NDU.KR.UA — Інфохаб: парламентська аналітика України

Президент України ініціював відкриття двох «експортних столиць» оборонної продукції – представництв у Берліні (Німеччина) та Копенгагені (Данія).

Вони покликані здійснювати продаж або спільне виробництво надлишкових видів українського озброєння та техніки . Мета цієї ініціативи – залучити додаткове фінансування для українського ВПК та обміняти наявні надлишки озброєнь на ті системи, яких бракує ЗСУ . Зокрема, згадано про морські дрони, яких виробляється вдвічі більше, ніж наразі використовує українська армія . Таке контрольоване розширення експорту української зброї має відбутися до кінця 2025 року, спираючись на підтримку союзників та партнерів.

Далі у звіті представлені ключові аспекти прогнозного аналізу цієї ініціативи: очікувані обсяги експорту до ЄС, конкретні види озброєнь з експортним потенціалом, фінансова доцільність проєкту, безпекові наслідки, політичні ефекти та середньо- і довгостроковий сценарії розвитку.

Експортний потенціал до ЄС: обсяги, попит і підтримка ко-продакшну

Зростаючий попит і оборонні бюджети Європи. Повномасштабна війна в Україні змусила країни ЄС різко збільшити оборонні бюджети. Сукупні витрати на оборону 27 держав ЄС зросли з €218 млрд у 2021 р. до €343 млрд у 2024 р., що становить ~1,9% ВВП, і вже прогнозовано до €392 млрд у 2025 р. (близько 2,1% ВВП) . Окремо Німеччина, найбільша економіка Європи, заклала рекордні оборонні видатки: з ~€74,5 млрд у 2024 р. до €115,7 млрд у 2025 р., з подальшим зростанням до €162 млрд у 2029 р. . Це відповідає планам підвищити частку оборонних витрат ФРН до ~3,5% ВВП до 2029 року . Данія також суттєво нарощує фінансування оборони: урядом створено спеціальний Ukraine Fund (Фонд підтримки України), куди до 2028 р. зарезервовано ~64,8 млрд данських крон на військову допомогу Києву (включно з закупівлями зброї) . Ці цифри свідчать про значну платоспроможність та готовність європейських країн інвестувати в оборону, у тому числі й через спільні програми з Україною. Європейські лідери все більше усвідомлюють необхідність нарощувати власне виробництво озброєнь, аби закрити дефіцитні ніші (наприклад, боєприпаси, ППО, дрони) і одночасно продовжувати підтримку України  .

Політична підтримка спільного виробництва. Німеччина та Данія вже демонструють політичну волю до ко-продакшну з Україною. Обидві країни названі першими «експортними столицями» саме тому, що є партнерами по спільному виробництву українського озброєння . У червні 2025 р. було оголошено про домовленості між Києвом і Берліном щодо локалізації виробництва систем ППО в Україні та збільшення спільного виробництва озброєнь в обох країнах  . Федеральний міністр оборони Борис Пісторіус прямо заявив про намір створювати спільні підприємства в Німеччині й Україні для прискорення випуску потрібного озброєння, що «посилить наші стримувальні та оборонні спроможності» . Зі свого боку, Данія ще раніше запровадила так звану «данську модель» фінансування, ставши першою країною НАТО, яка розміщує виробництво української зброї на своїй території. Данський уряд у 2023–2024 рр. виділив 500 млн крон (≈$78 млн) для розгортання виробництва українських озброєнь у Данії  . Як відзначив міністр оборони Троельс Лунд Поульсен, ця програма дає Данії «доступ до найновіших технологій і досвіду України» , водночас допомагаючи Україні наростити випуск зброї.

Додатково, саміт НАТО 2025 року зафіксував новий інвестиційний показник: члени Альянсу (включно з країнами ЄС) домовились прямувати до 3,5% ВВП на власне оборонне будівництво до 2035 р., з додатковими 1,5% ВВП на критичну інфраструктуру, стійкість та інновації . Таким чином, довгострокова політична підтримка розвитку оборонно-промислової бази в Європі є дуже високою. Спільне виробництво з Україною вписується в стратегію посилення європейської оборонної автономії – замість імпортувати все озброєння ззовні (насамперед зі США), ЄС прагне розвивати власні спроможності  . Україна, маючи унікальний бойовий досвід і технології, стає цінним партнером: наприклад, у ФРН усвідомлюють необхідність стати лідером у сфері безпілотників для посилення власної оборони та підтримки України . Данія ж у 2023 р. очолила програму ко-виробництва далекобійних дронів і ракет з Україною, спрямувавши €1,26 млрд на підтримку українського виробництва цих засобів . Ці кроки свідчать про безпрецедентну політичну готовність ключових держав ЄС інтегрувати оборонні промисловості з Україною.

Потенційні обсяги експорту. Оцінюючи можливі обсяги експорту української зброї до ЄС, варто врахувати два фактори: спроможність українського ВПК та потреби європейських армій. З боку попиту – оборонні бюджети Європи б’ють рекорди, і навіть незначна частка, спрямована на спільні проєкти з Україною, потенційно становитиме кілька мільярдів євро. Наприклад, уже згадана данська інвестиція €1,26 млрд у виробництво дронів – це еквівалент річного бюджету на озброєння малої європейської країни. Німеччина лише за 2025 р. планує виділити €7–9 млрд прямої військової допомоги Україні  , частина з якої піде на спільне виробництво високотехнологічних систем (напр. дрони, ракети). Загалом європейські держави, особливо у Східній Європі та Скандинавії, демонструють інтерес до швидкого поповнення запасів артилерії, боєприпасів, безпілотників тощо – тих сфер, де українські розробки зарекомендували себе в реальних боях. З боку пропозиції – український оборонний сектор суттєво наростив обсяги виробництва за час війни, але наразі обмежений бюджетними можливостями самої України . За оцінками представників галузі, українські підприємства могли б виробляти втричі більше озброєнь, якби мали додаткове фінансування від партнерів . Сам президент Зеленський відзначив, що українське виробництво дронів вже випереджає фінансові можливості їх закупівлі державою . Тому ініціатива експортних представництв покликана саме каналізувати західні ресурси в український ВПК. На старті обсяги експорту можуть бути відносно скромними (пілотні партії дронів, декілька десятків артсистем тощо), але в разі успіху модель ко-продакшну здатна масштабуватися дуже швидко. Наприклад, Україна вже заявила про готовність виробити і поставити партнерам значні серії ударних безпілотників та ракет у 2026 р. – йшлося про потенціал в десятки мільярдів доларів при наявності замовлень .

