Школа довгої війни — як рф мілітаризує українських дітей

Архітектура ескалації

У класі на тимчасово окупованій території українській дитині пояснюють, що рф — її держава, російська армія — її захисник, а війна проти України — законна й героїчна. Після уроків той самий зміст повторюють військово-патріотичний клуб, табір, «Юнармія» або «Зарниця 2.0». Наставником дедалі частіше стає російський ветеран, який воював проти країни цієї дитини.

Це не набір випадкових гуртків. РФ зводить освіту, молодіжну політику, силові відомства, бюджетні програми й ветеранську зайнятість в одну керовану систему. Її найближча мета — зробити окупацію звичною і витіснити українську ідентичність. Довша мета — створити лояльний кадровий і мобілізаційний резерв для армії, силових структур та окупаційного управління.

Українські діти в цій системі — не «майбутні вороги». Вони є потерпілими від політики примусу. Завдання України — документувати злочин, зберігати зв’язок із дітьми та готувати безпечне повернення без стигматизації.

Що саме ми дослідили

Ця публікація перевіряє не окремий епізод, а інституційну конструкцію. Редакція зіставила російський урядовий план «патріотичного виховання» до 2028 року, повідомлення російських освітніх установ про працевлаштування ветеранів, дослідження Центру громадянської просвіти «Альменда», висновки місії Московського механізму Організації з безпеки і співробітництва в Європі, матеріали Організації Об’єднаних Націй і Yale Humanitarian Research Lab, а також актуальний парламентський контекст в Україні.

Методологічне застереження. Дані про кількість російських військово-патріотичних клубів походять із російських офіційних повідомлень, які цитує «Альменда». Це показник заявленого державою масштабу, а не незалежний перепис. Висновки про довгострокові цілі системи є редакційною аналітичною оцінкою, побудованою на сукупності документів і практик, а не твердженням про наперед визначену поведінку кожної дитини.

Від гуртка до державної системи

Факт. 23 жовтня 2025 року уряд рф затвердив розпорядження № 2970-р — комплекс заходів із «патріотичного та духовно-морального виховання молоді» до 2028 року. Документ передбачає нормативне регулювання, кадрову підготовку, матеріально-технічне забезпечення, методичну підтримку, облік результатів і загальноросійські програми. До виконання залучені цивільні відомства, Міністерство оборони, ФСБ, МВС, Росгвардія, «Двіженіє Пєрвих» і «Юнармія». Регіони мають ухвалювати власні плани та щороку звітувати про виконання. [2][3]

Факт. РФ поширює власне законодавство та освітню політику на незаконно окуповані території України. Тому федеральний план стосується не лише російської молоді, а й українських дітей у Криму, Севастополі та окупованих частинах Донецької, Запорізької, Луганської й Херсонської областей. [3][5]

Аналіз. Ключова зміна — перехід від кампаній до конвеєра. Держава визначає єдині правила, готує кадри, забезпечує приміщення та обладнання, задає масові формати й вимагає звітності. Це робить мілітаризоване виховання відтворюваним: воно менше залежить від окремого директора школи чи місцевого чиновника і стає частиною повсякденної бюрократії.

Масштаб мережі

За російськими даними, які аналізує «Альменда», на початку 2023 року в рф діяли 31 242 військово-патріотичні клуби. Наприкінці 2024 року йшлося вже про понад 36 тисяч. Близько 10 тисяч клубів працювали при школах і коледжах та охоплювали приблизно 250 тисяч учасників. [1]

Саме по собі число клубів не доводить однакової інтенсивності занять або однакового рівня мілітаризації. Але воно показує інфраструктурну спроможність: мережу наставників, приміщень, програм, звітності та зв’язків із військовими і силовими структурами. До 2028 року російський уряд планує уніфікувати модель таких клубів, методичні матеріали й облік діяльності. [2][3]

Аналіз. Для держави, яка веде довгу війну, масова мережа важлива не лише як місце допризовної підготовки. Вона створює середовище, де військова форма, зброя, підпорядкування та участь у війні вбудовуються в соціальну норму — ще до моменту юридичного призову.

