Щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини за 2025 рік — це не формальний звіт і не черговий набір статистичних показників. Це жорсткий індикатор того, як українська держава працює в умовах повномасштабної війни, коли права людини повинні бути не додатком до політики, а її фундаментом.
І саме тому цей документ слід читати не як бюрократичну компіляцію, а як політичний сигнал парламенту, уряду, органам місцевого самоврядування та всім, хто ухвалює рішення від імені держави.
Не статистика, а діагноз державної системи
У розділі, присвяченому інформаційним правам, доповідь фіксує 15 217 звернень, 18 621 повідомлення про порушення, 481 моніторинговий візит і перевірку, 2 517 проваджень та 2 928 поновлених прав. На перший погляд, це може виглядати як доказ активної роботи інституції Уповноваженого. Але політичне значення цих цифр значно глибше. Вони свідчать не лише про наявність проблем, а про те, що порушення права на інформацію в Україні залишаються системним явищем, а не сукупністю випадкових епізодів.
Коли в демократичній державі тисячі громадян змушені звертатися до Омбудсмана, щоб домогтися доступу до інформації, це означає не просто адміністративну недбалість. Це означає, що частина державного апарату досі мислить себе не підзвітною суспільству інституцією, а замкненою системою, яка самостійно вирішує, що громадянин має право знати, а що — ні.
Право на інформацію в умовах війни: де закінчується безпека і починається зловживання
Повномасштабна війна об’єктивно створює підстави для обмеження частини інформації. Однак саме в такі періоди й виникає головний ризик: тимчасові безпекові винятки починають перетворюватися на постійну практику закритості. Доповідь прямо вказує на поширені випадки обмеження доступу до інформації, яка за законом не підлягає обмеженню. Йдеться, зокрема, про дані щодо використання бюджетних коштів, відомості про стан довкілля, інформацію про діяльність державних і комунальних підприємств, а також про інші категорії суспільно важливої інформації.
Це вже не технічна проблема діловодства. Це політична проблема. Бо в умовах війни закритість влади майже автоматично підвищує корупційні ризики, ускладнює суспільний контроль, послаблює довіру громадян і створює додаткові аргументи для міжнародних партнерів, які очікують від України не лише героїзму, а й зрілої інституційної поведінки.
Особливо тривожно виглядає практика, коли окремі органи місцевого самоврядування оприлюднюють неповні відеозаписи пленарних засідань або засідань комісій, вилучаючи фрагменти без належного правового обґрунтування. Така практика руйнує саму ідею прозорості представницької демократії. Якщо громада бачить лише ту частину засідання, яку їй дозволили побачити, — це вже не відкритість, а її імітація.
Неоприлюднення інформації: прихована форма управлінської безвідповідальності
Окремий блок доповіді присвячено неоприлюдненню інформації. Це одна з найменш помітних для широкої аудиторії, але водночас одна з найнебезпечніших форм порушення права на інформацію. Коли на офіційних сайтах відсутні актуальні рішення, проєкти нормативно-правових актів, фінансові документи або інша суспільно значуща інформація, громадянин фактично втрачає можливість впливати на владу до моменту ухвалення рішення. Йому залишають лише роль пасивного спостерігача, який дізнається про політику постфактум.
У цьому й полягає одна з головних проблем українського публічного управління. Формально законодавство про доступ до публічної інформації існує давно. Але для багатьох органів влади оприлюднення інформації досі не стало природною частиною управлінської культури. Його сприймають як додатковий обов’язок, а не як основу легітимності рішень. Саме тому право на інформацію в Україні часто залежить не від закону, а від доброї волі конкретного чиновника або конкретної установи.
Цифрова держава, яка не охоплює всіх
Україна справедливо пишається цифровою трансформацією. Але доповідь Омбудсмана ставить незручне питання: чи справді цифрова держава є доступною для всіх громадян? Документ фіксує, що багато офіційних інформаційних ресурсів органів влади не адаптовані для людей із порушенням зору або слуху, не містять текстових описів до зображень, не оптимізовані для мобільних пристроїв і в цілому не відповідають вимогам стандарту ДСТУ EN 301 549:2022.
У політичному сенсі це означає дуже просту річ: держава, яка декларує цифрову модернізацію, на практиці зберігає цифрову нерівність. Для значної частини громадян доступ до інформації та цифрових послуг досі залишається обмеженим не через відсутність інтернету, а через недоступність самих державних ресурсів. У сучасній демократії це слід розглядати не як питання комфорту, а як прямий вимір поваги до людської гідності.
Саме тому цифровізація без безбар’єрності не може вважатися завершеною реформою. Якщо громадянин не може прочитати, почути, відкрити або зрозуміти інформацію, розміщену державою, то з юридичного й політичного погляду така інформація для нього фактично не існує.
