Повномасштабна війна, розв’язана рф проти України у лютому 2022 року, поставила перед державою надскладне завдання: забезпечити невідворотність покарання тих громадян, які добровільно співпрацюють з ворогом, і водночас зберегти верховенство права.
Йдеться про колаборантів і зрадників — осіб, що стали на бік окупанта, допомагаючи йому підривати суверенітет та територіальну цілісність України. Суспільний запит на справедливе покарання таких осіб є надзвичайно високим, що не дивно з огляду на масштаб заподіяної агресором шкоди та людського горя. Однак принцип законності вимагає, щоб навіть у час війни притягнення до відповідальності відбувалося цивілізовано: кожен випадок колабораціонізму має бути ретельно розслідуваний, а міру вини та покарання визначає суд у визначеному законом порядку. Тільки судова відповідальність на основі закону відрізняє правову державу від самосуду та стихійної помсти. Як народний депутат України, я твердо переконаний: боротьба з колабораціонізмом повинна вестися рішуче, але виключно правовими методами, у дусі справедливості й відповідно до національного та міжнародного права.
У цій статті я розгляну, як Україна протидіє колабораціонізму в умовах воєнного стану із дотриманням принципів законності. Ми проаналізуємо ухвалені Верховною Радою законодавчі зміни щодо відповідальності за співпрацю з ворогом, розглянемо практику застосування нового законодавства на прикладі судових справ і вироків, оцінимо діяльність правоохоронних органів (прокуратури та Служби безпеки України) у виявленні та розслідуванні випадків колабораціонізму. Окремо буде акцентовано на відповідності цих процесів європейським та міжнародним стандартам справедливого правосуддя (зокрема, принципам Європейської конвенції з прав людини та нормам належної правової процедури). Також пояснимо, чому неухильне дотримання закону і судове переслідування колаборантів принципово відрізняються від емоційних закликів до самосуду, та як саме правовий підхід впливає на зміцнення довіри громадян до держави і системи правосуддя.
Законодавчі зміни щодо протидії колабораціонізму
До 24 лютого 2022 року в українському законодавстві фактично не існувало окремого поняття «колабораціонізм» і спеціальної статті, що передбачала б кримінальну відповідальність саме за співпрацю з державою-агресором. Особи, які сприяли окупаційній владі чи бойовикам на сході України після 2014 року, переслідувалися переважно за статтями про державну зраду (ст.111 КК України), посягання на територіальну цілісність (ст.110) або участь у терористичних організаціях (ст.258-3 тощо). Проте масштаб і характер колаборації під час повномасштабної агресії РФ у 2022 році вимагали термінового вдосконалення законодавства. Верховна Рада України оперативно відреагувала на цей виклик: уже в березні 2022 року було ухвалено два закони, які ввели до Кримінального кодексу поняття «колабораційна діяльність» і встановили покарання за різні її форми .
3 березня 2022 року парламент підтримав законопроєкт №5144 (став Законом України №2108-IX), що доповнив Кримінальний кодекс новою статтею 111-1 «Колабораційна діяльність» . Цей Закон набув чинності 15 березня 2022 року і вперше на рівні закону визначив, які дії громадян України вважаються колабораціонізмом, та які міри покарання до них застосовуються. Згідно з цією статтею, колабораційною діяльністю визнаються такі умисні дії громадянина України (наведемо основні з них):
• Публічне заперечення збройної агресії проти України або тимчасової окупації територій, а також публічні заклики підтримувати рішення чи дії держави-агресора, її збройних формувань або окупаційної адміністрації, заклики до співпраці з ними чи невизнання суверенітету України над окупованими територіями . За такі дії передбачено покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на 10–15 років (тобто фактично заборона обіймати державні чи місцеві керівні посади, здійснювати публічні функції) . Звернімо увагу: йдеться саме про обмеження права на посади, а не про позбавлення волі – законодавець зробив акцент на тому, щоб усунути таких осіб від публічної діяльності.
• Добровільне зайняття громадянином України посад в незаконних органах влади, створених на окупованій території. Закон розрізняє випадки, коли посада не пов’язана з виконанням адміністративно-господарських чи організаційно-розпорядчих функцій (тобто нижчі посади, рядові службовці) – такі дії караються позбавленням права займати посади на 10–15 років (можлива також конфіскація майна) . Натомість якщо особа добровільно обійняла керівну посаду (здійснювала адміністративно-господарські або розпорядчі функції) в окупаційних органах влади або добровільно балотувалася до таких органів, чи брала участь в організації псевдовиборів та референдумів на окупованій території – це вже тяжчий злочин. Покарання – позбавлення волі на 5–10 років з одночасним позбавленням права обіймати певні посади 10–15 років і конфіскацією майна (або без такої) . Отже, закон диференціював відповідальність: дрібні службовці-колаборанти отримують тривалу заборону на професійну діяльність, а от організатори окупаційної влади – саме тюремний строк .
• Пропаганда в закладах освіти на користь держави-агресора, впровадження стандартів освіти РФ на окупованих територіях, чи інша діяльність педагогів у співпраці з окупантами з метою сприяння їхній агресії . Такі дії караються м’якше: передбачено альтернативні санкції – виправні роботи до 2 років, арешт до 6 місяців або ув’язнення до 3 років, обов’язково з позбавленням права обіймати посади на 10–15 років . Тобто вчителі чи освітяни-колаборанти переважно не сідають на десятиліття, але їх усувають від професії.
• Передача матеріальних ресурсів окупаційним силам або проведення господарської діяльності у взаємодії з ворогом – фактично, матеріальне постачання агресора чи бізнес-співпраця з ним . За це передбачено або значний штраф (до 10 тисяч неоподатковуваних мінімумів), або позбавлення волі на 3–5 років з позбавленням права на посади (10–15 років) та конфіскацією майна .
• Організація політичних заходів або інформаційна діяльність на підтримку держави-агресора(мітинги, зібрання, пропагандистські акції в співпраці з окупантами) за відсутності ознак державної зради . Це вже серйозний злочин: 10–12 років ув’язнення з позбавленням права обіймати посади 10–15 років, можлива конфіскація .
• Добровільна участь у незаконних судових чи правоохоронних органах окупаційної влади, а також участь у незаконних збройних формуваннях агресора або допомога їм у бойових діях проти України . Це одна з найтяжчих форм колабораціонізму – 12–15 років позбавлення волі з позбавленням права на посади на 10–15 років, з можливою конфіскацією . Тобто колишні українські правоохоронці або військові, що перейшли на бік ворога, чи «ополченці» з числа місцевих жителів – отримують довгі тюремні строки.
• Дії колаборантів, що спричинили загибель людей чи інші тяжкі наслідки – наприклад, якщо внаслідок колаборації (участі в окупаційній владі чи збройних формуваннях) загинули мирні мешканці або сталася тяжка шкода, це кваліфікується як обтяжуюча обставина. Покарання – 15 років тюрми або довічне ув’язнення (найвища міра), з позбавленням права на посади 10–15 років, конфіскацією майна . Отже, для найтяжчих випадків передбачено навіть довічне покарання.
Стаття 111-1 КК України виписана доволі детально і охоплює широкий спектр діянь. Важливо, що вона формально стосується лише громадян України (іноземці не можуть бути суб’єктами колабораційної діяльності за цією статтею) . Для винесення вироків за цією статтею є й спеціальні примітки, які уточнюють термінологію, наприклад: що вважається «публічним» висловлюванням (поширення закликів в інтернеті або ЗМІ охоплюється) , що таке «заходи політичного характеру» (з’їзди, мітинги, конференції тощо) , і що мається на увазі під «тяжкими наслідками» (шкода понад певний великий розмір) . Така деталізація покликана чітко окреслити межі колабораціонізму, щоб уникнути довільного трактування.
