Повномасштабна війна та супутня енергетична криза поставили металургійну галузь України у вкрай скрутне становище. Колись металургія була одним із головних драйверів української економіки – забезпечувала близько третини промислового виробництва і валютної виручки країни, даючи роботу сотням тисяч людей.
Сьогодні ж ця стратегічна галузь бореться за виживання: зруйновано логістичні ланцюги, втрачено частину підприємств і ринків збуту, різко зросли витрати на енергоносії. Останнім часом ситуація загострилася настільки, що керівництво найбільшого металургійного комбінату країни – «АрселорМіттал Кривий Ріг» – попередило про можливість повної зупинки підприємства .
Це викликало занепокоєння в уряді та суспільстві, адже йдеться про долю десятків тисяч робочих місць і значні надходження до бюджету регіону.
10 вересня 2025 року в Кабміні відбулася нарада за участі профільних міністерств, депутатів профільних комітетів, енергетичних компаній та керівників металургійних заводів, щоб напрацювати рішення щодо критичних проблем галузі – тарифів на електроенергію, вартості залізничних перевезень, забезпечення металобрухтом тощо.
На жаль, агресія рф завдала українській металургії потужного удару. Бойові дії безпосередньо зруйнували чи відрізали від України ряд великих підприємств – зокрема, маріупольські меткомбінати «Азовсталь» та ММК ім. Ілліча, що до війни давали значну частку виплавки сталі. Інші заводи, розташовані у прифронтових регіонах, працюють під постійною загрозою обстрілів і перебоїв електропостачання. Через воєнні дії в індустріальних регіонах катастрофічно впало постачання сировини: наприклад, заготівля металобрухту в 2022 році скоротилася на 75,9% порівняно з 2021 роком , що одразу позначилося на ресурсному забезпеченні електросталеплавильних виробництв.
Найбільше галузь постраждала від порушення логістики та втрати ринків збуту. З початку повномасштабного вторгнення були заблоковані порти Чорного моря, через які традиційно відправлялася більша частина українського металу на Близький Схід, в Африку та Азію . Металурги втратили доступ до цих ключових експортних ринків і були змушені різко скоротити виробництво. Для прикладу, завод «АрселорМіттал Кривий Ріг» повідомив, що в умовах недоступності морського експорту його завантаження впало менш ніж до 50% від потужностей, а половина працівників перебувала у простої . За підсумками 2022 року цей комбінат зафіксував колосальний чистий збиток – 48,3 млрд грн (тоді як у мирному 2021-му мав прибуток 25,3 млрд) . У 2023-му збитки дещо зменшилися (≈12 млрд грн), але підприємство лишалося глибоко збитковим . Головна причина цих втрат – саме логістичні проблеми та обвал експорту: морська блокада не дозволяла постачати продукцію на зовнішні ринки, тож довелося різко скоротити виплавку сталі . Вироби, які все ж вироблялися, перевозилися переважно суходолом до європейських країн, що значно дорожче і складніше, ніж морський шлях.
До логістичних негараздів додалися постійні витрати на безпеку та альтернативне енергоживлення. Підприємства змушені інвестувати в системи оповіщення та укриття для захисту персоналу, закуповувати резервні генератори та пальне на випадок блекаутів. Наприклад, «АрселорМіттал» витрачав кошти на ремонт обладнання після знеструмлень – зокрема, відомий інцидент аварійного відключення електрики на його коксохімічному виробництві в червні 2024 року, що вимагав дорогого ремонту . Усе це збільшує собівартість продукції і тисне на фінансові результати.
Варто зазначити, що воєнні фактори хоч і критичні, проте не єдині. Попри всі перелічені труднощі, керівництво галузі стверджує: нині основний виклик для металургів – навіть не фізичні руйнування чи ризики обстрілів, а економічні умови роботи всередині країни. Зокрема, гендиректор «АрселорМіттал Кривий Ріг» Мауро Лонгобардо наголошує, що, оптимізувавши витрати і адаптувавшись до воєнних реалій, комбінат все одно залишається збитковим – і головною перепоною для повернення до рентабельності є надвисока вартість електроенергії в Україні . Іншими словами, навіть подолавши логістичний шок, українська металургія наразі «не витягує» тарифного навантаження на внутрішньому ринку енергоносіїв. Розглянемо детальніше цю проблему, а також інші економічні фактори (тарифи на перевезення, сировина), що визначають конкурентоспроможність галузі.
Високі тарифи на електроенергію стали, без перебільшення, питанням виживання українських металургійних підприємств. Металургія – енергоємна галузь, і частка витрат на електроенергію в собівартості її продукції різко зросла після початку війни. Для прикладу, на «АрселорМіттал Кривий Ріг» частка електрики в ціні металопродукції підскочила з ~7% у 2021 році до 20% у 2025 році . Фактично, кожна п’ята гривня в собівартості тонни сталі тепер іде на оплату струму – тоді як до війни це була лише кожна чотирнадцята. Такий стрибок витрат робить виробництво сталі та залізорудного концентрату економічно ледь життєздатним .
Причина – невиправдано високі, монопольні ціни на енергію в Україні, як їх охарактеризував М. Лонгобардо . Промислові споживачі змушені купувати електроенергію на внутрішньому ринку за тарифами, що наразі є чи не найвищими в Європі. За даними галузевого інституту GMK Center, в першій половині квітня 2025 року середня ціна електроенергії на українському ринку («на добу наперед») становила близько €101,2 за МВт·год – це більше, ніж у сусідніх Польщі (€88,4), Словаччині (€89,0), Угорщині (€91,6) чи Румунії (€92,9), і на 34% вище, ніж у Німеччині (€75,5) . В окремі періоди Україна взагалі очолювала рейтинг цін: так, у травні 2025-го наша країна демонструвала найвищі тарифи на електроенергію серед більшості європейських країн . Для порівняння, у Швеції та Іспанії електроенергія коштувала лише €30–29 за МВт·год завдяки насиченому балансу дешевих ВДЕ та газу .
Середні ціни на електроенергію для промисловості у країнах Європи (1–15 квітня 2025 р.) свідчать, що Україна має одну з найвищих вартостей струму – €101,2/МВт·год. Для порівняння, у сусідній Польщі цей показник ~€88,4, у Словаччині €89,0, а в Німеччині – €75,5 за МВт·год . Нижчі ціни спостерігаються навіть у воюючій Україні сусідніх країнах, не кажучи про «стару» Європу. Натомість найменші тарифи на електрику зафіксовані в Іспанії (€29,3) та Швеції (€30,4) , завдяки чому 93% європейської сталі виплавляється саме там, де електроенергія дешевша, ніж в Україні .
