NDU.KR.UA — Інфохаб: парламентська аналітика України

Як народний депутат, що здійснює парламентський контроль та моніторинг у сфері інфраструктури, я хочу відверто пояснити громадянам суть нової державної ініціативи – Програми покращення питного водопостачання України до 2035 року.

Цю Концепцію нещодавно схвалив Уряд (19 листопада 2025 р.) як перший крок до масштабної водної реформи . Чому це настільки важливо саме зараз? Причина проста: мільйони українців досі не мають стабільного доступу до безпечної води, а чинна інфраструктура застаріла та постраждала від війни. Настав час діяти, щоб питна вода європейської якості стала реальністю в кожному домогосподарстві.

Українці сьогодні стикаються з проблемами водопостачання, які неможливо ігнорувати. Лише близько 65% населення користується централізованим водопостачанням (у містах охоплено 98% мешканців, а от у селах – лише 23%) . Решта людей, особливо в сільській місцевості, змушені споживати воду з колодязів та приватних свердловин, санітарний стан яких часто далекий від належного . Як наслідок, якість питної води нерідко не відповідає гігієнічним нормам, а це пряма загроза здоров’ю населення. З кожним роком зростає частка проб води (і з централізованих мереж, і з колодязів), що не відповідають стандартам безпечності  – тобто питна вода може містити надлишок забруднень, становлячи епідемічний ризик.

Ще один тривожний аспект – технічний стан водної інфраструктури. Більшість наших водогонів і насосних станцій будувалися ще в минулому столітті. За офіційними даними, 30% водопровідних мереж відпрацювали свій нормативний строк (понад 40 років експлуатації), а 36% мереж є фізично зношеними та потребують повної заміни . Майже всі споруди очищення питної води технологічно застаріли, 70% насосних станцій – у критичному стані . В таких умовах часто трапляються аварії, високі втрати води (близько 36% усієї поданої води просто не доходить до споживача через діряві труби  ), а собівартість послуг зростає. Водоканали ледве зводять кінці з кінцями – галузь хронічно недофінансована, нові мережі майже не будуються, модернізація йде повільно .

Вплив війни та виклики відновлення

Російська агресія різко загострила проблему питної води. З початку повномасштабного вторгнення пошкоджень і руйнувань зазнали сотні об’єктів водопостачання. За оцінками, повністю зруйновано близько 262 об’єктів систем централізованого водопостачання та 287 км водопровідних мереж  – особливо постраждали прифронтові міста і селища. Постійні ворожі обстріли та блекаути призводять до перебоїв у роботі насосів, забруднення джерел води і, зрештою, до того, що люди сидять без води тижнями. В червні 2023 року підрив Каховської ГЕС спричинив одну з найбільших техногенних катастроф в історії України – цілі регіони залишилися без води, артезіанські свердловини засолонені, водогони зруйновані .

“В Україні питання забезпечення якісною питною водою постало особливо гостро в період повномасштабного російського вторгнення. Останні події – знищення греблі Каховського водосховища – ще більше посилюють негативні наслідки російської агресії, зокрема гуманітарну й екологічну катастрофу, що призводить до браку прісної води”, – зазначив Віктор Богун, член Рахункової палати України .

Повна картина збитків вражає. Світовий банк оцінив прямі пошкодження водної інфраструктури у $12,7 млрд , а загальні потреби на її відновлення та модернізацію – у $11,3 млрд на наступне десятиліття . Фактично, війна відкинула нас ще далі від європейських стандартів: фінансові ресурси розпорошені, чисельність споживачів води скоротилася (люди виїхали із зони бойових дій), частина витрачених раніше коштів просто пропала на зруйнованих проєктах . Це додатковий виклик, але й стимул: відбудовуючи країну, ми маємо оновити водну інфраструктуру за сучасними стандартами– зробити “перезавантаження” системи водопостачання як частину Відновлення України.

