NDU.KR.UA — Інфохаб: парламентська аналітика України

Брифінг Європейської парламентської дослідницької служби «Recognition of femicide in the EU» ставить перед Європейським Союзом питання, яке має пряме значення і для України: чи достатньо державі карати за вбивство після того, як життя вже втрачено, чи вона повинна створити систему, здатну розпізнати смертельний ризик заздалегідь ?

Феміцид у європейській дискусії — це не емоційне слово і не спроба створити окрему ієрархію жертв. Це юридичне, статистичне і безпекове поняття, яке описує вбивство жінки або дівчини через гендерно зумовлений мотив: контроль, домінування, ненависть, покарання за свободу, переслідування після розриву стосунків, сексуальне насильство, експлуатацію або інші форми нерівної влади над жінкою.

Для України така тема особливо чутлива. Повномасштабна війна загострила вразливість людей, посилила психологічне навантаження на родини, збільшила ризики ізоляції, економічної залежності й травматизації. Але саме в умовах війни правова держава не може дозволити собі розкіш ігнорувати «тихе» насильство. Домашнє насильство, переслідування, погрози та контроль — це не приватна справа. У багатьох випадках це ранні сигнали небезпеки.

Європейський нерв теми — не покарання після смерті, а захист до неї

У центрі брифінгу EPRS — не лише кримінальне право. Документ прямо застерігає від спокуси звести всю політику до суворіших вироків. Так, відповідальність має бути невідворотною. Так, у низці держав ЄС феміцид уже визнається як окремий злочин або як обтяжуюча обставина. Але головна логіка європейської дискусії інша: феміцид часто можна попередити, бо йому нерідко передує тривалий ланцюг насильства.

Це може бути домашнє насильство, повторні погрози, переслідування після розлучення, економічний контроль, ізоляція від родини, приниження, спроби задушення, насильство під час вагітності, погрози дітям або попередні звернення до органів влади, які не були сприйняті достатньо серйозно. У таких випадках трагедія не виникає з порожнечі. Вона виростає з системи сигналів, які держава або бачить, або пропускає.

Що означає феміцид у правовій мові Європи

У широкому сенсі феміцид — це вбивство жінки або дівчини через її стать або гендерно зумовлений мотив. EPRS посилається на підхід міжнародних організацій, за яким важливо розрізняти звичайне умисне вбивство і вбивство, де мотивом або контекстом є контроль над жінкою, ненависть, сексуальне насильство, експлуатація, «покарання» за поведінку, що не відповідає очікуванням кривдника, або насильство в межах інтимних чи сімейних відносин.

Саме це розрізнення має практичне значення. Якщо держава не відокремлює такі злочини статистично, вона не бачить справжньої картини. Якщо поліція не має протоколів оцінки ризику, вона може не зрозуміти, що чергова погроза є частиною небезпечної ескалації. Якщо суд не бачить попередньої історії насильства, він може сприймати справу як один ізольований епізод. Якщо соціальні служби не взаємодіють із правоохоронцями, жінка може залишитися сам на сам із кривдником.

У цьому й полягає політична вага слова «феміцид». Воно змушує інституції дивитися не лише на наслідок, а й на причини, ризики, попередні звернення, поведінку кривдника і відсутність належного захисту.

Чому ЄС досі не має єдиної відповіді

EPRS показує, що Європейський Союз уже має широку систему протидії насильству щодо жінок, але феміцид як окремий злочин на рівні ЄС наразі прямо не визнаний. Директива ЄС 2024 року про боротьбу з насильством щодо жінок і домашнім насильством створює рамку для повідомлення про насильство, швидкого реагування, індивідуальної оцінки потреб захисту, спеціалізованої підтримки, притулків, гарячих ліній і збору даних про жінок, убитих унаслідок насильства.

