Україна може переписати сотні законів відповідно до acquis ЄС — і все одно залишити людину сам на сам із державою. Бо між проголошеним принципом і правом, яке можна захистити в суді, лежать конкретні обов’язки органів влади, процедури, строки, фінансування та відповідальність. Новий брифінг Європарламенту пояснює цю різницю. Для українського парламенту це фактично тест якості всієї євроінтеграційної законотворчості.

Автор: Володимир Захарченко · 14 липня 2026 року

Одне слово «право» може означати різні юридичні можливості

Хартія основоположних прав Європейського Союзу була проголошена у 2000 році, а з набранням чинності Лісабонським договором 1 грудня 2009 року отримала таку саму юридичну силу, як установчі договори ЄС. Вона обов’язкова для інституцій Союзу, а для держав-членів — тоді, коли вони реалізують право ЄС.

Статті 51 і 52 Хартії розрізняють права та принципи. Права, якщо їхні положення достатньо чіткі, точні й безумовні, можуть створювати безпосередні юридичні вимоги. Людина здатна посилатися на них у суді, а відповідному праву кореспондує обов’язок іншої сторони.

Принципи також є обов’язковими нормами первинного права ЄС. Але самі по собі вони переважно не створюють індивідуальної вимоги надати виплату, послугу чи інше благо. Їх мають конкретизувати законодавчі або виконавчі акти. У суді принципи працюють передусім як орієнтир для тлумачення та критерій перевірки законності таких актів.

Назва статті ще не гарантує прямої дії

Хартія не містить вичерпного переліку, де саме закріплено право, а де — принцип. Навіть слово «право» у назві не завжди дає остаточну відповідь. Наприклад, положення про права людей похилого віку в статті 25 розглядається як принцип. Статті 23, 33 і 34 можуть одночасно містити права та принципи.

Для кваліфікації Суд Європейського Союзу аналізує точність формулювання, мету положення, його походження, зв’язок із Європейською конвенцією з прав людини, попередню судову практику та наявність відсилань до законодавства ЄС або національного права.

Це не академічна суперечка. Від відповіді залежить, чи може суд захистити людину без додаткового закону, чи спершу має відбутися політичне рішення парламенту.

Найважливіше застереження для України

Хартія ЄС поки що не надає українцям універсального права безпосередньо посилатися на неї в українських судах. Україна ще не є державою-членом ЄС, а сфера дії Хартії визначена статтею 51. Тому її не можна механічно подавати як уже чинний паралельний каталог українських конституційних прав.

Але з цього не випливає, що документ можна відкласти до дня вступу. Україна вже адаптує законодавство до acquis, виконує Дорожню карту з питань верховенства права, перебудовує інституції та готує суди й органи влади до роботи всередині правопорядку ЄС.

Якщо на цьому етапі парламент копіюватиме лише назви директив і регламентів, але не перевірятиме їхній зв’язок із Хартією, після вступу можуть проявитися системні конфлікти: нечіткі повноваження органів, дискримінаційні процедури, відсутність механізмів оскарження, непропорційні обмеження або суперечність між законом і безпосередньо застосовним правом ЄС.

Українська Конституція починає з сильної позиції

Стаття 8 Конституції України встановлює пряму дію конституційних норм. Стаття 55 гарантує судовий захист прав і свобод, оскарження рішень, дій та бездіяльності влади, звернення до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини і можливість конституційної скарги.

Навіть під час воєнного стану Конституція не дозволяє обмежувати визначене статтею 64 ядро прав, серед яких рівність громадян, право на життя, гідність, свобода та особиста недоторканність, судовий захист, відшкодування шкоди, правнича допомога і презумпція невинуватості.

Проте сильна конституційна формула не усуває проблеми реалізації. Між рішенням суду і його виконанням, правом на соціальний захист і фактичним отриманням допомоги, забороною дискримінації та доступністю будівлі, цифрового сервісу чи робочого місця може залишатися значна відстань.

