Україна перебудовує систему евакуації під війну, в якій цивільне місто за кілька днів може стати частиною оборонного рубежу. Нові правила дозволяють евакуювати всіх мешканців окремої території за пропозицією військового командування, створювати спеціалізовані групи з броньованою технікою та РЕБ, окремо регулюють евакуацію дітей у примусовий спосіб і гарантують евакуйованим тимчасове житло. Але що сильнішим стає право держави сказати людині «ви повинні виїхати», то гострішим стає інше питання: що саме держава зобов'язана дати їй після цього ?
Є момент, який майже неможливо помістити в юридичний текст постанови.
До будинку приїжджає машина. Десь неподалік уже чути артилерію. Над дорогою можуть працювати дрони. Людині пояснюють: залишатися небезпечно. Можливо, завтра тут уже не буде звичайної цивільної дороги. Можливо, за кількасот метрів з'явиться траншея, інженерне загородження або опорний пункт.
Треба їхати.
Для держави це слово означає евакуацію.
Для людини воно може означати зовсім інше.
Будинок, у якому прожито сорок років. Город. Собака. Документи в старій шафі. Могили батьків на місцевому кладовищі. Сусідка, яка не може ходити. Земля, яка годувала родину. Ключ від дверей, які невідомо чи доведеться колись відчинити знову.
І саме на цій межі — між військовою необхідністю та людським життям — Україна зараз створює нову правову систему евакуації.
Евакуація більше не є лише способом урятувати людину
13 серпня 2026 року Кабінет Міністрів України постановою №1023 суттєво змінив Порядок проведення евакуації у разі загрози виникнення або виникнення надзвичайних ситуацій.
Документ закріплює, що під час воєнного стану обов'язкова евакуація населення проводиться з населених пунктів, розташованих на територіях активних та можливих воєнних дій. Вона може бути загальною — для всіх категорій населення — або частковою, зокрема для дітей, людей з інвалідністю, осіб похилого віку та інших людей, які за віком чи станом здоров'я не здатні самостійно забезпечити збереження свого життя або здоров'я.
Але найбільш принципова новела міститься далі.
Військове командування може визначати конкретні окремі ділянки територій, у тому числі частини населених пунктів, де виникає потреба у проведенні обов'язкової евакуації всіх категорій населення.
Причиною може бути не тільки безпосередня загроза цивільним.
У постанові прямо вказано на необхідність забезпечення можливості ведення Силами оборони воєнних або бойових дій, облаштування фортифікаційних споруд та інженерних загороджень, формування опорних пунктів.
Рішення про таку евакуацію приймає відповідна обласна чи Київська міська державна адміністрація — військова адміністрація у разі її утворення — за письмовою пропозицією військового командування на відповідній території.
Україна юридично поєднує два процеси, які раніше часто сприймалися окремо: захист цивільного населення і планування оборони території.
Ініціатива прийшла від Генерального штабу
Законодавчим фундаментом нової системи став урядовий законопроєкт №12353, зареєстрований ще 23 грудня 2024 року. 10 лютого 2026 року Верховна Рада ухвалила відповідний Закон №4779-IX щодо врегулювання питань евакуації, розміщення та життєзабезпечення евакуйованого населення, а також захисту дітей на територіях активних та можливих бойових дій.
Окремі положення постанови №1023 синхронізовані також із набранням чинності Законом №4778-IX, який стосується ширшого блоку цивільного захисту, запобігання надзвичайним ситуаціям, ліквідації їх наслідків та формування фонду захисних споруд.
Для розуміння походження нової евакуаційної моделі особливо важливою є стенограма засідання Комітету Верховної Ради з питань екологічної політики та природокористування під час підготовки законопроєкту №12353 до другого читання.
Із неї випливає, що восени 2025 року одним із найскладніших питань стала саме пропозиція Генерального штабу Збройних Сил України щодо можливості евакуації всіх категорій населення з окремих територій.
Після додаткового узгодження позицій Генерального штабу, Міністерства оборони та Міністерства внутрішніх справ сформувалася правова конструкція, яка зрештою увійшла до законодавства.