Європейські вимоги до води: Україна на шляху до стандартів ЄС

Поліпшення доступу до якісної питної води – це не лише внутрішня потреба, а й міжнародне зобов’язання України. Наша держава взяла курс на європейську інтеграцію, що передбачає імплементацію ряду директив ЄС у сфері водної безпеки . Зокрема, йдеться про Директиву (ЄС) 2020/2184 Європейського Парламенту та Ради від 16 грудня 2020 року – так звану оновлену “Директиву про питну воду”, яка встановлює жорсткі вимоги до якості води, призначеної для споживання людиною. Мета цієї директиви – захист здоров’я людей від шкідливого впливу забрудненої води та покращення доступу до питної води у всіх регіонах Європи . Для України впровадження цих норм означає суттєве підвищення стандартів: від переліку допустимих забруднювачів і частоти моніторингу води до вимог щодо матеріалів, які контактують з питною водою.

Державна програма “Питна вода 2035” прямо націлена на досягнення цілей цієї директиви . У Міністерстві розвитку громад та територій наголошують: схвалення програми – важливий етап виконання міжнародних зобов’язань України, зокрема гармонізації з вимогами Директиви (ЄС) 2020/2184 щодо якості питної води та досягнення Цілі сталого розвитку ООН №6 “Чиста вода та належна санітарія” . Іншими словами, реалізувавши Програму, ми піднімемо українські стандарти водопостачання до європейського рівня і забезпечимо нашому населенню ті ж гарантії якості, що й громадянам країн ЄС.

Варто розуміти, що європейські вимоги – це не абстракція, а дуже конкретні показники. Наприклад, Директива (ЄС) 2020/2184 зобов’язує країни регулярно оцінювати ризики для водопостачання “від джерела до крану”, покращувати доступ до інформації про якість води, знижувати рівні свинцю, мікропластика та інших забруднювачів. Для виконання цих вимог Україні знадобиться, зокрема, побудувати близько 200 нових сучасних станцій очищення питної води та створити 100 потужних лабораторій контролю якості води . Це колосальні завдання, адже нині в країні майже всі водоочисні споруди – застарілі, а лабораторні потужності недостатні. Проте іншого шляху немає: європейська якість води потребує європейського підходу.

Доброю новиною є те, що вже зараз влада робить конкретні кроки для наближення нашого законодавства до європейського. Зокрема, на початку листопада Верховна Рада ухвалила у першому читанні законопроєкт №13578, мета якого – впровадити європейські норми у сфері питного водопостачання та водовідведення . Цей законопроєкт гармонізує наші закони з Директивою (ЄС) 2020/2184 і виконує частину зобов’язань за Угодою про асоціацію з ЄС. Як парламентар, я підтримую такі ініціативи: без належної законодавчої бази програма “Питна вода 2035” не зможе реалізуватися повною мірою. Нам потрібно оновити державні стандарти (ДСТУ) на воду, запровадити європейські підходи до оцінки ризиків, забезпечити контроль якості на кожному етапі – від водозабору до вашого кухонного крана. І парламент тут відіграє ключову роль, приводячи наше правове поле у відповідність до вимог ЄС.

Отже, що ж конкретно передбачає ця Програма ? Передусім зазначу: йдеться про Державну цільову соціальну програму на 2026–2035 роки, державним замовником якої визначено Міністерство розвитку громад та територій . Фактично, Кабінет Міністрів схвалив Концепцію програми, яка стане основою для розроблення детального плану дій. Мета Програми – забезпечити всіх громадян України необхідними обсягами якісної та безпечної для здоров’я питної води, у повній відповідності до державних та європейських стандартів . Проще кажучи, до 2035 року ні в кого не має залишитися сумнівів у тому, що вода з під крану придатна для пиття. Це амбітна, але цілком досяжна ціль, якщо діяти системно.

Уряд наголошує, що схвалення цієї Концепції дає старт системному відновленню та модернізації галузі водопостачання . Програма, яку вже встигли охрестити “Соцвода”, закладає комплексний підхід: від технологічного переоснащення мереж до реформування управління і тарифної політики. Ось ключові завдання та напрями, які містить Програма «Питна вода 2035»:

• Технічна модернізація систем водопостачання. Передбачається реконструкція наявних і будівництво нових об’єктів: заміна тисяч кілометрів аварійних труб, оновлення насосних станцій, впровадження енергоефективного обладнання. За розрахунками, потрібно негайно відремонтувати 30 тис. км найбільш зношених водомереж, 5 тис. насосних станцій та 100 водоочисних споруд . А щоб дати воду селам – прокласти ще 30 тис. км нових труб і пробурити 10 тис. нових свердловин для питної води . Масштаб вражає, але це інвестиція у надійність наших мереж на десятиліття вперед.