Ветеран у шкільному класі

Факт. Окремий напрям російської політики — перенавчання учасників війни проти України для роботи в освіті. Центр військово-патріотичного виховання «Вершина» готує ветеранів як педагогів додаткової освіти, керівників військово-патріотичних клубів та викладачів предмета «Основи безпеки і захисту Батьківщини».

У 2026 році російське Міністерство просвіти повідомляло, що за три роки відповідну кваліфікацію отримали 170 ветеранів, а щонайменше 40 відсотків випускників уже працювали в освітніх закладах. [4]

Цифра 170 сама по собі невелика для всієї системи освіти рф. Важливіше інше: модель інституціоналізована, її підтримує профільне міністерство, а подібні центри планують розвивати при педагогічних університетах. Ветеран має стати не запрошеним гостем на разову «розмову про важливе», а постійним учителем, наставником чи організатором клубу.

Аналіз. Так рф закриває одразу три завдання. Перше — працевлаштовує й політично інтегрує ветеранів. Друге — надає пропаганді персональний авторитет «учасника бойових дій». Третє — забезпечує спадкоємність між війною, школою та майбутнім набором у військові й силові інституції. Виникає цикл: війна створює ветерана, ветеран стає вихователем, вихователь нормалізує наступну війну.

Межа між освітою і військовою службою

Місія Московського механізму ОБСЄ у звіті від 9 липня 2026 року описала взаємопов’язану систему освіти, молодіжної політики, громадянства, репресивного законодавства та воєнізованих організацій.

За висновками експертів, російська шкільна програма на окупованих територіях витісняє український зміст; щотижневі ідеологічні заняття починаються вже з дошкільного віку; предмет для учнів 8–11 класів включає поводження зі зброєю, безпілотниками й тактичну медицину. До практик залучені державні органи, силові відомства, ДОСААФ, «Двіженіє Пєрвих», «Юнармія» та центр «Воїн». [5]

Експерти ОБСЄ також зафіксували тиск на дітей, батьків і педагогів, примус до російської освіти та громадянства, а також елементи допризовної підготовки. За їхніми даними, хлопці можуть отримувати документи, пов’язані з військовим обліком, із 16 років, а призовний вік починається з 18. [5]

ООН раніше підтвердила, що на окупованих територіях дітей примушують навчатися за російською програмою, яка виправдовує вторгнення і не поважає українську культурну ідентичність. Військово-патріотична освіта, за оцінкою ООН, спрямована на підготовку дітей до військової або цивільної служби в російських державних інституціях. [6]

Додатковий вимір показує Yale Humanitarian Research Lab. У 2025 році лабораторія ідентифікувала щонайменше 210 установ у рф та на окупованих територіях, куди переміщували українських дітей. У 62,9 відсотка цих установ дослідники виявили практики перевиховання, а щонайменше у 18 відсотках — мілітаризації. Понад половину установ контролювали російські органи влади. [7]

Застереження. Дані Yale стосуються мережі установ для переміщених дітей, а не всіх шкіл чи клубів на окупованих територіях. Їх не можна механічно переносити на кожну дитину. Проте вони підтверджують, що перевиховання і мілітаризація не обмежені одним типом закладу або одним регіоном.

Що саме готує рф

Нижче — редакційна оцінка трьох часових горизонтів. Це не прогноз особистої поведінки дітей і не твердження, що всі учасники клубів стануть військовими. Йдеться про функції, для яких держава-агресор розбудовує систему.

Окупація, яка працює на майбутнє

Для рф мілітаризація українських дітей має подвійний сенс. Вона одночасно закріплює окупацію і створює ресурс для наступних етапів протистояння.

• Лояльний суб’єкт окупації. Дитині пропонують російську історію, громадянство, символи та кар’єрний маршрут як єдину можливу реальність.
• Кадровий канал. Клуби, кадетські формати, молодіжні рухи та профільні освітні програми з’єднують школу з армією, поліцією, Росгвардією та адміністрацією.
• Нормалізація тривалої війни. Війна подається не як виняток і трагедія, а як джерело статусу, професії та морального авторитету.