У той самий день, 3 березня 2022 року, було ухвалено ще один важливий закон – №2110-IX. Ним додано до Кримінального кодексу статтю 436-2, яка встановила кримінальну відповідальність за поширення проросійської пропаганди: зокрема, «виправдовування, визнання правомірною або заперечення збройної агресії РФ проти України», в тому числі через подання її як внутрішнього конфлікту . Ця норма стала відповіддю на інформаційну війну та колабораціонізм в медійному полі. Покарання за неї м’якше, ніж за активну співпрацю – до 5 років ув’язнення, і вона застосовується як до громадян України, так і до іноземців та осіб без громадянства. Фактично, стаття 436-2 КК доповнює статтю 111-1: якщо 111-1 покриває публічні заклики підтримати агресора (що карається лише позбавленням права обіймати посади), то 436-2 прямо криміналізує виправдовування агресії як окремий злочин, за який вже передбачена тюрма . Через це нині в правоохоронній практиці виникають нюанси кваліфікації – про що мова піде нижче. Але ухвалення цієї статті було необхідним для протидії проросійській дезінформації та пропаганді війни.
Наступний крок стався 14 квітня 2022 року – Верховна Рада ухвалила Закон №2198-IX. Ним введено нову статтю 111-2 КК України – «Пособництво державі-агресору» . Ця норма покликана доповнити попередню, адже стаття 111-1 стосується лише громадян України, а законодавці побачили потребу передбачити відповідальність і для інших осіб, що сприяють агресору. Стаття 111-2 встановлює, що пособництвом є умисні дії, спрямовані на допомогу державі-агресору, її збройним формуванням чи окупаційній адміністрації, вчинені громадянином України, іноземцем або особою без громадянства (крім громадян держави-агресора) з метою завдання шкоди Україні . Форми такої допомоги, згідно з законом, включають: реалізацію чи підтримку рішень і дій держави-агресора; збирання, підготовку або передачу матеріальних ресурсів чи інших активів представникам агресора, його військам чи окупаційній адміністрації . Тобто 111-2 охоплює широкий спектр співпраці – від політичного сприяння до матеріально-технічної допомоги ворогу. Покаранняза пособництво визначено досить суворе: 10–12 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати певні посади на 10–15 років, з можливою конфіскацією майна . Ця стаття частково перегукується з частиною 4 ст.111-1 (про передачу матеріальних ресурсів), але її важлива відмінність – суб’єкт злочину може бути не громадянином України. Таким чином, якщо, приміром, в допомозі агресору викрили іноземця або особу без громадянства, їх можна притягти за ст.111-2 (а не за держзраду, як для громадян). Зауважимо, громадяни РФ не підпадають під дію 111-2 – очевидно, вони вважаються прямими виконавцями агресії, і щодо них діють закони війни та міжнародного права, тоді як кримінальний кодекс України орієнтований на підсудних в українській юрисдикції.
Окрім запровадження ст.111-2, законом №2198-IX було внесено зміни до Кримінального процесуального кодексу (КПК) України щодо особливостей досудового розслідування і запобіжних заходів за злочинами проти національної безпеки. Зокрема, додано норму, що в умовах воєнного стану підозрювані у таких злочинах (статті 109–114-1, 258–258-5, 260, 261, 437–442 КК) можуть триматися під вартою без альтернативи застави, якщо наявні відповідні ризики . Це надзвичайно важливо: фактично, підозрюваних у держзраді та колаборації дозволено заарештовувати на час слідства, і суддя має право взагалі не визначати заставу для деяких категорій обвинувачених . Така жорстка норма обґрунтована тим, що зрадники можуть втекти на окуповану територію або продовжити підривну діяльність, тому їхнє утримання під вартою є виправданим з точки зору безпеки. Також законодавці закріпили можливість спеціального досудового розслідування in absentia (заочно) у справах про співпрацю з державою-агресором . Це означає, що якщо колаборант втік і перебуває поза контролем української влади, слідство і суд можуть проводитися заочно, без присутності обвинуваченого, з дотриманням певних процедур. Хоча заочне правосуддя – захід вимушений і застосовується обмежено, в умовах війни він дозволяє хоча б формально засудити зрадників, які ховаються у ворога, і таким чином позбавити їх безкарності.
Отже, пакет законодавчих змін весни 2022 року сформував цілісну систему норм для боротьби з колабораціонізмом. Якщо підсумувати:
• Ст.111 КК («державна зрада») як і раніше карає громадян України, які перейшли на бік ворога як шпигуни, передають державну таємницю чи іншим чином зраджують державу (покарання аж до довічного ув’язнення).
• Ст.111-1 («колабораційна діяльність») – ввела градацію відповідальності за співпрацю з окупантами для громадян України: від заборони на посади за публічну проросійську риторику – до довічного за тяжкі наслідки співпраці. Ця стаття дуже широка і охоплює більшість можливих сценаріїв колаборації.
• Ст.111-2 («пособництво державі-агресору») – дозволяє карати як українців, так і іноземців, які допомагають ворогу, але не є громадянами РФ. Покарання 10–12 років тюрми.
• Ст.436-2 – окремо карає інформаційний колабораціонізм (заперечення/виправдання агресії) – до 5 років позбавлення волі.
• КПК зміни – забезпечують ефективність переслідування: підслідність таких справ – за СБУ; дозвіл на заочне слідство і суд; можливість арешту без застави.
Необхідно зазначити, що український парламент й надалі працює над удосконаленням законодавства з цих питань. Прийняті «на марші» в екстрених умовах воєнного часу, норми про колабораціонізм виявили і деякі недоліки та протиріччя на практиці. Експерти правозахисних організацій звертають увагу, що положення сформульовані дещо загально і дозволяють притягнути чи не кожного, хто жив під окупацією, навіть якщо він діяв з примусу або зі спроб забезпечити базове виживання громади . Визначення самого колабораціонізму у законі відсутнє, а різні частини статті 111-1 охоплюють дуже широкий спектр поведінки. Більше того, існують «суміжні» статті (як от згадана 436-2 або стаття про державну зраду), між якими інколи складно провести чітку межу – через це схожі діяння можуть кваліфікуватися по-різному і тягнути різні санкції . Усвідомлюючи ці проблеми, профільні комітети ВР та уряд вже розглядали можливі зміни. Зокрема, обговорювалася ідея окремого закону про диференціацію відповідальності колаборантів з урахуванням мотивів (примус чи добровільність) – про підготовку такого проєкту в вересні 2022 згадувала Міністр з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій. Крім того, у листопаді 2023 року в Офісі Генпрокурора разом з міжнародними експертами констатували необхідність уніфікувати законодавство про колабораціонізм – зробити його більш чітким та узгодженим, щоби посилити позиції України у Європейському суді з прав людини . Комісія ООН з прав людини також рекомендувала уточнити визначення колабораціонізму в КК , щоб закон відповідав принципу правової визначеності і не порушував права людини. Таким чином, законодавча база створена, але процес її вдосконалення триває – що є нормальним в умовах настільки безпрецедентної ситуації, з якою Україна зіткнулася.
