Культурна спадщина під ударом і право України не втратити себе

Культурна спадщина не може бути важливішою за людське життя. Проте без неї суспільство ризикує втратити частину відповіді на запитання, заради чого воно вистояло.

У вересні 2026 року Європейська парламентська дослідницька служба представила матеріал до Європейських днів спадщини під гаслом «Культурна спадщина під загрозою — відродити, чинити опір, переосмислити». Для більшості європейських країн це розмова про кліматичні зміни, урбанізацію, міграцію, цифровізацію та поступове зникнення традицій. Для України ці слова мають буквальне значення. Нам доводиться відроджувати зруйноване, захищати пам’ять від агресора і вже під час війни визначати, що саме ми залишимо наступним поколінням.

Європейська тема, яка в Україні звучить буквально

Європейські дні спадщини виникли як можливість відкрити музеї, архітектурні пам’ятки та історичні місця для громадян. Згодом ініціатива стала ширшою. Вона почала говорити не лише про будівлі й експонати, а й про мови, ремесла, місцеві традиції, природні ландшафти та знання, які передаються між поколіннями.

Рада Європи наголошує, що культурна спадщина опинилася під тиском кліматичних змін, урбанізації, міграції, воєнних конфліктів і цифровізації. Водночас вона виживає лише тоді, коли громади самі беруть участь у її збереженні.

Український досвід додає до цієї формули ще одну обставину. Культурні об’єкти можуть бути не випадковими жертвами війни, а частиною системного удару по історії, ідентичності та доказах існування української культури.

П’ятсот сорок п’ять підтверджених втрат

Станом на 29 липня 2026 року UNESCO верифікувала пошкодження 545 культурних об’єктів в Україні. Серед них 156 релігійних споруд, 281 будівля історичного або мистецького значення, 43 музеї, 33 пам’ятники, 22 бібліотеки, п’ять археологічних об’єктів і п’ять архівів.

За кожною одиницею цієї статистики стоїть конкретна громада. Зруйнований музей означає не тільки втрату приміщення. Це пошкоджені фонди, перервані дослідження, евакуйовані працівники та діти, які вже не побачать історію свого краю в тому вигляді, в якому її бачили попередні покоління.

Удар по бібліотеці — це втрата громадського простору і документальної пам’яті. Руйнування історичної будівлі змінює образ вулиці та міста. Викрадений експонат стає не тільки матеріальною втратою, а й предметом майбутнього міжнародного пошуку, повернення та правової боротьби.

Знищення культурної пам’яті як продовження війни

Воєнний злочин проти культурної спадщини має довгу дію. Будівлю можна знищити за кілька секунд, але її втрата впливає на громаду десятиліттями.

Особливо небезпечною є ситуація на тимчасово окупованих територіях. Там ідеться не лише про фізичні пошкодження. Музейні предмети, археологічні знахідки, архіви та релігійні цінності можуть бути незаконно вивезені, привласнені або включені до культурного простору держави-агресора. Одночасно змінюються назви, публічні символи й трактування місцевої історії.

У такій політиці культурна спадщина стає полем боротьби за те, кому належить минуле. А той, хто намагається привласнити минуле, прагне отримати контроль і над уявленням про майбутнє.

Саме тому захист культурних об’єктів не повинен залишатися тільки компетенцією музейників або реставраторів. Це питання національної безпеки, міжнародного права, прав людини та відповідальності за воєнні злочини.

Від культурної пам’яті до юридичного доказу

Тема набула особливої практичної ваги у вересні 2026 року. 3 вересня Реєстр збитків, завданих агресією рф проти України, відкрив категорії B2 і C2 для заяв щодо пошкодження, знищення або втрати об’єктів і будівель культурної цінності.

Подавати такі заяви можуть держава, обласні та місцеві органи влади, державні й комунальні установи, а також юридичні особи різних форм власності. Заяви можуть охоплювати вартість знищеного або незаконно вивезеного об’єкта, витрати на ремонт, консервацію, реставрацію чи відбудову, а також витрати на евакуацію, охорону, пошук і повернення культурних цінностей.

Фото пошкодження, акт обстеження, інвентарний номер, відомості про право власності, опис колекції та історія переміщення предмета стають частиною майбутньої доказової бази.

Недостатньо пам’ятати, що об’єкт існував. Потрібно мати змогу юридично довести його значення, стан до пошкодження, обставини втрати та вартість відновлення. Якщо цього не зробити зараз, після війни громада може залишитися зі своєю історією, але без належних доказів для її повернення або компенсації.

Цифрова копія не замінює оригіналу

Оцифрування часто сприймають як технічну модернізацію музеїв і архівів. Під час війни воно стає способом зберегти інформацію про те, що може бути пошкоджене, викрадене або знищене.

Цифрова копія не замінить оригінальний документ, картину, археологічну знахідку чи історичну споруду. Але вона може підтвердити їхнє існування, походження, зовнішній вигляд і належність до певної колекції. Вона допомагає дослідникам, правоохоронцям і міжнародним організаціям розшукувати викрадене та планувати відновлення.

