конституція України передбачає продовження повноважень Верховної Ради, якщо строк її повноважень спливає під час воєнного або надзвичайного стану, — до дня першого засідання новообраного складу після скасування такого режиму. ЦВК прямо посилалася на цю конституційну логіку, пояснюючи, чому питання чергових або проміжних виборів не можуть вирішуватися поза межами чинного правового порядку.

Отже, станом на березень 2026 року проблема для України полягає не в тому, що закон “не встигає” за подіями, а в тому, що закон однозначно відсуває вибори до моменту припинення воєнного стану. Дискусія тому має вестися не про обхід цієї норми, а про те, чи готова держава до якісної підготовки виборів після її скасування.

Якими були вибори під час активних бойових дій в інших країнах

Міжнародний досвід тут повчальний і досить тверезий. International IDEA відносить до небагатьох прикладів голосування під час активного конфлікту, зокрема, Афганістан 2004 і 2009 років та Ірак 2005 року. В обох випадках вибори проходили за умов реальної воєнної загрози, але супроводжувалися серйозними проблемами — насильством, залякуванням, нерівним доступом, низькою явкою в окремих регіонах і спорами щодо легітимності результату. IDEA прямо підкреслює, що історичних прикладів успішних демократичних виборів під час війни дуже мало, а відкладення голосування до стабілізації умов не є ознакою слабкості демократії, а навпаки — способом зберегти її зміст.

Іракський приклад особливо показовий з процедурного боку. IFES зазначає, що в 2005 році вибори вимагали масштабної зовнішньої та внутрішньої підтримки: супроводу реєстрації виборців, операційного планування, закупівель, підготовки сотень тисяч членів виборчих комісій і навіть окремої мережі моніторингу виборчого насильства за участі 84 громадських організацій. Тобто навіть за наявності інтенсивної міжнародної допомоги система працювала в режимі надзвичайного навантаження.

Афганістан, зі свого боку, показав іншу межу адаптивності: навіть коли формально вибори організовуються, активна insurgency, примус і шахрайство можуть настільки підірвати довіру, що результат втрачає об’єднувальну функцію. Саме тому порівняльний висновок для України очевидний: “можливість провести голосування” і “можливість провести вільні та чесні вибори” — це не одне й те саме.

Сучасний стан виборчої системи України: що вже є сильним

Україна не починає з нуля. International IDEA у кейс-стаді про вибори в Україні в умовах конфлікту 2014–2020 років відзначає, що наша держава вже виробила низку адаптивних механізмів для захисту виборчого адміністрування, участі виборців там, де це було можливо, і підтримання довіри до процесу в кризових умовах. Це важливий актив, який не варто недооцінювати.

Другий важливий елемент — інституційна стійкість ЦВК. У 2025 році, готуючись до майбутніх повоєнних виборів, Центральна виборча комісія за підтримки International IDEA почала формування спеціалізованої рамки управління виборчими ризиками та кризами. Це свідчить про правильний професійний підхід: спершу створюється модель оцінки ризиків, а вже потім — календар і процедура.

Третій сильний елемент — євроінтеграційна рамка. Урядова дорожня карта щодо функціонування демократичних інституцій, ухвалена у 2025 році, вже містить окремий блок про вибори: критерії для територій, де голосування може або не може проводитися; імплементацію рекомендацій ODIHR; розвиток комунікаційної та кіберспроможності ЦВК; відновлення плюралістичного медіасередовища після воєнного стану; оновлення правил політичного фінансування. Це означає, що питання виборів у повоєнний період вже розглядається не як одноразова політична подія, а як інституційна реформа.

Де саме адаптивність України поки що обмежена

Разом з тим я не бачу підстав применшувати масштаби проблеми. Та ж International IDEA прямо вказує: чинні післяскасувальні строки в українському праві — коли рішення про вибори треба ухвалити протягом місяця після припинення воєнного стану, а потім проводити президентські вибори в межах 90 днів, парламентські — в межах 60 днів, — виглядають нереалістичними для якісної організації демократичного процесу після великої війни. У кодексі також немає спеціальних процедур для ситуації масового переміщення громадян, руйнування дільниць та тривалої окупації частини територій.

Саме тут і проходить головна межа між формальною та реальною адаптивністю. Сьогодні українська виборча система добре розуміє проблему, але ще не має повного нормативного набору для її розв’язання. Основні вузли цієї проблеми очевидні.