Практика застосування: розслідування та судові вироки
Прийняття суворих законів – це лише перший крок. Не менш важливо, як ці норми працюють на практиці: чи реально притягуються колаборанти до відповідальності, скільки їх виявлено, які вироки ухвалюють суди, і чи дотримуються при цьому принципи справедливості. Розглянемо, що відомо про масштаби та результатипритягнення до відповідальності за держзраду і колабораціонізм з початку великої війни.
Масштаби розслідувань і обвинувачень
Майже зразу після набрання чинності статтею 111-1 ККУ у березні 2022 року розпочалися кримінальні провадження за фактами колабораційної діяльності. За перший рік дії нових норм (до квітня 2023 року)силовики зареєстрували приблизно 5,5 тисяч кримінальних проваджень за ст.111-1 . Із них в орієнтовно 1,4 тисячі справ особам було повідомлено про підозру (тобто встановлено конкретних підозрюваних) . Це дуже значний обсяг роботи, який свідчить, що правоохоронці активно виявляють потенційних колаборантів.
Станом на кінець 2022 року українські суди отримали 659 кримінальних справ про колабораціонізм і змогли розглянути майже половину з них – 308 справ . В результаті протягом 2022-го було визнано винними 272 осіб, обвинувачених у колабораційній діяльності . Примітно, що жодної виправдальної ухвали у таких справах за 2022 рік не було винесено . Фактично, всі процеси, які дійшли до вироку, закінчилися обвинувальним рішенням суду. Близько 50 підсудних уклали угоди зі слідством і визнали провину, отримавши вироки за спрощеною процедурою . Лише поодинокі провадження закривалися чи поверталися на доопрацювання прокурору . Така статистика (272:0 на користь обвинувачення) відображає, з одного боку, ретельність, з якою слідство підходило до збору доказів – аби у суду не залишалося сумнівів. З іншого боку, це викликає запитання щодо змагальності процесу, адже відсутність виправдань може свідчити, що планка доказування фактично нижча, ніж у мирний час, або що захист воліє не доводити справу до кінця.
Протягом 2023 року кількість справ про колабораціонізм значно зросла. В Єдиному державному реєстрі судових рішень у 2023-му було оприлюднено понад 1700 вироків у справах щодо злочинів проти нацбезпеки (в цю категорію входять і ст.111, і 111-1, 111-2, 436-2 тощо) . З цих вироків 5 виявилися виправдувальними (для порівняння, у 2022 не було жодного) . З п’яти виправдань три стосуються власне колабораційної діяльності, по одному – пособництва державі-агресору (111-2) та глорифікації агресії РФ (ймовірно, 436-2) . Отже, система правосуддя у 2023 році вийшла на більший масштаб розгляду справ (1700+ вироків проти ~700 торік), при цьому почали з’являтися перші виправдувальні рішення. Загальний відсоток виправдань все одно мізерний (менше 0,3%), але їх наявність підтверджує, що суди не є «конвеєром» суто обвинувальних вироків – якщо докази недостатні або виникають обґрунтовані сумніви, судді готові виправдати обвинуваченого згідно з принципом презумпції невинуватості . Це позитивний сигнал про дотримання стандартів правосуддя навіть за умов воєнного часу.
За даними Офісу Генерального прокурора, станом на грудень 2023 року (тобто майже за два роки війни) до суду було скеровано наступну кількість обвинувальних актів у справах даної категорії :
• Державна зрада (ст.111) – 1456 обвинувальних актів направлено до суду.
• Колабораційна діяльність (ст.111-1) – 2934 обвинувальних акти.
• Пособництво державі-агресору (ст.111-2) – 222 акти.
• Несанкціоноване поширення інформації про переміщення зброї та військ (ст.114-2 КК) – 237 актів.
• Виправдовування, заперечення збройної агресії РФ (ст.436-2) – 1191 акт.
Ці цифри свідчать, що саме стаття 111-1 про колабораціонізм стала однією з найбільш «масових» – майже 3000 справ пішли до суду лише за цією статтею за менш ніж два роки . Для порівняння, за держзраду – близько півтори тисячі (що теж дуже багато, враховуючи, що до 2022 р. і десятків не було). Значна кількість обвинувачень і за ст.436-2 (майже 1200) – що відображає активність у притягненні пропагандистів та розповсюджувачів кремлівських наративів. Відносно небагато поки що справ за ст.111-2 – 222 (ймовірно тому, що більшість іноземних пособників чи колаборантів просто недосяжні українському правосуддю, а наших громадян частіше кваліфікують за 111-1). Ці тисячі обвинувальних актів – результат кропіткої роботи правоохоронців.
Станом на листопад 2024 року, за інформацією Генеральної прокуратури, було зареєстровано загалом 19 758 злочинів проти національної безпеки (сюди входять і держзрада, і колаборація, і суміжні статті) з початку вторгнення . Безпосередньо ж кримінальних проваджень за фактом колабораційної діяльності відкрито 8 894, а за пособництвом агресору – 1 388 . Ці цифри узгоджуються із згаданою вище статистикою обвинувальних актів: видно, що приблизно третина проваджень вже дійшла до стадії скерування до суду (2934 з 8894 по 111-1, тобто ~33%). Частина проваджень триває, частина могла бути призупинена (якщо підозрюваний у розшуку). Цікаво, що статистика фіксує навіть тенденцію динаміки: кількість нових справ про колабораціонізм зростала протягом 2023 – першої половини 2024, а от влітку 2024 спостерігалось певне зниження темпів (червень–серпень менше нових справ) . Можна припустити, що основна «хвиля» викриття колаборантів у щойно деокупованих регіонах (Харківщина, Херсонщина) пройшла у 2022–2023 роках, тому в 2024-му темпи трохи впали. Хоча у вересні 2024-го HRW ідентифікувала загалом 1 948 вироків за ст.111-1 та 84 вироки за ст.111-2 , а станом на травень 2024-го, за даними ОБСЄ/БДІПЛ, суди першої інстанції ухвалили 1622 вироки у справах про колабораціонізм . Причому 634 з них (39%) були винесені лише за грудень 2023 – травень 2024, що свідчить про прискорення розгляду . Отже, система правосуддя нарощувала спроможність опрацьовувати все більше таких справ.
Щодо географії колабораційних правопорушень, то найбільше їх фіксується, очікувано, в тих регіонах, які перебували під окупацією або в зоні бойових дій. Наприклад, у Донецькій області протягом 2023 року співробітники СБУ викрили близько 300 колаборантів, з яких 37 вже отримали судові вироки . Для порівняння, у 2022 році на Донеччині було виявлено 241 колаборанта, і вироки тоді отримали лише 7 осіб (це пояснюється тим, що більшість справ 2022 року ще розглядалися або окупація не дозволяла їх затримати). На Херсонщині та Запоріжжі – подібна ситуація: після звільнення правобережної частини Херсонської області було затримано десятки колаборантів, включно з колишніми працівниками окупаційної «поліції», установ виконання покарань, органів влади . Зокрема, в Херсоні восени 2022-го було заарештовано колишнього керівника місцевого СІЗО та його заступників, які під час окупації перейшли на бік ворога і брали участь у переслідуванні українців . У Луганській, Донецькій областях багато справ ведеться заочно, адже значна частина колаборантів виїхала разом з росіянами або залишається на окупованій території. Проте навіть щодо таких осіб відкривають провадження – приміром, 180 кримінальних проваджень було зареєстровано в 2023 році за фактом організації незаконних виборів («єдиного дня голосування») на окупованих територіях ; повідомлено про підозру 26 представникам окупаційних «адміністрацій» та їхнім кураторам, які проводили ті псевдовибори . Це показує, що навіть знаходячись поза досяжністю, колаборанти не уникають юридичної оцінки – їхні злочини документуються для майбутнього правосуддя.