Причини такого стану добре відомі. Це і наслідки російських атак на енергетику – минулого року Україна втратила близько 10 ГВт генеруючих потужностей, з яких вдалося відновити лише половину . Через дефіцит електрики ми були змушені імпортувати її з-за кордону: наприклад, у березні 2025-го імпортовано 272 тис. МВт·год – на 40% більше, ніж рік тому . Високі ціни також зумовлені структурними особливостями ринку – домінуванням державного «Енергоатому» (найбільшого виробника) і «Укренерго» (оператора мереж), які фактично диктують умови.
На нараді в Кабміні було зазначено, монопольне становище цих компаній призводить до тарифного перекосу: «Енергоатом» генерує понад половину електроенергії, але дешеву атомну електрику спрямовує на населення, тоді як промисловість купує за залишковим принципом – дорого. А «Укренерго» обмежує імпорт дешевшого струму з Європи, захищаючи свій тариф . У результаті внутрішні резерви для оптимізації енерговитрат на меткомбінатах майже вичерпані, і без спільного рішення з урядом ситуація не покращиться . Заводи опинилися у парадоксальній ситуації: попит на їхню продукцію є (принаймні частково, бо світовий ринок сталі оживає), проте виробляти цю продукцію в Україні стало економічно невигідно через тарифи. Менеджмент «АрселорМіттал» відверто заявляє: нинішня мета – навіть не отримання прибутку, а вихід в нуль, аби уникнути колапсу .
Для розв’язання проблеми електроенергії напрацьовується кілька напрямів. Перше рішення – залучення дешевшої атомної електрики для промисловості. Галузеві асоціації та керівники меткомбінатів пропонують дати великим споживачам прямий доступ до частини електроенергії «Енергоатому» за довгостроковими контрактами. Зокрема, за ініціативи «АрселорМіттал» підготовано проект змін до постанови КМ №499, який дозволить гірничо-металургійним підприємствам закуповувати до 20% необхідного струму безпосередньо у «Енергоатома» . Такі двосторонні договори фактично запровадять окремий режим постачання для стратегічних виробників, минаючи дорогий спотовий ринок. У Франції, до слова, аналогічний механізм існує багато років – за програмою ARENH компанія EDF зобов’язана продавати промисловості частку атомної генерації за фіксованою низькою ціною (€42/МВт·год) . В Україні ж «Енергоатом» поки опирається введенню другого спеціального обов’язку (ПСО), посилаючись на свої зобов’язання щодо низьких тарифів для населення і побоювання реакції Європейського енергоспівтовариства . Проте, як зазначають представники бізнесу, євроінституції готові підтримати спеціальні аукціони для продажу електрики промисловості за пільговими цінами за певних умов . Якщо уряд усе ж підтримає цю пропозицію, комбінати Криворіжжя та інші заводи зможуть суттєво здешевити хоча б частину електроенергії і підвищити свою життєздатність . Це критично, адже проблеми з дорогим струмом – не лише в «АрселорМіттал»: у червні 2025 р. через борги за електроенергію навіть було відкрито справу про банкрутство сусіднього Криворізького залізорудного комбінату .
Друга складова – підвищення ефективності та прозорості тарифів у самій енергосистемі. Бізнес вказує, що нинішній рівень тарифів на передачу електроенергії є завищеним через витрати «Укренерго». За регульованої моделі «собівартість + прибуток» неефективність оператора перекладається на споживачів . Отже, держава має стимулювати «Укренерго» до оптимізації, аби знизити витрати, а НКРЕКП – стримувати апетити монополій. Також необхідно розширювати можливості імпорту електроенергії з ЄС, щоб збільшити конкуренцію на ринку. Учасники згаданої наради домовилися, що міждержавні лінії перетоку будуть розширені, а доступ до імпорту продаватиметься не щоденно, як зараз, а щомісячно, що дасть стабільність контрактів . Хоча, за оцінками «АрселорМіттал», навіть максимальний імпорт вплине лише на 10–12% кінцевого тарифу , і тому не дасть радикального здешевлення – проте будь-яке полегшення важливе.
По-третє, українська влада усвідомлює необхідність державної підтримки промислових споживачів на енергоринку в умовах війни. Європейський досвід тут є орієнтиром: поки наші заводи платять рекордні ціни, уряди країн ЄС активно допомагають енергоємним галузям пережити енергокризу . Детальніше про заходи підтримки в ЄС – у розділі порівняння з Польщею та Німеччиною, але в цілому логіка така: ідеться не про прямі дотації, а про створення умов, за яких промисловість отримує ресурс за конкурентною ціною. В Україні поки що великі промисловці не отримали реальних тарифних преференцій, хоч держава і декларує підтримку бізнесу на час війни . Отже, гнучкість державної політики у сфері енергозабезпечення зараз виходить на перший план. Без виважених кроків уряду ризикуємо втратити значну частину промислового потенціалу країни – експерти називають цю проблему вже питанням національної економічної безпеки .
Підсумовуючи, дорога електроенергія сьогодні перетворилася на один із ключових чинників збитковості української металургії . Якщо її вартість не вдасться знизити до рівня, співставного з європейським, наші сталеливарні заводи просто не витримають конкуренції – особливо в умовах війни, коли інші витрати і так зашкалюють.
Тепер щодо логістики. Блокада портів змусила металургів переорієнтувати експорт на залізницю та автотранспорт. Основний тягар ліг на «Укрзалізницю» (УЗ) – держмонополіста залізничних перевезень. В довоєнні роки значна частина металу йшла морем, тепер же близько 90% експорту чорних металів здійснюється суходолом через західний кордон. Залізнична інфраструктура виявилася перевантаженою, до того ж зазнає пошкоджень від ударів ворога. Тим не менш, УЗ докладає зусиль для підтримання перевезень: у серпні 2023-го обсяг вантажів, перевезених залізницею всередині країни, навіть зріс на 34,5% порівняно з серпнем 2022-го , що свідчить про адаптацію логістики до нових маршрутів. Для металургів залізниця справді критично важлива – адже на виробництво 1 тонни сталі потрібно привезти в середньому 3 тонни сировини (руда, кокс, феросплави), а потім вивезти готовий метал. Тобто експорт 1 тонни металу тягне за собою перевезення 4 тонн вантажів залізницею . Без ефективної роботи УЗ металургія просто зупиниться.
