30% природи під охороною і 0,0002% ВВП на її збереження: чи вистачить Україні ресурсу до 2035 року

Для однієї української громади біорізноманіття — це замінований ліс, куди більше не можна піти по гриби. Для іншої — пересохла річка, забруднена криниця або степова балка, яку завтра можуть розорати чи забудувати. Для Кривого Рогу — це долини Інгульця і Саксагані, залишки степових екосистем, промислові відвали, пил, спека та дефіцит зелених коридорів. Саме в таке українське сьогодення входить Стратегія збереження біорізноманіття до 2035 року — масштабна за цілями, але поки що не забезпечена гарантованим ресурсом.

Коли людина в прифронтовій громаді дивиться на лісосмугу, вона сьогодні бачить не тільки дерева. Вона думає, чи немає там мін, чи не залишилися нерозірвані боєприпаси, чи безпечно випасати худобу, збирати лікарські рослини або просто пройти стежкою. Коли фермер дивиться на поле, він бачить урожай, але поруч із ним зникають запилювачі, виснажується ґрунт, розорюються балки та природні смуги, які утримували вологу і захищали землю від ерозії.

Мешканець промислового міста відчуває втрату біорізноманіття інакше. У спекотний день це відсутність тіні біля будинку, перегрітий асфальт, пил, слабкий повітрообмін між районами і річка, яка перестала бути живою природною системою. Для родини з дитиною це питання, чи є поруч безпечний зелений простір, а не лише формально позначений на карті сквер. Для громади — чи здатна її територія утримувати воду після зливи та зменшувати наслідки посухи.

Стратегія повинна поєднати ці різні реальності в одну державну політику. Її завдання — не просто охороняти рідкісну рослину або тварину, а зберігати всю систему, у якій людина отримує чисту воду, родючий ґрунт, захист від спеки, запилення культур, природне регулювання паводків і простір для життя.

Війна змінила природну карту держави

За даними Стратегії, станом на січень 2026 року вибухонебезпечними предметами було забруднено близько 13,7 млн гектарів територій. Орієнтовно 2,9 млн гектарів лісів постраждали внаслідок бойових дій. Пошкоджено або зруйновано понад 800 об’єктів природно-заповідного фонду площею близько 0,9 млн гектарів — понад п’яту частину загальної площі природно-заповідного фонду України.

Підрив Каховської гідроелектростанції знищив не тільки водосховище як інфраструктурний об’єкт. Загинули водні організми, були затоплені одні території та осушені інші, змінився гідрологічний режим величезного регіону. Частину втрат неможливо точно оцінити, оскільки Україна до повномасштабного вторгнення не мала повної державної системи моніторингу біологічного та ландшафтного різноманіття.

Тому після звільнення територій держава може зіткнутися з подвійною невідомістю: ми не завжди матимемо точні дані про те, що було там до війни, і не зможемо одразу провести польові дослідження через мінування. Без цієї базової інформації неможливо чесно відповісти, що саме втрачено, що можна відновити і скільки це коштуватиме.

Дві цілі по 30%, які не слід плутати

Перша ціль — взяття під особливу охорону не менше 30% території України, включно із суходолом та акваторіями Чорного й Азовського морів, із передбаченими винятками для портів і ділянок інтенсивного судноплавства. Усередині цієї системи площа природно-заповідного фонду має зрости приблизно із нинішніх 7% до щонайменше 15% території держави.

Друга ціль — відновлення або перебування у процесі відновлення щонайменше 30% деградованих наземних, прісноводних, прибережних і морських екосистем у межах екомережі. Сам документ визнає: глобальний орієнтир відновити 30% деградованих екосистем до 2030 року в умовах воєнного стану для України практично недосяжний.

Важливо й те, що включення території до екомережі не завжди дорівнює найсуворішому заповідному режиму. На ній можуть залишатися населені пункти, сільськогосподарські угіддя та господарські об’єкти. Питання полягає в тому, які обмеження діятимуть, хто контролюватиме їх виконання та як держава компенсуватиме землевласникам або громадам відмову від діяльності, що руйнує природне оселище.

