Новини сайту

За одну добу місто з населенням близько 85 тисяч людей опинилося перед потоком, співмірним із більшою частиною власного населення. Трагедія в іспанській Сеуті повернула Європі страх перед неконтрольованим кордоном, а Україні — складне питання: чи можна одночасно повертати своїх громадян, захищати робочі місця і готуватися до неминучого дефіциту працівників?

Міські голови прифронтових міст сформулювали позицію, яка сьогодні матиме багато прихильників: «Держава, яка ще не повернула своїх, не має права вже шукати їм заміну». За цією фразою — не лише політика. У ній є досвід прифронтового міста, де бракує лікарів, водіїв, інженерів, будівельників і комунальників, а поруч живуть ветерани, переселенці, люди старшого віку та молодь, які часто не можуть знайти гідну роботу.

Але Сеута вимагає дуже точних слів. Нерегулярний масовий прорив кордону, міжнародний захист і легальне працевлаштування іноземців — не одне й те саме. Якщо змішати ці явища, держава отримає емоційно переконливу, але управлінськи хибну політику.

Що насправді сталося в Сеуті

Сеута — іспанське місто на півночі Африки й одна з небагатьох сухопутних ділянок зовнішнього кордону Європейського Союзу на континенті. 30 липня десятки тисяч людей із боку Марокко зайшли до міста суходолом і морем. Іспанія перекинула додаткові сили поліції та армії, домовилася з Марокко про посилену координацію і розпочала встановлення 500-метрового плавучого бар’єра біля хвилеріза Тарахаль. Після звернення 22 держав ЄС на 4 серпня заплановано надзвичайну відеоконференцію міністрів внутрішніх справ; її рішень на момент підготовки матеріалу ще немає.

Мадрид пов’язує масову мобілізацію з діяльністю мереж перевезення людей, дезінформацією у соціальних мережах та викривленим тлумаченням рішення Верховного суду Іспанії щодо процедури повернення тих, хто дістається Сеути вплав. Марокко також заявило про роль дезінформації та кримінальних мереж. Водночас причини такого руху не вичерпуються одним повідомленням у телефоні: за ним стоять бідність, безробіття, нерівність, відсутність легальних маршрутів і переконання, що ризикована спроба може змінити життя.

Саме тому Сеута — і безпекова, і гуманітарна криза. Держава має право контролювати кордон, зупиняти небезпечні переходи й повертати тих, хто не має законних підстав залишатися. Але вона одночасно зобов’язана рятувати людей, окремо виявляти дітей, жертв торгівлі людьми та осіб, які можуть потребувати притулку, і не допускати колективного повернення туди, де людині загрожує переслідування або катування.

ЄС після 12 червня: сильніший кордон, швидші процедури і легальні канали

Криза сталася лише через півтора місяця після того, як у повному обсязі почав застосовуватися новий Пакт ЄС про міграцію та притулок. Він не є політикою «відкритих дверей». Пакт передбачає обов’язковий скринінг нерегулярних прибулих, перевірку особи, безпеки, здоров’я та вразливості, розширене використання бази Eurodac, прикордонні процедури розгляду заяв і повернення тих, хто не отримує права на захист.

Для масового прибуття, інструменталізації міграції або форс-мажору діє окремий кризовий регламент. Він дозволяє державі просити посиленої солідарності, оперативної допомоги й тимчасових відступів від окремих процедур. Але механізм не вмикається політичним дописом: потрібна правова оцінка, обмежений строк і рішення на рівні ЄС.

Водночас перша Європейська стратегія управління притулком і міграцією на 2026–2031 роки прямо визнає іншу реальність: через старіння населення та дефіцит навичок Європі потрібні працівники з третіх країн. Тому поруч із жорсткішим кордоном ЄС розвиває партнерства талантів, спрощення визнання кваліфікацій і платформу EU Talent Pool. Вона має з’єднувати роботодавців із перевіреними кандидатами за межами Союзу, інформувати працівників про їхні права та містити запобіжники проти експлуатації.

Це і є сучасна європейська логіка: менше хаотичних і смертельно небезпечних маршрутів — більше керованих законних каналів. Кордон і легальна мобільність не суперечать одне одному. Без легальних шляхів попит роботодавців і відчай людей лише збільшують прибуток посередників та тіньового ринку.

Що пропонує ООН: не безконтрольність, а керованість із людським обличчям

Профільні структури ООН не вимагають від держав відмовитися від кордонів. Міжнародна організація з міграції у Рамковій програмі реагування на міграційні кризи поєднує гуманітарне управління кордоном, реєстрацію, допомогу постраждалим, протидію торгівлі людьми, стабілізацію громад і підготовку до криз ще до їх початку.