• Запровадження систем управління ризиками та контролю якості. Водоканали мають працювати за сучасними стандартами менеджменту. Програма передбачає впровадження системи управління технічною модернізацією та ризиками – наприклад, за стандартом ISO 31000:2018 з ризик-менеджменту . Важливо створити постійний моніторинг якості води і стану мереж, щоби проблеми виявлялися до того, як з крана піде іржа. Для цього будуть розгорнуті нові лабораторії на підприємствах, сучасні методики аналізу, інформаційна платформа збору даних про стан об’єктів . Науковці та інноваційні компанії теж залучаються – програмою передбачено стимулювання досліджень і впровадження новітніх технологій у сфері питної води .

• Зміцнення інституційної спроможності та управління. Щоб усі ці зміни запрацювали, потрібні ефективні менеджери та прозора система управління. Планується підвищувати інституційну спроможність підприємств водопостачання – простіше кажучи, навчити персонал працювати по-новому, створити мотивацію для розвитку. Розглядаються варіанти оптимізації форм управління об’єктами водопостачання на місцевому рівні  (наприклад, об’єднання комунальних підприємств у більш спроможні кластери, державно-приватне партнерство тощо). Також передбачено створення групи управління Програмою на державному рівні, яка координуватиме виконання та оцінюватиме ефективність кроків .

• Безпека та стійкість водопостачання. Програма має гарантувати, що навіть у часи криз (будь-то війна чи стихійні лиха) люди не залишаться без води. Для цього окремий акцент – на підвищенні стійкості джерел питної води та гарантованій безпеці водопостачання . Наприклад, планується збільшити частку використання підземних джерел води з нинішніх ~15% до 40% , адже підземні води менше піддаються забрудненню і доступні навіть при пошкодженні поверхневих систем. Відповідно, частка води з річок і водойм зменшиться з ~85% до 60%  – це знизить залежність від поверхневих джерел, які страждають від цвітіння води, скидів стічних вод та, як ми бачили, військових диверсій. Крім того, будуть впроваджені технології очищення води від сучасних “важковидалених” забруднювачів – таких, як залишки ліків чи хімікатів  . Такі інновації вже закріплені в європейських нормах, тож ми переймаємо цей досвід.

Як бачимо, Програма охоплює широкий комплекс заходів – від інфраструктури до нормативів і управління. Це не точковий ремонт окремого водогону, а цілісна реформа. Саме такий підхід дасть змогу вирішити застарілі проблеми і створити умови для сталого розвитку галузі. У підсумку, держава отримає модернізовану систему водопостачання, спроможну забезпечувати якісну воду, а громадяни – покращення здоров’я, комфорту та довіри до того, що з крана тече безпечна вода.

Варіанти реалізації: базовий, традиційний чи оптимальний?

При розробці концепції програми урядові експерти проаналізували декілька сценаріїв, як можна вирішити проблеми питного водопостачання. Насправді, варіантів було три :

1. Перший (базовий) – спробувати оновити системи водопостачання власними силами підприємств, тобто за рахунок грошей водоканалів і тарифів. На перший погляд, ідея самодостатності звучить привабливо. Але на практиці цей шлях означав би різке підвищення тарифів для населення, адже тільки так водоканали можуть зібрати кошти на модернізацію . Причому зростання тарифів було б настільки суттєвим, що уряду довелося б витрачати величезні суми з бюджету на субсидії та компенсації, аби захистити вразливі верстви населення . Водоканали все одно залишилися б збитковими (нині майже всі вони збиткові), тому не могли б взяти достатньо кредитів чи інвестицій для справжнього оновлення мереж . Простими словами, цей сценарій – це замкнене коло: тарифи ростуть, борги споживачів теж, держава дотує, але труби продовжують рватися, вода продовжує текти геть. Навіть масове витрачання коштів людей і бюджету не дало б якісного результату – системні проблеми залишилися б . Тож базовий варіант відкинули як неефективний і соціально небезпечний.

