Як народний депутат України, я вважаю, що аналіз діяльності прокуратури у 2025 році має виходити за межі формальної статистики. Для парламенту, громадянського суспільства та міжнародних партнерів важливо зрозуміти головне: чи стає українська прокуратура сучасною інституцією європейського типу, здатною діяти ефективно, відкрито, професійно та в інтересах держави і людини.
Відповідь на це питання не може бути одновимірною. З одного боку, ми бачимо очевидне посилення інституційної спроможності, зростання ролі міжнародної співпраці, більш структуровану координацію в питаннях воєнних злочинів, активізацію роботи у сфері санкційної політики, боротьби з колабораціонізмом, корупцією, тероризмом та злочинами проти національної безпеки. З іншого боку, масштаб війни формує такі навантаження на систему, які потребують не лише оперативних рішень, а й глибокої реформи самої логіки функціонування прокуратури.
Прокуратура як інституція воєнного часу
Сьогодні прокуратура в Україні — це вже не лише класичний процесуальний орган у межах кримінальної юстиції. В умовах війни вона стала одним із ключових елементів національної стійкості. Саме прокуратура забезпечує координацію розслідувань міжнародних злочинів, супровід справ щодо агресії Російської Федерації, процесуальне керівництво у провадженнях про воєнні злочини, державну зраду, колабораційну діяльність, диверсії, терористичні акти та злочини проти цивільного населення.
Це означає, що навантаження на прокурорську систему сьогодні слід оцінювати не лише за кількістю проваджень, а й за якістю її реакції на злочини, які мають стратегічне значення для держави. У цьому контексті особливо важливо, що Україна продовжила вибудовувати спеціалізовану інфраструктуру розслідування міжнародних злочинів, включно з координацією з Міжнародним кримінальним судом, Євроюстом, міжнародними слідчими групами та іншими партнерами.
Для мене як для парламентаря принципово, що в центрі цієї роботи має залишатися не лише показник обвинувальних актів, а питання справедливості для потерпілих, родин загиблих, незаконно депортованих дітей, військовополонених, цивільних заручників, людей, які пережили катування, сексуальне насильство, руйнування домівок і втрату базового відчуття безпеки.
Європейська інтеграція більше не є окремим напрямом — вона стала частиною реформи прокуратури
Особливо важливо, що у 2025 році робота прокуратури дедалі чіткіше вбудовується у загальну архітектуру євроінтеграційного процесу України. Це вже не декларативний курс, а практичний напрям інституційної перебудови. Прокуратура бере участь у виконанні індикаторів реформи в межах ініціативи Ukraine Facility, працює над адаптацією законодавства до права Європейського Союзу, формує пропозиції до програмних документів, пов’язаних із розділом «Судова система», а також враховує рекомендації Європейської Комісії у межах пакета розширення ЄС.
На моє переконання, саме тут проходить одна з ключових ліній майбутнього української державності. Якщо прокуратура буде реформована відповідно до принципів верховенства права, прозорості, професійної доброчесності, підзвітності та захисту прав людини, це стане одним із найсильніших аргументів на користь європейського майбутнього України. Якщо ж реформа залишиться формальною, ми отримаємо лише косметичне оновлення системи без реального підвищення її якості.
Саме тому парламентський контроль за ходом цієї реформи має бути змістовним, а не протокольним. Для народних депутатів важливо не просто констатувати наявність нових стратегій чи планів, а оцінювати, якою мірою вони змінюють повсякденну практику прокурорської роботи.
Людиноцентричність як критерій справжньої реформи
Окремо хочу наголосити: справжня європейська реформа прокуратури неможлива без людиноцентричного підходу. У 2025 році в діяльності прокуратури помітно посилився акцент на захисті потерпілих і свідків, на правах дітей, на питаннях катувань, сексуального насильства, незаконного позбавлення волі, депортації та інших тяжких порушень прав людини.
Це правильний напрям. Україна воює не лише за територію, а й за цінності. І саме тому наше правосуддя повинно демонструвати принципову відмінність від логіки держави-агресора. Там, де Росія використовує насильство, безкарність і приниження людської гідності як інструмент політики, Україна повинна відповідати законом, процедурою, доказом, правом на захист і повагою до потерпілого.
У цьому сенсі важливою є і масштабована практика правосуддя, дружнього до дитини. Такі підходи давно є ознакою зрілих правових систем Європи. Для України їхнє впровадження в умовах війни має особливу цінність, адже діти є однією з найбільш вразливих категорій потерпілих від російської агресії — від депортацій і примусового переміщення до психологічних травм, втрати родинного оточення та наслідків окупації.
Воєнні злочини: не просто облік, а архітектура майбутньої справедливості
Коли ми говоримо про воєнні злочини, суспільство часто сприймає цю тему через окремі резонансні кейси. Але насправді йдеться про величезну систему документування, аналітики, міжнародної координації, роботи з доказами, технологіями, свідками і потерпілими. Україна формує безпрецедентну практику розслідування міжнародних злочинів у реальному часі, під час триваючої агресії.
Це означає, що кожен якісно задокументований злочин сьогодні — це не лише справа національної юстиції, а й внесок у майбутню міжнародну відповідальність держави-агресора, її військового та політичного керівництва. Саме тому інвестиції у спроможність прокуратури в цій сфері — це інвестиції не лише у сьогодення, а й у майбутній міжнародний правопорядок.