Під час парламентського обговорення представники державних органів прямо пояснювали: йдеться, серед іншого, про необхідність забезпечити ведення бойових дій, будівництво фортифікацій, інженерних загороджень і формування опорних пунктів.
Отже, походження цієї норми — не адміністративне бажання примусити цивільних залишати свої домівки. Її першопричина — військова необхідність.
«Обов'язкова» не означає, що всіх дорослих оголосили об'єктом «примусової евакуації»
У цій темі надзвичайно легко скотитися до гучного, але юридично неправильного заголовка: «В Україні запровадили примусову евакуацію всього населення».
Законодавець від такої конструкції свідомо відійшов.
Під час парламентського доопрацювання Міністерство оборони пропонувало не використовувати загальний термін «примусова евакуація населення». У фінальній системі щодо населення використовується поняття обов'язкової евакуації.
Окрема юридична конструкція — обов'язкова евакуація дітей у примусовий спосіб. І ця різниця має принципове значення для визначення меж державного втручання.
Коли батьки кажуть «ні», а держава відповідає: дитина все одно має поїхати
Постанова №1023 докладніше регулює обов'язкову евакуацію дітей у примусовий спосіб.
Рішення може бути прийняте відповідною адміністрацією за письмовою пропозицією військового командування та за погодженням із Координаційним штабом з проведення евакуаційних заходів та ефективного реагування на масове переміщення населення.
Нова система допускає евакуацію дитини разом із батьками, одним із батьків, іншим членом сім'ї, родичем, законним представником, а за передбачених законодавством умов — і без їхнього супроводу.
Якщо батьки, інші члени сім'ї, родичі або законні представники відмовляються супроводжувати дитину, її евакуація може здійснюватися відповідно до Кодексу цивільного захисту та законодавства про діяльність органів опіки і піклування.
Дитина, евакуйована без супроводу законних представників, після прибуття до визначеного безпечного місця передається органам опіки та піклування.
Водночас сама така евакуація не означає автоматичного позбавлення батьківських прав.
Це важлива межа. Держава отримує інструмент урятувати дитину від безпосередньої небезпеки, але не повинна перетворювати евакуаційне рішення на автоматичне покарання сім'ї.
Кілька годин дороги, які створили юридичну дискусію
Під час парламентського розгляду між Міністерством юстиції та МВС виникла принципова дискусія щодо правового статусу дитини на відрізку між двома точками процедури.
Перша — момент, коли дитину вивозять із небезпечної території без батьків, які відмовилися її супроводжувати.
Друга — момент, коли вже на безпечній території її передають органу опіки та піклування.
Між цими двома точками може бути кілька годин дороги. Іноді — під реальною воєнною загрозою.
Міністерство юстиції звертало увагу на ризик правової невизначеності та ставило питання про синхронізацію цього механізму зі статтею 170 Сімейного кодексу України, яка регулює відібрання дитини без позбавлення батьківських прав.
МВС виходило з іншої логіки: поліцейський у такій ситуації не вирішує питання батьківських прав, а здійснює невідкладний захід для збереження життя і здоров'я дитини та її транспортування до безпечного місця.
Евакуаційний автобус поступово перетворився на броньовану машину
Ще кілька років тому цивільна уява про евакуацію виглядала приблизно однаково: автобус, залізничний потяг, збірний пункт.
Постанова №1023 описує вже іншу війну.
ДСНС та Національна поліція можуть створювати спеціалізовані евакуаційні групи для пошуку та вивезення людей із територій і населених пунктів, де звичайна робота місцевих органів евакуації стає неможливою через загрозу життю та здоров'ю населення і самого персоналу.
Особлива увага приділяється людям з інвалідністю, особам похилого віку, дітям та іншим вразливим категоріям.
І далі в постанові з'являються слова, які найкраще демонструють, наскільки змінилася природа українського цивільного захисту.
Спеціалізовані евакуаційні групи за потреби можуть отримувати:
— броньовані транспортні засоби підвищеної прохідності;
— засоби радіоелектронної розвідки;
— засоби радіоелектронної боротьби для захисту від безпілотних засобів ураження;
— стрілецьку зброю та/або засоби протиповітряної оборони для протидії безпілотним літальним апаратам.