Втім, вартість залізничної логістики за час війни стрімко зросла. По-перше, збільшилося плече доставки – замість маршруту «завод–порт» в межах України доводиться транспортувати продукцію до польських чи румунських портів, долаючи в рази більші відстані. По-друге, тарифи УЗ на вантажні перевезення значно піднялися. Ще в червні 2022 року «Укрзалізниця» провела різке підвищення – відразу на 70% для всіх вантажів , мотивуючи це інфляцією та потребою коштів на відновлення інфраструктури після обстрілів. У 2023 році частка залізничної логістики у собівартості металопродукції зросла у 4 рази проти довоєнної, а сам базовий тариф перевезень подорожчав приблизно на 60% . Бізнес зауважує, що тепер транспортні витрати становлять значну частку ціни української сталі, і будь-яке їх збільшення боляче б’є по конкурентоспроможності на зовнішніх ринках .
Наприкінці 2024 року наглядова рада УЗ погодила чергову індексацію тарифів на 2025 рік – ще на 37% . Таке рішення викликало протест промисловців. Федерація роботодавців України (ФРУ), Європейська Бізнес Асоціація та Американська торгова палата звернулися до влади із проханням втрутитися і підтримати залізницю з бюджету, аби уникнути тарифного шоку для вантажовідправників . За підрахунками, у 2024 році прибуток УЗ від вантажних перевезень становив ~20,4 млрд грн, тоді як збитки від пасажирських перевезень перевищили 18 млрд грн . Тобто фактично усі зароблені кошти вантажна залізниця «з’їдає» на покриття збиткових пасажирських рейсів, де більшість квитків продається за пільговими цінами. Раніше цей перехресний метод працював, але в умовах війни пасажирські витрати УЗ ще більше зросли (евакуаційні перевезення, безкоштовний проїзд для багатьох категорій тощо), а обсяги вантажів навпаки впали. В результаті фінансовий стан залізниці наблизився до критичної межі – за оцінкою ФРУ, вже в жовтні 2025 року УЗ може стикнутися з розривом ліквідності .
Дилема «підняти тарифи чи дотувати» постала ребром. Якщо і далі покривати збитки пасажирських перевезень за рахунок підвищення вартості вантажних, це призведе до втрати промисловістю залишків конкурентоспроможності. Представники металургійного бізнесу прямо заявляють: «перекладати ці витрати на бізнес, підвищуючи тарифи, є неприпустимим» . На згаданій нараді гендиректор АМКР Мауро Лонгобардо попередив, що якщо УЗ і надалі перекладатиме свої збитки на промислових клієнтів, акціонери ArcelorMittal можуть переглянути доцільність присутності компанії в Україні . Іншими словами, власники глобального бізнесу не готові нескінченно субсидувати українську держкомпанію – тим більше, коли її проблеми (збитки пасажирки) мають соціальний характер і мали б вирішуватися державою як акціонером УЗ . Якщо ж, не дай боже, великий металургійний завод закриється чи скоротить виробництво, то й УЗ «не матиме що перевозити» – у підсумку програють усі.
Європейська практика розв’язання цього питання – пряма державна підтримка пасажирської залізниці. В більшості країн ЄС збитки перевізників від перевезення пасажирів компенсуються з бюджету, щоб інфраструктурна компанія не банкрутувала і не перекладала тягар на бізнес . В Україні цей механізм тільки починає впроваджуватися. У серпні 2025 року Верховна Рада у першому читанні схвалила зміни до держбюджету, які передбачають виділення 8 млрд грн допомоги «Укрзалізниці» в поточному році . Бізнес-спільнота наполягає, що така підтримка має стати системною: вже в бюджеті 2026 слід закласти цільові видатки на компенсацію збитків пасажирських перевезень (за аналогією з країнами ЄС) . Це дозволить УЗ тримати тарифи для вантажів на прийнятному рівні і водночас не втратити інвестиційний потенціал для відновлення після війни .
Окрім фінансового балансу УЗ, є й інші логістичні проблеми. Через різке зростання обсягів і дальності перевезень виявився дефіцит рухомого складу, вузькі місця на західних залізницях (перевалка на євроколію) спричиняють черги. Промисловці нарікають і на неефективність деяких операцій. Приміром, під час вже згаданих обговорень з урядом було звернуто увагу, що у напіввагони вантажопідйомністю 60 тонн фактично завантажується лише ~40 т металобрухту (через низьку щільність), через що за кожну тонну брухту переплачується зайва плата за вагон . Такі нюанси також збільшують транспортні витрати і потребують оптимізації.
На рівні уряду наразі прийнято рішення ввести мораторій на підвищення тарифів УЗ на час війни, або принаймні здійснювати будь-яку індексацію лише після глибоких консультацій із бізнесом та аналізу впливу на економіку. Як зазначив в.о. гендиректора «Запоріжсталі» Тарас Шевченко, навіть незначне підвищення залізничного тарифу веде до суттєвого зростання собівартості металу, який стає неконкурентним на експорт. А тоді й сам експорт втрачає сенс . Ці слова цілком відображають реальність: сьогодні кожна гривня додаткових витрат може перевернути економіку поставки. Отже, стабільні та прозорі тарифи на перевезення – одна з умов збереження металургії. Уряд, УЗ та промисловці домовилися продовжити конструктивний діалог за цим напрямом, щоб виробити прийнятні для всіх довгострокові рішення .
Ще один болючий аспект для української металургії – забезпечення металобрухтом. Брухт чорних металів є ключовою сировиною для електросталеплавильних печей (ЕСПЦ) і важливим компонентом у кислородно-конвертерному виробництві сталі. Використання брухту також суттєво знижує витрати енергії та викиди CO₂ при виплавці, тому у світі це стратегічний ресурс для «зеленої металургії» . В Україні ж із брухтом склалася парадоксальна ситуація: з одного боку, через війну та окупацію промислових районів пропозиція брухту різко впала, з іншого – залишки цього ресурсу масово вивозяться на експорт, поглиблюючи дефіцит на внутрішньому ринку.