Судова практика і приклади вироків
Судді українських судів, розглядаючи справи про колабораціонізм, опинилися в новій ситуації, адже потрібно було застосовувати свіжі норми, не маючи багаторічної прецедентної бази. Поступово формується і практика Верховного Суду, який роз’яснює спірні моменти кваліфікації та покарання. Розглянемо декілька показових випадків із судової практики та позиції, які висловив Верховний Суд (Касаційний кримінальний суд) у 2023–2024 роках.
1. Добровільне зайняття керівної посади в окупаційній адміністрації (ч.5 ст.111-1). Верховний Суд у січні 2024 року залишив без змін обвинувальний вирок щодо особи, яка під час окупації обійняла посаду в.о. керівника комунального підприємства у самопроголошеній «військово-цивільній адміністрації» на окупованій частині Харківщини . Засуджений стверджував, що був змушений погодитися на цю посаду, але суди не знайшли підтвердження, що це сталося під примусом (ні фізичним, ні психологічним) з боку росіян . Відтак касаційний суд підтвердив правильність кваліфікації його дій як колабораційної діяльності за ч.5 ст.111-1 КК (тобто керівна посада в окупаційних органах). Цей прецедент підкреслює: якщо українець свідомо приймає пропозицію очолити підприємство чи відділ в окупаційній «адміністрації», посилаючись лише на загальні обставини війни, але без прямої загрози життю, – це не звільняє від відповідальності. Судді вимагають наявності конкретних доказів примусу (погроз, застосування сили), щоб виправдати такі дії.
2. Співпраця в освітній сфері та призначення покарання. Цікавий випадок розглядав ВС у січні 2024: йшлося про жінку, засуджену за ч.3 ст.111-1 КК (пропаганда в закладі освіти). Їй було призначено основне покарання у виді арешту (тобто відносно м’яке покарання, кілька місяців утримання під вартою) за те, що вона впроваджувала стандарти освіти держави-агресора у школі під час окупації . Касаційний суд скасував м’який вирок і зазначив, що такий вид покарання не відповідає принципам законності, справедливості та індивідуалізації покарання, не сприятиме виправленню засудженої і запобіганню новим правопорушенням . Фактично Верховний Суд вказав, що занадто поблажливе покарання у серйозних справах про колабораціонізм є неправильним. Якщо вчинено злочин проти основ нацбезпеки з великою суспільною небезпекою (а впровадження російських стандартів освіти під час війни було розцінено саме так), то покарання має бути більш суворим, наприклад позбавлення волі, а не просто арешт . Це прецедент, що підвищує планку відповідальності для освітян-колаборантів: суд сигналізує, що такі дії – не дрібний проступок, а серйозний злочин.
3. Участь у незаконних «правоохоронних органах» окупантів (ч.7 ст.111-1). Верховний Суд у лютому 2024 року залишив у силі вирок щодо колишнього українського прокурора, який під час окупації Луганщини погодився на посаду заступника прокурора в незаконному органі окупаційної «влади» . Касаційний суд наголосив на винятковій суспільній небезпеці таких дій: особа, маючи вищу юридичну освіту і розуміючи протиправність окупаційної адміністрації, свідомо допомагала агресору створювати квазі-правоохоронну вертикаль, діючи з прямим умислом на шкоду власній державі . Той факт, що окупація території була відкритою (очевидною), а обвинувачений – громадянин України, юрист – лише обтяжує його провину. Верховний Суд тим самим підкреслив: кваліфіковані кадри, які зрадили присязі і перейшли працювати на ворога у силових структурах, нестимуть повну відповідальність, і такі дії однозначно підпадають під ч.7 ст.111-1 (як добровільна участь у незаконних правоохоронних органах).
4. Статус «рядового» співробітника окупаційного органу не звільняє від відповідальності. У іншому рішенні ВС (лютий 2024) розглядав справу особи, яка була водієм у незаконному «правоохоронному» органі на окупованій території . Захист, певно, наполягав, що водій – не посадова особа, не здійснював правоохоронні функції. Однак Верховний Суд дійшов висновку, що посаду водія також слід розглядати як участь у правоохоронному органі окупаційної влади, і це підпадає під ч.7 ст.111-1 . Адже у формулюванні ч.7 нема винятків для «технічних працівників» – закон говорить про «добровільне зайняття посади в незаконних правоохоронних органах», без уточнень. Тому навіть якщо людина працювала водієм, забезпечуючи функціонування окупаційної поліції/прокуратури, вона є співучасником і відповідає як колаборант. Ця позиція усуває можливу лазівку для колаборантів низової ланки – мовляв, «я був просто водієм/діловодом, нічого такого не робив». Жодних «просто» не приймається: якщо добровільно пішов служити в ворожу структуру – несеш відповідальність нарівні з іншими її працівниками.
Наведені приклади демонструють, що судова система України займає достатньо принципову позицію щодо колаборантів. Верховний Суд підкріплює обвинувальні вироки, якщо вбачає, що все зроблено за законом, і навіть наполягає на більш суворому підході, коли нижчі суди проявили зайву м’якість. Водночас поява виправдувальних вироків у справах про колабораціонізм (як згадано, 3 виправдання в 2023 році) свідчить, що презумпція невинуватості діє. Розглянемо коротко один виправдувальний кейс, щоб зрозуміти мотиви суду.
Так, суд Чернігівської області виправдав чоловіка, обвинуваченого в публічному запереченні агресії рф (ч.1 ст.111-1) – за версією слідства, в березні 2022 року він у розмовах заявляв односельцям, що «прийдуть росіяни – буде порядок, вам кінець» тощо . На суді обвинувачений заперечив провину і заявив, що його обмовили через особистий конфлікт (сусід-похресник мав з ним сварку) . Свідки зі сторони обвинувачення, які нібито чули його проросійські висловлювання, були друзями того похресника. Суд ретельно оцінив всі показання і дійшов висновку, що вина не доведена поза розумним сумнівом – тим паче, є ймовірність, що свідчення могли бути упередженими . Він взяв до уваги наявність давнього конфлікту між сторонами, позитивні характеристики обвинуваченого (патріот, сини служать в ЗСУ) . Як результат, чоловіка виправдали, підкресливши стандарт доказування «поза розумним сумнівом». Прокуратура наразі оскаржує це рішення . Цей випадок важливий тим, що показує: суд не стане засуджувати людину лише на підставі чуток чи сумнівних показів, навіть якщо суспільний резонанс теми високий. Якщо є об’єктивний сумнів – вирок має бути на користь обвинуваченого.
Водночас існують і проблеми в практиці застосування законодавства, на які звертають увагу як правозахисники, так і самі правоохоронці. Зокрема, як вже зазначалося, перетин юрисдикцій статей 111-1, 111-2, 436-2 часом породжує казуси. Наприклад, напис в соцмережі, що виправдовує дії РФ, може бути розцінений слідчим або як колабораціонізм (публічні заклики до підтримки агресора) – тоді людину не посадять, а лише заборонять певну діяльність, або як виправдовування агресії (ст.436-2) – тоді це до 5 років тюрми . Є вже чимало прикладів різної кваліфікації схожих дій в практиці . Така ситуація створює простір для вибіркового правосуддя: від рішення конкретного слідчого/прокурора іноді залежить, наскільки суворо покарають особу за її слова. Тому експерти наголошують на потребі чіткіше розмежувати склади злочинів або виробити для правоохоронців спільні «маркери» кваліфікації . Наразі ж розкид покарань іноді виглядає нелогічним, що помічають і громадяни. Приміром, учительку можуть засудити до 10 років позбавлення права викладати за те, що вона під тиском працювала в школі за російською програмою, а інша особа отримує 5 років тюрми за репост повідомлення, яке визнали пропагандою війни. Така неспівмірність покарань і певна хаотичність у правозастосуванні можуть викликати нерозуміння і навіть недовіру у суспільстві , особливо серед жителів окупованих територій, які спостерігають ці процеси. Тому дуже важливо надалі вдосконалювати закон і практику, аби забезпечити передбачуваність: кожен має розуміти, за що саме і яка санкція загрожує.
