Повернення починається з готовності громади

Україна одночасно готується до повернення військовослужбовців у цивільне життя, реінтеграції внутрішньо переміщених осіб та можливого повернення мільйонів громадян з-за кордону. Формально це різні напрями державної політики. На практиці всі вони сходяться в одному місці — конкретній територіальній громаді.

Повернення людини не завершується в день демобілізації, перетину державного кордону або відновлення реєстрації місця проживання. Воно завершується тоді, коли людина знову має безпечне житло, роботу, доступ до медичної допомоги, освіти, соціальних та адміністративних послуг, а також відчуває, що залишається повноправною частиною суспільства.

Саме тому Україні потрібна не лише сукупність окремих програм підтримки, а цілісна й вимірювана система готовності громад до повернення та реінтеграції людей.

Повернення вже відбувається

Станом на 30 червня 2026 року тимчасовим захистом у країнах Європейського Союзу користувалися 4,41 млн людей, які залишили Україну через російську агресію. Майже третина з них — діти. За даними Eurostat, понад 98,5% отримувачів цього захисту були громадянами України. [1]

Рішенням Ради ЄС тимчасовий захист продовжено до 4 березня 2028 року. Це забезпечує українцям передбачуваний правовий статус, але одночасно підтверджує: повернення не буде одномоментним і не може будуватися на припущенні, що після певної політичної дати мільйони людей одночасно поїдуть додому. [2]

За оцінкою Організації економічного співробітництва та розвитку, до 2025 року понад чотири мільйони переміщених українців уже повернулися до місць свого проживання. Переважно йдеться про людей, які перебували у внутрішньому переміщенні, а значна частина повернень відбулася протягом перших років повномасштабної війни. [3]

Отже, реінтеграція — не винятково післявоєнна проблема. Вона вже впливає на житловий фонд, систему охорони здоров’я, школи, центри зайнятості, соціальні служби та місцеві бюджети.

Різні групи потребують різних маршрутів

У публічній дискусії поняття «повернення» нерідко використовується надто широко. Проте військовослужбовець після демобілізації, цивільна родина після декількох років проживання в ЄС, внутрішньо переміщена особа та людина, яка повертається на деокуповану територію, мають різний досвід і різні потреби.

Ветеран може потребувати фізичної реабілітації, психологічної підтримки, оформлення статусів, професійної переорієнтації, адаптації житла, правової допомоги та відновлення сімейних зв’язків.

Людина, яка повертається з-за кордону, може зіткнутися з необхідністю відновити доступ до державних сервісів, підтвердити документи або професійну кваліфікацію, влаштувати дитину до школи, знайти житло, роботу і медичного фахівця.

Внутрішньо переміщена особа може повертатися до пошкодженого житла, території з мінною небезпекою, зруйнованою інфраструктурою або обмеженою кількістю робочих місць.

Тому створення одного універсального «пакета повернення» для всіх було б управлінською помилкою. Потрібна спільна інфраструктура доступу до послуг, але різні спеціалізовані маршрути супроводу.

На що держава реально може впливати

Безпека та єдність родини залишаються головними чинниками готовності людей повернутися. Водночас ОЕСР наголошує, що житло, працевлаштування та доступ до публічних послуг є тими факторами, на які державна і місцева політика здатна впливати безпосередньо. [4]

Люди, які мають неушкоджене або придатне до відновлення помешкання, частіше розглядають повернення. Зруйноване житло, відсутність інформації про його стан або неможливість знайти доступну альтернативу, навпаки, відкладають таке рішення.

Аналогічна ситуація з роботою. Йдеться не лише про формальну наявність вакансій, а й про рівень оплати, відповідність кваліфікації, можливість професійного розвитку, доступність перекваліфікації та поєднання зайнятості з доглядом за дітьми або членами родини.