Разом із тим я переконаний, що держава має і надалі розширювати парламентський та суспільний супровід цієї роботи. Українці мають бачити не абстрактну статистику, а логіку державної політики: як саме фіксуються злочини, як захищаються потерпілі, як забезпечується доказова база, як відбувається взаємодія з міжнародними судами та як формуються підстави для майбутніх репарацій і компенсацій.
Національна безпека, колабораціонізм і внутрішня стійкість держави
Ще один принципово важливий напрям — злочини проти основ національної безпеки. У 2025 році прокуратура продовжила роботу у справах про державну зраду, пособництво державі-агресору, колабораційну діяльність, диверсії, незаконне переправлення осіб через державний кордон, перешкоджання законній діяльності Збройних Сил України та інші правопорушення, які прямо впливають на стійкість держави.
На моє переконання, ці категорії справ мають не лише кримінально-правове, а й політичне значення. Вони демонструють, що держава вчиться захищати себе не тільки на полі бою, а й у правовому полі. Україна повинна чітко показувати: співпраця з окупантом, участь у злочинній діяльності проти власної держави, диверсійна та терористична активність, сприяння ворожим спецслужбам, незаконні схеми під час воєнного стану — все це отримуватиме правову оцінку і належне покарання.
Водночас у цій сфері особливо важливо не допустити підміни справедливості політичною кон’юнктурою. Сильна держава — це не держава показових кампаній, а держава переконливого доказу. Саме тому якість слідства, професіоналізм прокурора і належна процесуальна культура мають бути основою всіх таких проваджень.
Антикорупційний вимір: ефективність вимірюється не лише вироками, а поверненням активів
У публічному просторі питання антикорупційної політики часто зводиться до гучних затримань і медійних заголовків. Але у 2025 році важливим сигналом стало посилення саме практичної ефективності інструментів, пов’язаних із необґрунтованими активами, цивільною конфіскацією та захистом публічного інтересу.
Це важливо тому, що в умовах війни кожна гривня, повернута державі, має подвійне значення. Вона є і відновленням справедливості, і ресурсом для оборони, відновлення, підтримки громад, соціальної сфери та критичної інфраструктури. Для мене як народного депутата очевидно: антикорупційна політика має оцінюватися за реальним результатом для держави, а не лише за кількістю інформаційних приводів.
Саме тому необхідно і надалі посилювати механізми фінансової прозорості, арешту активів, конфіскації незаконно набутого майна, а також парламентський контроль за тим, щоб ці механізми працювали не вибірково, а системно.
Відкритість прокуратури та нова комунікація з суспільством
Окрема тема, яку не можна ігнорувати, — відкритість прокуратури. Для воюючої демократії це питання не другорядне, а стратегічне. Без довіри до інституцій не може бути ані ефективної мобілізації суспільства, ані довгострокової європейської трансформації.
У 2025 році були продовжені спроби упорядкувати звітність, зробити її більш придатною для медіа і громадянського суспільства, сформувати зрозуміліші підходи до комунікації, посилити інформування суспільства про діяльність органів прокуратури. Це правильний крок, але його недостатньо.
На мою думку, наступним етапом має стати не просто формальне оприлюднення звітів, а поява культури системного публічного пояснення прокурорської політики: чому саме визначаються ті чи інші пріоритети, як змінюється підхід до захисту потерпілих, як держава реагує на суспільно чутливі злочини, як співвідноситься робота прокуратури з цілями реформи сектору правопорядку і європейської інтеграції.
Що має зробити парламент
Як народний депутат України, я бачу щонайменше п’ять практичних напрямів, які мають супроводжувати реформу прокуратури на парламентському рівні.
Перше. Забезпечити змістовний парламентський контроль за виконанням стратегічних документів у сфері реформи прокуратури, а не обмежуватися загальними звітами.
Друге. Сприяти гармонізації законодавства з правом Європейського Союзу так, щоб реформа прокуратури була частиною цілісної реформи сектору правосуддя та правопорядку.
Третє. Підтримувати законодавчі та бюджетні рішення, необхідні для документування воєнних злочинів, захисту потерпілих і свідків, цифровізації процесів та міжнародної правової кооперації.
Четверте. Посилювати стандарти підзвітності, прозорості, внутрішньої безпеки та професійної доброчесності в системі прокуратури.
П’яте. Не допускати політизації прокуратури, оскільки незалежність і процесуальна якість — це основа і для національної безпеки, і для нашого руху до членства в ЄС.
Звіт про діяльність прокуратури у 2025 році показує, що система не стоїть на місці. Вона змінюється, адаптується до воєнних умов, нарощує міжнародну кооперацію, посилює окремі напрями антикорупційної, безпекової та правозахисної роботи, вбудовується у логіку європейської інтеграції.
Однак цього замало, щоб говорити про завершеність реформи. Попереду — значно складніше завдання: перетворити накопичені зміни на нову якість інституції. Українська прокуратура має бути не просто органом реагування, а сучасною правовою інституцією, яка одночасно забезпечує невідворотність покарання, захист прав людини, довіру суспільства і відповідність європейським стандартам.
Саме в цьому я бачу один із ключових тестів української державності у воєнний час. Якщо ми зможемо побудувати сильну, професійну, підзвітну і людиноцентричну прокуратуру — ми зміцнимо не лише систему правосуддя, а й саму політичну та моральну основу нашої європейської України.
Україна сьогодні потребує не формальної реформи, а реального правосуддя. І саме це має бути нашим спільним орієнтиром — для парламенту, для правоохоронної системи, для суспільства і для всіх міжнародних партнерів, які підтримують нашу державу на шляху до перемоги і членства в Європейському Союзі.