Саме тут європейське розмежування прав і принципів стає для України корисною діагностикою. Воно змушує запитувати не лише «яку цінність проголошує закон?», а й «хто, що, коли і за які кошти зобов’язаний зробити, щоб людина реально відчула цю цінність?».

Українське сьогодення: де принцип має стати дією

Для ветерана принцип соціальної інтеграції набуває сенсу лише тоді, коли визначено доступну послугу, відповідального надавача, строк її отримання та порядок оскарження відмови. Для людини з інвалідністю обіцянка безбар’єрності нічого не змінює, якщо укриття, лікарня, транспорт або адміністративна будівля залишаються фізично недоступними.

Для внутрішньо переміщеної родини принцип соціального захисту має матеріалізуватися у зрозумілому рішенні: чому виплату призначено, припинено чи поновлено, які дані використала держава і куди звертатися у разі помилки автоматизованої системи.

Для працівника під час війни юридична різниця проявляється у дуже конкретних речах — оплаті праці, відпочинку, безпеці робочого місця, консультаціях при реорганізації підприємства та можливості захистити себе у спорі з роботодавцем.

Для громади принцип охорони довкілля має переходити у процедури оцінки впливу, доступ до інформації, участь громадськості та можливість оскаржити рішення про відбудову, якщо воно створює непропорційний ризик для води, повітря або здоров’я людей.

Для громадянина, який живе під сиренами, ризикує втратити житло, документи чи зв’язок із державними реєстрами, право не може бути декоративним. Воно повинно витримувати надзвичайні обставини, працювати дистанційно, передбачати резервні процедури та не перекладати наслідки інституційної неспроможності на людину.

План Верховної Ради на 2026 рік уже містить цей конфлікт

У затвердженому Плані законопроєктної роботи Верховної Ради на 2026 рік є окремий масив євроінтеграційних завдань у сфері основоположних прав і правосуддя. Серед них — регулювання свободи мирних зібрань, інститут реєстрованих партнерств, захист людини під час примусового виконання рішень, пенітенціарна реформа, оновлення адвокатури та ратифікація модернізованої Конвенції 108+ про захист персональних даних.

Кожен із цих напрямів може бути виконаний формально — ухваленням документа з європейською термінологією. А може бути виконаний по суті — створенням правил, за якими громадянин розуміє своє право, орган влади знає межі повноважень, суд має чіткий критерій перевірки, а рішення реально виконується.

Тому кількість ухвалених євроінтеграційних законів не може бути єдиним показником успіху. Потрібно оцінювати, скільки прав отримали дієвий засіб захисту, скільки принципів забезпечені відповідальним виконавцем і бюджетом та скільки процедур пройшли перевірку на недискримінаційність і пропорційність.

Що має змінити парламент

По-перше, висновки комітетів до євроінтеграційних законопроєктів мають містити окрему перевірку відповідності Хартії, а не лише таблицю зіставлення з директивою або регламентом.

По-друге, законодавець повинен уникати порожніх формулювань на кшталт «держава сприяє», якщо не визначено орган, дію, строк і спосіб контролю. Принцип не є необов’язковою рекомендацією. Він покладає на владу обов’язок створити дієву політику, хоча й залишає простір щодо способу її реалізації.

По-третє, до законопроєктів потрібна карта засобів захисту: адміністративне оскарження, суд, компенсація, припинення порушення, поновлення права та виконання рішення. Право без належного способу захисту залишається вразливим.

По-четверте, парламент має бачити фінансову чесність соціальних гарантій. Якщо закон проголошує нову послугу, але не визначає мінімальний стандарт і ресурс, він створює не право, а чергу очікування та майбутні судові спори.

По-п’яте, воєнний стан не повинен перетворюватися на універсальне пояснення будь-якого обмеження. Кожне втручання потребує законної мети, визначеного строку, оцінки необхідності та пропорційності. Недоторканне ядро конституційних прав залишається обов’язковим і під час війни.