Варто підкреслити, що пріоритетними покупцями українського озброєння будуть країни-союзники по НАТО та ЄС (Німеччина, Данія, інші скандинавські та балтійські держави, можливо, Польща, Велика Британія тощо) . Вже існують сигнали інтересу: Київ отримав пропозиції щодо закупівлі певних систем від ряду держав Африки та Близького Сходу, але продажі розглядатимуться лише для перевірених партнерів, аби не нашкодити обороні України . Таким чином, у короткостроковій перспективі основний експортний потенціал спрямовується саме на європейський ринок, де є політична підтримка і фінансування для схеми «виробляй з Україною».

Українські озброєння з експортним потенціалом

Україна за час війни розробила і налагодила виробництво низки видів зброї, які можуть бути цікавими на зовнішньому ринку та доступними для експорту без шкоди для власної обороноздатності. Йдеться про ті системи, виробництво яких перевищує безпосередні потреби фронту, або які можуть частково передаватися партнерам в обмін на інші ресурси . Нижче наведено основні категорії такої продукції та її характеристику:

Категорія	Приклади озброєнь	Наявність / експортний потенціал
Безпілотники(БПЛА та безекіпажні системи)	Авіаційні дрони (розвідні, ударні, дрони-камікадзе);Перехоплювачі БПЛА; Морські дрони(надводні безпілотні катери)	Україна переживає справжній бум у сфері дронів – від початку вторгнення з’явилося 200+ виробників БПЛА . Виробничі потужності значно зросли і вже перевищують внутрішнє фінансування . Наприклад, випуск морських дронів удвічі перевищує їх бойове застосування на флоті , тобто наявні десятки апаратів, які можна передати партнерам без шкоди фронту. Україна також налагоджує масове виробництво дронів-перехоплювачів для ППО: очікується вихід на рівень 600–800 одиниць на добу до кінця осені 2025 р. , що значно перевищує потреби однієї країни і відкриває шлях до експорту. Бойове застосування українських дронів (наприклад, морські атаки на Чорноморський флот РФ) привернуло увагу партнерів – такі системи можуть стати предметом ко-продакшну та обміну.
Артилерійські системи	Самохідні артилерійські установки (САУ): 155-мм САУ «Богдана»;Ракетна артилерія: (реактивні системи залпового вогню «Верба»/«Вільха» тощо)	Україна відновила власне виробництво ствольної артилерії західного калібру. Зокрема, 155-мм САУ «Богдана» пройшла випробування в боях і тепер випускається серійно у кількості понад 40 одиниць на місяць . Це значний темп, частина цих установок може бути доступна для продажу або схеми обміну: за словами президента, партнери фінансують випуск і отримують половину продукції, натомість інша половина йде ЗСУ . Отже, з кожних ~40 «Богдан» ~20 потенційно можуть передаватися замовнику-партнеру. Інші артилерійські потужності (наприклад, РСЗВ «Вільха» з українськими керованими ракетами калібру 300 мм) теж можуть мати експортний інтерес, хоча пріоритетом залишається забезпечення ними власної армії. Тим не менше, країни, які терміново шукають артилерію (особливо східноєвропейські союзники) цілком можуть стати клієнтами українських САУ чи РСЗВ, зважаючи на їхню швидку доступність.
Ракетне озброєння	Крилаті та балістичні ракети: «Нептун», «Фламінго», «Рута», «Трембіта»;Зенітні ракети: (нові українські ЗРК знаходяться в розробці)	Україна здійснила прорив у розробці далекобійних ракет власного виробництва. На озброєння прийнято і застосовано в бою нові види крилатих ракет – «Фламінго» та «Рута» . Ракету «Фламінго» сам Зеленський назвав «найуспішнішою зброєю» України; її характеристики вражають – дальність ~3000 км, швидкість до 950 км/год, бойова частина 1000 кг . Вона пішла в серійне виробництво наприкінці 2024 р. і вже застосовувалася для ударів по окупованому Криму . «Рута» – інша нова ракета, також далекого радіуса, вперше використана восени 2025 р. проти російських цілей . Крім того, відновлено і покращено виробництво модернізованих ракет «Нептун»: стандартної версії (протикорабельної) та нової дальнобійної версії для наземних цілей. Обидва варіанти пройшли бойове хрещення і серійно випускаються для потреб ЗСУ . Україна не розкриває точних обсягів, але наголошує, що «Нептуни» є у масовому виробництві і показують себе дуже добре» . Також у 2023 р. була публічно презентована новітня крилата ракета «Трембіта»з дальністю до 1000 км  (ймовірно легша за «Фламінго» і дешевша). Зрозуміло, що пріоритетом є забезпечення власної армії цими ракетами для завдання ударів по противнику. Водночас, у разі належного фінансування, виробничі лінії можуть бути розширені з прицілом на експорт у країни НАТО. Партнери вже зацікавлені в українських ракетних технологіях: Данія погодилася спільно виробляти з Україною довгостроково саме дрони та ракети великої дальності (фактично, перший випадок розгортання українського ракетного виробництва за кордоном) . Це означає, що окремі зразки (наприклад, ті ж «Фламінго»/«Рута») в перспективі вироблятимуться у Європі спільно з данськими фахівцями, і частина готових виробів може надходити на озброєння союзників.

Примітка: Окрім наведених категорій, експортний потенціал мають і інші види української оборонної продукції. Наприклад, протитанкові ракетні комплекси (ПТРК) власної розробки «Стугна» і «Корсар» широко використовувалися на фронті та можуть зацікавити партнерів як дешевша альтернатива західним аналогам. Українські підприємства («Мотор Січ», «Іскра» тощо) виробляють радіолокаційні станції, авіадвигуни, засоби РЕБ – усе це після війни також може пропонуватися експортно. Однак у фокусі ініціативи саме надлишкова летальна зброя – те, що виробляється з надлишком або за схемою співфінансування. Зі слів Президента, Україна готова експортувати ту зброю, «яку можемо собі дозволити продати, щоб заробити додаткові гроші на внутрішнє виробництво дефіцитних речей» . Цей принцип гарантує, що експорт не послабить української оборони, а навпаки – принесе ресурси для її посилення.