Інша проблема – масовість явища. Експерти відзначають ризик, що якщо застосовувати закон формально, то під визначення колабораційної діяльності можуть підпасти десятки тисяч людей: адже фактично будь-який мешканець окупації, який підтримував контакт з окупаційною «адміністрацією» (наприклад, отримував гуманітарну допомогу, ходив на роботу на підприємство, що працювало під окупацією), потенційно «мав справу» з ворогом . Звісно, кожен випадок індивідуальний і потребує ретельного розслідування обставин . На практиці правоохоронці намагаються концентруватися на очевидних колаборантах – тих, хто добровільно пішов на співпрацю за ідеологічними мотивами чи вигодою. Але є побоювання, що нижчі ланки (вчителі, медсестри, соціальні працівники) будуть покарані масово (бо їх легше знайти), тоді як великі зрадники – колишні мери, високопосадовці, які перейшли на бік РФ – часто уникнуть реального покарання, бо втекли або обміняні . Уже зараз спостерігається, що більшість засуджених колаборантів – це люди без особливого статусу, рядові громадяни, які здійснювали пропаганду чи працювали в низових структурах окупантів. Натомість, скажімо, колишні народні депутати-зрадники, що стали ставлениками рф(як екс-нардеп Олег Царьов чи інші) – фігурують у заочних справах, але фізично не покарані. Це створює певний дисбаланс, який, однак, обумовлений об’єктивними факторами (не всіх колаборантів можна спіймати під час війни). Держава декларує намір довести всі справи до кінця: якщо не зараз, то після перемоги, коли з’явиться доступ і до тих територій, і до самих злочинців.
Підсумовуючи, практика застосування антиколабораційного законодавства наразі характеризується масштабністю і рішучістю: тисячі справ, сотні вироків, практично неминучі обвинувальні результати за наявності доказової бази. Водночас зберігається індивідуальний підхід – якщо докази слабкі, є виправдання, а при призначенні покарань суд враховує і міру провини, і особу обвинуваченого, іноді пом’якшуючи, іноді посилюючи вирок. Система навчається на ходу. Дуже важливо, щоб принцип законності та справедливості не губився в цій масовості – про це дбають і суди, і суспільний контроль (правозахисники активно моніторять вироки ). Далі розглянемо роль ключових органів – прокуратури та СБУ – у боротьбі з колабораціонізмом, адже саме від якості розслідувань і зібраних доказів залежить успіх судового розгляду.
Роль прокуратури та СБУ у виявленні та розслідуванні
Служба безпеки України (СБУ) та органи прокуратури відіграють провідну роль у протидії колабораціонізму. Законодавчо встановлено, що досудове слідство у таких справах ведуть слідчі органів безпеки (тобто СБУ) , а процесуальне керівництво здійснюють прокурори. Це логічно, адже колаборація – це сфера держбезпеки. За час війни СБУ провела безліч успішних операцій з викриття зрадників, а Офіс Генерального прокурора координував притягнення їх до кримінальної відповідальності.
Масштаби роботи СБУ. За офіційними даними СБУ, від початку повномасштабної війни (тобто з лютого 2022) спецслужба викрила понад 2,5 тисячі зрадників і понад 6,5 тисячі колаборантів . Ця цифра включає як затриманих, так і ідентифікованих осіб, щодо яких зібрано матеріали. Станом на березень 2024 року повідомлялося про понад 2 тисячі викритих державних зрадників і 6 тисяч колаборантів . СБУ звітує, що комплексно протидіє внутрішньому ворожому впливу, викриваючи агентів, коригувальників вогню, інформаційних пособників. Зокрема, з початку вторгнення було ліквідовано 47 російських агентурних мереж в Україні , виявлено понад 470 осіб-навідників і коригувальників артилерійського вогню ворога . Це окрема категорія – громадяни, які передавали росіянам координати для ударів по українських містах. Їх також притягують або за держзраду, або за участь у діяльності незаконних збройних формувань.
СБУ приділяє увагу і колаборації в окремих сферах. Наприклад, у 2023 році СБУ викрила понад 30 освітян-колаборантів – директорів шкіл, вчителів, які допомагали окупантам «русифікувати» освіту в захоплених містах (відомо про такі випадки у Херсоні, Сєвєродонецьку) . Їм інкримінується якраз ч.3 ст.111-1 (освітня пропаганда). Також виявляються факти співпраці бізнесу з ворогом – хоча це важче доказувати. Навіть духовенство не лишилось поза увагою: СБУ відкрила 83 кримінальні справи щодо 82 священнослужителів УПЦ (МП), які підозрюються у колабораційній діяльності, розпалюванні міжнаціональної ворожнечі, виправдовуванні агресії . Частині кліриків Російської православної церкви взагалі заборонено в’їзд до України (понад 200 осіб) за їхню антиукраїнську діяльність.
Робота на звільнених територіях. Найбільший фронт роботи для СБУ – це щойно деокуповані райони. Кожне звільнене місто чи село потребує так званої «фільтрації» – перевірки, чи не залишилось там пособників ворога. Наприклад, після звільнення правобережної Херсонщини восени 2022 року було затримано ряд осіб, які під час окупації вступили в лави створеної окупантами «поліції», катували проукраїнських активістів або забезпечували роботу тюрем. Повідомлялося, що одразу чотирьох підозрюваних у колабораціонізмі затримали у Херсоні СБУ і Нацполіція – серед них головний спеціаліст міськради, який перейшов на бік РФ, та інші особи . Ще одного колишнього правоохоронця, який під час окупації добровільно вступив до окупаційної «поліції», затримало ДБР у співпраці з СБУ . Ці операції проходили мало не щодня відразу після визволення – фактично “полювання” на колаборантів в доброму сенсі. На Донеччині представники СБУ звітували, що лише з початку 2023 року викрили до 300 колаборантів в області . Багато з них – це інформатори ворога та прибічники окупаційних адміністрацій.
Прокуратура і судовий етап. Після затримання або заочного повідомлення про підозру колаборанту, матеріали скеровуються до суду з обвинувальним актом, що підтримується прокуратурою. Офіс Генерального прокурора заявив, що з лютого 2022 до кінця 2023 р. скерував до суду тисячі обвинувальних актів у справах цієї категорії . Наведені вище цифри (2934 акти по колаборації, 1456 – по держзраді тощо) саме і характеризують роботу прокурорів . У структурі ОГП, наскільки відомо, створені спеціальні відділи, що займаються злочинами проти нацбезпеки. Прокурори беруть участь у розслідуваннях, погоджують повідомлення про підозру, забезпечують арешти підозрюваних через суд і потім підтримують обвинувачення в суді. В умовах війни їм теж непросто – часто доводиться збирати докази злочинів на окупованих територіях віддалено, опитувати свідків, які виїхали, або використовувати розвідувальну інформацію, перехоплення. Наприклад, є практика заочного притягнення «керівників» окупаційних адміністрацій: прокуратура оголошує підозри таким особам і потім через суд добивається дозволу на спеціальне досудове розслідування. Так, заочно повідомлено про підозру так званому «заступнику голови адміністрації Запорізької області» (колаборанту) – його суд визнав винним за ч.5 ст.111-1 (очевидно, теж заочно) . Така процедура дозволяє отримати рішення суду навіть без фізичної присутності зрадника – хай і вирок буде виконано лише після затримання, але юридично це вже крок до справедливості.