Ось, мабуть, найточніший портрет української евакуації 2026 року.
Броня. РЕБ. Поліцейський. Рятувальник. Літня людина на ношах. Дрон десь попереду.
Держава адаптується до війни, в якій евакуаційна машина сама може стати ціллю.
Але найскладніше починається після порятунку
Дуже легко побудувати державну логіку навколо одного запитання: як вивезти людину?
Набагато складніше відповісти на наступне:
Що робити з нею після того, як її вже вивезли?
Саме тут з'являється величезна різниця між фізичною евакуацією і реальною політикою переміщення населення.
Постанова №1023 прямо закріплює: особи, евакуйовані з населених пунктів, розташованих на територіях активних та можливих воєнних дій, мають право на забезпечення жилими приміщеннями з фонду житла для тимчасового проживання.
7 200 вільних місць. І лише 138 адаптованих
14 січня 2026 року уряд повідомляв про 1 111 місць тимчасового проживання для внутрішньо переміщених осіб.
Їхня загальна місткість перевищувала 80,5 тисячі ліжко-місць. Понад 7,2 тисячі місць на той момент були вільними.
Але для людей з інвалідністю та маломобільних осіб було створено понад 3,5 тисячі спеціально пристосованих місць.
Ця цифра може розповісти про проблему більше, ніж десятки сторінок нормативних актів.
Бо найважче евакуювати часто не того, хто має автомобіль, гроші, родичів у безпечнішому регіоні та можливість самостійно орендувати житло.
Найважче евакуювати самотню 78-річну жінку після інсульту.
Людину на кріслі колісному.
Лежачого пацієнта.
Людину, яка потребує кисню, постійного догляду або спеціалізованого ліжка.
Саме для них резерв системи виявляється найбільш чутливим.
У 2026 році держава передбачила 1,5 млрд грн субвенції на розвиток тимчасового та підтриманого проживання й інші житлові рішення для ВПО: 1 млрд грн — на ремонти, реконструкцію та переобладнання місць проживання, ще 500 млн грн — на придбання житла у сільській місцевості. Це важливий рух уперед. Але сам масштаб фінансування показує: йдеться вже не просто про транспортну операцію. Йдеться про житлову політику воєнного часу.
Чому люди відмовляються навіть тоді, коли евакуаційна машина вже приїхала
11 серпня 2026 року — за два дні до ухвалення постанови №1023 — уряд презентував інформаційну кампанію, яка пояснює покроковий маршрут евакуації з територій бойових дій.
Причина показова: за даними операторів урядової лінії, понад 30% людей можуть відмовлятися від евакуації навіть тоді, коли транспорт уже прибув.
Свіже «Опитування з питань захисту в Україні №3» Офісу Омбудсмана за липень 2026 року допомагає зрозуміти, що стоїть за такою поведінкою.
17% респондентів повідомили, що не мають наміру евакуюватися.
Серед причин відмови:
29% — страх втратити дім і все, що мають;
27% — відсутність іншого місця, куди їхати;
15% — брак фінансових ресурсів;
12% — причини, пов'язані з віком;
понад 9% — стан здоров'я.
Середній вік людей, які пояснювали своє рішення бажанням через вік залишитися і дожити життя вдома, становив 67 років.
Серед тих респондентів, які планували евакуюватися або ще не визначилися, 15% повідомили, що потребуватимуть сторонньої допомоги або вважають, що взагалі не зможуть виїхати.
Серед людей віком понад 60 років таких було вже 22%.
Ці дані не можна механічно переносити на все населення України. Але тенденція очевидна: фраза «вони просто не хочуть евакуюватися» занадто примітивна для реального людського досвіду.
Частина людей боїться не дороги з фронту. Вони бояться того, що буде після неї.
Транзитний центр — не кінець маршруту
На початку 2026 року уряд повідомляв про 19 транзитних центрів. У повідомленні від 6 серпня 2026 року про презентацію української системи представникам Естонії вже йшлося про 15 транзитних центрів та один пункт прийому.
Механічно робити з цього висновок про скорочення евакуаційної мережі неправильно: можуть змінюватися маршрути, статуси об'єктів та сама структура системи.