Фінансова доцільність проєкту

Витрати на відкриття та підтримку представництв. Створення експортних офісів у Берліні та Копенгагені потребує певних адміністративних видатків (оренда приміщень, оплата персоналу, логістика, демонстраційні зразки тощо). У масштабах оборонного бюджету ці витрати незначні. Більше того, українська сторона може розраховувати на сприяння приймаючих країн. Наприклад, Данія фактично профінансувала відкриття виробничих майданчиків для українських компаній: за програмою «Build for Ukraine» виділено понад $50 млн для допомоги українським фірмам розпочати діяльність на данській території . Ці кошти покриють частину витрат на інфраструктуру, сертифікацію, охорону тощо, тобто фінансовий тягар для України мінімізовано. Аналогічно, угоди з Німеччиною щодо ко-продукції передбачають інвестиції з німецького боку. У червні 2025 р. ФРН погодилася вкласти додаткові ресурси в український ОПК, зокрема фінансувати спільне виробництво дронів і ракет – частка з виділених Берліном €7–9 млрд піде саме на ці проєкти  . Таким чином, прямі витрати України на відкриття представництв мінімізовані, оскільки партнери зацікавлені співфінансувати інфраструктуру.

Механізм прибутковості (ROI). Запропонована модель співпраці забезпечує високу окупність для України. За словами Президента, партнери фінансують виробництво української зброї, отримують половину продукції, а іншу половину передають Україні . Фактично, українська сторона отримує додаткові одиниці озброєння безплатно (у рамках оплаченої партнерами серії виробництва) або отримує кошти від продажу, які можна спрямувати на інші потреби. ROI у такій схемі вимірюється не тільки грошима, а й підвищенням боєздатності: кожна продана одиниця дає Україні іншу одиницю в рамках обміну, або фінансує критично потрібне обладнання. Наприклад, якщо партнер замовляє 20 САУ «Богдана», профінансувавши їх виробництво, то ~20 аналогічних САУ завод виготовить для ЗСУ. Україна, по суті, подвоює результати інвестицій партнера у виробництво . Це надзвичайно вигідно в умовах війни, коли власних бюджетних коштів бракує.

Крім того, експортні надходження будуть у валюті, що важливо для економіки. Грошовий прибуток від продажу «надлишкової» зброї планується спрямувати на закупівлю тих систем, яких бракує (наприклад, ППО, боєприпаси, авіація) . Тобто відбудеться конверсія одних видів озброєнь у інші через ринок. Це підвищує фінансову стійкість оборонних зусиль України: менше залежності від західної допомоги, більше самозабезпечення за рахунок власного експорту.

Очікувані прибутки і фінансування від партнерів. У короткостроковій перспективі головними статтями надходжень будуть: (1) прямі платежі від партнерів за спільне виробництво або ліцензійні угоди; (2) спільне освоєння європейських фондів. Варто зазначити, що спільні проєкти з Україною можуть отримувати і фінансування від ЄС. За інформацією уряду Данії, такі ко-виробництва кваліфіковані для отримання коштів ЄС  (наприклад, через Європейський оборонний фонд або програми зміцнення оборонної промисловості). Це означає, що частину витрат на виробництво (сировину, обладнання, R&D) потенційно покриватимуть гранти ЄС, зменшуючи собівартість і збільшуючи прибутковість для українських учасників.

Щодо конкретних цифр прибутків: якщо, умовно, у 2026 р. Україна реалізує декілька спільних контрактів (скажімо, на виробництво дронів на суму €100–200 млн і артилерії на подібну суму), це дасть сотні мільйонів євро виторгу. Після покриття операційних витрат значна частка залишиться як чистий дохід або отримає матеріальну форму (половина виготовленої техніки для ЗСУ). З часом обсяги можуть зрости. Наприклад, згідно з деякими оціночними заявами, український ОПК націлений уже в 2026 р. виробити продукції (дрони, ракети тощо) на десятки мільярдів доларів за наявності фінансування . Навіть якщо реалізується частка цього плану, прибутки будуть обчислюватися мільярдами, забезпечуючи високий ROI. До того ж географічна диверсифікація виробництва зменшує ризики простою: заводи за кордоном недосяжні для ворожих атак, отже стабільно виконуватимуть замовлення (немає втрат від зупинок, що також економія)  .

Альтернативні варіанти розміщення представництв. Чому обрано саме Берлін і Копенгаген? Берлін – політична столиця найбільшого ринку ЄС із потужною промисловою базою. Наявність там офісу спрощує контакти як з урядом Німеччини, так і з великими концернами (Rheinmetall, Diehl, Krauss-Maffei та ін.), які здатні стати партнерами або інвесторами. Копенгаген – менший ринок, але піонер ко-продакшну з Україною: Данія першою випробувала модель фінансування українського виробництва і готова нарощувати її . Крім того, Данія у 2025 р. головує в Раді ЄС, що дає їй можливість просувати спільні європейсько-українські оборонні проєкти як пріоритетні  . В перспективі, звісно, можливе відкриття подібних представництв і в інших країнах – Польщі, Великій Британії, країнах Балтії, США. Уже заявлено про наміри розгорнути спільне виробництво з Норвегією, Великою Британією, Литвою, Канадою . Однак вибір першими саме Берліна і Копенгагена продиктований оптимальним поєднанням фінансового потенціалу, політичної підтримки та наявного досвіду співпраці цих столиць з Україною. Це знижує ризики невдачі на старті та підвищує ймовірність швидкого економічного ефекту.

Отже, фінансово ініціатива виглядає виправданою. Витрати на її реалізацію відносно невеликі і поділені з партнерами, натомість потенційний прибуток – значний, вимірюється як в грошах, так і в отриманій техніці для ЗСУ. За умови прозорого менеджменту та стабільного попиту ця модель може стати самофінансованим двигуном розвитку українського ВПК.