Європейський курс: охороняти недостатньо — природу потрібно відновлювати

Українська Стратегія спирається на Пташину та Оселищну директиви ЄС, Європейську стратегію біорізноманіття до 2030 року, Куньмінсько-Монреальську глобальну рамкову програму і Регламент ЄС 2024/1991 про відновлення природи.

У Європейському Союзі відновлення природи вже є не політичною рекомендацією, а правовим зобов’язанням. Відновлювальні заходи мають охопити щонайменше 20% території суші та моря ЄС до 2030 року, а до 2050 року — всі екосистеми, які потребують відновлення. Держави-члени повинні мати національні плани та звітувати про фактичний результат.

Для України євроінтеграція у цій сфері означає значно більше, ніж створення нових заповідників. Потрібні правила охорони природних оселищ, оцінювання їхнього стану, сумісні геопросторові дані, дієвий контроль, відповідальність за знищення охоронюваних видів і підготовка українських територій до майбутнього входження у систему Natura 2000.

Парламентський тест: 23 цілі ще потрібно перетворити на право

Операційний план містить 67 завдань і велику кількість заходів, але значна їх частина передбачає лише підготовку законопроєктів, урядових актів, методик і відомчих наказів. Отже, схвалення Стратегії не завершує реформу — воно переносить її головний етап до Верховної Ради та бюджетного процесу.

Парламенту належить урегулювати охорону природних оселищ і майбутню систему Natura 2000, відновлення деградованих екосистем, поводження з інвазійними видами, відповідальність за незаконне знищення флори й фауни, екологічні обов’язки органів місцевого самоврядування, використання екологічного податку, зелене фінансування та стимули для бізнесу.

При цьому законодавцю доведеться шукати баланс. Якщо держава встановлює обмеження для власника земельної ділянки через наявність цінного природного оселища, вона повинна запропонувати зрозумілий механізм компенсації або економічного стимулювання. Якщо громада отримує новий екологічний обов’язок, разом із ним мають надходити фінансування, дані та фахівці.

Без такого балансу природоохоронна політика ризикує перетворитися на конфлікт між державою, громадами, фермерами, підприємствами та людьми, які володіють землею. Європейський підхід вимагає не просто забороняти, а поєднувати охорону, відповідальність, справедливу участь і доступ до фінансових інструментів.

Як Стратегія може увійти у життя звичайної громади

Уявімо громаду, яка щороку виділяє кошти на розчищення малої річки. Звична практика — поглибити русло, прибрати рослинність і зміцнити береги бетоном. Для екосистеми це нерідко означає ще швидший відтік води, втрату нерестовищ, прибережної рослинності та природної здатності річки очищуватися.

Природоорієнтоване рішення може бути іншим: відновити заплаву, повернути річці частину природної звивистості, прибрати штучні перешкоди, зберегти прибережну смугу та зменшити надходження забруднень вище за течією. Для цього громаді потрібні не тільки гроші, а нові методики, гідрологічні дані та фахівці, здатні оцінити наслідки втручання.

Інший приклад — забудова міського кварталу. Сьогодні зелена зона часто сприймається як вільна ділянка, яку можна «компенсувати» кількома декоративними деревами біля нового будинку. Стратегія вимагає дивитися ширше: чи є ця територія частиною природного коридору, чи утримує вона дощову воду, чи охолоджує навколишню забудову, чи з’єднана з іншими зеленими та водними зонами міста.

Для сільської громади зміни можуть стосуватися консервації деградованої ріллі, відновлення лісосмуг, захисту заплавних луків та збереження ділянок із високою природною цінністю. Але перекласти всі витрати на місцевого фермера неможливо. Потрібні компенсації, програми підтримки та зрозумілий доказ того, яку саме природну цінність держава просить його зберегти.

