Європейський Союз переходить до нової моделі управління міграцією, де одним із ключових інструментів стає концепція так званих «безпечних третіх країн» (Safe Third Country, STC). 


Оновлений брифінг Європейської парламентської дослідницької служби, оприлюднений у березні 2026 року, показує, що ЄС не просто коригує окремі процедурні норми, а фактично формує нову архітектуру розгляду заяв про міжнародний захист.

Для України ця тема не є абстрактною. Вона напряму стосується майбутньої взаємодії з Європейським Союзом у сфері міграційної політики, прикордонного управління, прав людини та інституційної готовності до участі в європейських механізмах відповідальності.

Що означає концепція «безпечної третьої країни»

Суть концепції полягає в тому, що особа, яка звернулася по міжнародний захист у державі ЄС, може не отримати повного розгляду своєї заяви саме в цій державі, якщо існує інша країна поза межами ЄС, яка вважається безпечною для неї та де вона могла б отримати ефективний захист. Саме на такій логіці будується сучасний підхід Євросоюзу до зменшення навантаження на національні системи притулку та до стримування нерегулярної міграції.

У брифінгу наголошується, що після міграційної кризи 2015 року ЄС дедалі активніше шукав моделі, які дозволяють виносити частину міграційного управління за межі своїх зовнішніх кордонів. Ідеї екстериторіальної обробки заяв або створення центрів поза ЄС мали суттєві юридичні бар’єри, тому саме концепція безпечної третьої країни стала більш реалістичним механізмом для практичного застосування.

Що саме змінила нова регуляторна модель ЄС

Нове Регулювання щодо процедур надання притулку, яке стало частиною Пакту ЄС про міграцію та притулок, значно розширює можливості застосування концепції STC. У документі виокремлено чотири головні напрями змін: новий підхід до оцінки безпечності країни, ширше тлумачення вимоги зв’язку між заявником і третьою країною, можливість територіальних обмежень або винятків для окремих груп, а також створення спільного списку безпечних третіх країн на рівні ЄС поряд із національними списками. 

Окремо важливо, що в лютому 2026 року правила були додатково змінені. Тепер держави ЄС можуть застосовувати концепцію безпечної третьої країни за однієї з трьох умов: якщо існує зв’язок заявника з такою країною; якщо заявник транзитом пройшов через неї та міг попросити там ефективний захист; або якщо існує двостороння, багатостороння чи загальноєвропейська домовленість про прийом таких осіб, за винятком несупроводжуваних неповнолітніх.

Від «зв’язку» до транзиту: чому це принципово

Одне з найважливіших практичних зрушень полягає в тому, що вимога наявності зв’язку між шукачем притулку та третьою країною стала значно гнучкішою. Якщо раніше в центрі уваги були сімейні або інші стійкі особисті зв’язки, то тепер до уваги можуть братися також попереднє перебування, мовні чи культурні зв’язки, а після змін 2026 року — навіть сам факт транзиту, якщо особа могла звернутися там по ефективний захист.

Це означає, що ЄС рухається до моделі, в якій відповідальність за розгляд заяви може значно легше переноситися за межі Союзу. З політичної точки зору це відповідає курсу на «зовнішнє управління міграцією». З правової точки зору — створює нові зони ризику, особливо там, де третя країна формально вважається безпечною, але на практиці не гарантує повноцінного доступу до захисту.

Безпечність країни: не декларація, а реальна перевірка

Попри посилення інструментів для держав-членів, базовий правовий запобіжник залишається незмінним: жодне повернення не може порушувати принцип невислання, тобто заборону refoulement. У брифінгу підкреслюється, що третя країна повинна не просто бути політично зручною для співпраці з ЄС, а реально забезпечувати доступ до справедливої процедури визначення статусу, право перебування на час розгляду, належний рівень поводження відповідно до стандартів міжнародного права та, у разі визнання особи біженцем, законне перебування.

Новий підхід ЄС дозволяє вважати безпечною навіть ту країну, яка не є формальним учасником Конвенції 1951 року, якщо вона фактично забезпечує ефективний захист. Водночас така країна має надавати доступ до засобів існування, охорони здоров’я, освіти, житла, можливості працювати та інших мінімальних гарантій, достатніх для підтримання гідного рівня життя.

На практиці саме тут виникає головне питання: чи можна вважати достатніми ті системи, які ще не мають повноцінної інституційної спроможності для якісного розгляду заяв про притулок. І відповідь у багатьох випадках не є очевидною.

Процедура: швидше, але жорсткіше

Згідно з новими правилами, перед трансфером до безпечної третьої країни має проводитися процедура перевірки прийнятності заяви на території під юрисдикцією ЄС, із дотриманням процесуальних гарантій та можливістю правового захисту. Особа має право на особисту співбесіду, на правову допомогу, переклад, розгляд вразливості та інші мінімальні гарантії. Якщо ж третя країна не погоджується прийняти або повторно прийняти особу, стандартна процедура розгляду заяви має відбуватися вже в ЄС.