Як вже згадувалося, обсяги збору металобрухту обвалилися. У 2022 році ломозаготівля зменшилась до 996,7 тис. т (на 75,9% менше за 2021) . В перші місяці 2023 року тенденція продовжилась: січень-лютий дали лише 152 тис. т (-70,7% рік до року) . Основна причина – бойові дії на сході та півдні, де традиційно заготовлялася левова частка брухту (Донецька, Луганська, Запорізька області). Окрім того, руйнування підприємств у зоні бойових дій не одразу конвертуються в брухт: значна частина металу опиняється під завалами або на окупованих територіях, звідки не може бути вивезена. В мирний час чимало брухту генерували самі металургійні заводи (у вигляді відходів виробництва), але зі скороченням виплавки зменшуються і ці внутрішні джерела.
На попит водночас впливає те, що ряд українських сталеплавильних потужностей зруйновано чи зупинено (той же «Інтерпайп Сталь» певний час простоював, комбінати Маріуполя захоплені, Дніпровський МК у Кам’янському працював нерегулярно). Тобто споживання брухту всередині країни теж впало. Здавалося б, це мало б збалансувати ринок. Але натомість трапилося інше: експортери брухту наростили вивіз сировини за кордон, користуючись ціновою кон’юнктурою. За даними Об’єднання «УАВтормет», у 2024 році експорт металобрухту з України досяг 293 тис. т, що на 61% більше, ніж у 2023-му . А у першому кварталі 2025 року експорт зріс іще на 32% порівняно з попереднім роком . Тобто, попри війну, брухт продовжує масово «відтікати» за межі країни.
Чому це погано? По-перше, українські металурги недоотримують цінну сировину, без якої не можуть повноцінно завантажити свої печі. Вже у березні 2023 року нестача брухту призвела до зупинки електросталеплавильного комплексу «Інтерпайп Сталь» у Дніпрі – сучасного заводу, що залежить від ломозабезпечення. Інші підприємства були змушені знижувати частку брухту в шихті, замінюючи його чавуном, або ж виплавляти «напівфабрикати». Наприклад, «Запоріжсталь» повідомляла, що через дефіцит брухту змушена розливати надлишковий чавун у чушки (злитки) замість переробки його в прокат – і продавати цей низькомаржинальний продукт назовні . За 4 місяці 2023 року комбінат виготовив близько 300 тис. тонн чавунних чушок замість високододаного прокату, що принесло на $75 млн менше валютної виручки, ніж могло б . Це наочно показує, як брак брухту шкодить економіці: замість експорту товарів з більшою доданою вартістю країна експортує сировину або напівсировину.
По-друге, експорт брухту дає мінімальну користь державі. В Україні діє експортне мито €180/т на брухт, але воно не поширюється на поставки до ЄС (через умови Зони вільної торгівлі). Експортери знайшли лазівку: масово вивозять брухт спершу в країни ЄС (де мито нульове), а вже звідти він реекспортується, головним чином до Туреччини та Індії . У підсумку, український бюджет не отримує ні сировини, ні мита. Експерт ЦРРЕ Ігор Гужва зазначає, що весь брухт 2024 року був поставлений у Євросоюз, звідки перекочував до третіх країн – таким чином Україна втратила понад 2 млрд грн потенційних надходжень . Та й саме порівняння вигод від експорту брухту vs. переробки його всередині країни промовисте. За даними «Запоріжсталі», 1 тонна брухту, продана за кордон, приносить десь ~$350 виручки і мінімум податків, тоді як 1 тонна сталі, виплавленої з цього брухту, генерує близько $1200 валютної виручки та 15 тис. грн податків . Різниця колосальна – фактично, втричі більше валюти і значний фіскальний ефект.
Через це і державі, і бізнесу очевидно, що брухт треба залишати всередині країни. Ще на початку війни Україна тимчасово забороняла експорт брухту (у 2022-му діяв мораторій, який потім не продовжили). Тепер до цієї ідеї повертаються. У 2023 році ФРУ вимагала ввести повну заборону експорту металобрухту до кінця року . На урядовому рівні поки що тривають дискусії. На зустрічі з першою віцепрем’єркою Юлією Свириденко в травні 2025-го представники «Запоріжсталі» наполягали на обмеженні експорту брухту як стратегічної сировини . Аргумент простий: сьогодні 48 країн світу вже запровадили обмеження на експорт брухту, з них третина – повністю заборонили вивезення . Багато держав розглядають лом як стратегічний ресурс декарбонізації сталеваріння, тож воліють зберегти його для власних потреб . Україна має зробити так само, принаймні на час війни, коли кожна тонна сталі на вагу золота. Європейська асоціація Eurofer теж стурбована, що український брухт іде до конкурентів (Туреччина, Індія), і думає над введенням спеціальних зборів на такий реекспорт . Очевидно, нашим дипломатам варто порушити це питання – можливо, скоординований тиск ЄС та України дозволить перекрити схеми. Але ключове рішення – за Києвом: або самостійно тимчасово заборонити експорт брухту, або принаймні підняти експортне мито до рівня, що робить вивіз економічно невигідним. Без цього є ризик, що дефіцит брухту й далі гальмуватиме відновлення металургії, адже саме лом є основою електроплавки сталі, яка буде затребувана і для повоєнної відбудови, і для «озеленення» галузі.
Насамкінець зазначу, що уряд включив питання металобрухту до порядку денного підтримки промисловості. Наразі вирішено активізувати заготівлю (стимулювати збори брухту по регіонах, розбирати завали, утилізувати списане обладнання держпідприємств тощо) та створити прозору біржову платформу торгівлі ломом, щоб заводи могли напряму закуповувати великі партії за ринковою ціною . Залучено навіть «Укрзалізницю», у якої накопичилися десятки тисяч тонн списаного металу: металурги готові викупити цей лом, якщо будуть прийнятні умови . Усі ці кроки мають пом’якшити проблему, але головне – зберегти брухт в країні. Адже від нього залежить не лише нинішнє виробництво, а й майбутня декарбонізація української металургії (про що далі).