Варто підкреслити, що правоохоронці працюють не лише «карально», а й превентивно та роз’яснювально. Наприклад, проводиться інформаційна робота серед населення на прифронтових територіях, щоб люди розуміли, що за співпрацю з ворогом загрожує неминуче покарання. Виявлення кожного випадку колабораціонізму, його оприлюднення – це теж сигнал суспільству. Станом на вересень 2023 правоохоронці розслідували 7556 проваджень щодо колабораційної діяльності . Центр прав людини ZMINA провів аналіз вироків (691 вирок по 111-1 та 7 вироків по 111-2) і вказав на недоліки закону, закликав владу внести зміни для передбачуваності . На що прокуратура теж реагує: було проведено круглі столи за участю міжнародних експертів, де обговорено уніфікацію закону про колабораціонізм . Тобто прокурори самі зацікавлені мати чіткий і працюючий закон, який потім не буде розкритикований у ЄСПЛ.
Документування злочинів колаборантів – окремий фронт роботи. СБУ і прокуратура збирають дані про злочини колабораціонізму не лише для судів, а й для історії та можливого міжнародного трибуналу. Адже співпраця колаборантів часто супроводжується й іншими злочинами – переслідування мирних жителів, пограбування, насильство, депортації. Ці факти фіксуються. Не випадково Комісія ООН з розслідування порушень в Україні у 2023 році рекомендувала українській владі розслідувати ймовірні випадки застосування тортур та жорстокого поводження щодо людей, яких підозрюють у колабораціонізмі . Тут йдеться про те, що при затриманні колаборантів або під час фільтрацій міг бути неправомірний тиск. Україна прислухається до цих застережень: всі повідомлення про перевищення повноважень чи незаконне поводження з затриманими перевіряються прокуратурою (відомі поодинокі випадки, коли СБУшників самих судили за побиття підозрюваних). Це важливо, щоб процес правосуддя над колаборантами залишався легітимним і не порушував прав людини – про це далі.
Таким чином, СБУ та прокуратура України ведуть масштабну, багаторівневу роботу по викриттю, розслідуванню і притягненню до відповідальності колаборантів. Результатом цієї роботи стали тисячі відкритих справ, сотні засуджених осіб, а головне – чіткий меседж: «Ворогові зі своїми прислужниками не сховатися від справедливості». Важливо, що ця робота здійснюється у правовому полі – силами державних інституцій, а не через самосуд чи позасудові розправи. Українська держава демонструє, що навіть в умовах найжорстокішої війни вона здатна забезпечувати правосуддя у встановленому законом порядку. Це принципова різниця між цивілізованою країною та агресором, який діє шляхом терору і беззаконня.
Міжнародні стандарти справедливого правосуддя
Україна проголосила свій стратегічний курс на вступ до ЄС, підтримує цінності демократії і верховенства права. Тому дотримання європейських та міжнародних стандартів прав людини є обов’язковим навіть в надзвичайних умовах війни. Боротьба з колабораціонізмом – не виняток. Ба більше, саме на цьому напрямі дуже важливо показати партнерам і власним громадянам, що Україна діє в правових рамках, забезпечуючи справедливий суд і повагу до прав людини для всіх, навіть для зрадників. Розглянемо, які ключові стандарти застосовні тут і як Україна їм слідує.
Право на справедливий суд і належну процедуру
Україна є стороною Європейської конвенції з прав людини (ЄКПЛ) та Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (МПГПП). Обидва ці договори продовжують діяти під час війни , хоча Україна й скористалася правом дерогації (тимчасового відступу) від деяких зобов’язань. Однак важливо, що Україна не відступала від статті 6 ЄКПЛ (право на справедливий суд) та статті 14 МПГПП . Тобто право кожного на справедливий суд зберігається в повному обсязі. Воєнний стан не звільняє державу від обов’язку проводити справедливі судові процеси з дотриманням усіх необхідних гарантій .
Право на справедливий суд включає дві великі групи вимог: матеріальні та процесуальні. З матеріальної точки зору, має виконуватися принцип “nullum crimen, nulla poena sine lege” – немає злочину і покарання без закону. Закон, що передбачає кримінальну відповідальність (особливо якщо загрожує позбавлення волі), повинен відповідати принципу юридичної визначеності: бути достатньо чітким, зрозумілим і передбачуваним у застосуванні . Інакше, якщо норма надто розмита і може тлумачитися свавільно, переслідування на її підставі порушуватиме право на справедливий суд . Цей принцип має пряме відношення до ситуації з нашим законодавством про колабораціонізм. Як ми згадували, правозахисники критикують його за дещо загальні формулювання. З погляду ЄСПЛ, у кримінальному законі повинна бути “якість”: людина має змогу наперед знати, які дії є кримінальними, і які наслідки можуть настати. Українська влада, реагуючи на зауваження, вже працює над уточненнями (що рекомендувала і комісія ООН ). Для нас життєво важливо, щоб покарання колаборантів було не свавільним, а юридично бездоганним – тоді жоден Європейський суд не скасує вирок.
Процесуальні гарантії справедливого суду теж повинні дотримуватися. Це: презумпція невинуватості, право знати суть обвинувачення, мати достатньо часу і можливостей для підготовки захисту, право користуватися допомогою адвоката, право допитувати свідків, право виступити рідною мовою тощо (ст.6 §3 ЄКПЛ). Українські суди забезпечують ці права – кожному обвинуваченому в колабораціонізмі надається адвокат (за потреби безоплатно), судові засідання проходять з дотриманням процедури. Особливо слід сказати про заочні процеси. Як зазначалося, закон дозволяє за воєнного стану проводити спеціальне судочинство за відсутності обвинуваченого. Однак міжнародний стандарт (ст.6 ЄКПЛ) вважає in absentia припустимим лише у виключних випадках і за умови, що підсудному надано можливість перегляду справи, якщо він з’явиться . Право бути присутнім на суді є фундаментальною складовою справедливого суду . Україна розуміє це, тому заочні вироки виносяться переважно щодо тих, хто переховується на окупованій території або в РФ. Якщо ж таку особу затримають, вона може вимагати перегляду справи з самого початку – і українське законодавство має це забезпечити (що й робиться, в КПК прописано відповідні механізми). Таким чином, навіть заочне засудження – це не крапка, а радше спосіб зафіксувати відповідальність. Загалом, право на захист та інші процесуальні права в справах колабораціонізму дотримуються: про це свідчить хоча б той факт, що є виправдувальні вироки (значить, захисники могли ефективно навести аргументи, а суд не мав упередженості).
Ще один міжнародний принцип – індивідуальна відповідальність. Карається конкретна особа за конкретні протиправні дії, а не широка спільнота людей за ознакою проживання на окупованій території чи співіснування з ворогом. Україна дотримується цього: жодних колективних покарань чи презумпції винуватості «усіх, хто залишився під окупацією», у нас немає. Навпаки, слідство має довести, що певний громадянин не просто жив за окупації, а вчинив колабораційну дію з умислом допомогти ворогу. Якщо цього не доведено – людина не винна. Це відповідає і Конституції України, і європейським стандартам.