Однак Європейський парламент і надалі наполягає на більш чіткому визнанні феміциду. У брифінгу зазначено, що парламентська позиція пов’язує таке визнання з трьома практичними результатами: правовою ясністю, порівнюваністю даних між державами та кращою ефективністю превентивних і захисних заходів.

Це важливо і для України. Євроінтеграція у сфері прав людини — це не лише адаптація законодавчих формулювань. Це зміна державної оптики: від реакції на злочин до управління ризиком, від загальної статистики до точного розуміння мотиву, від формального прийняття заяви до реального захисту людини.

Україна вже має основу, але потрібен наступний рівень

Україна ратифікувала Стамбульську конвенцію законом №2319-IX. Українське законодавство має окремий закон про запобігання та протидію домашньому насильству, а Кримінальний кодекс України містить норму про домашнє насильство. Це важлива база. Але європейська дискусія про феміцид показує, що самої наявності законів недостатньо, якщо між повідомленням про насильство і реальною безпекою людини залишається розрив.

Для України наступним кроком може бути не обов’язково негайне створення окремої статті про феміцид. Важливішим є системне питання: чи збирає держава окремі дані про вбивства жінок із гендерно зумовленим мотивом ? Чи аналізує випадки, коли жінка раніше зверталася по допомогу ? Чи вивчає, на якому етапі система не спрацювала ? Чи є в громадах маршрути допомоги, які реально працюють у воєнних умовах ? Чи розуміють правоохоронці, що переслідування, погроза і контроль можуть бути не «побутовою сваркою», а фазою ескалації ?

Європейський досвід особливо корисний тим, що він не пропонує простого рецепта. Він пропонує логіку: кримінальна відповідальність, захист постраждалих, оцінка ризику, збір даних, навчання фахівців, суспільна обізнаність і контроль за виконанням охоронних приписів мають працювати як одна система.

Війна не скасовує домашнє насильство — вона робить його небезпечнішим

Український контекст відрізняється від багатьох держав ЄС. Повномасштабна війна створила масове переміщення людей, втрату житла, втрату роботи, травматичний досвід, довгі розлуки в сім’ях, життя в тимчасових умовах, додатковий тиск на соціальні служби й поліцію. Усе це не є виправданням насильства, але є середовищем, у якому ризики можуть зростати.

Саме тому політика запобігання феміциду має бути не периферійною, а частиною ширшої політики безпеки людини. Якщо держава будує систему стійкості, вона має бачити не лише ракетні загрози, критичну інфраструктуру чи економічну безпеку. Вона має бачити людину, яка живе поруч із кривдником і не впевнена, що її звернення буде почуте.

Для громад це означає потребу в чітких маршрутах: куди звертатися, хто реагує, як швидко, хто оцінює ризик, де є безпечне місце, хто допомагає з дітьми, як забезпечується контроль за кривдником, як працює судовий захист і чи є реальна координація між поліцією, соціальними службами, медиками, освітянами і місцевою владою.

Це питання не лише жіночої безпеки, а й якості держави

Феміцид — це крайня точка насильства, але він водночас є індикатором того, як держава працює з попередженням. Кожен такий випадок ставить важкі питання: чи були попередні звернення ? Чи хтось оцінював ризик ? Чи були діти свідками насильства ? Чи були застосовані заборонні приписи ? Чи мав кривдник доступ до жертви ? Чи не спрацювала система через байдужість, брак ресурсів або стереотипи ?

У європейській логіці феміцид не можна зводити до приватної трагедії. Це публічний провал захисту життя, коли держава мала шанс побачити ризик і не використала його. Саме тому юридичне визнання феміциду, якісна статистика і механізми профілактики мають значення не лише для кримінального права. Вони мають значення для довіри до держави.

Україна, яка веде війну за свободу й одночасно рухається до Європейського Союзу, не може будувати європейську правову систему лише на рівні декларацій. Європейська держава — це держава, яка захищає людину до того, як її ім’я потрапить у кримінальну статистику.