Безпекові наслідки відкриття ко-продакшн представництв

Вплив на обороноздатність України. Створення спільних виробничих осередків за кордоном підсилює стійкість української оборони. По-перше, це розосереджує критично важливе виробництво: частина потужностей переноситься за межі досяжності російських ракетних ударів . Ворог систематично обстрілює оборонні заводи в Україні, але запуск ліній у Данії чи Німеччині робить їх недоторканними для прямої агресії. Як наслідок, навіть у випадку ескалації війни, виробництво ключових видів озброєнь триватиме без перерв . Президент Зеленський підкреслив, що хоча російські атаки і можуть тимчасово уповільнити випуск, вони «не призводять до втрати ключових видів далекобійної зброї», особливо якщо є резервні майданчики .

По-друге, ко-продакшн дає Україні доступ до технологій і компонентів партнерів. В умовах війни імпорт деяких деталей (наприклад, мікроелектроніки для дронів чи вибухових речовин для ракет) був ускладнений. Тепер же, виробляючи спільно на території НАТО, українські підприємства отримують легший доступ до західних компонентів і сировини . Це покращує якість кінцевого продукту та зменшує залежність від ризикованих логістичних маршрутів. Фактично, відбувається інтеграція України в західні виробничі ланцюги – те, що зміцнює її оборонний потенціал як нині, так і на довгу перспективу.

По-третє, за рахунок співпраці Україна зможе швидше наситити свою армію певними типами озброєнь. Механізм «партнер отримує половину, Україна – половину» означає, що темпи постачання українським військам зростуть (принаймні для тих систем, що виготовляються у співпраці). Наприклад, замість умовних 40 САУ на місяць тільки для себе, Україна буде випускати 80 (40 для партнера, 40 для себе) . Аналогічно з дронами чи ракетами – половина кожної партії йтиме на фронт. Це підсилить спроможності ЗСУ, не навантажуючи при цьому український бюджет. Таким чином, експортні офіси, парадоксально, працюватимуть і на перемогу України у війні, а не лише на економіку.

Міжнародна безпекова кооперація. Проєкт експортних представництв вписується у ширший контекст міжнародної співпраці в оборонній сфері. Для країн НАТО це новий формат об’єднання зусиль, де Україна виступає не лише бенефіціаром допомоги, а й постачальником безпеки. Спільне виробництво озброєнь створює новий рівень взаємозалежності та довіри. Наприклад, данський міністр оборони прямо сказав, що його країна хоче перейняти український технологічний досвід, набутий у війні . Німеччина, зі свого боку, декларує, що навчилася багато чому в українців щодо застосування дронів і прагне розвивати цю галузь разом  . В результаті, оборонні промисловості України і НАТО дедалі більше переплітаються. Це підвищує сумісність озброєнь і доктрин: спільно виготовлені системи будуть адаптовані під стандарти НАТО, українські військові набудуть досвіду експлуатації техніки разом з союзниками. Зростає і колективна оборонна спроможність Альянсу, адже більше сучасної зброї виробляється для спільного користування.

Важливим стратегічним наслідком є посилення європейської оборонної автономії. Інтеграція українського ВПК до європейського означає, що ЄС матиме доступ до перевірених у бойових умовах рішень. Як зазначено в аналітичних матеріалах Європарламенту, війна виявила слабкі місця європейської оборонки (дефіцит боєприпасів, залежність від імпорту)  . Відтепер, залучивши Україну, Європа зможе швидше наростити виробництво необхідного озброєння, адже українські підприємства працюють за принципом воєнного часу (короткі цикли розробки, масовий випуск)  . До прикладу, спільні проєкти вже подаються на фінансування за програмою ASAP, що виділяє €500 млн на нарощування виробництва боєприпасів і ракет у Європі . Якщо українські технології (скажімо, реактивні снаряди «Вільха» чи дрони-камікадзе) будуть вироблятися в ЄС, це зменшить залежність Європи від поставок зі США і зробить її оборону більш автономною. Тобто, безпеково виграють обидві сторони: Україна отримує більше зброї, ЄС – нові спроможності та самостійність.

Ризики та виклики безпеці. Звичайно, новий формат співпраці породжує і певні безпекові питання. Розміщення українського виробництва поблизу об’єктів НАТО (наприклад, завод з випуску ракетного палива компанії Fire Point буде відкрито біля авіабази Скридструп у Данії  ) вимагає посилених заходів безпеки. І хоча прямий удар ворога по території НАТО виключений через гарантії Альянсу, залишаються загрози диверсій, шпигунства, кібератак. Копенгаген вже аналізує можливі ризики, пов’язані з тим, що іноземне (українське) виробництво зброї функціонуватиме поряд з критичною військовою інфраструктурою Данії . Потрібно впровадити протокол безпеки, аби убезпечити як технології, так і персонал від ворожого проникнення. Україна зі свого боку теж має подбати про захист чутливої інформації – адже іноземні працівники матимуть доступ до українських ноу-хау. Вирішенням є чіткі угоди про нерозголошення, спільні контррозвідувальні заходи та контроль за експортом технологій (щоб вони не потрапили до третіх рук без згоди).

Ще один аспект – реакція Росії та її союзників. Кремль вже обурливо реагує на будь-яку військову співпрацю Заходу з Україною. Формальне відкриття українських «збройових офісів» у Європі, напевно, буде подано російською пропагандою як «ескалація» чи «мілітаризація Європи проти РФ». Не виключені інформаційні атаки, спроби санкційного або правового тиску (наприклад, через міжнародні організації). Проте політично Росія мало що може вдіяти, окрім як висловлювати протести. ЄС і НАТО чітко зайняли сторону України, а створення ко-продакшн центрів не порушує жодних міжнародних норм. До того ж, присутність українського ОПК в Європі стане ще одним стримуючим сигналом для РФ: це означає, що підтримка України носить довготривалий і незворотний характер. З військової точки зору, Росія може намагатися здійснювати кібератаки на спільні проєкти або економічний тиск (наприклад, через контрабандні канали намагатися зривати постачання компонентів). Такі дії вимагатимуть підвищеної пильності від учасників ініціативи, але навряд чи можуть зупинити її реалізацію.