Критичні умови війни та енергокризи ставлять під питання подальшу роботу навіть найбільших та найстійкіших гравців галузі. Зокрема, ситуація довкола «АрселорМіттал Кривий Ріг» (АМКР) набула широкого розголосу як індикатор інвестиційного клімату. Це підприємство – найбільший іноземний інвестор у металургії України (група ArcelorMittal володіє комбінатом з 2005 року), найбільший працедавець Криворіжжя і бюджетоутворююче підприємство регіону. До війни на АМКР працювало ~22 тисячі осіб, і кожне робоче місце створювало ще 7–8 місць у суміжних галузях (постачання, підрядники, сервіс). Зупинка цього гіганта означала б вибухове зростання безробіття та різке падіння надходжень до місцевого і держбюджетів . Нагадаємо, розрахунки комбінату показували, що сукупно зарплати працівників, сплата земельного податку й інших зборів, а також робочі місця в підрядників забезпечують до 50% бюджету м. Кривий Ріг ! Тобто половина економіки півмільйонного міста так чи інакше залежить від одного заводу.
У 2022–2023 роках ArcelorMittal поніс колосальні збитки (сумарно понад 60 млрд грн) , але продовжував підтримувати український підрозділ. За останні три роки акціонери вклали понад $1 млрд у підтримку роботи комбінату (покриття збитків, обігові кошти, ремонти) , плюс капітальні інвестиції у розвиток склали ~$325 млн у 2022–2024 рр. . Це свідчить про віру інвестора в перспективу – навіть під час війни здійснювались модернізації обладнання, екологічні проєкти тощо. Однак терпіння інвесторів небезмежне. Наприкінці літа 2025-го керівництво АМКР публічно заявило: якщо ситуація з тарифами не покращиться, підприємство може повністю припинити роботу . Фінансовий директор Павло Задорожний прямо сказав – за збереження надвисокої вартості електроенергії комбінат не зможе продовжувати діяльність . Це фактично ультиматум державі: або знайти рішення, або ми йдемо.
Такий сценарій – не лякачка, а реальний ризик. Аналітики попереджають, що ігнорування проблем металургії може спровокувати «падіння промислового виробництва на Криворіжжі» та серйозно підірвати економічну стійкість країни у воєнний час . Втрата тисяч робочих місць, відтік валюти, падіння ВВП і податкових надходжень – ось чим обернеться вихід такого інвестора, як ArcelorMittal . І це в центрі країни, далеко від фронту, де наче можна було працювати. Ба більше, наслідки відчуватимуться і в оборонній сфері: менше податків – менше можливостей фінансувати армію, гірша спроможність економіки підтримувати військові зусилля . Тож питання збереження металургійних заводів – це не лише про економіку, а й про національну безпеку.
Звісно, ArcelorMittal – не єдина компанія, що переживає скруту. Інші метпідприємства (особливо ті, що мають іноземних власників чи міноритаріїв) також стикаються з питанням: продовжувати інвестувати в Україну чи законсервувати актив до кращих часів? Наприклад, ще в 2021 році з українського ринку пішла компанія Liberty Steel, продавши Дніпровський металургійний завод (ДМЗ) українському інвестору – це сталося через фінансові труднощі Liberty у світі, але збіглося з початком турбулентності на українському ринку. Наразі ті заводи, що працюють, тримаються багато в чому завдяки ентузіазму своїх власників та трудових колективів. Але зрозуміло, що без активних дій держави цієї опори може не вистачити . Зрештою, металургійні активи – дуже капіталоємні: якщо вони простоюють чи генерують збитки, їх легше зупинити, ніж постійно дофінансовувати. А зупинений доменний цех чи прокатний стан – це втрачені робочі місця і складне відновлення потім.
На щастя, поки що уряд і бізнес вступили в діалог і шукають рішення, щоб запобігти найгіршому сценарію (зупинці заводів). Як я вже згадувала, напрацьовано комплекс пропозицій щодо енергетичних тарифів, залізниці, сировини. Міністр економіки домовився з промисловцям розглянути детальні розрахунки: як вплине на собівартість продукції продаж 20% атомної генерації для них, і що буде у «найгіршому сценарії» – тобто якщо нічого не зробити і металургія зупиниться (які будуть соціальні та бюджетні втрати) . Ці цифри мають бути представлені Прем’єр-міністру, щоб він особисто втрутився у ситуацію . Отже, розуміння проблеми на найвищому рівні є. Далі потрібна політична воля реалізувати необхідні заходи.
Підсумуємо: ризик деіндустріалізації через втрату інвесторів у металургії – цілком реальний, якщо не будуть створені умови для прибуткової роботи підприємств. Україна вже втратила частину металургії фізично через війну; вкрай важливо не втратити решту «в мирній зоні» через неконкурентні умови. У наступних розділах розглянемо, як такі умови формуються в країнах ЄС і який досвід можемо запозичити, а також що робиться для підвищення технологічної стійкості та екологічності галузі.
Для об’єктивної оцінки ситуації корисно порівняти, в яких умовах функціонує металургійна галузь України та провідних країн Європи – зокрема, сусідньої Польщі та промислової «локомотиви» ЄС Німеччини. Різниця разюча: в той час як українські підприємства балансують на межі виживання, європейські отримують різносторонню підтримку від держав і ЄС, що дозволяє їм залишатися конкурентними навіть у період глобальної енергетичної кризи.
Як я вже зазначала, ціни на електроенергію для промисловості в Україні набагато вищі, ніж у більшості країн ЄС . Це ставить наших виробників у завідомо гірші умови. Натомість уряди європейських держав протягом 2022–2023 рр. запустили безпрецедентні програми допомоги бізнесу для пом’якшення удару від різкого здорожчання енергоносіїв. Єврокомісія навіть послабила правила держдопомоги, дозволивши тимчасові широкі заходи підтримки енергоємних споживачів .
Наведу декілька прикладів інструментів підтримки металургів у ЄС:
• Податкові пільги на електроенергію. Уряди знижують або скасовують акцизи та додаткові збори на електроенергію, яку споживає важка промисловість. Німеччина в 2024–2025 рр. знизила ставку електричного податку для промислових споживачів до мінімуму ЄС – 0,05 євроцентів/кВт·год замість стандартних 1,537 . Тобто фактично податкове навантаження на струм для заводів майже нульове. Також Німеччина продовжила на 5 років програму компенсації частини витрат на СО₂ для підприємств, що потрапляють під Схему торгівлі викидами (ETS), та запровадила обмеження на сумарні витрати найбільш енергоємних виробників на купівлю квот викидів . Подібні пільги є й у Польщі та скандинавських країнах: електроенергія, спожита у металургії, звільняється від акцизу або оподатковується за зниженими ставками .
