Україна вже створила сотні нормативних рішень і тисячі місцевих програм для ветеранів. Але після звільнення зі служби людина все ще надто часто залишається координатором власного порятунку: сама шукає установу, збирає документи, пояснює свою ситуацію і знову доводить право на допомогу.
Повернення з війни не відбувається в один день. Воно не завершується наказом про звільнення, посвідченням учасника бойових дій або першою виплатою. Для когось воно починається з лікування після тяжкого поранення. Для когось — із пошуку роботи в місті, яке змінилося за роки служби. Для родини загиблого Захисника — з документів, які доводиться чекати місяцями саме тоді, коли люди найменше здатні витримувати нову боротьбу.
Спеціальна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини «Про стан реалізації ветеранської політики в Україні» переводить цю розмову з площини урочистих слів у площину прав людини. Її головний висновок незручний, але чесний: в Україні вже є ветеранська політика, однак вона ще не працює як цілісна система.
Дві тисячі звернень — це не статистика, а сигнал системної тривоги
До початку повномасштабного вторгнення в Україні було близько 900 тисяч ветеранів. У 2026 році їх уже понад два мільйони. Після завершення бойових дій ветеранська спільнота разом із родинами загиблих оборонців може охопити 5–6 мільйонів людей. Це означає, що питання повернення з військової служби стане одним із головних випробувань для української держави, економіки та громад.
Ветеранська політика у чотирьох цифрах
нормативно-правових ініціатив центральних органів влади
послуг та ініціатив, задекларованих на рівні областей і громад
до Офісу Омбудсмана у 2025 році проти 1 033 у 2024-му
заявників у 2025 році домоглися поновлення прав після реагування Омбудсмана
Кількість звернень за рік майже подвоїлася. Це не обов’язково означає, що кожна державна програма не працює. Доповідь фіксує й позитивний досвід. Але зростання скарг показує інше: масштаб проблем збільшується швидше, ніж здатність системи їх попереджати.
Найчастіше люди звертаються через затягування виплат одноразової грошової допомоги родинам загиблих, встановлення статусу учасника бойових дій, пенсії у зв’язку з втратою годувальника, медичну допомогу та реабілітацію. У 2025 році скарги щодо призначення і виплати допомоги за загиблого військовослужбовця становили 44% усіх звернень з ветеранської тематики.
За кожним таким зверненням — не абстрактний «кейс». Це родина, яка втратила людину і змушена чекати, поки військова частина, територіальний центр комплектування та соціальної підтримки й Міністерство оборони передадуть одне одному документи. Доповідь описує затримки від пів року до кількох років. Порушення тут виникає не через відсутність права, а через відсутність відповідального за весь маршрут.
Держава рахує програми. Ветеран рахує кабінети
Понад 3 500 місцевих програм і послуг звучать переконливо. Проте сама доповідь застерігає: наявність програми не означає наявності фахівця, зрозумілої точки входу, доступного приміщення, фінансування або можливості отримати однакову за якістю допомогу в різних громадах.
На державному рівні так само помітний дисбаланс. Офіс Омбудсмана зафіксував 57 ініціатив у сфері медицини та реабілітації, 33 — щодо вшанування пам’яті й поховання, по 22 — у сфері освіти та працевлаштування. Водночас транспортна доступність представлена лише однією ініціативою, а житлово-комунальні послуги й системна підтримка ветеранських об’єднань — жодною окремо зафіксованою ініціативою.
Це важлива різниця між політикою статусу і політикою життя. Статус потрібен, але він не довозить людину до реабілітаційного центру. Пільга не замінює пристосованого житла. Грант не гарантує, що ветеранський бізнес витримає перший рік. А номер державної програми не відповідає на просте запитання людини: «Що мені робити завтра?»
Як зараз часто виглядає маршрут
1. Людина сама заявляє про потребу
Система дізнається про проблему лише після звернення.
2. Людина сама шукає відповідального
Військова частина, ТЦК та СП, лікарня, соціальний захист, ЦНАП і громада працюють у різних процедурах.
3. Людина повторно подає інформацію
Реєстри та відомчі системи не завжди обмінюються даними.
Що має змінитися
Потреби визначаються ще до звільнення, формується індивідуальний план, а фахівець із супроводу веде людину до фактичного результату.
Що сказали самі ветерани
У вересні–грудні 2025 року Офіс Омбудсмана опитав майже тисячу ветеранів і членів їхніх родин. 53,3% респондентів оцінили власний досвід звернення по послуги позитивно. Це важливе свідчення: частина сервісів уже працює і допомагає.