2. Другий (традиційний) – покласти модернізацію на плечі державного та місцевих бюджетів. Здавалося б, логічно: водоканали бідні, тож інвестувати повинна держава. Але реалії такі, що бюджетні кошти обмежені, особливо під час воєнного стану. Є високий ризик, що грошей вистачатиме лише на поштучні “латання дірок”, без системного ефекту . Так, можна адресно замінити кілька десятків водогонів, не допустити найгірших аварій – і цим стримати зростання тарифів для населення . Це плюс другого варіанта: він стримує різке підвищення тарифів, бо держава частково оплачує модернізацію . Але мінус у тому, що бюджет не гумовий і роками фінансувати тисячі об’єктів навряд чи зможе. Інвестиційний клімат не покращиться – приватний капітал не зайде, бо все залежить від казни. У довгостроковій перспективі такий підхід не створює стимулів для розвитку галузі . Водоканали залишаться “на дотації”, а модернізація ризикує зупинитися, щойно державне фінансування скоротиться.

3. Третій (оптимальний) – комбінований підхід, який передбачає залучення всіх можливих джерел: і інвестиційні програми самих підприємств, і гранти, і кошти міжнародних фінансових організацій, і пільгові кредити під державні гарантії, і гроші державного та місцевих бюджетів, і навіть приватний капітал через механізми державно-приватного партнерства . Одночасно запроваджується комплекс правових, економічних та організаційних стимулів, щоб водоканали активно вкладали гроші в оновлення мереж . Держава при цьому гарантує контроль за доступністю тарифів – споживачів захищатимуть від надмірних цін, враховуватимуть рівень платоспроможності населення . Оптимальний варіант фактично об’єднує плюси перших двох і мінімізує їх недоліки: знаходяться стабільні джерела фінансування пріоритетних проєктів, бюджети витрачаються раціонально, тарифний шок не допускається, натомість притягуються довгострокові кредити і приватні інвестиції . Такий підхід також дає мультиплікативний ефект для економіки – розвиток суміжних галузей (машинобудування, хімічної промисловості тощо для потреб водоканалів) . Недарма цей сценарій назвали “оптимальним” – він найбільш збалансований і ефективний.

Уряд обрав саме оптимальний варіант для реалізації Програми «Питна вода 2035». Європейська практика показує, що успішні реформи водного сектора завжди спираються на різні джерела фінансування та партнерство держави і бізнесу. Для прикладу, в країнах ЄС від 20% до 50% капітальних інвестицій у розвиток водопостачання фінансуються з держбюджетів, решту покривають місцеві громади, бізнес, міжнародні фонди  . В Україні ж донедавна держбюджет давав менш ніж 1,5% інвестицій у водну галузь  – фактично все було пущено на самоплив. Оптимальний сценарій покликаний це змінити: створити фінансовий “коктейль” із бюджетних коштів, кредитів ЄБРР/Світового банку, грантів ЄС, приватних інвестицій, щоб реалізувати програму максимально швидко і з найменшим тягарем для людей.

Якщо Програма буде профінансована і виконана повністю, її ефект відчує кожен громадянин. Які ж конкретні показники ставлять собі за мету урядовці до 2035 року? Наведу основні з них:

• 100% населення України забезпечені якісною та безпечною питною водою . Іншими словами, кожен українець матиме доступ до води, що відповідає санітарним нормам і є придатною для пиття без додаткового кип’ятіння чи фільтрації. Це неймовірний стрибок з нинішніх ~65% охоплення , але саме така мета програми. Сюди входить і міста, і найменші села – нікого не забудемо.

• 100% міських населених пунктів підключені до централізованого водопостачання (сьогодні ще 10 малих міст не мають власного водогону)  . Міста – це промислові центри, лікарні, школи; вони точно будуть з водою.