Але ця різниця підводить до іншого питання — публічності інформації про реальну спроможність системи.
Скільки місць вільні сьогодні?
У яких областях?
Скільки з них адаптовані для людини на кріслі колісному?
Де можуть розмістити лежачого пацієнта?
Чи може сім'я залишитися разом?
Чи можна приїхати з домашньою твариною?
Які медичні та соціальні послуги реально доступні після приїзду?
Для людини, яка має за двадцять хвилин вирішити, залишати свій дім чи ні, відповіді на ці запитання можуть бути важливішими за сам текст постанови Кабінету Міністрів.
Дивний бюджетний парадокс
25 березня 2025 року Комітет Верховної Ради з питань бюджету дійшов висновку, що законопроєкт №12353 не матиме впливу на показники бюджету.
Передбачалося, що його реалізація здійснюватиметься в межах уже запланованих видатків органів, які забезпечують евакуаційні заходи.
Формально прямої суперечності тут немає. Бюджетний висновок стосувався конкретного законопроєкту в конкретний момент його проходження, а фінансування тимчасового житла та інших програм здійснюється за окремими бюджетними механізмами.
Але політичне питання залишається.
Сучасна система фронтової евакуації — це транзитні центри, тимчасове житло, допомога маломобільним людям, спеціалізовані групи, броньовані машини, засоби РЕБ, медичний і соціальний супровід.
Можливо, правильніше рахувати не «вартість закону». Правильніше рахувати вартість здатності держави виконати власний закон.
Може знадобитися ваш автомобіль. Але це не означає «держава просто забере машину»
Постанова №1023 передбачає, що у разі безпосередньої загрози життю або здоров'ю населення до евакуаційних заходів можуть додатково залучатися транспортні засоби юридичних та фізичних осіб, які належать їм на праві приватної власності або перебувають у їхньому володінні чи користуванні.
Але фраза «Кабмін дозволив забирати автомобілі» була б маніпуляцією.
Правовий механізм компенсації витрат громадянам і суб'єктам господарювання, транспорт яких залучається до евакуації, існує. Він визначений окремим урядовим порядком.
Справжнє питання інше:
Як адміністративний механізм, створений ще до повномасштабної війни, працює у війні FPV-дронів?
У відкритих офіційних джерелах не вдалося знайти консолідовану загальнонаціональну статистику за роки повномасштабної війни про кількість приватних транспортних засобів, реально залучених за таким механізмом, кількість виплачених компенсацій, їхню загальну суму та кількість невирішених випадків. Тому тут потрібні не припущення — потрібні відкриті державні дані.
Людина виїхала. А що відбулося з її землею?
І ось ми підходимо до, можливо, найскладнішого правового вузла всієї історії.
Постанова №1023 прямо допускає ситуацію, коли населення евакуюють із конкретної території, щоб Сили оборони могли облаштувати там фортифікації, інженерні загородження або опорні пункти.
Сам факт евакуації, звичайно, не припиняє право власності людини на її будинок або земельну ділянку.
Для примусового відчуження приватного майна під час воєнного стану існує окреме законодавство. Загальні механізми відшкодування земельних збитків також існують.
Але велика війна створила специфічну ситуацію: приватна сільськогосподарська земля може фактично використовуватися під оборонні споруди, при цьому власник формально не втрачає землю, але вже не може користуватися нею так, як раніше.
Саме цю правову прогалину парламент намагається врегулювати окремо.
Евакуаційний механізм уже працює. Спеціальний земельний — ще в парламенті
Спочатку уряд подав законопроєкт №12130, який мав урегулювати питання земель, необхідних для будівництва та утримання військових інженерно-технічних і фортифікаційних споруд. Згодом цей проєкт було знято з розгляду.
Після цього з'явився законопроєкт №14117 щодо використання права земельного сервітуту для військових потреб.
Його мета — зокрема врегулювати використання приватних земель сільськогосподарського призначення під фортифікаційними спорудами і питання компенсації збитків.
Законопроєкт зареєстровано 13 жовтня 2025 року, а 10 лютого 2026 року включено до порядку денного Верховної Ради.