Аналіз. Найважливішим продуктом цієї системи може бути не конкретна військова навичка, а зміна межі допустимого. Якщо участь у війні стає суспільно схваленим продовженням шкільного виховання, державі легше рекрутувати людей, виправдовувати втрати й підтримувати конфронтацію протягом років.

Міжнародно-правова оцінка

Місія Московського механізму ОБСЄ дійшла висновку, що описані практики мають системний і скоординований характер та порушують міжнародне гуманітарне право і міжнародне право прав людини. Експерти вказали, що сукупність дій може становити переслідування як злочин проти людяності; окремі практики можуть містити ознаки воєнних злочинів, зокрема незаконного переміщення або депортації, катування чи нелюдського поводження. [5]

Юридична кваліфікація конкретних епізодів належить компетентним слідчим органам і судам. Для медіа принципово не підміняти судовий висновок редакційною оцінкою. Натомість можна і потрібно показувати ознаки системності: нормативний акт, визначених виконавців, бюджетні й кадрові механізми, стандартизовані програми та звітність.

Парламентський вимір

Станом на 2 вересня 2026 року профільний комітет Верховної Ради повідомляв про понад 20 тисяч записів у державному реєстрі щодо можливої депортації та примусового переміщення дітей і про повернення 2 525 дітей. Комітет також наводив оцінку, за якою на тимчасово окупованих територіях перебувають понад 1,6 мільйона українських дітей. [8]

Важливе уточнення. Ці показники не описують однакові сукупності. Реєстр стосується можливої депортації та примусового переміщення, а оцінка 1,6 мільйона — дітей, які перебувають на окупованих територіях. Їх не слід додавати або прямо порівнювати.

Для парламенту проблема виходить за межі міжнародних заяв. Законодавчий цикл має охоплювати доступ до української освіти, документування порушень, захист персональних даних дітей, повернення, підтвердження освітніх результатів, психологічну допомогу, відповідальність організаторів мілітаризації та гарантії від необґрунтованого переслідування дітей, які діяли під примусом.

Бачення редакції

За оцінкою редакції, найбільш доцільно будувати українську відповідь навколо права дитини на безпеку, ідентичність, освіту та повернення. Така відповідь не має копіювати логіку ворога і розглядати дитину як потенційну загрозу. Імовірно, подальші дії доцільно зосередити на шести напрямах.

1. Міжвідомча стратегія. Доцільно визначити одного координатора, розподіл відповідальності, строки, показники та формат публічного звіту без розкриття персональних даних дітей.
2. Безпечний доступ до української освіти. Потрібні захищені дистанційні формати, гнучке підтвердження результатів навчання, мовні й історичні модулі надолуження, а також підтримка педагогів, які працюють із дітьми з ТОТ.
3. Некаральна реінтеграція неповнолітніх. Вік, залежність від дорослих, примус, погрози та умови окупації мають обов’язково враховуватися в будь-якій правовій оцінці.
4. Єдиний стандарт документування мілітаризації. Важливо фіксувати організаторів, програми, фінансування, ланцюги підпорядкування й використані установи, не публікуючи даних, за якими можна ідентифікувати або наразити на ризик дитину.
5. Підготовка громад до повернення дітей. Імовірно, найбільш потрібними стануть навчання для освітян, психологів, соціальних працівників, сімейних лікарів і служб у справах дітей, а також зрозумілий маршрут допомоги для родини.
6. Перетворення доказів на міжнародну дію. Парламент, уряд і правоохоронні органи можуть формувати перевірені пакети для міжнародних організацій, механізмів відповідальності й адресних санкцій проти дорослих організаторів системи.

Криворізький вимір

Для Кривого Рогу ця тема не є віддаленою геополітикою. Місто живе в умовах війни, приймає переміщених людей і має освітню, медичну та соціальну інфраструктуру, яка може зустрічати дітей із досвідом окупації, примусової російської освіти або розлуки з родиною.