• 70% сільських населених пунктів отримують централізоване водопостачання . Наразі лише близько 26% сіл мають централізовану воду  – тобто переважна більшість сільських громад покладаються на колодязі. Програма обіцяє змінити це: сім із десяти сіл матимуть водогін, підключений до чистого джерела або міської системи. Інші села теж не будуть кинуті напризволяще: 20% сільських населених пунктівотримають організоване децентралізоване питне водопостачання (локальні свердловини, станції очищення тощо) . Це означає, що навіть якщо в якомусь селі нема центрального водопроводу, там з’являться громадські колонки, бювети чи інші рішення, які гарантуватимуть людям безпечну воду поблизу дому.

• Цілодобове постачання води для всіх, хто підключений до систем водопостачання . На жаль, ще є населені пункти, де вода подається за графіком (кілька годин на день) або взагалі довозиться цистернами – особливо в деяких областях, як от на Полтавщині чи Миколаївщині, до війни таке траплялося . До 2035 року такого більше не повинно бути: відкривай кран будь-коли – і вода є, 24/7/365.

• Відбудова 100% зруйнованих війною об’єктів водопостачання . Усі насосні станції, водозабори, водогони, що були пошкоджені чи знищені агресором, – будуть відновлені або збудовані заново. Програма ставить це одним з перших пріоритетів . Для громад, що постраждали від бойових дій, це означає повернення до нормального життя: можна буде відновлювати місто, знаючи, що водопровід знову працює.

• +30% до довжини водопровідних мереж по країні . Це прямий наслідок розширення водопостачання на сільські території. Труби протягнуться туди, де їх ніколи не було – десятки тисяч кілометрів нових мереж. Для мешканців віддалених сіл це, без перебільшення, цивілізаційна зміна: вперше в історії вони матимуть воду з крана, а не возитимуть відрами з криниці.

• Зменшення втрат води на 50% . Завдяки заміні труб і сучасним технологіям втрати питної води в мережах скоротяться наполовину. Якщо зараз в середньому близько третини води губиться (протікає крізь дірки, зливається при аваріях тощо), то мета – знизити ці втрати до ~15% або менше. Це зробить послугу ефективнішою: менше витрачатиметься дарма електроенергії на перекачування, більше води дійде до споживача. Виграють усі – і підприємства (менші витрати), і екологія (раціональне використання ресурсів).

• Зменшення використання рідкого хлору для знезараження на 50% . Хлор – традиційний, але небезпечний реагент, його перевозять у балонах під тиском, були випадки аварій. Програма передбачає перехід на сучасні безпечні технології знезараження (наприклад, гіпохлорит, озонування, ультрафіолет). Для споживача це означає, що вода стане “м’якшою” на смак і безпечнішою – менше побічних продуктів хлорування.

• Підземна вода замість річкової. Як уже згадувалось, частка підземних джерел у структурі водопостачання зросте з 15% до 40% , тоді як з поверхневих зменшиться з 85% до 60%. Це зробить систему більш сталою і менш залежною від примх природи та техногенних факторів. Адже підземні води, як правило, чистіші, не цвітуть, їх легше захистити від диверсій. Звісно, все має бути збалансовано, щоб не виснажувати водоносні горизонти, але додаткові свердловини (10 тисяч планованих) розосередять навантаження.

Зазначу, що перелік показників далеко не вичерпний. Програма також приведе до того, що якість води на виході з крана відповідатиме євронормам (наприклад, вміст хлоридів, нітратів, важких металів буде в межах вимог ЄС), покращиться енергоефективність роботи водоканалів (а це економія електрики і зменшення витрат, що впливає на тариф), знизиться екологічне навантаження на річки (бо модернізуються і системи водовідведення та очистки стоків). В комплексі ці результати означають нову якість життя: чиста вода – це і здоров’я, і гігієна, і комфорт, і навіть інвестиційна привабливість регіонів (інвестор охочіше зайде туди, де є інфраструктура).