• Прямі субсидії і компенсації тарифів. Німеччина анонсувала гігантський пакет обсягом €42 млрддля зниження цін на електрику в 2026–2029 рр., з них €26 млрд – на субсидування тарифів на передачу електроенергії . Вже у 2024 р. німецький уряд витратив ~€12 млрд на екстрену підтримку промисловості: компенсації за зростання цін і стримування підвищення тарифів на мережеві послуги . Польща також реалізує програми допомоги енергоємним підприємствам: погоджено виділення близько 5,5 млрд злотих(≈€1,2 млрд) для покриття частини витрат промисловості від подорожчання енергії . Тобто держави фактично беруть на себе частину рахунків за електрику, аби зберегти конкурентоспроможність своїх виробників.
• Адміністративне регулювання цін. У деяких країнах влада історично гарантувала промисловості доступ до дешевої електрики з базових джерел. Наприклад, у Франції діє механізм ARENH – EDF зобов’язана продавати частину «старої» ядерної електрики промисловим споживачам за фіксованою ціною €42/МВт·год . Це в рази нижче за ринкові ціни і дає французьким металургам величезну перевагу. Під час піку газової кризи Іспанія та Португалія у 2022 р. ввели так званий «Іберійський механізм» – тимчасово обмежили ціну газу для електростанцій, аби стримати зростання біржових цін на електроенергію . Румунія, Угорщина та ін.накладали стелі цін на електрику для промспоживачів або зобов’язували державні генеруючі компанії продавати струм по собівартості для критичних галузей . Тобто в надзвичайній ситуації європейські уряди не цураються прямого ручного регулювання заради порятунку промисловості.
• Доступ до «зеленої» та власної енергії. Багато європейських меткомбінатів користуються відносно дешевою електрикою з відновлюваних та низьковуглецевих джерел, яку опосередковано підтримує держава. Наприклад, у Швеції та Фінляндії значну частку електроміксу становлять ГЕС та АЕС, що забезпечують низькі базові ціни для великих споживачів . Уряди стимулюють заводи укладати прямі довгострокові контракти (РРА) з виробниками ВДЕ, дають гранти на будівництво власних генерацій – вітроферм, біо-ТЕЦ – на території підприємств . Також в ЄС працюють масштабні програми підтримки «зеленої» трансформації металургії: Інноваційний фонд ЄС співфінансує пілотні проєкти виробництва сталі на водні, модернізацію печей для зниження споживання вугілля, тощо . Усе це допомагає європейським компаніям не лише скорочувати викиди, а й опосередковано зменшувати енергозатрати в майбутньому.
Завдяки вищепереліченим заходам європейські металурги мають значно менше навантаження від енергокриз, ніж українські. Як зазначає директор GMK Center Станіслав Зінченко, 93% сталі в ЄС виплавляється в країнах із дешевшою електроенергією, ніж у нас . Тож українська металургія фактично позбавлена рівних конкурентних умов за критично важливим ресурсом. Європейський підхід показує активну роль держави у збереженні промисловості: влада втручається і грошима, і регулюванням, аби тільки її заводи пережили бурю і не закрились . Для України цей досвід – важливий орієнтир. Зрозуміло, що наш держбюджет не може зрівнятися з німецьким чи польським. Але навіть в умовах обмежених ресурсів є механізми допомогти – принаймні, не знімати «останню сорочку» з промисловців тарифами.
Логістичні умови роботи металургів у ЄС і Україні нині кардинально відрізняються. Заводи Польщі та Німеччинимають безперешкодний доступ до морських портів, до стабільної роботи залізниці та автотранспорту. Немає загрози ракетних ударів по інфраструктурі, немає потреби страхувати військові ризики під час перевезень. Більше того, єдиний ринок ЄС означає відсутність мит і спрощені процедури при торгівлі між країнами блоку – польський метал легко поїде до Німеччини чи Італії по євроколії і конкурентний там. Українські ж металурги нині мусять долати додаткові бар’єри: і фізичні (перевалка на кордоні через різну ширину колії, обмежена пропускна спроможність), і тарифні (митні процедури при експорті до ЄС відсутні тимчасово – завдяки «промисловому безвізу» ЄС скасував мита на українську сталь до кінця 2024 року, і очікується продовження цього режиму). Тим не менш, логістика «з заводу в Україну – до кінцевого споживача в світі» для наших експортерів зараз довша та дорожча, ніж для їхніх європейських колег. Це позначається на кінцевій ціні.
Щодо залізничних тарифів, то, як було показано, український бізнес фактично субсидує соціальні перевезення. У ЄС ситуація інша: вантажні перевезення там теж не дешеві, але пасажирська залізниця фінансується державою, тож схожого перехресного субсидування в таких масштабах немає. Наприклад, у Польщі пасажирська компанія PKP Intercity регулярно отримує дотації на покриття збитків, і це не лягає тягарем на PKP Cargo – вантажний підрозділ. Крім того, металургійні заводи ЄС часто географічно близькі до портів чи кордонів, що зменшує відстані перевезень (наприклад, польські комбінати в Сілезії мають порівняно недалекий шлях до портів Балтії, а німецькі – свої порти на Північному морі або канали Рейну). Українським же виробникам доводиться тягнути товар через всю країну і далі до портів в Польщі/Румунії. Такий логістичний плечовий фактор сильно б’є по собівартості, і тут, на жаль, вирівняти умови можна лише відновленням контролю над нашими портами після перемоги.
Варто згадати і втрачені ринки збуту. Польські та німецькі металурги залишаються присутніми на глобальних ринках (ЄС, США, Азія) і мають підтримку своїх держав у торговельних питаннях (зокрема, ЄС захищає їх антидемпінговими митами від дешевої сталі з Китаю чи РФ). Українські експортери через війну тимчасово втратили ряд напрямків (той же Близький Схід, де наш прокат конкурував із російським, тепер складніше поставляти). Частково відновити експорт допомогло «зернове перемир’я» восени 2023-го, коли відкрилися чорноморські порти для металопродукції , але після виходу РФ з зернової угоди ситуація знов ускладнилася. Таким чином, у питаннях логістики і ринків Україна поки змушена діяти в режимі кризового менеджменту, тоді як ЄС – в рамках звичної торгівлі.