Експертний акцент: Оксана Козачок

Від формального наближення — до юридичної спроможності

Україна входить у європейський правовий простір у момент, коли її власна система прав людини проходить надзвичайне випробування війною. Це робить вимоги до законодавства жорсткішими, а не слабшими.

Європейський підхід не обіцяє, що кожна важлива цінність автоматично перетворюється на виграний позов. Він чесно розподіляє відповідальність: суд захищає достатньо визначені права, парламент конкретизує принципи, уряд виконує, а громадянин отримує процедуру контролю.

Для України небезпечною є не сама відмінність між правом і принципом. Небезпечно, коли політичну декларацію називають правом, але не дають людині ні адресата вимоги, ні процедури, ні ресурсу, ні судового засобу захисту.

Є документи, які в мирний час читаються як управлінська процедура. Але під час війни вони набувають зовсім іншого змісту. Бо за словами «публічні інвестиції», «відкриті дані», «громадська участь» і «проста мова» стоїть не кабінетна теорія, а дуже конкретне українське сьогодення.

Ранок у громаді. Біля старої адмінбудівлі люди питають, коли відремонтують дорогу до лікарні. У сусідньому селі чекають рішення по воді. ВПО в модульному містечку хочуть розуміти, чи буде нормальний транспорт і де їхня дитина піде до школи. Староста пояснює, що проєкт «десь поданий». Місцева влада чекає фінансування. Область формує пріоритети. Уряд бачить таблиці. А люди часто не бачать головного: чому саме це рішення ухвалюється, хто за нього відповідає і як громада може вплинути до того, як кошти вже витрачені.

Саме в цій точці План дій «Відкритий Уряд» на 2026—2027 роки може бути корисним. Не як черговий документ про демократичні стандарти. А як спроба зшити державне управління з реальним життям територій — через DREAM, геоінформаційні системи, інтерактивні мапи, відкриті дані, механізми зворотного зв’язку, просту мову та нові формати громадського обговорення.

Головний конфлікт: держава відбудовує, але люди не завжди бачать логіку

Урядовий план прямо виходить із проблеми, яку в регіонах давно відчувають без жодних аналітичних звітів: підготовка та відбір публічних інвестиційних проєктів часто були фрагментованими, критерії — не завжди зрозумілими, а участь громадян — недостатньою. Для людини на місці це виглядає просто: «нам сказали, що грошей немає», «цей об’єкт не пройшов», «пріоритет інший», «рішення ухвалили не тут».

Але відновлення країни не може триматися лише на вертикалі рішень. Бо громада краще за будь-яку центральну таблицю знає, де дорога рятує доступ до лікарні, де відсутність води робить життя нестерпним, де укриття існує лише формально, а де новий об’єкт може стати порожньою коробкою без людей, транспорту й послуг.

DREAM і мапи: коли відбудова виходить із туману

Один із найпрактичніших блоків плану — трансформація управління публічними інвестиціями на місцевому та регіональному рівні. У документі йдеться про розвиток DREAM, геоінформаційної системи регіонального розвитку, інтерактивних мап, аналітичних модулів, відкритих даних та інструментів участі.

На папері це звучить технічно. У житті — це різниця між «ми нічого не знаємо» і «ми бачимо, де наш проєкт, хто його подав, що з фінансуванням, хто відповідальний, які строки і де залишити зауваження». Для громад це питання суб’єктності. Для Уряду — питання управлінського зору.

Бо якщо Уряд бачить тільки звіт з області, він бачить уже відфільтровану картину. Якщо ж система дозволяє бачити самі проєкти, їхній статус, просторове розташування, потребу громади і реакцію людей, тоді рішення стає менш сліпим. Це не гарантія ідеальної відбудови, але це запобіжник від хаосу, дублювання, політичного ручного режиму і втрати довіри.

Коментар Шамріна: голос регіонів про користь для Уряду

Відповідальний бізнес: відбудова не може бути тільки швидкою

Ще один важливий нерв документа — відповідальне ведення бізнесу у відновленні. Україна вже має цифрові інструменти прозорості закупівель і проєктів. Але відбудова — це не тільки про те, хто дав нижчу ціну і швидше зайшов на майданчик.