Для наочності, нижче наведено узагальнену таблицю цілей Програми до 2035 року в порівнянні з нинішньою ситуацією:

Показник	Нині (2025)	Ціль 2035
Охоплення населення безпечною питною водою	~65% (централізовано) Частина сіл – колодязі	100% населення із якісною водою
Міста з централізованим водопостачанням	~97% міст охоплено	100% міст охоплено
Села з централізованим водопостачанням	~26% сіл охоплено	70% сіл охоплено
Села з організованим водопостачанням (локальні системи)	поодинокі проєкти	+20% сіл (децентралізовано)
Цілодобова подача води	Не всюди (270 тис. осіб за графіком)	100% споживачів – 24/7
Втрати питної води в мережах	~36% втрат	зменшення в 2 рази
Частка води з підземних джерел	~15%	40%
Частка води з поверхневих джерел	~85%	60%
Зруйновані війною об’єкти водопостачання	262 об’єкти, 287 км мереж потребують відбудови	100% відбудовано

Досягнення цих показників вимірюватиме спеціально створена група моніторингу при Мінрозвитку громад та територій . Виконання Програми оцінюватимуть за затвердженою методикою, і результати будуть публічними. Тобто громадськість зможе бачити, як просувається #ВідновленняУкраїни у сфері води: скільки нових водогонів збудовано, скільки сіл підключено, наскільки впали втрати води тощо. Така прозорість – гарантія, що слова не розійдуться з ділом.

Звісно, виникає логічне питання: за чий рахунок цей “банкет”? У сучасних умовах будь-яка масштабна програма впирається у фінанси. Я уже згадував, що оптимальний сценарій передбачає розподіл фінансового навантаження між різними джерелами. Давайте детальніше розглянемо, як планується наповнювати бюджет Програми і що це означає для простих громадян, особливо в контексті тарифів на воду.

Джерела фінансування. Програму «Питна вода 2035» планують фінансувати із різних джерел: коштів державного бюджету, місцевих бюджетів, інвестиційних програм самих підприємств, коштів міжнародних організацій, кредитів банків розвитку (ЄБРР, ЄІБ та ін.), грантів іноземних держав і, за можливості, приватних інвесторів  . Власне, вже сьогодні значну частину капіталовкладень у водну сферу в Україні становлять позики МФО та кошти донорів  – і ця тенденція збережеться. Держава, зі свого боку, повинна створити умови, щоб ці гроші зайшли: гарантії, співфінансування, податкові пільги для проектів державно-приватного партнерства тощо. Уряд прямо говорить, що реалізація програми сприятиме залученню вітчизняних та іноземних інвестицій у виробництво обладнання для водопостачання . Тобто, очікується ефект, коли бізнес теж долучиться, бачачи стабільні правила гри і попит на нові труби, фільтри, насоси.

Роль державного бюджету. Ніхто не знімає відповідальності з держави – бюджетні кошти будуть вагомою часткою фінансування, особливо на соціально важливі проекти у депресивних регіонах, на відбудову зруйнованого, на розвиток сільських систем. Однак варто розуміти реальність: до завершення воєнного стануможливості держбюджету дуже обмежені. Пріоритет №1 – оборона. Тому уряд закладає норму, що основні видатки на цю Програму розглядатимуться починаючи з другого бюджетного періоду після припинення або скасування воєнного стану . Це означає, що поки триває війна, значних грошей з бюджету на воду не виділять (окрім коштів міжнародної допомоги, які можуть спрямовуватися негайно). Але як тільки настане мир – держава планує суттєво профінансувати водну реформу. До речі, вже закладено окремий Державний фонд розвитку водного господарства, і згідно аудиту Рахункової палати, в 2019–2022 роках з держфондів на водопостачання пішло 4,3 млрд грн . Після війни ці обсяги будуть збільшені в рази, адже інвестиції в інфраструктуру – це драйвер відновлення економіки.

Тарифи і субсидії. Найчутливіше для людей: чи не вдарить програма по кишені у вигляді зростання тарифів на воду? Як ми вже з’ясували, базовий сценарій з упором на тарифи був неприйнятним . Оптимальний же сценарій має на меті уникнути шокового підвищення вартості води. Держава чітко заявила: механізми реалізації програми базуватимуться на гарантіях цінової доступності водопостачання та врахуванні рівня платоспроможності громадян . Простими словами, це означає, що тарифи, звісно, поступово зростатимуть (інфляцію ніхто не скасував, та й за якість треба платити), але це зростання буде плавним і контрольованим. Найвразливіші споживачі надалі отримуватимуть субсидії, якщо їхнього доходу недостатньо для оплати комуналки. І головне – включення бюджетів та донорських коштів у фінансування модернізації дасть змогу стримувати тарифи. Адже коли грант ЄС оплачує нові очисні станції, водоканал не закладатиме ці витрати у ваш рахунок.