Вплив на автономію ЄС у сфері безпеки. Варто окремо відзначити, що успіх українсько-європейського ко-продакшну зміцнить прагнення ЄС до стратегічної автономії. Європа історично покладалася на імпорт озброєнь (насамперед з США та Ізраїлю) для заповнення прогалин. Тепер же, об’єднавши ресурси з Україною, яка має свіже розуміння сучасної війни, ЄС може суттєво розширити свою власну оборонну промислову базу. У довгостроковому вимірі це означає більш незалежну і самодостатню Європу, здатну захищати себе без вирішальної зовнішньої допомоги. Україна, ставши членом ЄС (на що вона розраховує і що дедалі більше підтримується європейцями), буде природною складовою єдиної оборонної політики. Спільні проєкти зараз фактично готують ґрунт для цієї інтеграції, вирівнюючи стандарти та налагоджуючи взаємодію.

Підсумовуючи, відкриття експортних представництв і пов’язаний з ним ко-продакшн мають переважно позитивні безпекові наслідки. Україна стає сильнішою і менш вразливою, НАТО отримує більше зброї та нові технології, ЄС просувається до оборонної самодостатності. Ризики (диверсії, шпигунство) є керованими і не переважують переваг. Фактично, йдеться про win-win модель колективної безпеки, де виробничі лінії в Берліні та Копенгагені служать спільній справі – стримуванню агресора і зміцненню оборони демократичних країн.

Політичні наслідки ініціативи

Зростання дипломатичної ваги України. Перехід України від статусу лише реципієнта військової допомоги до експортера і співвиробника зброї значно підвищує її суб’єктність на міжнародній арені. Київ демонструє союзникам, що здатен робити вклад у спільну оборону – технологіями, виробничою базою, бойовим досвідом. Це додає Україні важелів впливу в переговорах з партнерами. Зокрема, тематика спільного виробництва стала невід’ємною частиною двосторонніх зустрічей на найвищому рівні. Зеленський, зустрічаючись з лідерами Данії, Німеччини, Канади, Британії та інших, просуває ідею «Build with Ukraine» – тобто будувати оборону разом з Україною . Такий підхід знаходить розуміння і зміцнює довіру до України як до де-факто члена західного оборонного клубу. Дипломатично це проявиться у більш твердій підтримці вступу України до НАТО та ЄС: країни бачать її внесок і зацікавлені мати Україну всередині об’єднання. Кожен спільний проект – це додаткові двосторонні контакти, обмін делегаціями військових і інженерів, медійний резонанс про українські успіхи. Все це працює на імідж України як сильної високотехнологічної держави, що, попри війну, допомагає іншим.

Відносини з країнами НАТО та ЄС. Ініціатива явно поглиблює зв’язки України з НАТО та Європейським Союзом. Деякі члени НАТО (зокрема, Польща, країни Балтії) і так всебічно підтримують Україну; включення економічного компоненту (виробництва) зробить ці зв’язки ще міцнішими, бо виникне спільна економічна зацікавленість. Для Німеччини – ко-продакшн з Україною є також зміною парадигми: традиційно обережний Берлін тепер інвестує в українські ракети і дрони  , що свідчить про довіру до українських можливостей. Це може позитивно вплинути і на політичний клімат – збільшиться міжпарламентська взаємодія, підтримка України набуде нових аргументів (робочі місця, спільні підприємства в Німеччині тощо). Данія завдяки цій співпраці зміцнює свій статус одного з найближчих союзників Києва (нарівні з Польщею, Британією, країнами Балтії). Успішний приклад дансько-українського виробництва може надихнути й інших членів НАТО наслідувати його. Наприклад, вже є домовленості про створення спільних підприємств з Литвою, Велика Британія цікавиться українськими дронами (ведуться переговори і про продаж українських БПЛА до США) . Усе це формує навколо України коаліцію партнерів по ВПК, що фактично є ядром майбутньої післявоєнної відбудови оборонної сфери Європи.

Ризики та переваги у відносинах з іншими експортерами зброї. На світовому ринку озброєнь поява України як нового потужного гравця може змінити розклад сил. Традиційно великими експортерами були США, Росія, Франція, Німеччина, Ізраїль, Китай. Росія через війну значною мірою випала з гри – її оборонна промисловість перевантажена власними потребами і під санкціями. Це відкриває нішеві можливості для України: наприклад, деякі країни Африки та Азії раніше купували дешеву радянську техніку у РФ, а тепер можуть розглянути українські аналоги, які ще й підтвердили свою ефективність проти тієї ж російської армії. Зеленський зазначав, що Україна вже отримала кілька пропозицій від держав Глобального Півдня щодо експорту озброєнь . Якщо ці плани реалізуються, Україна складе конкуренцію РФ на ринках, де та мала вплив через зброю – і це стратегічно вигідно і Україні, і Заходу, бо зменшує російський вплив.

Щодо відносин з іншими західними експортерами – тут ситуація більш чутлива. З одного боку, західні оборонні гіганти (американські, європейські) не зацікавлені втрачати ринки. Але формат ко-продакшну, запропонований Україною, радше інтеграційний, ніж конкурентний. Українські розробки доповнюють західні, а не витісняють їх. Наприклад, жодна українська зброя не дублює точно продукцію Lockheed Martin чи Boeing – йдеться про інший клас: дешевші дрони, саморобні модифікації, радянські калібри тощо. Часто українські системи закривають ті ніші, які західний ринок раніше ігнорував (масові дешеві БПЛА, наземні роботи, протистанкові міни нового типу тощо). Тому США та країни НАТО радше бачать в Україні партнера, що посилює спільну міць, а не конкурента. Наприклад, обговорюється велика угода: «Drone Deal» – постачання українських безпілотників для армії США, що стало б взаємовигідним кроком (США отримують ефективну технологію, Україна – фінансування) . Адміністрація США (включно з потенційною адміністрацією Дональда Трампа) сигналізувала про готовність до таких угод  . Це свідчить, що великі гравці не проти залучити українські можливості у свою орбіту, фактично інтегруючи їх у власні ланцюжки постачання.