Міжнародне гуманітарне право: статус цивільних під окупацією
Окремо варто згадати норми міжнародного гуманітарного права (МГП), оскільки колабораціонізм виникає саме в умовах війни та окупації. Четверта Женевська конвенція 1949 року про захист цивільного населення у воєнний час встановлює рамки, в яких цивільні можуть діяти під окупацією. Хоча сам термін «колабораціонізм» в МГП не згадується, Женевська конвенція (IV) забороняє окупанту примушувати цивільних служити у збройних чи допоміжних силах окупаційної армії . Також заборонений будь-який примус моральний чи фізичний щодо цивільних . Водночас Конвенція передбачає, що окупаційна влада може залучати місцевих жителів до робіт, необхідних для забезпечення життя населення, а також закликає співпрацювати з місцевими органами влади задля обслуговування потреб цивільного населення . Статті 50, 51, 56 IV Женевської конвенції фактично допускають, що місцеві лікарі, вчителі, комунальні служби продовжуватимуть працювати під окупацією, виконуючи свої функції на благо населення . МГП визнає, що цивільні можуть бути змушені працювати в певних сферах для потреб населення або навіть армії окупанта (в межах допустимого), і це не повинно розглядатися як зрада з боку цих цивільних, якщо тільки вони не воюють проти батьківщини.
Цей аспект дуже важливий для питання справедливості: Україна не повинна карати своїх громадян тільки за те, що вони на окупованій території намагалися підтримувати нормальне життя громади (наприклад, забезпечувати лікарні, школи, електрику) . Тонка грань проходить між вимушеною підтримкою життєдіяльності та «фактичним колабораціонізмом, спрямованим на підрив державної безпеки та завдання шкоди» . З міжнародно-правової точки зори, якщо український лікар лікував людей під окупацією – він не колаборант, якщо вчитель навчав дітей базових речей – це не злочин. Інша справа, якщо вони добровільно впроваджували російські програми з ідеологічним змістом або агітували за ворога. Тому під час розслідування кожної справи наші органи мають з’ясовувати мотиви і обставини: чи діяла людина під примусом, чи мала намір просто вижити або допомогти людям, чи, навпаки, фанатично служила ворогу. І суди, як ми бачимо, почасти це враховують. Наприклад, багато обвинувачених заявляють про примус – суд оцінює, наскільки це правдоподібно. Верховний Суд теж у своїх рішеннях зазначає, що перевіряв, чи не була людина вимушена обійняти посаду (і якщо не було доказів примусу – тоді винна) .
Україна також повинна пам’ятати про заборону катувань і нелюдського поводження (ст.3 ЄКПЛ, ст.7 МПГПП), від якої не можна відступати навіть під час війни. Це означає, що фізичне насильство до затриманих колаборантів неприпустиме. На жаль, були поодинокі сигнали, що на місцях у перші дні після звільнення могло доходити до самосудів чи побиття деяких колаборантів озлобленими місцевими. Держава повинна цьому запобігати і жорстко присікати. Правоохоронці мають брати під захист затриманого колаборанта від натовпу – і довести справу до суду цивілізовано. Це складно морально (бо злочини колаборантів викликають гнів у суспільстві), але необхідно з позиції вищих цінностей. Показово, що ООН вже звертала увагу України на необхідність розслідувати всі повідомлення про можливі тортури підозрюваних колаборантів . У відповідь Україна запевнила, що будь-які такі випадки – поза законом, і будуть покарані, адже ми не терпимо свавілля, навіть щодо зрадників.
Отже, міжнародні стандарти вимагають від України балансувати: караючи зло, не перейти межу прав людини. На практиці це означає: забезпечувати чесний судовий розгляд, не застосовувати покарання без належних доказів, чітко розрізняти ступінь провини і ролі, враховувати фактор примусу, уникати надто широкого тлумачення понять «колаборація». Дотримання цих стандартів – це не лише юридичний обов’язок, а й питання міжнародної підтримки. Світ уважно спостерігає, як Україна поводиться зі своїми громадянами в умовах війни. І поки що Україна демонструє зрілість: попри колосальне суспільне обурення, судові процеси над колаборантами відбуваються у правовому руслі, вироки вмотивовані, немає масових позасудових розправ. Це підсилює наші позиції як держави, що бореться з агресором, не втрачаючи своє обличчя правової держави.
Законність проти самосуду: довіра до держави
В умовах війни емоції в суспільстві зашкалюють, і це природно. Звірства окупантів, загибель військових і цивільних – усе це породжує справедливий гнів і бажання відплати. Колаборанти, будучи нашими співгромадянами, які стали на бік ворога, викликають особливе обурення. У народі нерідко лунають голоси: «Розстріляти їх без суду!», «Віддати на самосуд громади!» тощо. Проте держава послідовно закликає відмовитися від стихійної розправи і довірити покарання законом передбаченій процедурі. Чому це так важливо?
По-перше, самосуди ведуть до хаосу і несправедливості. Як влучно зазначив конфліктолог Богдан Петренко, якщо почати притягати «всіх підряд», це перетвориться на «полювання на відьом, де страждатимуть невинні» . Натовп у гніві може помилитися або діяти на основі чуток. Історія знає багато випадків, коли в запалі помсти розправлялися не з тими. Наша мета – покарати саме винних, а не влаштувати полювання, де можуть згоріти і невинні. Саме тому кожен випадок колабораціонізму має розслідуватися індивідуально, збиранням доказів, заслуховуванням сторін . Тільки суд здатен встановити істину: були в людини злочинні дії чи ні.
По-друге, якщо держава не забезпечить ефективного юридичного покарання, виникне відчуття безкарності, що теж небезпечно. «Відсутність покарань тягне самосуди», продовжує той же експерт . Це друга крайність: якщо б влада закривала очі на зрадників, люди взялися б чинити розправу власноруч. Тоді ситуація вийшла б з-під контролю, почалась би спіраль насильства, де вже не закон, а сила вирішує. Українське суспільство пережило подібне у буремні часи минулого – ми не повинні цього допустити зараз. Тому влада мусить діяти на випередження: сама справедливо карати колаборантів, аби в громадян не виникало думки робити це самостійно. І, як ми бачимо, держава діє – тисячі обвинувачень, вироків. Ключове тут – баланс: не кинути всіх підряд за ґрати (полювання на відьом), але й нікого небезпечного не лишити непокараним (щоб не було відчуття, що зрадникам все сходить з рук). Цей баланс прямо пов’язаний із довірою до держави.
Коли люди бачать, що навіть у найважчих випадках держава дотримується закону, це зміцнює довіру. Прозорий і справедливий суд над колаборантом – це показник сили держави. Сила не лише у здатності покарати, а й у здатності бути справедливою. Демонструючи верховенство права, Україна виграє і внутрішньо, і зовнішньо. Внутрішньо – громадяни переконуються, що правосуддя існує, воно їх захистить, і немає потреби вдаватися до самосудів. Як наслідок, громадяни більше поважають закони та інституції. Зовнішньо – світ бачить, що Україна, на відміну від агресора, діє цивілізовано. Це підвищує нашу моральну перевагу і підтримку союзників.