Перший — військовослужбовці. Вони повинні не тільки мати можливість голосувати, а й, за демократичним стандартом, мати реальну можливість балотуватися та вести кампанію без дискримінації, якщо правовий режим це допускає. Це потребує окремих процедур для фронту, лікування, ротацій і військової таємниці. Лише загального правила про “право голосу” тут недостатньо. Логіка цих ризиків визнається і в офіційних українських, і в міжнародних експертних дискусіях.

Другий — виборці за кордоном. Україна має мільйони громадян, які перебувають поза межами країни. У 2025 році ЦВК, МЗС і партнери вивчали у Франції, Бельгії та інших державах ЄС практики голосування громадян за кордоном. Це правильний напрям, але сама консультаційна фаза ще не означає готового рішення для масштабного зовнішнього голосування українців у післявоєнний період.

Третій — безпека та інфраструктура. Вибори потребують не лише правових рішень, а й електропостачання, доступних доріг, захищених реєстрів, безпечних дільниць, зв’язку та кіберзахисту. В умовах, коли ворог цілеспрямовано б’є по енергетиці, транспорту і цифрових системах, виборчий процес стає частиною ширшої системи критичної інфраструктури. Звідси мій висновок: адаптація виборчої системи без одночасної адаптації енергетики, логістики й кібербезпеки буде неповною. Це вже не вузько електоральна тема, а питання державної стійкості.

Парламентський вимір

Для мене як для народного депутата виборча тема у воєнний час — це передусім питання відповідальності парламенту. Верховна Рада не повинна підміняти дискусію про стандарти дискусією про політичну доцільність.

Я бачу щонайменше чотири напрями парламентської роботи.

Перший — підготувати правову рамку для повоєнних виборів, не запускаючи політичну кампанію раніше безпекового моменту. Це означає завчасно врегулювати голосування переміщених осіб, українців за кордоном, військовослужбовців і громад на деокупованих територіях.

Другий — забезпечити парламентський контроль за інституційною готовністю ЦВК, зокрема за кіберстійкістю, веденням реєстрів, кризовим плануванням та комунікаційною спроможністю.

Третій — ув’язати виборчу реформу з євроінтеграційним пакетом. Якщо Україна готується до членства в ЄС, то наші виборчі правила мають бути сумісні з очікуваннями щодо плюралізму медіа, прозорості політичних фінансів, захисту від іноземного втручання та виконання рекомендацій ODIHR. Урядова дорожня карта 2025 року вже створила для цього основу.

Четвертий — не допустити спокуси “спростити” демократію через війну. Міжнародний досвід навпаки вчить, що будь-яке зниження стандарту під приводом надзвичайних обставин згодом повертається кризою довіри. Афганістан та Ірак це підтвердили дуже наочно.

Європейський контекст

Європейський підхід до виборів у кризових умовах базується не на магічній формулі “голосувати будь-що”, а на комбінації безпеки, рівності, прозорості та реального доступу. ODIHR у своїй методології оцінює вибори саме за цими критеріями — повага до основоположних свобод, рівність, універсальність, політичний плюралізм, довіра, прозорість і підзвітність. Якщо хоча б частина цих компонентів системно блокується війною, питання легітимності стає центральним.

Для України це має особливе значення. Ми не просто обороняємося, а водночас рухаємося до членства в ЄС. Саме тому європейський контекст підказує правильну послідовність: спершу — припинення воєнного стану та базові умови безпеки, далі — ретельна підготовка інклюзивних процедур, і лише потім — вибори як акт відновленої нормальної демократії. International IDEA у 2025 році прямо наголосила, що рішення про час і умови виборів належить Україні, а спроба примушувати до голосування до припинення воєнного стану була б небезпечною для демократичної цілісності країни.

Мій висновок простий. Україна не має проблеми з розумінням цінності виборів. Україна має проблему з умовами, у яких вибори мають бути не символічними, а справжніми.

Досвід країн, що голосували під час активних бойових дій, показує: формально провести вибори можливо навіть у дуже небезпечному середовищі. Але ціна такого рішення часто вимірюється дефіцитом довіри, нерівністю участі, слабкою легітимністю та довгим післявиборчим конфліктом.

Сучасна виборча система України має важливі сильні сторони: працюючі інституції, досвід кризового адміністрування, підтримку міжнародних партнерів, початок системної роботи з ризиками та євроінтеграційну рамку реформ. Але її адаптивність до виборів саме під час активних бойових дій залишається обмеженою і правово, і процедурно, і безпеково.

Тому відповідальна позиція сьогодні полягає не в пошуку політичного ефекту, а в підготовці чесної, інклюзивної та безпечної моделі виборів для моменту, коли це стане сумісним і з українським законом, і з європейськими стандартами демократії.