Українська металургія історично славилася великими інтегрованими комбінатами повного циклу (доменне виробництво чавуну – конвертерна виплавка сталі – прокат). Багато таких потужностей дісталися у спадок від СРСР і потребували модернізації. В останні десятиліття власники інвестували у нове обладнання, але темпи оновлення все ж відставали від Європи. Наприклад, лише в 2011 році в Україні було остаточно зупинено останні мартенівські печі (застаріла технологія), тоді як у ЄС мартени зникли ще у 1980-х. Натомість електродугові печі (Електросталь), які є більш енергоефективними та екологічними, у нас повільно набирали частку – близько 15–20% сталі вироблялось в ЕДП до війни, решта в доменних печах. У ЄС же майже 40–50% сталі виплавляється саме в електропечах, а в окремих країнах (Італія, Іспанія) – переважна більшість.
Втім, були й приклади успішної модернізації. Найвідоміший – будівництво з нуля електросталеплавильного комплексу «Інтерпайп Сталь» у Дніпрі, який відкрився у 2012 році. Компанія Interpipe інвестувала близько $1 млрд у цей проєкт, закривши старі мартени і створивши найсучасніше виробництво труб та залізничних коліс . Результат – разючий: за даними стратегії декарбонізації Interpipe, з 2010 по 2021 рік вони скоротили питомі викиди СО₂ на 61% при виробництві 1 тонни безшовних труб і на 46% – при виробництві залізничної продукції . Це досягнуто завдяки переходу на електроплавку та енергоефективним технологіям. До 2024 року компанія довела частку електроенергії з відновлюваних джерел до 28% у своєму споживанні (у 2010 було 7%), а з урахуванням атомної – 64% енергобалансу є безвуглецевим . Такі показники відповідають цілям Європейського зеленого курсу на 2030 р. (зменшення викидів на 55%) . Interpipe не зупиняється і планує до 2030 ще на чверть скоротити викиди, інвестуючи в нові проєкти, енергоефективність, збільшення «зеленої» енергії та вибір постачальників сировини з низьким вуглецевим слідом .
Інший приклад – Дніпровський металургійний завод (ДМЗ) у Кам’янському. У травні 2025 року його нові власники (група DCH) презентували план переходу до екологічно сталого виробництва: повна відмова від коксохімії, запуск електросталеплавильного комплексу замість домен і масове впровадження відновлюваної енергетики . Завод уже зупинив застаріле коксохімічне виробництво і планує звести на його місці сонячну електростанцію потужністю 30 МВт (інвестиції ~$15 млн) . Ця СЕС на 40 гектарах генеруватиме ~40 ГВт·год екологічно чистої електрики на рік , що буде використана для потреб самого підприємства. Паралельно ДМЗ розглядає модернізацію прокатних станів і інші джерела «зеленої» енергії, усвідомлюючи, що перехід на електроплавку вимагатиме надійного живлення .
Ці історії демонструють: українські компанії здатні до технологічного стрибка, коли є ресурси і стратегічне бачення. Проте, на жаль, такі приклади поодинокі. Загалом рівень автоматизації і впровадження Industry 4.0 у нашій промисловості поки що нижчий за європейський. Оцінки фахівців вказували, що станом на 2019 рік рівень автоматизації процесів у металургії України – лише близько 50% , тобто половина обладнання ще керується без сучасних цифрових систем. Для порівняння, передові металургійні комбінати ЄС – це практично «розумні заводи», де всі агрегати об’єднані в єдину цифрову систему, працює штучний інтелект для оптимізації плавок, робототехніка на складальних операціях тощо . Українським підприємствам теж знайомі такі технології, але масштаби їх впровадження менші. Гостро стоїть проблема “цифрового стрибка”: нашій промисловості треба швидко пройти шлях, на який в розвинених країнах пішли десятиріччя, і перейти до Індустрії 4.0 . Однак ресурсів на це бракує, а державної підтримки немає – як відзначав голова Асоціації промислової автоматизації О. Юрчак, інвестиції у цифрові проєкти в українській металургії досі вимірюються десятками мільйонів гривень, що «смішно мало», і все робиться власним коштом чи за гранти донорів .
У Європі ситуація протилежна: модернізація металургії – пріоритет, на який ідуть мільярди. Німеччина зараз впроваджує програму Steel Innovation Alliance – держава виділяє субсидії на переобладнання доменних печей на установку прямого відновлення заліза (DRI) з використанням водню. Компанії Thyssenkrupp, ArcelorMittal, Salzgitter отримали від уряду по €500–800 млн на «зелені» сталеливарні проєкти. Франція інвестує €1,7 млрд державних коштів у декарбонізацію двох своїх найбільших меткомбінатів (Dunkirk і Fos-sur-Mer). Австрійська Voestalpine будує демонстраційний електролізер для виробництва водню і теж має держфінансування. Тобто в ЄС ключові технологічні зміни здійснюються за державно-приватного партнерства, адже самі по собі вони дуже дорогі і ризиковані.
Українські ж металурги наразі модернізуються власним коштом, без державної фінансової підтримки . І попри війну, намагаються не стояти на місці – скорочують викиди, підвищують енергоефективність, переходять на електрику з відновлюваних джерел. Як зазначалося, Interpipe вже має 28% «зеленої» електроенергії у міксі , а ДМЗ планує отримувати частину енергії від власної СЕС. Група «Метінвест» до війни теж реалізовувала проєкти енергоощадності на «Запоріжсталі», готувалася до будівництва нового сучасного заводу в Маріуполі (цей проєкт зупинила агресія РФ).
Таким чином, технологічно Україна відстає, але має потенціал наздогнати – за умови, що будуть залучені інвестиції (в тому числі міжнародна допомога на відбудову) і створені стимули для оновлення. Після війни галузь фактично доведеться перезапускати, і є шанс зробити це на новому технічному рівні. Головне – зберегти кадрове ядро і існуючі виробничі майданчики, щоб мати основу для модернізації.
Екологічний аспект металургії нерозривно пов’язаний з технологічним. Це одна з найбільш ресурсо- та енергозатратних галузей, яка генерує значні викиди забруднюючих речовин і парникових газів. В Європі металургійні підприємства працюють у жорстких рамках екологічного законодавства: діють норми Директиви про промислові викиди, стандарти якості повітря, система торгівлі квотами CO₂ (ETS) тощо. Україна традиційно мала слабший контроль, але в рамках Угоди про асоціацію з ЄС зобов’язалась імплементувати євростандарти у сфері довкілля . До війни цей процес йшов повільно, проте останніми роками є помітний прогрес.