Водночас станом на середину серпня 2026 року його офіційний парламентський статус — «Очікує розгляду».
Комітет Верховної Ради з питань антикорупційної політики звертав увагу на правову невизначеність окремих положень документа. Міністерство фінансів порушувало питання фінансово-економічних розрахунків, а Міністерство оборони вказувало на потребу в додаткових бюджетних асигнуваннях для реалізації запропонованої моделі.
Це не означає, що сьогодні власник приватної землі взагалі позбавлений правового захисту.
Але спеціальна система, пристосована саме до використання приватних земель для фортифікацій під час великої війни, досі законодавчо не завершена.
Військова необхідність рухається швидше за майнове право.
Можливо, під час війни певною мірою інакше бути не може. Але саме тому парламент має скорочувати цей часовий розрив, а не дозволяти йому перетворюватися на нову нормальність.
Повернення — теж частина евакуації
Є спокуса вважати евакуацію завершеною, коли людина прибула до транзитного центру.
Міжнародне гуманітарне право дивиться на проблему ширше.
Звичаєві норми міжнародного гуманітарного права вимагають у випадку переміщення вживати всіх можливих заходів для забезпечення належних умов проживання, гігієни, здоров'я, безпеки та харчування цивільного населення, а також уникати безпідставного роз'єднання сімей.
Окремо закріплюється принцип добровільного, безпечного повернення переміщених осіб до свого дому або місця звичайного проживання після зникнення причин переміщення.
Керівні принципи ООН щодо внутрішнього переміщення також розглядають переміщення не як одноразове перевезення людини, а як процес, у якому мають значення житло, майно, безпека, участь самих ВПО в ухваленні рішень і перспектива добровільного повернення, переселення або інтеграції.
Метою евакуації не може бути просто порожня територія. Її метою є жива людина.
Україна вчиться у Європи. Але тепер Європа може вчитися й у України
Із квітня 2023 року Україна є повноправною державою-учасницею Механізму цивільного захисту ЄС.
Європейська система забезпечує Україну величезним комплексом підтримки — від енергетичного обладнання і гуманітарних вантажів до медичної евакуації.
До 2026 року за допомогою європейського механізму понад 5 тисяч українських пацієнтів були медично евакуйовані до 22 країн для спеціалізованого лікування.
Але є й інший процес.
Україна вимушено будує систему цивільного захисту для середовища, де евакуаційну машину може переслідувати дрон, цивільну територію потрібно звільняти під фортифікації, а групі рятувальників для вивезення літньої людини можуть знадобитися броня та РЕБ.
6 серпня 2026 року українська сторона вже презентувала представникам Естонії та Міжнародної організації з міграції власний досвід координації евакуації населення в умовах війни. Це невелика, але дуже символічна зміна ролей: Україна продовжує вчитися у Європи, але в окремих питаннях Європі вже доведеться вивчати український досвід.
Закон навчився казати людині «треба їхати». Тепер державі треба навчитися відповідати на наступні запитання
Постанова №1023 — необхідний документ.
Україна не може вести сучасну оборонну війну, залишаючи військове командування без правового механізму евакуації цивільного населення з територій, де завтра можуть відбуватися бойові дії або споруджуватися фортифікації.
Держава не може спостерігати, як дитина залишається під обстрілами тільки тому, що дорослий відмовляється виїхати.
Не можна відправляти звичайний цивільний автобус туди, де маршрут перебуває під загрозою FPV-дронів.
Не можна залишати лежачу людину в селі лише тому, що звичайна евакуаційна команда вже фізично не може туди доїхати.
Усі ці зміни мають зрозумілу логіку.
Проблема починається тоді, коли евакуацію сприймають як кінцевий результат.
Після рішення «ви повинні виїхати» держава має відповісти щонайменше на п'ять запитань:
Де я житиму?
Що станеться з моєю дитиною?
Що буде з моїм будинком і землею?
Хто і як компенсує мої втрати?
Чи буде в мене реальна дорога назад?
Людина погоджується залишити дім не для того, щоб держава назавжди викреслила його з її життя.
Вона їде тому, що сьогодні потрібно вижити.