Проте 30,1% чули про послуги, але не зверталися, а 16,5% отримали негативний досвід. Майже половина — 48,2% — вважає, що наявних заходів підтримки недостатньо. Найчастіше люди користуються пільгами та процедурою отримання статусу. Працевлаштуванням або самозайнятістю скористалися лише 5,3%, психологічною допомогою — 10,7%, житловими механізмами — 20,2% опитаних.
Ці цифри не слід механічно переносити на всю ветеранську спільноту: опитування мало діагностичний характер, а найбільше відповідей надійшло з чотирьох областей і міста Києва. Але разом із даними звернень, моніторингами та дослідженнями IREX/Info Sapiens і Міжнародної організації з міграції вони показують стійку тенденцію: держава краще реагує на окремі наслідки війни, ніж забезпечує безперервне повернення до повноцінного цивільного життя.
Парламентський борг: законодавство досі описує минулу війну
Правова основа ветеранської політики досі спирається на Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» 1993 року. Його багато разів змінювали, але архітектура залишилася переважно компенсаційною: статус, пільга, виплата. Закон створювали для іншої історичної реальності, іншої кількості ветеранів і держави, яка не проходила через нинішній масштаб війни.
У Верховній Раді вже перебувають кілька системних ініціатив. Урядовий законопроєкт №13696 про основні засади державної ветеранської політики включено до порядку денного, але він усе ще очікує розгляду. Проєкт закону №14014 про фахівців із супроводу має законодавчо визначити їхній статус, права, обов’язки, професійні стандарти й відповідальність. Урядовий проєкт Кодексу №14265 та альтернативний №14265-1 залишаються на опрацюванні в комітеті.
Кодифікація потрібна, але сама нова назва документа не створить систему. Якщо майбутній кодекс лише перенесе старий перелік пільг до більшого закону, ветеран отримає товстіший документ, але не коротший маршрут. У ньому мають бути мінімальні стандарти послуг, відповідальні установи, джерела фінансування, строки, порядок обміну даними та право людини на персональний супровід.
Окремий контрольний пункт — законопроєкт про ветеранські послуги. План роботи Мінветеранів на 2026 рік передбачав його подання до Верховної Ради в липні для закріплення єдиних стандартів та критеріїв оцінювання. Станом на підготовку цієї публікації редакція не знайшла в публічній базі парламенту окремої зареєстрованої картки законопроєкту з такою назвою. Отже, парламент і суспільство мають отримати чітку відповідь: на якому етапі документ і коли його буде внесено.
П’ять запитань, на які має відповісти парламент
1. Хто зустрічає людину ще до звільнення зі служби?
2. Який мінімальний пакет послуг гарантований у кожній громаді?
3. Хто відповідає за затримку документів, виплати або лікування?
4. З якого бюджету фінансується кожна гарантія?
5. Яким показником вимірюється результат: кількістю програм чи відновленим життям людини?
Європейський вимір: право існує лише тоді, коли ним можна скористатися
Для європейської правової традиції соціальна гарантія не вичерпується записом у законі. Вона потребує доступної послуги, недискримінаційної процедури, зрозумілої інформації та можливості оскаржити бездіяльність. Саме тому підготовка й презентація спецдоповіді відбувалися у співпраці з міжнародними партнерами, зокрема Міжнародною організацією з міграції та Офісом Ради Європи в Україні.
Європейський контекст для України — це не копіювання чужої моделі. Жодна європейська країна у XXI столітті не проходила одночасно через такий масштаб бойових дій, мобілізації, поранень, внутрішнього переміщення та майбутнього повернення мільйонів людей до цивільного життя. Україна змушена створити власну систему, але її якість має вимірюватися універсальними принципами: гідністю, доступністю, безперервністю, персональною відповідальністю і рівністю між громадами.
Дніпропетровщина: другий показник звернень і тест для промислових громад
У 2025 році з Дніпропетровської області до Офісу Омбудсмана надійшло 177 звернень з ветеранської проблематики — другий показник серед десяти регіонів, наведених у доповіді, після міста Києва. Документ також фіксує різке зростання скарг з області щодо призначення і виплати одноразової допомоги родинам загиблих.
Для Кривого Рогу це особливо важливо. Місто має сильну військову, промислову й госпітальну реальність, приймає внутрішньо переміщених людей і водночас живе під постійною загрозою російських ударів. Тут повернення ветерана відбувається не в абстрактну «мирну громаду», а в місто, яке саме продовжує жити всередині війни.
Кривий Ріг уже створив важливу основу: діє Комунальне некомерційне підприємство «Сервісний офіс “Ветеран”», працюють фахівці із супроводу, психологи, соціальні працівники та юристи; міська програма підтримки Захисників, Захисниць і членів їхніх сімей розрахована на 2024–2028 роки; розвивається мережа ветеранських просторів. За офіційною інформацією на початок лютого 2026 року, в місті працювали шість фахівців із супроводу при Сервісному офісі та п’ять — у закладах охорони здоров’я.