Окремо зазначу про нюанс: якщо нічого не робити, тарифи все одно поповзуть вгору, бо аварійні мережі – це постійні втрати і витрати. Програма ж закладає, що інвестиції окупляться економією: зменшаться втрати води – менше грошей на марно витрачену електрику, впровадять енергоефективні насоси – менші рахунки за струм, оптимізують управління – менше бюрократії. Усе це в перспективі буде стримувати ріст собівартості послуг. Тож для споживача реформа вигідна, якщо дивитися трохи вперед. Ми в парламенті, контролюючи хід програми, обов’язково стежитимемо, щоб соціальна справедливість дотримувалася: вода має бути якісною, але й доступною для кожного.

Найважливіше питання: що означатиме реалізація цієї програми конкретно для вас, шановні виборці? Спробуймо уявити реальні ситуації, як зміни торкнуться різних громад – міських, сільських, прифронтових.

Сільська глибинка отримає ковток життя. Для багатьох сіл проблема води стоїть гостро десятиліттями. Наприклад, уявімо село на Кіровоградщині: центр громади ще має старий водогін, а більшість хуторів – ні. Люди носять відрами воду з колодязів, влітку криниці пересихають, у дощ – вода каламутна. Після реалізації програмидо цього села, ймовірно, протягнуть новий водопровід або облаштують сучасну свердловину з насосною станцією. Якісна вода з’явиться прямо в оселях селян чи принаймні на колонках неподалік. Це значно полегшить побут: не треба витрачати години на носіння води, можна встановити ванну, пральну машину, підключити полив городу. У школі і ФАПі буде центральна вода – покращаться санітарні умови. А головне – знизиться ризик захворювань, пов’язаних із вживанням неякісної колодязної води (нині по селах нерідко трапляються спалахи кишкових інфекцій через бактерії в колодязях). #ЯкіснаВода у село – це і про здоров’я, і про гідність життя.

Один з моїх колег-депутатів якось емоційно вигукнув: «Українські селяни не повинні XXI століття жити з відрами біля колодязів – вода європейської якості має текти і в найвіддаленішому селі!». Я повністю з цим згоден. Програма «Питна вода 2035» – це шанс нарешті вирішити наболілу проблему українського села, яка тягнеться з радянських часів. До речі, це ще й стримає відтік молоді з сіл: Вода Європейської Якості – частина комфорту, без якого важко залучити людей жити і працювати в громаді.

Міста та містечка: краща послуга і менші втрати. У міській Україні проблема інша – якість і надійність. У багатьох містах люди скаржаться: вода жорстка, іржава, хлорний запах; труби рвуться – щороку перекопують двори; тиск води на верхні поверхи слабкий; бувають відключення на кілька годин, а то й днів під час аварій. Реалізація програми означає масову модернізацію міських систем: старі труби міняються на нові пластикові чи сталеві з антикорозійним покриттям, насосні станції оснастять частотними приводами (щоб стабілізувати тиск і економити електроенергію), очисні споруди модернізують – додадуть установку знезалізнення, фільтри від органіки тощо. Для пересічного мешканця це означає, що з крана потече вода стабільно прозора і без запаху. Наприклад, у моєму рідному місті після заміни ділянки магістрального водогону люди вперше побачили, що вода може бути без рудого відтінку – різниця колосальна. Крім того, зменшаться аварії – а значить, не доведеться сидіти без води і чекати ремонтників. Цілодобове водопостачання стане нормою (зараз у деяких районах невеликих міст вода подається по годинах через зношеність насосів). Міста також виграють від зменшення втрат: водоканали зможуть скеровувати зекономлені ресурси на розвиток, замість того щоб витрачати на “дірки”. До речі, коли менше поривів – менше перекопаного асфальту і підтоплених вулиць. Інфраструктура стане стабільнішою і стійкішою до навантажень.