Практичний місцевий порядок денний — не «перевірка лояльності» дитини, а готовність системи допомоги. Громаді потрібні фахівці, які розуміють травму й примус; конфіденційний алгоритм перенаправлення; програми надолуження навчання без приниження; робота з батьками та приймаючими колективами; запобігання булінгу й тавруванню.

Окремо доцільно навчити працівників розрізняти потребу в захисті дитини та потребу документувати дії дорослих організаторів російської політики. Показником успіху для громади має бути не кількість проведених заходів, а те, чи повернулася дитина до безпечного навчання, чи має доступ до психологічної та соціальної підтримки, чи відновила документи й зв’язок з українським середовищем.

Що відстежуватимуть надалі 

Ця публікація відкриває моніторингову лінію про російську підготовку до довгої війни. Редакція відстежуватиме не пропагандистські заяви самі по собі, а зміни в інституційній спроможності.

• нові російські нормативні акти, регіональні плани та показники виконання до 2028 року;
• бюджети, закупівлі, навчальні центри й матеріальну базу військово-патріотичних програм;
• масштаб клубів і молодіжних організацій, окремо — їхню присутність на ТОТ;
• перетворення ветеранів війни проти України на вчителів, наставників і керівників клубів;
• зміни російських програм, підручників, предметів і практик допризовної підготовки;
• канали переходу з дитячих і молодіжних структур до військових, силових та окупаційних інституцій;
• рішення Верховної Ради, уряду, громад і міжнародних організацій та фактичні результати їх виконання.

Ми не публікуватимемо імена, обличчя чи інші дані дітей без очевидної суспільної необхідності й належного захисту. Не відтворюватимемо російські пропагандистські матеріали лише заради емоційного ефекту. Кожну цифру маркуватимемо за походженням, а факт, аналіз і бачення редакції — розділятимемо.

РФ готує не один «молодіжний проєкт», а соціальну інфраструктуру довгої війни. Школа дає потрібну картину світу, клуб — групову належність і дисципліну, ветеран — особистий авторитет війни, молодіжна організація — кар’єрний маршрут, а держава — стандарти, ресурси та звітність.

Для України відповідь починається з правильної оптики: дитина на окупованій території не є об’єктом підозри. Вона є громадянином України, чиї права та ідентичність атакує держава-агресор. Зупинити наслідки цієї політики можна лише поєднавши документування злочинів, збереження української освіти, міжнародний тиск і продуману реінтеграцію в кожній громаді.

Джерела

1. Центр громадянської просвіти «Альменда» / LB.ua. Матеріал про те, як військово-патріотичні клуби готують кадровий резерв для рф, 11 вересня 2026 року. Перейти до джерела
2. Уряд рф. Розпорядження № 2970-р від 23 жовтня 2025 року та комплекс заходів до 2028 року. Російський офіційний ресурс використано як первинне джерело для аналізу політики держави-агресора. Перейти до джерела
3. Центр громадянської просвіти «Альменда». Аналіз комплексу заходів рф із мілітаризації молоді, 15 грудня 2025 року. Перейти до джерела
4. Міністерство просвіти рф. Повідомлення про інтеграцію учасників війни проти України в педагогічну діяльність, 2026 рік. Російський офіційний ресурс використано як первинне джерело. Перейти до джерела
5. OSCE ODIHR. Звіт про порушення, пов’язані з мілітаризацією та індоктринацією українських дітей, представлений 9 липня 2026 року. Перейти до джерела
6. OHCHR / United Nations in Ukraine. Звіт про вплив війни та окупації на права дітей в Україні, 21 березня 2025 року. Перейти до джерела
7. Yale Humanitarian Research Lab. Дослідження мережі перевиховання та мілітаризації українських дітей, 16 вересня 2025 року. Перейти до джерела
8. Комітет Верховної Ради України з питань гуманітарної та інформаційної політики. Матеріал про посилення парламентської дипломатії для повернення українських дітей, 2 вересня 2026 року. Перейти до джерела

Дата останньої перевірки відкритих джерел: 12 вересня 2026 року.