UNESCO підтримує цифрову трансформацію української системи управління культурною спадщиною та її майбутню сумісність із міжнародними базами даних. Ідеться про стандарти документування, зберігання й доступу до інформації, а також про роботу державних реєстрів.

У червні 2026 року Європейський Союз оголосив про додаткові €2 мільйони на збереження документальної спадщини України, цифровий доступ, підготовку установ пам’яті до надзвичайних ситуацій і захист колекцій, яким загрожує війна.

Отже, цифровізація — це вже не додаткова зручність. Це частина культурної оборони країни.

Відбудова без культурної пам’яті може стати другим руйнуванням

Після завершення бойових дій Україна матиме природне бажання відбудовувати швидко. Проте швидкість без правил створює інший ризик. Історичний об’єкт, який пережив удар, може не пережити поспішну реконструкцію, знесення або забудову.

Не кожну зруйновану будівлю можливо відтворити в первісному вигляді. Не кожну руїну потрібно перетворювати на музей. Але кожне рішення має починатися з фіксації цінності об’єкта, оцінки його стану та відкритого обговорення з громадою.

Найбільш доцільно вже зараз поєднати плани відбудови з реєстрами культурної спадщини, цифровими архівами, містобудівною документацією та міжнародними механізмами компенсації. Інакше культура знову опиниться наприкінці бюджетної черги — після доріг, мереж і квадратних метрів.

Таке протиставлення помилкове. Відновлене місто — це не тільки житло та інженерні комунікації. Це також упізнаваний простір, пам’ять про людей і можливість громади відчувати безперервність власної історії.

Кривий Ріг має що зберігати

Для Кривого Рогу європейська тема культурної спадщини має особливий зміст. Ідентичність міста сформована не навколо одного історичного центру. Вона розтягнута вздовж промислових районів, шахт, кар’єрів, залізничних ліній, робітничих поселень, геологічних ландшафтів і місць людської пам’яті.

Частина цієї спадщини досі сприймається як звичайна виробнича інфраструктура або стара забудова. Проте після закриття підприємства, перебудови району чи смерті останніх свідків зникає не тільки об’єкт. Зникають знання про працю, професії, родинні історії та спосіб життя кількох поколінь криворіжців.

Проєкт міського плану заходів на 2026–2028 роки передбачає промоцію та збереження культурної спадщини, цифровізацію музейних фондів, виготовлення облікової документації на пам’ятки й створення спеціального сховища для предметів музейного значення.

Тепер ці пункти важливо сприймати не як другорядний культурний розділ міського плану. В умовах війни це елементи безпеки та доказової роботи.

Людський вимір культурної спадщини

У соціальному вимірі, який у матеріалі представляє Людмила Гранюк, культурна спадщина важлива не тільки через вік або архітектурну цінність об’єкта. Вона підтримує зв’язок людини з місцем.

Цей зв’язок особливо відчутний для внутрішньо переміщених українців і тих, хто був змушений виїхати за кордон. Мова, родинні історії, місцеві назви, фотографії, рецепти, пісні та ремесла стають способом не втратити належність до громади, навіть перебуваючи далеко від дому.

Тому захист культурної спадщини має включати не тільки реставрацію будівель. Потрібні записи усної історії, робота зі школами, підтримка місцевих музеїв, повернення громадянам доступу до архівів і залучення молоді до документування своїх міст і родин.

Якщо збереженням пам’яті займаються лише установи, вона ризикує залишитися в інвентарних книгах. Коли до цього долучається громада, культурна спадщина продовжує жити.

Парламентська відповідальність

Як народний депутат я бачу парламентське завдання не в тому, щоб проголосити культуру важливою ще в одному документі. Необхідно забезпечити зв’язок між обліком, фінансуванням, міжнародними механізмами та реальною відповідальністю.

Державні й місцеві реєстри мають містити сумісні дані. Громади та комунальні установи повинні знати, як документувати пошкодження і подавати заяви до Реєстру збитків. Видатки на консервацію та захист не мають зникати між бюджетними програмами. Культурна спадщина повинна бути присутньою у планах відбудови не після завершення будівельних робіт, а на етапі ухвалення рішень.

Парламентський контроль у цій сфері має оцінювати не кількість проведених заходів, а конкретний результат: скільки об’єктів задокументовано, скільки колекцій оцифровано, скільки заяв підготовлено, які пам’ятки отримали терміновий захист і чи мають громади плани евакуації музейних та архівних фондів.

Право України не втратити себе

Європейські дні спадщини 2026 року пропонують відроджувати, чинити опір і переосмислювати. Для України це не метафора і не культурний календар.

Відродити — означає повернути громаді те, що можна врятувати. Чинити опір — не дозволити агресору привласнити українську історію. Переосмислити — зробити культурну пам’ять частиною безпеки, відбудови й сучасного життя.

Ми не зможемо захистити від удару кожну будівлю. Але можемо зафіксувати її історію, зберегти документи, підготувати докази, підтримати людей, які опікуються колекціями, і не допустити, щоб після фізичного руйнування настало забуття.