Це приклад того, що громада може рухатися швидше за загальнодержавну систему. Але навіть сильна місцева інфраструктура не здатна самостійно виправити затримку документів військовою частиною, відсутність міжвідомчого обміну даними, різні державні стандарти або нерозмежоване фінансування.
«Для Кривого Рогу питання ветеранської політики вимірюється не кількістю оголошених заходів, а тим, чи може конкретна людина без приниження пройти шлях від лікування до роботи, житла й повернення в життя громади. Місто може створювати офіси, простори й програми, але держава повинна завчасно передавати громаді інформацію про потреби людини, встановити єдиний стандарт послуг і забезпечити ресурс для його виконання».
Руслан Шамрін, депутат Криворізької міської ради, член Постійної комісії Криворізької міської ради з питань реалізації стратегії розвитку міста та інвестицій.
Що має змінитися: від заяви — до проактивного супроводу
Спецдоповідь пропонує принципову зміну моделі. Система не повинна чекати, поки людина сама заявить про проблему. Перехід має починатися ще під час служби: з первинного визначення потреб, медичного огляду, психологічного скринінгу, профорієнтації, консультації родини та персонального плану повернення.
Після звільнення цей план повинен безперервно переходити до фахівця із супроводу в громаді. Не як папка з документами, яку ветеран переносить між установами, а як захищений цифровий маршрут із чітко визначеними відповідальними та строками.
Нова модель має складатися з п’яти елементів
Раннє визначення потреб. Не після першої кризи, а ще до завершення служби.
Один кейс-менеджер. Людина, яка відповідає за маршрут, а не лише за консультацію.
Мінімальний стандарт у кожній громаді. Місце проживання не повинно визначати обсяг базових прав.
Обмін даними між системами. Ветеран не має бути кур’єром між державними реєстрами.
Оцінка за результатом. Робота, лікування, житло, відновлені права і повернення до громади, а не кількість проведених заходів.
Окремої уваги потребують тяжкопоранені, ветерани з інвалідністю, люди, які потребують паліативної допомоги, жінки-ветеранки, звільнені з полону, родини загиблих та сім’ї з комплексними потребами. Для них стандартна консультація або посилання на державний портал не є достатньою послугою.
Від доповіді — до парламентської дії
Після презентації спецдоповіді було оголошено, що її рекомендації винесуть на окреме засідання Координаційної ради. Голова профільного парламентського комітету Галина Третьякова публічно визнала необхідність визначити конкретний «фронт-офіс», відповідальних виконавців і фінансову модель кожної пільги.
Це правильні сигнали. Але для парламентського контролю важливо перетворити їх на строки й документи. Профільний комітет має провести слухання щодо оновлення ветеранського законодавства, визначити календар розгляду законопроєктів №13696, №14014, №14265 і №14265-1 та публічно з’ясувати стан підготовки законопроєкту про ветеранські послуги.
Ланцюжок відповідальності
Публікація: фіксує розрив між гарантією і реальною послугою.
Парламентська дія: звернення та комітетські слухання з конкретними запитаннями.
Офіційний документ: календар законопроєктів, відповідальні органи, строки й фінансова модель.
Відповідь: публічне пояснення Мінветеранів, Міноборони, МОЗ і громад.
Виконання: перевірка не за кількістю заходів, а за часом отримання послуги й фактично поновленими правами.
Як народний депутат України, я вважаю, що ветеранська політика не може залишатися набором відомчих програм. Парламент має вимагати від уряду не ще одного переліку намірів, а повної карти переходу людини від військової служби до цивільного життя — з відповідальними, фінансуванням і вимірюваним результатом.
«Повага до ветерана починається не з урочистої промови. Вона починається в той момент, коли держава бере на себе відповідальність за маршрут людини і більше не змушує її самотужки шукати допомогу, яку вже гарантувала законом».
Джерела: Спеціальна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини «Про стан реалізації ветеранської політики в Україні» (2026); План законопроєктної роботи Верховної Ради України на 2026 рік; План роботи Міністерства у справах ветеранів України на 2026 рік; офіційні картки законопроєктів №13696, №14014, №14265 і №14265-1; офіційні повідомлення Верховної Ради України, Офісу Омбудсмана та Криворізької міської ради.
Методологічна примітка: дані опитування Офісу Омбудсмана використано як діагностичне джерело разом зі статистикою звернень, моніторинговими матеріалами та офіційними відомостями. Вони не подаються як репрезентативна оцінка поглядів усієї ветеранської спільноти України.