Для України це має макроекономічне значення. Мобілізація та масштабне переміщення населення посилили дефіцит працівників, демографічне старіння і дисбаланси на ринку праці. Ефективна реінтеграція ветеранів, ВПО та громадян, які повертатимуться з-за кордону, може стати одним із чинників відновлення людського капіталу. [5]

Від закликів повернутися до поінформованого рішення

Міністерство соціальної політики, сім’ї та єдності розробляє Стратегію збереження зв’язку з українцями за кордоном і сприяння їхньому добровільному поверненню на 2026–2036 роки. В основі задекларованого підходу — добровільність, збереження зв’язку з Україною та підтримка людини тоді, коли вона буде готова ухвалити рішення про повернення. [6]

У тестовому режимі вже працює цифрова платформа «Додому». Вона об’єднує інформацію про громади, працевлаштування, навчання, соціальну підтримку та інші можливості, необхідні для планування повернення. На момент офіційної презентації до платформи приєдналися понад 100 громад. [7]

Це важливий напрям, однак інформаційна платформа не може замінити реальну спроможність громади. Якщо у цифровому профілі зазначено наявність психологічної допомоги, робочих місць або реабілітаційних послуг, людина повинна розуміти, хто саме надає послугу, як її отримати, скільки часу доведеться чекати та куди звертатися у разі відмови.

Ветеранська політика потребує окремого маршруту

Уряд схвалив Стратегію ветеранської політики до 2030 року та операційний план її реалізації на 2024–2027 роки. Документ охоплює шлях від повернення військовослужбовця до цивільного життя до його подальшої участі у розвитку громади й держави. Стратегія передбачає завдання, індикатори та очікувані результати. [8]

Одним з елементів системи став фахівець із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб. Його завдання — первинне консультування, індивідуальний супровід, допомога з документами, координація доступу до житла, лікування, реабілітації, працевлаштування та юридичної підтримки. [9]

Така модель передбачає принцип єдиної точки входу. Ветеран не повинен самостійно встановлювати, яке управління, комунальний заклад або державна установа відповідає за кожну частину його проблеми.

Однак сама наявність фахівця ще не гарантує результату. Він має бути включений у формалізовану мережу перенаправлення, мати актуальну карту послуг, захищені засоби роботи з інформацією та можливість контролювати проходження людиною всього маршруту допомоги.

Повага і реальний досвід ветерана

Дослідження «Портрет ветерана 2025» зафіксувало високий рівень суспільної довіри: військовим, які продовжують воювати, довіряють 96% опитаних, ветеранам нинішньої війни — 92%.

Водночас лише 60% самих ветеранів вважають, що суспільство їх поважає, тоді як 36% мають протилежну думку. [10]

Цей розрив не обов’язково означає відкритий соціальний конфлікт. Але він показує, що суспільна вдячність не завжди перетворюється на коректну повсякденну взаємодію.

За результатами дослідження потреб ветеранів за 2024 рік, близько половини опитаних, які потребували психологічної підтримки, оцінювали її забезпечення як незадовільне або майже незадовільне. Низькі оцінки також отримали юридична та інформаційно-консультаційна підтримка. [11]

Отже, проблема полягає не лише у відсутності окремих послуг. Людина часто не бачить цілісного й передбачуваного маршруту між ними.

Місце програми «Життя після перемоги»

Програма громадської організації «Ветерани на сторожі миру» зосереджена на підготовці соціальних працівників, освітян, медиків, правоохоронців та інших місцевих фахівців до взаємодії з ветеранами і членами їхніх родин.

У Білій Церкві сертифікати про проходження навчання отримали понад 130 фахівців. За словами організатора, місто стало одним із 40, у яких проводилися такі навчання. Презентації та окремі заходи програми відбувалися також у Вінницькій та Івано-Франківській областях. [12] [13]

Цей напрям має потенціал. Працівник ЦНАПу, лікар, учитель, соціальний працівник або поліцейський справді може стати першою людиною, з якою контактуватиме ветеран після повернення.

Водночас навчання не повинне створювати паралельну систему, яка дублює державних фахівців із супроводу ветеранів, центри ветеранського розвитку, медичні й соціальні програми.

Потенційна роль громадської ініціативи

• навчання працівників загальних місцевих служб ветерансько чутливої комунікації;
• розроблення міжвідомчих протоколів взаємодії;
• перевірка готовності громади через практичні сценарії;
• створення карти послуг, маршрутів перенаправлення та наявних прогалин;
• залучення ветеранів і членів їхніх родин до проєктування системи;
• організація незалежного зворотного зв’язку;
• підготовка доказової моделі для подальшого масштабування.