Глобальний договір ООН про безпечну, впорядковану та регулярну міграцію закликає розширювати законні маршрути, забезпечувати чесний найм і гідну працю, визнавати навички, боротися з контрабандою людей та організовувати безпечне й гідне повернення з реінтеграцією. Це не договір про автоматичний допуск усіх охочих. Його логіка — зменшити простір, у якому людина залежить від контрабандиста, а роботодавець — від нелегального ринку.

УВКБ ООН застосовує 10-компонентний план реагування на змішані переміщення. Він вимагає, щоб на кордоні держава вміла відрізнити шукача притулку від економічного мігранта, дитину без супроводу — від дорослого, а жертву торгівлі людьми — від організатора незаконного переправлення. Контроль залишається, але стає професійним і чутливим до захисту.

Міжнародна організація праці додає ще один принцип: дефіцит кадрів не виправдовує дешевої праці. Працівник не повинен платити рекрутеру за вакансію, має отримувати зрозумілий контракт, рівну оплату за рівну працю, доступ до захисту та можливість скаржитися без ризику негайної втрати статусу. Інакше трудова міграція перетворюється на легалізовану експлуатацію.

Українська суперечність: повертати своїх — і вже готуватися до дефіциту

У позиції «спочатку українці» є сильне моральне і державне ядро. Україна не має права списувати ветерана, якому потрібні лікування та перекваліфікація; переселенця, якому бракує житла біля роботи; жінку, яку від ринку праці відділяє відсутність дитячого садка; людину 50+, яку роботодавець вважає «неперспективною»; молоду людину без першого досвіду; громадянина за кордоном, якому пропонують повернутися без житла, школи для дітей і передбачуваної зарплати.

Саме ці групи повинні отримати перший доступ до коштів на навчання, адаптацію робочого місця, житлових програм, догляду за дітьми, мобільність між регіонами та підтримку працевлаштування. Це не жест вдячності, а інвестиція у власний людський капітал.

Проте внутрішній резерв не безмежний і не завжди збігається з географією та кваліфікацією вакансій. Офіційний План України в межах Ukraine Facility фіксував скорочення пропозиції робочої сили з приблизно 17,4 мільйона людей у 2021 році до 14,6 мільйона у 2022-му. Демографічна стратегія до 2040 року ставить одночасно дві цілі: створювати стимули для повернення українців і забезпечувати міграційний приріст. А схвалена урядом у січні 2026 року Стратегія зайнятості прямо передбачає залучення іноземних талантів — підприємців, висококваліфікованих спеціалістів і працівників робітничих професій.

Отже, повна заборона трудової міграції була б не «власним шляхом», а запереченням уже затвердженої державної політики. Інше питання — хто, коли, для якої роботи і за якими правилами може бути залучений. Саме тут Україна має право на власну послідовність.

Криворізький урок: 18 іноземних фахівців не були «заміною» 55 тисячам працівників

Україна вже має власний довоєнний досвід, який варто відділити від міфів. У 2005 році пакет «Криворіжсталі» придбала Mittal Steel Germany GmbH, а згодом підприємство стало частиною транснаціональної групи ArcelorMittal. Тому точніше говорити не про «індійських власників» у побутовому сенсі, а про міжнародну корпорацію з індійським корінням і менеджментом, який після приватизації направляв до Кривого Рогу своїх керівників та експертів.

Найважливіша цифра міститься у повідомленні підприємства від 2 червня 2006 року: на комбінаті працювали 18 іноземних фахівців, тоді як загальна чисельність персоналу перевищувала 55 тисяч осіб. Це близько 0,03% колективу. Індійські управлінці справді обіймали керівні посади, але наявні дані не підтверджують масового завезення іноземної робочої сили для витіснення місцевих металургів. За суттю це був корпоративний трансфер невеликої групи менеджерів і фахівців після зміни власника.

Водночас цей епізод показує, наскільки швидко кадрове питання обростає чутками. Навесні 2006 року поширювалася інформація, нібито компанія готова працевлаштувати затриманих в Україні нелегальних мігрантів з Індії, щоб вони заробили на повернення додому. Компанія офіційно заперечила, що зверталася з таким проханням або гарантувала їм роботу. Тому цю історію не можна подавати як встановлений приклад масового імпорту працівників.