Зруйновані громади: відновлення і повернення людей. Особлива категорія – міста і села, які постраждали від війни (того ж Харкова, Миколаєва, Маріуполя, маленьких міст Донбасу та Запоріжжя це стосується). Там відбудова водопостачання – питання виживання і повернення життя. Програма передбачає, що всі знищені об’єкти будуть відбудовані , причому за принципом “build back better” – відбудувати краще, ніж було. Наприклад, якщо насосна станція зруйнована, на її місці з’явиться сучасна, енергоощадна; якщо старий водогін вже не придатний, прокладуть новий за новим трасуванням, можливо, кільцюватий для надійності. Для людей це сигнал: повертайтеся, ваша громада знову з водою! Забезпечення водою – одна з передумов повернення біженців додому. А ще важливо, що при відбудові врахують і майбутній захист: десь варто заглибити трубопроводи, зробити резервні вводи води, автономні джерела енергії для водоканалу – щоб у разі нових загроз система витримала. Таким чином, водопостачання стане частиною загальної стратегії національної безпеки.

Здоров’я та рахунки. Поліпшення якості води позитивно позначиться на здоров’ї населення в цілому. Очікується зниження кількості шлунково-кишкових захворювань, інфекцій, пов’язаних з водним фактором, алергічних реакцій (на хлор тощо). Це менші витрати сімей на лікування, менше пропущених робочих днів. Також, коли вода з-під крана буде безпечна, люди менше купуватимуть бутильовану воду – економія коштів для сімейного бюджету і зменшення пластикових відходів. Щодо тарифів – ми вже обговорили, що різкого росту не передбачається, а у перспективі ефективність систем навіть сприятиме стабільності цін. Уявімо типову родину, що нині платить 200 грн на місяць за воду: за десять років, можливо, це буде 300–350 грн (з урахуванням інфляції), але за ці гроші вони отримають набагато кращу послугу. І я вважаю, люди будуть готові трохи більше платити, якщо бачитимуть реальну якість і надійність.

Насамкінець, хотів би згадати ще один вимір – екологічний та економічний ефект на рівні держави. Якісне водопостачання означає, що Україна досягне прогресу в Цілі сталого розвитку №6 “Чиста вода та санітарія” , а також зробить крок до інших цілей – зменшення бідності (бо доступ до базових послуг – критерій бідності), економічного зростання (інфраструктурні проекти створюють робочі місця). Водна реформа інтегрована і з Водною стратегією України 2050, і з Національною економічною стратегією 2030  – тобто знаходиться в руслі загального розвитку держави. Недарма в ООН та ЄС приділяють цьому питанню таку увагу. Чиста питна вода – це фундамент цивілізованого суспільства. І українці цього варті, як ніхто інший, особливо після тих жертв і випробувань, які ми проходимо.

Програма «Питна вода 2035» – це майбутня дорожня карта відродження однієї з найважливіших сфер нашого життя. Її успіх вимірюватиметься дуже конкретно: склянкою чистої води, яку без остраху п’є дитина; новим водогоном, що прийшов у віддалене село; відсутністю повідомлень про отруєння водою в новинах; рахунком за воду, який не б’є боляче по кишені. Як народний депутат, я буду всіляко сприяти ухваленню необхідних законів, контролювати виконання програми і добиватися фінансування навіть у складних бюджетних умовах. Але і від активності громадян теж багато залежить.

Закликаю вас, шановні читачі, не залишатися осторонь. Ця програма створюється для вас і заради вас. Тому ставте питання – місцевій владі, депутатам усіх рівнів – про те, як саме у вашому місті чи селі буде реалізовано право на воду. Залишайте коментарі під цією статтею, діліться власними історіями про проблеми з водою – це допоможе нам, законодавцям та урядовцям, краще розставити пріоритети. Долучайтеся до публічних обговорень, громадських слухань, волонтерських ініціатив з покращення водопостачання. Пам’ятайте: реформи успішні, коли суспільство їх розуміє і контролює.

Ми на порозі великих змін. Попереду багато роботи – від прокладання труб до ухвалення нормативних актів. Але я переконаний, що спільними зусиллями ми забезпечимо українців чистою водою європейської якості.

Дякую за увагу. Чекаю на ваші запитання та пропозиції.

Разом – до чистої води і кращого життя!