Захист персональних даних: сфера, де Україна ще лише наздоганяє стандарт ЄС
Ще одна важлива лінія доповіді — захист персональних даних. Тут Уповноважений фіксує не лише порушення, але й певний поступ: освітні кампанії, просвітницькі заходи, міжнародну співпрацю, розвиток підготовки відповідальних осіб із захисту персональних даних. Це важливі сигнали, особливо в контексті європейської інтеграції України.
Проте чесний висновок полягає в тому, що Україна все ще перебуває у фазі наздоганяючого розвитку. У той час як Європейський Союз давно розглядає захист персональних даних як елемент фундаментальних прав, українська система ще часто працює за логікою адміністративної зручності. Там, де держава або окремі установи бачать лише масив даних, європейський підхід вимагає бачити конкретну людину, її приватність, її безпеку і її право на контроль над інформацією про себе.
Саме тому сфера персональних даних у найближчі роки стане для України не технічним, а політичним тестом на готовність жити за стандартами ЄС. І якщо держава не навчиться захищати дані громадянина так само серйозно, як захищає свої реєстри, ця європейська рамка залишатиметься неповною.
Головний висновок доповіді: проблема не в нестачі законів, а в культурі невиконання
Найсильніше враження від доповіді полягає в тому, що Україна не страждає від повної відсутності правової бази. У більшості випадків необхідні норми вже існують. Закон про доступ до публічної інформації діє. Вимоги до відкритих даних існують. Стандарти цифрової доступності визначені. Механізми парламентського та громадського контролю формально передбачені.
Але все це занадто часто не працює належним чином на рівні практики. І саме тут виникає головна політична проблема — культура невиконання. Частина державного апарату досі живе в логіці, що закон можна обійти, відкласти, витлумачити на свою користь або просто проігнорувати без реальних наслідків. Поки ця культура зберігається, жодна кількість правильних законів не створить по-справжньому відкритої держави.
Що це означає для парламенту
Для Верховної Ради ця доповідь має стати не приводом для формального взяття до відома, а основою для нового порядку денного. Бо якщо парламент обмежиться ритуальним обговоренням, політичний сенс документа буде втрачено. Доповідь Омбудсмана вимагає не чемних реакцій, а жорстких рішень.
По-перше, парламент має посилити відповідальність за систематичне порушення права на інформацію та за неоприлюднення суспільно значущих даних. По-друге, потрібне окреме політичне рішення щодо повної прозорості інформації, пов’язаної з відбудовою, бюджетними витратами, міжнародною допомогою та діяльністю публічних підприємств. По-третє, необхідно зробити цифрову доступність не рекомендацією, а обов’язковою вимогою до всіх державних інформаційних ресурсів.
Окремо парламенту слід розглянути питання інституційного посилення Уповноваженого як органу парламентського контролю. Якщо держава справді хоче, щоб доповіді Омбудсмана були не декоративними, а дієвими, вона повинна надати цьому інституту достатню політичну вагу, інструменти реагування і реальний вплив на практику державних органів.
Що має зробити уряд уже зараз
Уряд, своєю чергою, повинен припинити сприймати відкритість як допоміжний елемент комунікації. У 2026 році відкритість має стати частиною державної дисципліни. Це означає системний аудит офіційних сайтів і цифрових сервісів, уніфікацію правил оприлюднення даних, приведення цифрової інфраструктури до стандартів доступності, обов’язкове оприлюднення повних рішень і матеріалів, а також запровадження реального внутрішнього контролю за дотриманням інформаційних прав.
Без цього будь-яка розмова про цифрову державу, європейську інтеграцію та демократичну стійкість залишатиметься неповною. Держава не може вимагати довіри там, де сама не забезпечує прозорість.
Питання не лише про право знати, а про модель української держави
Щорічна доповідь Уповноваженого за 2025 рік ставить перед Україною фундаментальне питання: яку саме державу ми будуємо під час війни і після неї? Державу, де влада підзвітна громадянину, чи державу, де громадянин постійно змушений виборювати елементарне право знати? Державу, де цифровізація справді розширює права, чи державу, де цифрові інструменти працюють лише для тих, хто й без того має доступ? Державу, яка живе за європейськими стандартами, чи державу, яка лише посилається на них у політичних деклараціях?
Саме тому цей документ треба читати тверезо і без самоуспокоєння. Його головний меседж полягає в тому, що війна не скасовує стандартів демократії. Навпаки, саме під час війни підзвітність, доступ до інформації, повага до приватності, цифрова доступність і контроль над владою стають критично важливими. Україна бореться не лише за територію. Вона бореться за тип держави, яка постане після перемоги. І якщо ми справді говоримо про європейське майбутнє, то право громадянина знати повинно бути захищене не на словах, а в щоденній практиці влади.