Для інших виробників (наприклад, Туреччини, яка сама активно експортує дрони) поява України – одночасно і конкуренція, і можливість співпраці. В реальності вже є симбіоз: турецька компанія Baykar будує завод з виробництва дронів Bayraktar в Україні, а українські двигуни «Мотор Січ» встановлюються на турецькі безпілотники Akıncı. Ці приклади показують, що Україна не намагається самотужки захопити ринок, а вбудовується в існуючі партнерства. Політично це мудрий хід, бо знімає напругу з потенційними конкурентами і трансформує їх у союзників.

Отже, політичні дивіденди від відкриття експортних представництв очевидні:

• Україна підвищує свій міжнародний авторитет, демонструючи роль постачальника безпеки.

• Відносини з ключовими союзниками переходять на новий рівень інтеграції (спільні виробничі проекти, глибше військово-технічне співробітництво).

• У відносинах з НАТО/ЄС Україна закріплюється як фактичний член спільноти, що полегшить формальний вступ, коли дозволять обставини.

• На глобальному ринку озброєнь Україна може відвоювати частку, ослабивши недружні режими (Росію) і зміцнивши присутність зброї демократичного табору.

Ризики конфліктів інтересів з партнерами мінімізовані шляхом кооперації. Якщо проект розвиватиметься успішно, Україна може стати одним з провідних голосів у міжнародній оборонній політиці, що для неї означає більше підтримки і врахування її інтересів.

Сценарний прогноз розвитку

Розглянемо ймовірний розвиток ситуації в середньостроковій (1–3 роки) та довгостроковій (понад 3 роки) перспективах, враховуючи як позитивні, так і негативні сценарії.

Середньострокова перспектива (2026–2028 роки). У найближчі 1–3 роки очікується активна фаза реалізації ініціативи. До кінця 2025 р. в Берліні та Копенгагені вже будуть функціонувати представництва, укладені перші контракти, а можливо, випущені й початкові партії продукції для партнерів. Наприклад, згідно з планами, у грудні 2025 р. біля авіабази Скридструп (Данія) розпочне роботу виробництво твердого ракетного палива для українських ракет «Фламінго» – перша закордонна виробнича лінія України  . Це стане сигналом, що модель працює. У 2026–2027 рр. можна очікувати розширення географії: ймовірно, відкриються додаткові експортно-виробничі офіси в інших країнах. Серед кандидатів – Польща (логічний партнер з огляду на сусідство та інтерес до українських технологій), Велика Британія (тесні військові зв’язки, спільна група з відбудови України), можливо, США (якщо вдасться просунути «Drone Deal», офіс у Вашингтоні/Нью-Йорку сприяв би цьому). Вже до середини 2025 р. Україна заявила про переговори щодо спільного виробництва зброї з 6 країнами (Данією, Норвегією, Німеччиною, Канадою, Британією, Литвою)  – тож до 2028 р. частина з них приєднається до ініціативи офіційно.

Обсяги експорту в середньостроковій перспективі зростатимуть поступово. Спочатку це будуть, ймовірно, десятки одиниць техніки та сотні дронів на рік, а до 2028 р. можливо вдасться вийти на кілька сотень одиниць складної техніки і тисячі безпілотників, реалізованих партнерам. Якщо війна ще триватиме, пріоритет залишиться за обміном «виробництво в обмін на половину для України». Але навіть в цьому разі фінансовий оборот вимірюватиметься сотнями мільйонів доларів щороку, що реінвестуються в оборону. Військові бюджети європейських країн у 2026–2027 рр. продовжать зростати (за оцінками Європейської оборонної агенції, витрати ЄС до 2025 р. сягнуть €392 млрд  і не зупиняться на цьому). Отже, ринок зброї в Європі буде кон’юнктурно сприятливим. Україна, найімовірніше, займе свою нішу: наприклад, стане основним постачальником дешевих дронів-розвідників для країн Східної Європи або спільно з Данією забезпечуватиме союзників морськими безпілотниками для захисту узбережжя.

З точки зору оборони України, середньострокова перспектива виглядає оптимістично. Вже у 2024–2025 рр. українські військові почали отримувати перші зразки озброєнь власного масового виробництва (ракети «Фламінго», «Рута», ударні БПЛА) і успішно їх застосовують . До 2026 р. цих систем стане більше, значну їх частину виготовлять за рахунок міжнародних проєктів. Якщо війна ще йтиме, Україна зможе підтримувати темп, маючи стабільний канал фінансування через експорт. Якщо ж до 2026–2027 рр. активні бойові дії завершаться, експорт тільки зросте – адже зникне необхідність залишати половину продукції собі, і більше виробів можна буде продати. У такому випадку, до кінця десятиліття Україна має шанс ввійти в топ-10 експортерів зброї світу, відновивши і перевершивши показники початку 2010-х (до війни Україна експортувала озброєнь на ~$1 млрд щорічно).

Можливі ризики 1–3 роки: Певні виклики все ж можуть сповільнити розвиток ініціативи. По-перше, бюрократичні та юридичні питання: експорт зброї сильно регулюється, потрібні експортні ліцензії, узгодження з режимами контролю. Україна запроваджує “контрольований експорт” і пом’якшує процедури , але все ж узгодження перших контрактів може зайняти більше часу, ніж хотілося б. По-друге, політичні зміни: у країнах-партнерах можуть змінитися уряди, і хоча підтримка України – двопартійний консенсус у більшості, варто врахувати примхи виборчого циклу. Приміром, у США 2025 р. може зміститися акцент допомоги (якщо адміністрація Трампа вимагатиме вигоди для США – можливо, більше спільних виробництв на території США замість Європи). У Німеччині теж до влади прийшла нова коаліція, яка поки підтримує оборонний курс (канцлер Мерц планує рекордні витрати) , але будь-які внутрішні кризи можуть вплинути на пріоритети. По-третє, конкуренція за ресурси: європейські ВПК теж нарощують випуск і можуть лобіювати, щоб бюджетні кошти йшли на їхню продукцію. Якщо українські вироби будуть сприйматися як загроза монополії, це може викликати опір (особливо у французьких чи деяких німецьких колах, які традиційно протекціоністські). Уникнути цього допоможе саме формат ко-продакшну – тобто спільні підприємства з європейськими компаніями, аби всі були у виграші.