Так, іноді суспільство вимагає “швидкої сатисфакції” – тобто негайної помсти зрадникам . Політично активна частина населення дуже заряджена на покарання всіх винних у розв’язанні цієї війни, включно з місцевими поплічниками ворога . Звідси випадки, коли на окупованих територіях підривають автомобілі колаборантів, діють партизани – це сприймається багатьма як героїзм. Дійсно, під час війни елементи “закону війни” інколи беруть гору – зрадника можуть ліквідувати в ході спецоперації чи бойового завдання. Проте у відношенні до вже затриманих осіб на підконтрольній території держава має повернутися в русло “закону миру”, тобто кримінального закону та процедур. Інакше ми ризикуємо скотитися до рівня самосудів і безправ’я, що абсолютно неприпустимо.
Принципове дотримання закону – це і про моральну перевагу. Ми показуємо, що навіть ворога та його пособників судимо чесно, не опускаючись до їхніх методів. Це продовження тієї ж думки, чому ми поводимося гуманно з військовополоненими – бо ми інші, ми європейська нація. У довгостроковій перспективі такий підхід формує більш здорове суспільство. Адже війна рано чи пізно закінчиться, а нам далі жити разом, відбудовувати країну. Якщо б ми дозволили стихійну розправу зараз, потім залікувати рани суспільства було б значно важче. Судове покарання – воно хоча й суворе, але позбавлене зайвої емоційності, воно дає змогу і винному усвідомити провину, і постраждалим отримати почуття справедливості без ексцесів.
Крім того, правосуддя над колаборантами показує мешканцям окупованих територій, що буде після звільнення. Якщо це правосуддя справедливе, то лояльні Україні громадяни окупованих регіонів не боятимуться визволення (вони ж не винні – значить, їх не чіпатимуть), а от реальні злочинці розумітимуть невідворотність відповідальності. Навпаки, якби ширився образ «прийдуть і всіх підряд будуть карати», це могло б залякати частину населення, зіграти на руку російській пропаганді. Тому українська влада завжди наголошує у зверненнях до людей на тимчасово окупованих територіях: “ми розуміємо вашу ситуацію, нікого невинного не покараємо, відповідатимуть тільки зрадники”. Це важливо для підтримання зв’язку з нашими громадянами по той бік фронту.
Резюмуючи, дотримання законності у боротьбі з колаборантами – це питання стратегічне. Як образно кажуть, «не можна перетворитися на чудовисько, борючись з чудовиськом». Українське суспільство воює не лише за територію, а й за цінності – за правосуддя, свободу, права людини. Якщо ми самі ці цінності поперечимо у гонитві за помстою, то чим будемо кращі? Тому ми повинні вистояти і цей моральний іспит. Тим паче, що правовий шлях теж забезпечує покарання – можливо, не таке показове і миттєве, але зате невідворотне і легітимне. А вищою мірою покарання для колаборанта стане не лише вирок суду, а й суспільний осуд, клеймо ганьби, яке він нестиме все життя (жодна поважаюча себе громада не прийме колишнього колаборанта на відповідальну роботу, навіть після відбуття покарання, репутацію втрачено назавжди). Це теж елемент справедливості.
Україна сьогодні веде боротьбу на два фронти: на передовій – проти зовнішнього агресора, і всередині країни – проти підривної діяльності колаборантів та зрадників. Ця внутрішня боротьба є невід’ємною складовою загальнонародного опору. Справедливість щодо колаборантів – частина справедливості щодо жертв війни та героїв фронту. Наш обов’язок – забезпечити, щоб ті, хто ударив у спину власному народові, понесли заслужене покарання.
Верховна Рада України, уряд, правоохоронні органи і суди – всі гілки влади включилися в цю роботу. В рекордно короткі строки було створено законодавчу базу: криміналізовано різні форми колабораційної діяльності, визначено суворі покарання аж до довічного ув’язнення, надано слідству інструменти для заочного правосуддя та недопущення втечі зрадників . Правоохоронці тисячами виявляють і документують випадки співпраці з ворогом, сотні колаборантів вже отримали вироки судів . Цей процес триває й надалі – жоден злочин не має залишитись забутим. При цьому держава прагне діяти в рамках закону. Кожному підозрюваному надається право на захист, справи розглядаються судами, докази перевіряються. Там, де виникають прогалини чи непорозуміння в законі – вони виявляються на практиці і стають предметом для вдосконалення (вже готуються пропозиції щодо уточнення визначень, усунення колізій). Таким чином, принцип законності реалізується на практиці: ми караємо за законом і згідно з законом.
Особливо значущим є те, що Україна дотримується при цьому і своїх міжнародних зобов’язань. Право на справедливий суд не порушується навіть у такий важкий період . Нікого не судять за діяння, яких не було на час їх вчинення чи яких він не скоював – тобто ніяких вигаданих обвинувачень. Якщо людину затримали помилково – вона має шанс це довести й бути звільненою (хоч випадки помилок досить рідкісні). Україна демонструє, що верховенство права сильніше за емоції війни. І це принципова відмінність від держави-агресора, де немає ані справедливих судів, ані поваги до прав людини.
Для мене, як для народного депутата України, є надзвичайно важливим, щоб наш народ бачив у державі захисника, а не каральний орган. У випадку з колабораціонізмом ми повинні бути і вимогливими, і справедливими. Саме такого підходу вимагають і європейські стандарти, і наша Конституція, і зрештою національні інтереси. Правосуддя, здійснене за законом, – це єдина здорова форма відплати зрадникам.Все інше – lynch law (самосуд) – несе хаос і ставить під удар саму державність. Як підкреслювали експерти, не можна перетворювати покарання колаборантів на огульне цькування всіх, хто опинився під окупацією – щоб не покарати випадково жертви замість винних . З іншого боку, не можна лишати тяжкі злочини без кари – інакше люди втратять віру в справедливість і закон, беручи її у свої руки . Держава повинна чітко розмежувати ці грані – і вона це робить через систему слідства і суду.
У підсумку, боротьба з колаборантами у законний спосіб приносить потрійний результат:
1. Забезпечується справедливість – винні особи отримують заслужене покарання, відповідне тяжкості їхніх діянь, а потерпілі від їхніх дій – сатисфакцію від усвідомлення неминучості кари.
2. Укріплюється верховенство права – суспільство бачить, що навіть у війні правові механізми працюють, злочини розслідуються, суд виносить рішення, а не натовп з вилами. Це підвищує довіру громадян до державних інституцій, до судової влади та правоохоронців.
3. Формується міжнародний авторитет України – як держави, що веде війну цивілізовано. Наші західні партнери відзначають, що Україна дотримується демократичних принципів навіть під час воєнного стану. Це контрастує з образом ворога і додає нам підтримки у світі.
Безперечно, після перемоги настане час і для ширшої програми національного примирення та реінтеграції. Можливо, будуть механізми амністії чи помилування для тих, хто здійснив незначні правопорушення під тиском обставин. Можливо, окремо розглядатимуться кейси, де людина щиро розкаялася і довела лояльність до України. Але все це – в майбутньому, у політичній площині. Наразі, поки триває смертельна боротьба, головний наш меседж простий: зрада не лишиться без покарання, а покарання це буде законним і справедливим. Саме так ми очищуємо суспільство від внутрішніх ворогів і водночас залишаємося вірними принципам, за які боремося.
🇺🇦 Україна обов’язково переможе зовнішнього агресора. А разом із тим вона має всі можливості перемогти і внутрішню зраду – силою права, суду і справедливості. Це буде наша спільна перемога як правової нації. Колаборанти постануть перед українським судом – і закон винесе їм вирок від імені народу України. І це буде найкраща відплата – законна, невідворотна і справедлива. Верховенство права переможе, як і Україна.