Справжній урок Кривого Рогу інший. Навіть кілька десятків іноземних керівників можуть стати символом «зовнішнього захоплення», якщо громада не розуміє, навіщо вони приїхали, на який строк, кого навчатимуть і хто з місцевих зможе їх замінити. У 2006 році навколо індійського менеджменту виникали й ксенофобські публікації. Отже, закон має окремо регулювати корпоративні трансфери ключових спеціалістів: вимагати прозорого опису функцій, плану передачі знань українським працівникам, соціального діалогу з профспілками та відповідальності роботодавця за інтеграцію. Проблема починається не з паспорта фахівця, а з непрозорої мети його приїзду і відсутності домовленості, що знання залишаться в Україні.

Що має зробити Верховна Рада

Після Сеути парламентська відповідь не повинна зводитися до декларації «за» чи «проти» мігрантів. Україні потрібна законодавча архітектура, яка не дозволить ані неконтрольованого притоку, ані заміщення українців дешевшою і безправною робочою силою.

По-перше, уряд має щороку подавати до парламенту національний і регіональні баланси робочої сили: де справді немає працівників, а де роботодавці просто не готові підвищувати зарплату або вкладатися у навчання.

По-друге, перелік дефіцитних професій повинен бути публічним, обмеженим у часі та переглядатися за участю громад, профспілок, роботодавців, ветеранських і переселенських організацій.

По-третє, до відкриття міжнародного набору держава повинна документально підтвердити, що запропонувала навчання й працевлаштування українським громадянам і не створила для них штучних бар’єрів.

По-четверте, принцип рівної оплати за рівну працю має стати антидемпінговим запобіжником. Іноземець не повинен бути дешевшим лише через залежність від роботодавця, а українець — втрачати роботу через занижений стандарт праці.

По-п’яте, рекрутингові посередники мають підлягати ліцензуванню, а всі платежі за підбір персоналу — покладатися на роботодавця, не на працівника. Потрібна реальна відповідальність за торгівлю людьми, приховані відрахування із зарплати, вилучення документів і фіктивні контракти.

По-шосте, система дозволів повинна включати перевірку особи й безпеки, але не створювати багаторічну бюрократичну пастку для законного працівника. Контроль має бути жорстким до порушника і передбачуваним для того, хто дотримується правил.

По-сьоме, для корпоративних трансферів керівників і вузьких експертів слід вимагати плану передачі знань, наставництва та підготовки українського наступника. Це дозволить імпортувати компетенцію, а не створювати постійну залежність від зовнішнього менеджменту.

По-восьме, громади мають заздалегідь оцінювати навантаження на житло, транспорт, медицину, освіту та соціальну згуртованість. Міграційна політика не може спускатися містам як готове число працівників без фінансування інтеграції та місцевого діалогу.

Копіювати чи йти своїм шляхом?

Україні не варто копіювати міграційну політику Іспанії, Німеччини, Польщі чи Канади як готовий шаблон. У нас інша війна, інша демографія, мільйони громадян за кордоном, великий ветеранський корпус, внутрішнє переміщення, окуповані території та різко нерівні потреби регіонів.

Але «власний шлях» не означає відмову від міжнародних правил. Як країна-кандидат до ЄС, Україна все одно має узгоджувати законодавство з європейськими нормами, поважати право на притулок, принцип невислання до небезпеки, заборону торгівлі людьми та базові трудові права. Сенс міжнародного досвіду — не в копіюванні квот або гасел, а в запозиченні інституцій: прогнозування дефіцитів, кризового планування, індивідуального скринінгу, чесного найму, рівної оплати, контролю посередників і відповідальності роботодавця.

Українською відмінністю має бути пріоритет повернення і повторного залучення власних громадян. Але цей пріоритет треба вимірювати не заборонами для інших, а кількістю ветеранів, переселенців, батьків, молодих і старших працівників, які реально отримали роботу, житло, навчання та шанс залишитися в Україні.

Джерела:

Повідомлення Харківського міського голови Ігоря Терехова; Міністерство внутрішніх справ Іспанії, 30 липня та 1 серпня 2026 року; Reuters, 2 серпня 2026 року; Пакт ЄС про міграцію та притулок і Європейська стратегія управління притулком і міграцією на 2026–2031 роки; Рада ЄС щодо EU Talent Pool, 30 березня 2026 року; МОМ — Migration Crisis Operational Framework; Мережа ООН з питань міграції — Global Compact for Migration; УВКБ ООН — 10-Point Plan; МОП — Fair Recruitment Initiative та матеріали щодо відновлення України через гідну працю; Стратегія демографічного розвитку України до 2040 року; Стратегія зайнятості населення України до 2030 року; План України в межах Ukraine Facility; офіційна історія «АрселорМіттал Кривий Ріг»; повідомлення підприємства від 2 червня 2006 року та архівні матеріали «Української правди» про роботу іноземних фахівців і суспільну реакцію.