Довгострокова перспектива (3+ років, 2029–2030-ті роки). На горизонті більше трьох років можна очікувати глибокої інтеграції України в євроатлантичну оборонну систему. Якщо нинішні тенденції збережуться, до початку 2030-х Україна, ймовірно, уже стане членом ЄС, а можливо і НАТО. Це означатиме, що не існуватиме жодних бар’єрів для кооперації – українські компанії зможуть повноцінно брати участь у програмах Європейського оборонного фонду, спільних тендерах, проєктах типу «Євродрон» тощо. Представництва в Берліні і Копенгагені можуть еволюціонувати у постійні філії українських оборонних корпорацій або у спільні центри досліджень і розробок. Можливо, з часом відбудуться і злиття: великі західні концерни придбають частку в українських виробниках чи навпаки – українські фірми відкриють дочірні структури в ЄС. В будь-якому разі, довгостроково український ВПК стане органічною частиною європейського. Це закріпить стратегічне партнерство і зробить його незворотнім.

З точки зору обсягів виробництва і експорту, у 2030-х роках можливий новий виток зростання. По-перше, до того часу європейські країни мають досягти щонайменше 2% ВВП на оборону на постійній основі (НАТО-вська ціль), а багато хто – й більше. За певними планами, деякі країни, зокрема Данія, розглядають навіть витрати в районі 3% ВВП на оборону  . Це підживлюватиме попит на озброєння. По-друге, можуть виникнути нові загрози, що стимулюватимуть спільні програми: наприклад, протистояння з Росією не зникне (навіть після війни Україна-РФ РФ залишиться фактором загрози), також зростає напруга з Китаєм. В таких умовах західний світ зацікавлений мати максимально широкий пул постачальників зброї. Україна, довівши на практиці здатність виробляти ефективні засоби (особливо у сфері безпілотників, кібер, ракет), стане одним з ключових гравців.

Можна прогнозувати, що до 2030 р. українсько-європейські ко-продукти займуть помітну частку ринку. Можливо, з’являться цілком нові зразки, розроблені спільно. Наприклад, український досвід у бойових дронах + німецька електроніка можуть породити лінійку європейських ударних БПЛА, конкурентних американським та ізраїльським (зараз Європа якраз відстає в цій сфері і прагне надолужити) . Або ж спільно створені крилаті ракети нового покоління увійдуть до арсеналів НАТО. Інший напрямок – боєприпаси та бронетехніка: Україна має величезний досвід, як швидко масштабувати випуск снарядів, ракет, ремонтувати і модифікувати танки. Це може вилитись у створення в Україні (за підтримки партнерів) виробничого хабу, що постачатиме всю Європу у разі конфлікту. Власне, до 2035 р. НАТО планує суттєво підвищити спроможності промисловості – витрати на оборону альянсу зростуть мало не вдвічі (до ~€635 млрд щороку) . Україна, отримавши до того часу членство, однозначно отримає частку цих замовлень.

Можливі виклики 3+ роки: У довгостроковій перспективі головним невідомим є геополітична обстановка. Якщо, приміром, через 5 років агресивність РФ буде нейтралізована і настане відносне розрядження, є шанс, що деякі європейські країни схочуть скоротити видатки (повторення «мирних дивідендів», як після Холодної війни). Це могло б знизити попит на зброю, а отже, і потребу в українському експорті. Втім, враховуючи уроки 2022–2023 рр., навряд чи оборонні бюджети знову впадуть до колишніх низьких рівнів – загроза з боку Росії існуватиме доти, доки цей режим у Кремлі. Інший фактор – конкуренція нових технологій. До 2030-х світ може побачити проривні озброєння (лазерні системи ППО, роєві роботи на ШІ тощо). Україні, щоб залишатися привабливою на ринку, доведеться інвестувати в R&D, можливо, в кооперації з тими ж європейцями. Якщо цього не зробити, є ризик втратити технологічну перевагу, здобуту під час війни. Але поки що ознак відставання нема – українські дизайн-бюро активно працюють, а партнерство з розвиненими країнами лише розширить їхні можливості.

Альтернативний негативний сценарій (низька ймовірність): уявімо, що з якихось причин ініціатива не піде за планом – скажімо, зміняться зовнішньополітичні пріоритети і проект заморозять. У такому випадку, Україна все одно після війни намагатиметься стати експортером зброї, просто більш традиційними шляхами (через «Укроборонпром» та держекспортера «Укрспецекспорт», як це було до 2014 р.). Але ефективність була б нижчою, ніж у разі ко-продакшну, через труднощі виходу на ринки самотужки. Втім, враховуючи вже зроблені кроки, відкат видається малоймовірним – надто багато сторін зацікавлені у продовженні.

Висновок по прогнозу: Найбільш імовірним видається помірно-оптимістичний сценарій. Протягом 1–3 років проект набере обертів, доведе свою результативність (додаткові озброєння для ЗСУ, успішні експортні контракти). Це закладе основу для масштабування у наступні роки. До кінця десятиліття Україна міцно увійде в пул основних партнерів НАТО з виробництва озброєнь, а можливо – і стане членом Альянсу, що тільки посилить тренд. Європейські країни, інтегрувавши український потенціал, зможуть швидше досягти цілей оборонного будівництва, у тому числі щодо нових високотехнологічних систем. Українські ж оборонні підприємства отримають стабільний розвиток і після закінчення війни: замість згортання виробництва (як це стається по завершенні конфліктів зазвичай) вони будуть виконувати експортні замовлення для союзників, зберігаючи робочі місця і наукові школи.

У довгостроковій перспективі (10+ років) можна прогнозувати, що спільний оборонний простір Україна-ЄС-НАТО стане реальністю. Ініціатива експортних представництв – один із перших кроків до цього, і якщо він буде успішним, то закріпиться як постійний інструмент. Україна, маючи багаторічний досвід ко-виробництва, у майбутньому зможе претендувати на участь у масштабних міжнародних оборонних програмах (напр. створенні винищувача нового покоління чи пан’європейської системи ПРО). Таким чином, сценарний аналіз показує переважно позитивну динаміку: об’єднання промислових зусиль України та партнерів приноситиме все більший ефект і трансформуватиме архітектуру безпеки Європи на десятиліття вперед.