Разом із тим механізм апеляції став суворішим. Строки оскарження скорочено до проміжку від 5 до 10 днів, а після змін 2026 року апеляція проти рішення про неприйнятність заяви більше не гарантує автоматичного права залишатися в державі-члені на час її розгляду. Право на перебування ще можна просити окремо, але автоматичного запобіжника вже немає.

Для правозахисного виміру це дуже чутлива зміна. Чим коротший строк і чим слабший автоматичний захист, тим вищий ризик, що реальна можливість ефективно оскаржити рішення буде обмежена для тих, хто перебуває у вразливому стані.

Європейський список і національні списки: централізація без повної уніфікації

Пакт про міграцію та притулок передбачає створення спільного списку безпечних третіх країн на рівні ЄС. Ідея полягає в тому, щоб уніфікувати підхід держав-членів і зменшити різницю в процедурах, яка часто стимулює вторинні переміщення шукачів притулку всередині Союзу. Водночас держави-члени зберігають право на власні національні списки, якщо це не суперечить рішенню ЄС щодо призупинення статусу безпечності певної країни.

У самому брифінгу зазначено, що лише п’ять держав-членів уже запровадили національні списки безпечних третіх країн, тоді як у багатьох інших країнах концепція існує в законодавстві, але не застосовується системно або взагалі не реалізована на практиці. Це свідчить про те, що навіть усередині ЄС ця модель залишається політично чутливою та правово неоднозначною.

Головна проблема: без третьої країни схема не працює

Європейський парламентський брифінг прямо вказує: жодна схема безпечної третьої країни не працюватиме без реальної згоди і практичної співпраці з боку самих третіх країн. Передача шукачів притулку неможлива лише на підставі внутрішнього європейського рішення. Потрібні домовленості, інституційна взаємодія, механізми прийому, процедури реадмісії, а також здатність цих країн реально гарантувати захист.

Саме тут автори документа звертають увагу на показовий приклад Туреччини. Попри політичну роль цієї країни в європейській міграційній політиці, судова практика ставила під сумнів відповідність її системи критеріям безпечної третьої країни. Це демонструє фундаментальну проблему: між політичним бажанням делегувати відповідальність і правовим обов’язком гарантувати безпеку завжди виникає напруга.

Що це означає для України

Для України нова європейська логіка має щонайменше три виміри.

Перший — інституційний. У міру просування до членства в ЄС Україна дедалі глибше інтегруватиметься в простір спільних політик, включно з політикою управління міграцією та притулком. Це означає необхідність уважно вивчати не лише гуманітарний, а й процедурний бік європейського права притулку.

Другий — геополітичний. ЄС дедалі чіткіше пов’язує міграційну політику із зовнішніми відносинами, фінансовою допомогою, угодами про співпрацю та механізмами стримування міграційних потоків. Для країн-партнерів це може означати як нові можливості для співпраці, так і нові очікування з боку Брюсселя.

Третій — правозахисний. Для України як держави, що сама переживає наслідки війни, масові переміщення населення та складний гуманітарний контекст, особливо важливо зберігати чутливість до стандартів захисту прав людини. Будь-яка участь у спільних міграційних механізмах ЄС у майбутньому потребуватиме не формального, а реального забезпечення доступу до процедури, правового захисту та запобігання висиланню в небезпеку.

Чому ця тема важлива для громадянського суспільства

Дискусія про безпечні треті країни не є технічним питанням виключно для юристів або міграційних служб. Вона стосується фундаментального вибору, яким буде майбутнє європейської міграційної політики: політикою відповідальності та стандартів чи переважно політикою стримування й винесення проблем за межі Союзу.

Для громадянського суспільства України ця тема важлива тому, що вона показує справжню природу сучасної європейської інтеграції. Інтеграція до ЄС — це не лише про ринки, фонди та інфраструктуру. Це також про участь у складних, політично чутливих і морально непростих системах ухвалення рішень, де потрібно вміти одночасно мислити категоріями безпеки, права і людської гідності.

Оновлена концепція безпечної третьої країни свідчить про те, що Європейський Союз переходить від реактивного управління міграційними кризами до більш жорсткої та стратегічно вибудуваної системи контролю. Формула цієї системи проста: захист може бути наданий, але не обов’язково в межах самого ЄС.

Однак практична ефективність такої моделі залежатиме не від гучності політичних заяв, а від трьох конкретних факторів: чи справді треті країни забезпечуватимуть захист, чи матимуть вони інституційну спроможність працювати з такими справами, і чи зможе сам ЄС довести, що не перекладає відповідальність, а розподіляє її солідарно та добросовісно. Саме на цьому перетині і буде визначатися не лише майбутнє європейської міграційної політики, а й довіра до ЄС як до правового та ціннісного проєкту.