Сертифікат ще не є доказом спроможності

Публічні повідомлення про програму переважно фіксують кількість заходів, учасників і виданих сертифікатів. Це важливі, але лише початкові показники.

Якщо після навчання фахівець не має кому передати складний випадок, не знає меж своєї компетенції або не може забезпечити конфіденційність, сертифікат не змінює якість системи.

Що потрібно перевірити перед масштабуванням

• зміст і тривалість навчальної програми;
• кваліфікацію авторів, тренерів і супервізорів;
• відповідність українському законодавству, професійним та клінічним стандартам;
• оцінювання знань учасників до і після навчання;
• наявність супервізії після завершення курсу;
• механізм перенаправлення до державних і комунальних служб;
• захист персональних і медичних даних;
• незалежне оцінювання результатів;
• фінансування та інституційного власника моделі після пілотного етапу.

Міжнародний досвід не можна переносити механічно

Організатори «Життя після перемоги» посилаються на досвід Ізраїлю. Він може бути корисним, але потребує точного визначення того, які саме елементи пропонується запозичити.

В Ізраїлі реабілітаційна система Міністерства оборони має законодавчо визначений статус. Для підтримки поранених ветеранів застосовується мультидисциплінарна модель, яка поєднує медичні, соціальні, трудові та матеріальні послуги. Індивідуальний випадок супроводжує відповідальний координатор. [14]

Цінність такого досвіду полягає не в окремій психологічній методиці, а в поєднанні персонального маршруту, міждисциплінарної команди, правових гарантій та контролю якості.

Проте ізраїльська система працює в іншому законодавчому, бюджетному, медичному та військовому контексті. Тому її елементи мають проходити українську професійну, етичну і правову перевірку.

Корисним є і британський підхід. Ветеранська стратегія Великої Британії передбачає принцип «no wrong door»: людина повинна отримати допомогу незалежно від того, до якої служби звернулася першою. Окремо впроваджуються стандартизовані визначення даних, показники доступу до послуг, задоволеності, довіри та фактичних результатів лікування і підтримки. [15]

Саме системного вимірювання результатів часто не вистачає локальним соціальним проєктам.

Психологічна підтримка без стигматизації

Одна з небезпек публічної комунікації полягає в тому, що всіх ветеранів можуть почати сприймати як психологічно травмованих або потенційно конфліктних людей. Це помилковий і шкідливий підхід.

Ветерани не є однорідною групою. Багато хто повертається з досвідом лідерства, управління ризиками, технічними компетенціями та високим рівнем відповідальності. Частині людей не потрібна тривала психологічна допомога, але може бути потрібне визнання військових кваліфікацій, доступ до освіти, капіталу або професійних можливостей.

Підтримка має базуватися на індивідуальному запиті, добровільності й повазі до автономії людини. Навчання місцевих фахівців повинне охоплювати не тільки кризове реагування, а й недискримінаційну комунікацію, розуміння меж компетенції та відмову від автоматичного приписування ветерану діагнозів.

Мінімальний стандарт готовності громади

Безпека

Наявність укриттів, систем оповіщення, актуальної інформації про мінну небезпеку, доступних маршрутів евакуації та планів безперервності роботи місцевих служб.

Перша точка звернення

Єдиний контакт, за яким ветеран, член родини, ВПО або людина, яка повернулася з-за кордону, може отримати первинну оцінку потреб і персональний маршрут подальших дій.

Житло

Облік доступного житла, тимчасові й довгострокові рішення, допомога з відновленням пошкодженого майна, орендою, кредитуванням та адаптацією помешкання для людей з інвалідністю.

Здоров’я і реабілітація

Доступність первинної допомоги, фізичної реабілітації, протезування, психологічних і психіатричних послуг, а також дієвий механізм перенаправлення між ними.

Всесвітня організація охорони здоров’я звертає увагу, що українська реабілітаційна система продовжує стикатися з нестачею фахівців, прогалинами у протоколах та необхідністю краще синхронізувати фінансування і надання послуг. [16]

Працевлаштування й економічна інтеграція

Карта місцевого ринку праці, перекваліфікація, визнання навичок, отриманих у війську або за кордоном, підтримка підприємництва і співпраця з роботодавцями.