Висновки

Запропонована Президентом України ініціатива відкриття експортно-виробничих представництв у Берліні та Копенгагені є обґрунтованим кроком, що відповідає інтересам як України, так і її європейських союзників. Аналіз показав:

• Ємність європейського ринку озброєнь зараз стрімко зростає на тлі війни, а провідні країни (Німеччина, Данія та ін.) надають політичну і фінансову підтримку спільному виробництву з Україною. Це створює сприятливі умови для значного збільшення експорту української оборонної продукції, особливо у тих сегментах, де є дефіцит у ЄС (дрони, артилерія, ракети)  .

• Україна має конкретні зразки зброї з експортним потенціалом: від безпілотників (повітряних і морських), виробництво яких вже перевищує внутрішній попит , до артилерійських систем («Богдана», серійне виробництво 40+ од./міс. ) та високоточної ракетної техніки («Нептун», «Фламінго», «Рута» – нові українські ракети дальнього радіуса дії  ). Ці системи добре зарекомендували себе, а надлишок виробництва дозволяє пропонувати їх партнерам в обмін на критично потрібні Україні позиції .

• Фінансово проєкт є доцільним і вигідним: витрати на запуск представництв здебільшого покриваються партнерами (напр. Данія інвестує ~$78 млн у створення українських виробництв на своїй території ). Механізм співпраці (50/50 продукції) фактично дає Україні безкоштовну зброю за рахунок фінансування партнерів , що підвищує обороноздатність без прямих бюджетних витрат. Додатково, прибуток від експортних контрактів реінвестується у закриття внутрішніх потреб (тобто приносить подвійний ефект) . Альтернативні локації та формати теж можливі, але обрані столицями Німеччина і Данія забезпечують оптимальну віддачу завдяки їх економічним і політичним можливостям.

• Безпекові наслідки переважно позитивні: розміщення частини виробництва за кордоном захищає його від російських ударів , забезпечуючи безперервність постачань зброї як для України, так і для союзників. Спільні проєкти інтегрують Україну в систему колективної безпеки, посилюючи взаємну обороноздатність (кооперація у виробництві дронів і ракет прямо підвищує потенціал НАТО на східному фланзі ). Європейська оборонна автономія виграє від доступу до українських технологій і масштабів виробництва, що підтверджує стратегічну доцільність такого кроку. Ризики (диверсії, витік технологій) можуть бути мінімізовані належними заходами безпеки та правовими домовленостями.

• Політичні ефекти для України дуже сприятливі: ініціатива додає Україні дипломатичної ваги – вона виступає рівноправним партнером, що забезпечує союзників зброєю, а не лише отримує допомогу. Це зміцнює аргументи на користь вступу України до НАТО та ЄС, бо країна вже робить внесок в колективну оборону . Відносини з Німеччиною і Данією переходять у практичну площину спільного бізнесу і технологій, що робить ці країни ще ближчими до України політично. У глобальному вимірі поява України як експортера зменшить частку російської зброї на ринках (особливо в країнах, що тепер остерігаються залежності від РФ) і посилить позиції західного блоку. Інші експортери зброї, зокрема США, бачать в Україні радше союзника і нове джерело інновацій, ніж конкурента . В цілому, ініціатива формує новий формат міжнародної військово-технічної співпраці, де Україна – повноправний учасник, що підвищує її геополітичний статус.

• Сценарний прогноз показує високу ймовірність успішної реалізації та розширення проекту. У середньостроковій перспективі (1–3 роки) очікується нарощування обсягів виробництва і підключення нових партнерів, що принесе Україні стабільне фінансування і зброю навіть в умовах триваючої війни. У довгостроковій (3+ роки) – інтеграція українського ВПК в європейський може стати незворотною; до 2030-х років Україна може посісти вагоме місце серед експортерів зброї, а спільні з нею виробничі проекти стануть невід’ємною частиною європейської оборонної промисловості . Це сприятиме і післявоєнному відновленню України (за рахунок високотехнологічного експорту), і зміцненню оборони Європи на системному рівні.

Висновок: Ініціатива відкриття експортних представництв української зброї в Берліні та Копенгагені до кінця 2025 р. є цілком реалістичною та ефективною. Вона спирається на обопільний інтерес України і ЄС: Україна отримує ресурси для війни та розвитку ВПК, Європа – більше озброєнь і залучення унікального українського досвіду. Аналіз свідчить, що за належної реалізації проект забезпечить win-win результат у військовій, економічній і політичній площині. Це не лише прискорить перемогу України (через додаткове озброєння), але й започаткує нову модель колективної безпеки в Європі, де Україна посідає почесне місце співтворця спільної оборони. Довгострокові перспективи ініціативи – сприятливі: вона може перерости в розгалужену систему ко-продакшну з багатьма країнами, зробивши Україну одним з моторів євроатлантичної оборонної промисловості. Тож даний проект варто розглядати як стратегічно важливий крок на шляху інтеграції України до європейської сім’ї та зміцнення безпеки на континенті.

Джерела:

• Офіційні заяви та новини ОПУ, Reuters, Kyiv Independent щодо відкриття представництв і програм спільного виробництва   .

• Аналітичні дані Європарламенту про оборонні бюджети та програми ЄС  .

• Повідомлення про українські розробки зброї і виробничі потужності (з брифінгів Зеленського та розслідувань)  .

• Інформація про «данську модель» підтримки українського ВПК і перші спільні проекти (джерела: Міноборони Данії, Business Insider)  .

• Дані про домовленості з Німеччиною (виробництво ППО, інвестиції €7–9 млрд)   та Данією (€1,26 млрд на дрони) .

• Повідомлення Defense News про запуск виробництва ракетного палива в Данії (проект Fire Point, ракета «Фламінго»)  .

• Статистика SIPRI/Reuters про зростання витрат ФРН на оборону (до €162 млрд у 2029) .

• Накази Президента України щодо експорту зброї та висловлювання про готовність продавати «надлишки» (Kyiv Independent)  .