Найбільшим ворогом евакуації може виявитися не відмова, а невідомість
Коли люди відмовляються виїжджати навіть після прибуття евакуаційного транспорту, найпростіше пояснення — назвати їх безвідповідальними.
Але дані про причини відмови показують складнішу картину.
За відмовою може стояти страх втратити все.
Відсутність іншого житла.
Брак грошей.
Хвороба.
Старість.
Неможливість самостійно пересуватися.
І дуже людське бажання не завершити життя в чужому місці.
Держава не зобов'язана погоджуватися з рішенням людини залишатися під смертельною загрозою. Особливо коли йдеться про дитину.
Але держава зобов'язана розуміти причини такого рішення.
Тому найефективніша евакуаційна політика — це не тільки більше повноважень. Це менше невідомості.
Публічна інформація про доступні місця.
Зрозумілий маршрут евакуації.
Гарантоване доступне житло для маломобільної людини.
Прозорий механізм компенсації.
Захист майнових прав.
Зв'язок із громадою після виїзду.
Механізм повернення — і чесна відповідь, якщо повернення поки неможливе.
Держава має право рятувати життя. Але це право створює обов'язок
У війні інколи немає красивих рішень.
Є лише рішення, які дозволяють урятувати більше людей.
Обов'язкова евакуація може бути одним із них.
Особливо там, де цивільний квартал фактично вже стає переднім краєм.
Особливо коли залишення населення створює загрозу самим людям і обмежує можливості Сил оборони.
Особливо коли йдеться про дітей.
Але сила державного рішення повинна бути пропорційною силі державної відповідальності.
Якщо держава каже:
«Ви повинні залишити дім»,
вона повинна бути готова продовжити речення:
«Ось куди ви поїдете. Ось де житимете. Ось хто допоможе вашій матері. Ось що буде з вашою дитиною. Ось як захищатиметься ваше майно. Ось процедура компенсації. А коли стане можливо — ось дорога додому».
Інакше між словом «евакуація» у постанові та словом «порятунок» у житті залишатиметься надто велика відстань.
Україна вже навчилася вивозити людей під артилерією, дронами та ракетами.
Навчилася створювати броньовані евакуаційні групи.
Поступово будує систему транзитних центрів, житла та соціального супроводу.
І навіть починає передавати цей досвід іншим європейським державам.
Наступний етап значно складніший.
Потрібно побудувати систему, після якої врятована людина не почуватиметься людиною, у якої врятували життя ціною втрати всього життя.
Бо евакуація починається тоді, коли за людиною приїжджає машина.
А закінчується вона набагато пізніше.
Можливо — того дня, коли ця людина знову вставить свій ключ у двері власного дому.
Джерела та документи
Кабінет Міністрів України. Постанова від 13 серпня 2026 року №1023 «Про внесення змін до Порядку проведення евакуації у разі загрози виникнення або виникнення надзвичайних ситуацій».
Верховна Рада України. Законопроєкт №12353 та матеріали його парламентського проходження; Закон України №4779-IX.
Комітет Верховної Ради України з питань екологічної політики та природокористування. Стенограми розгляду законопроєкту №12353.
Офіс Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. «Опитування з питань захисту в Україні №3», липень 2026 року.
Кабінет Міністрів України, Міністерство розвитку громад та територій, Міністерство соціальної політики. Відомості щодо транзитних центрів, місць тимчасового проживання, евакуаційних маршрутів і житлової підтримки ВПО.
Верховна Рада України. Законопроєкт №14117 щодо використання права земельного сервітуту для військових потреб і матеріали парламентських комітетів.
Міжнародний Комітет Червоного Хреста. Звичаєві норми міжнародного гуманітарного права щодо переміщення цивільного населення та повернення переміщених осіб.
Європейська Комісія. Механізм цивільного захисту ЄС та інформація щодо підтримки й медичної евакуації громадян України.
Автори:
Євген Гетьман — правник, експерт із законопроєктної та нормотворчої роботи.
Руслан Шамрін — депутат Криворізької міської ради, член Постійної комісії Криворізької міської ради з питань реалізації стратегії розвитку міста та інвестицій.