Освіта і підтримка родин

Місця у школах і дитсадках, подолання освітніх розривів, психологічна підтримка дітей та робота з родинами військовослужбовців, загиблих, полонених і зниклих безвісти.

Доступність і недискримінація

Фізична, цифрова та інформаційна безбар’єрність, доступ до послуг для жінок-ветеранок, людей з інвалідністю, старших людей і мешканців віддалених населених пунктів.

Соціальна згуртованість

Механізми діалогу між ветеранами, людьми, які залишалися в Україні, ВПО та громадянами, які повертаються з-за кордону.

ОЕСР попереджає, що навіть після покращення фізичної безпеки люди можуть повторно виїхати, якщо відчуватимуть виключення, несправедливість або ворожість. Тому соціальна згуртованість має оцінюватися нарівні з житлом, роботою і публічними послугами. [17]

Основні ризики масштабування

Як міг би виглядати професійний пілот

До загальнонаціонального масштабування доцільно провести пілот у різних за типом громадах: великому місті, невеликій міській громаді, сільській громаді та громаді поблизу зони бойових дій.

1. аудит наявних послуг і нормативних повноважень;
2. базове дослідження потреб ветеранів та інших груп повернення;
3. визначення прогалин і дублювання;
4. навчання працівників і перевірка засвоєних компетентностей;
5. затвердження міжвідомчих протоколів;
6. тестування маршрутів на реальних або модельованих випадках;
7. супервізія фахівців;
8. збір знеособлених даних;
9. опитування отримувачів послуг;
10. незалежне оцінювання результатів.

Головним результатом такого пілоту має стати не кількість виданих сертифікатів, а відповідь на питання, чи стала допомога швидшою, доступнішою, безпечнішою та зрозумілішою для людини.

Парламентський та інституційний вимір

Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади. Її роль у цій сфері — формувати правову основу, ухвалювати бюджетні рішення, здійснювати парламентський контроль та усувати законодавчі прогалини. [18]

Операційне спрямування і координація роботи міністерств та інших центральних органів виконавчої влади належать до сфери відповідальності Кабінету Міністрів. [19]

Міністерства повинні встановлювати державні стандарти, професійні вимоги, механізми фінансування та правила обміну інформацією. Обласні адміністрації можуть забезпечувати міжмуніципальну координацію і підтримувати громади, яким бракує власних ресурсів.

Органи місцевого самоврядування відповідають за практичну організацію значної частини соціальних, адміністративних, освітніх і комунальних послуг.

Громадські організації можуть розробляти й випробовувати методики, навчати фахівців, представляти інтереси цільових груп, залучати міжнародний досвід та здійснювати незалежний моніторинг. Водночас громадська організація не повинна підміняти державний орган або брати на себе владні повноваження без належної правової основи.

П’ять питань до професійної дискусії

1. Хто зустрічає людину в системі після її першого звернення ?
2. Хто визначає індивідуальні потреби та координує подальший маршрут ?
3. Які послуги реально доступні, а не лише зазначені у місцевих програмах ?
4. Хто відповідає за результат і захист персональних даних ?
5. За якими показниками громада, держава та суспільство оцінюють успішність реінтеграції ?

Україні потрібні не тільки програми повернення. Їй потрібна доказова й вимірювана модель готовності конкретної громади прийняти людину.

Програма «Життя після перемоги» може стати одним із майданчиків для пошуку такої моделі. Для цього їй необхідно перейти від географічного розширення і підрахунку навчальних заходів до стандартизованої методики, перевірки компетентності, інтеграції з державною системою та незалежного оцінювання результатів.

Мільйони українців повертатимуться не до меморандумів, презентацій або стратегій. Вони повертатимуться до конкретних міст, селищ і сіл.

Справжнім показником готовності України буде не кількість затверджених програм, а здатність громади пояснити людині, куди звернутися, яку допомогу вона отримає, скільки часу це триватиме і хто відповідатиме за результат.

Готувати таку відповідь необхідно вже зараз.