Кривий Ріг: природа всередині промислового ландшафту

Для Кривого Рогу біорізноманіття не означає повернення до уявного ландшафту без промисловості. Місто живе поруч із кар’єрами, відвалами, промисловими майданчиками, залізницею та густою забудовою. Завдання полягає в тому, щоб усередині цього ландшафту зберегти й відновити природні системи, від яких залежить здоров’я та стійкість міста.

Долини Інгульця і Саксагані, балки, залишки степів, водойми, лісосмуги та озеленені території можуть утворювати єдину мережу, а не бути ізольованими плямами на карті. Така мережа підтримує рух видів, зменшує пилове навантаження, створює прохолодніші коридори під час спеки та допомагає утримувати воду.

Під час відновлення порушених промисловістю земель недостатньо засипати ділянку ґрунтом і висадити випадковий набір дерев. Потрібно враховувати склад ґрунту, забруднення, водний режим, природний тип рослинності та зв’язок із навколишніми екосистемами. Саме тут національна Стратегія повинна перейти від загального гасла до конкретних регіональних програм.

Головний ризик це стратегія без гарантованого бюджету

Документ фіксує системне недофінансування. У 2018–2023 роках частка витрат на збереження біорізноманіття та охорону природних територій залишалася на рівні близько 0,0002% номінального ВВП. Водночас Стратегія не встановлює мінімального обсягу фінансування: видатки мають щороку визначатися під час складання державного і місцевих бюджетів з урахуванням їхніх «реальних можливостей».

Саме тут проходить межа між політичною заявою та державною програмою. Неможливо збільшити площу природно-заповідного фонду, провести інвентаризацію деградованих екосистем, створити систему моніторингу, відновити річки й ліси та забезпечити роботу природоохоронних установ лише наказами, семінарами і звітами.

Окрема проблема — якість індикаторів. Частина заходів оцінюватиметься кількістю виданих наказів, проведених інформаційних кампаній або поданих законопроєктів. Це необхідні кроки, але вони не доводять, що площа живих степів збільшилася, популяція виду відновилася, вода стала чистішою, а екологічний коридор перестав бути розірваним.

Бізнес також відчує нові правила

Стратегія передбачає оцінювання ризиків для природи у ланцюгах постачання, виробничих процесах та інвестиційних портфелях. Великі підприємства і фінансові установи мають наближатися до стандартів GRI та рекомендацій Робочої групи з розкриття фінансової інформації, пов’язаної з природою.

Практично це означає, що банк або інвестор дедалі частіше запитуватиме підприємство не лише про викиди парникових газів, а й про вплив на воду, землю, природні оселища, ланцюги постачання та здатність відновити завдану шкоду. Для українського бізнесу це стає питанням доступу до європейського фінансування та ринків.

Водночас стратегічна ціль щодо бізнесу не отримала окремого розділу в операційному плані 2026–2028 років. Її реалізація значною мірою відсилається до Стратегії запровадження підприємствами звітності зі сталого розвитку. Це послаблює прямий зв’язок між проголошеною ціллю та конкретними першочерговими заходами.

Контрольна дата — не 2035 рік, а весна 2027-го

Міністерства, обласні адміністрації та інші виконавці мають щороку до 1 березня передавати інформацію про виконання заходів і фактичні показники. Мінекономіки повинно до 1 квітня узагальнювати ці дані, подавати звіт Кабінету Міністрів та оприлюднювати його.

Тому перший справжній аудит Стратегії відбудеться вже у 2027 році. Суспільство повинно побачити не лише перелік проведених нарад, а відкриті геодані, підготовлені законопроєкти, визначені джерела фінансування, запущені пілотні проєкти та базові показники, за якими можна буде вимірювати зміни.

Для кожного великого індикатора має бути відкрита відповідь: скільки гектарів отримали реальний охоронний режим, скільки деградованих територій відновлюються, який стан популяцій охоронюваних видів, скільки коштів спрямовано безпосередньо на природу і що змінилося після їх використання.