Питання значно жорсткіше: чи не працює підрядник із репутаційними ризиками; чи враховує він права людей; чи не ігнорує екологічні стандарти; чи є антикорупційні політики; чи розуміє громада, хто саме приходить відновлювати її школу, дорогу, водогін або лікарню.

Для прифронтових і деокупованих територій це особливо чутливо. Там люди вже пережили надто багато, щоб сприймати відбудову як черговий підряд без пояснень. Відновлення має бути не лише швидким. Воно має бути чесним, безпечним і зрозумілим.

Проста мова: коли держава перестає говорити тільки для юристів

У плані є окремий напрям щодо простої мови в комунікаціях між державою та громадянами. На перший погляд, це може здаватися другорядним. Насправді — це одна з найбільш людяних частин документа.

Бо складна державна мова часто відрізає людину від її ж прав. ВПО не завжди розуміє, як отримати послугу. Людина старшого віку губиться в інструкціях. Родина військового шукає пояснення між десятками сторінок. Житель громади хоче подати пропозицію, але не розуміє, де і як. У кризових ситуаціях незрозуміла інформація — це не просто незручність. Це втрата часу, довіри і можливостей.

Тому проста мова — це не спрощення держави. Це повернення держави до людини. Якщо офіційна інформація стане зрозумілою, доступною і придатною для дії, громадська участь перестане бути привілеєм експертів.

Громадянське суспільство: не декорація, а частина стійкості

План передбачає розроблення Національної стратегії сприяння розвитку громадянського суспільства на 2027—2032 роки. Це важливо саме зараз. Українське громадянське суспільство у війні — це не абстрактний сектор. Це волонтери, які закривали прогалини там, де держава не встигала. Це місцеві ініціативи, які тримали гуманітарну логістику. Це експерти, які перевіряли рішення. Це люди, які не дали громадам розсипатися.

Але громадянське суспільство теж виснажується. І якщо держава хоче мати сильних партнерів у відновленні, вона має створювати умови для участі, а не лише запрошувати громадськість у зал, коли основні рішення вже прийняті.

Деліберативна демократія: не просто мікрофон у залі

Окремий блок плану стосується деліберативної демократії — громадських асамблей, навчання, поширення практик глибшого обговорення рішень. Це може звучати академічно, але для громад має дуже прикладний сенс.

Звичайне обговорення часто перетворюється на конфлікт: влада презентує готове рішення, люди емоційно реагують, сторони розходяться з недовірою. Деліберативний підхід інший: учасники отримують інформацію, бачать альтернативи, обговорюють наслідки, шукають збалансовану позицію. Для складних рішень відновлення — це може бути набагато корисніше, ніж формальна зустріч «для галочки».

Парламентський вимір: відкритий уряд потребує відкритого контролю

План дій затверджує Уряд, але його реальне значення виходить за межі виконавчої влади. Парламентський контроль, робота комітетів, законодавче забезпечення відкритих даних, громадської участі, відповідального відновлення і прозорості публічних інвестицій — усе це буде визначати, чи не залишиться документ лише доброю декларацією.

Для депутатів, які працюють із громадами, цей план може бути інструментом дуже конкретної розмови: що є в DREAM, чому проєкт не рухається, чи проведено консультації, чи зрозуміла людям інформація, хто відповідає за виконання, які ризики в закупівлі, чи є зворотний зв’язок від жителів.

Головний ризик: відкрити дані, але не відкрити рішення

Найбільша небезпека для цього плану — формальність. Можна створити мапу, але не оновлювати дані. Можна провести консультацію, але не врахувати жодної пропозиції. Можна написати текст простою мовою, але залишити сам процес закритим. Можна показати об’єкт у системі, але не пояснити, чому саме він отримав фінансування.

Відкритий уряд — це не тоді, коли громадянин бачить уже ухвалене рішення. Це тоді, коли він розуміє, як це рішення виникло, які були альтернативи, хто ніс відповідальність і як можна було вплинути.