По-перше, у липні 2023 року Верховна Рада ухвалила Закон «Про інтегроване запобігання та контроль промислового забруднення» (№6004-2), який наблизив нас до європейської моделі регулювання . Цей закон передбачає запровадження інтегрованих екологічних дозволів для великих підприємств (у т.ч. металургійних) за принципом найкращих доступних технологій (Best Available Techniques, BAT) . Тобто заводи мають не просто дотримуватись окремих гранично допустимих концентрацій, а впроваджувати комплекс сучасних технологій, щоб зменшити викиди до рівнів, прийнятих у ЄС. Перехідний період – 7 років, протягом яких наші комбінати повинні модернізувати очисне обладнання, перейти на кращі технологічні практики тощо . Важливо, що виконання закону контролюватиметься в рамках програми Ukraine Facility (допомога ЄС на відновлення) . Тож ухвалення цього закону – значний крок, який показує серйозність намірів України підняти екостандарти до європейських.
По-друге, посилюється моніторинг і відповідальність за викиди. У вересні 2025 року Кабмін затвердив оновлений перелік небезпечних речовин, що підлягають контролю у промислових викидах, та нові правила контролю . Відтепер за перевищення нормативів підприємства каратимуться, а раніше багато забруднюючих речовин офіційно не відслідковувалися. У Міністерстві економіки прямо заявили: тепер великі заводи «не зможуть безкарно забруднювати повітря» . Це наближає нас до практики ЄС, де за останні 15 років забруднення повітря зменшилося на 40–85% завдяки жорсткому контролю . В Україні з 2023 року підприємства-забруднювачі зобов’язані також встановлювати автоматичні системи моніторингу викидів на своїх трубах і передавати дані екологічним органам . Раніше контроль здійснювався переважно за розрахунковими методиками або періодичними замірами, тепер же буде онлайн-нагляд. Вже запущено Єдиний реєстр викидів та забруднення, куди стікається ця інформація .
По-третє, Україна готується до впровадження Carbon Border Adjustment Mechanism (CBAM) – європейського механізму вуглецевого коригування імпорту, який з 2026 року почне діяти для таких товарів, як сталь, чавун, добрива тощо. CBAM означає, що експортерам до ЄС доведеться сплачувати «вуглецеве мито», якщо їхній вуглецевий слід перевищує європейські норми. Для української металургії це виклик, адже наші заводи наразі мають вищі викиди CO₂ на тонну продукції, ніж європейські (через старі технології та енергоносії). За оцінками компанії CMD-Ukraine, якщо CBAM запровадять без врахування українських реалій, у 2026 році це призведе до падіння ВВП України на 4,8% (≈$8,7 млрд) та втрати ~73 тисяч робочих місць у переробній промисловості . Тому український уряд та бізнес закликають ЄС відтермінувати повне застосування CBAM для України на кілька років , допоки ми не відновимо виробництво і не зможемо інвестувати у декарбонізацію. Певні сигнали про підтримку такої гнучкості вже є – зрештою, Україна як кандидат в члени ЄС перебуває у особливій ситуації. Але розслаблятися не можна: «зелена модернізація» для наших меткомбінатів – питання не далекого майбутнього, а найближчих 5–7 років.
Добра новина, що навіть під час війни українські металурги намагаються скорочувати екологічний слід, як ми бачили на прикладах Interpipe та ДМЗ. Також «АрселорМіттал» Кривий Ріг за останні роки інвестував понад $180 млн в екопроекти (фільтри, модернізація аглофабрики тощо), завдяки чому до 2022 р. знизив викиди пилу і СО₂ на 15–20%. Група «Метінвест» реалізувала проєкт будівництва сучасного фільтру на конвертерному цеху «Запоріжсталі» (завершений у 2020 р.), що скоротило викиди пилу більш ніж удвічі. Тобто рух йде, хоча й хотілося б швидше.
Важливо розуміти, що екологічна модернізація потребує значних коштів, яких у воєнний час у компаній немає. Тому державі варто подумати про стимули: податкові пільги на імпорт очисного обладнання, компенсації процентних ставок за «зеленими» кредитами, спільні з ЄС програми підтримки (наприклад, цільові гранти на проєкти скорочення викидів). Наразі наші металурги змушені фінансувати екотехнології зі своєї кишені, у той час як конкуренти в ЄС отримують і гранти, і дешеві позики . Це ще один дисбаланс, який треба усунути, аби вирівняти умови.
Підсумовуючи, екостандарти в Україні поступово підвищуються – законодавство наближається до європейського, контроль посилюється, і бізнес розуміє неминучість «зеленого переходу». Однак без належної підтримки існує ризик, що екологічні вимоги стануть додатковим тягарем для і так ослаблених війною підприємств. Тому екологія і економіка мають йти рука об руку: потрібен баланс між екологічними цілями та конкурентоспроможністю галузі. Власне, Європа це демонструє – вона висуває високі вимоги, але й фінансує їх досягнення. Україна має робити так само, наскільки дозволяють можливості.
З огляду на всі виклики, з якими зіткнулася українська металургія, очевидно, що роль державної політики є визначальною для її збереження. Сам по собі ринок у воєнний час не здатен збалансувати всі проблеми – потрібне стратегічне втручання уряду. Як зазначалося, європейські країни це збагнули і активно діють . Україні теж настав час перейти від декларацій до конкретних кроків підтримки. На мій погляд, наступні напрямки такої підтримки видаються найбільш ефективними:
1. Раціональна тарифна політика на енергоресурси. Держава повинна забезпечити промисловості конкурентні ціни на електроенергію – хоча б на період воєнного стану і відновлення. Механізм прямих контрактів з «Енергоатомом» на частку атомної генерації (20% чи більше для ГМК) має бути впроваджений якнайшвидше . Якщо потрібні зміни в законодавстві чи погодження з Енергоспівтовариством – це питання політичних перемовин, але їх слід вирішити. Також варто розглянути тимчасове зниження тарифів на передачу електроенергії для великих споживачів (аналог німецької моделі субсидування мережевих тарифів ) – наприклад, компенсувати «Укренерго» різницю з бюджету або за рахунок міжнародної допомоги. Окрема тема – природний газ: для киснево-конвертерних заводів газові витрати менші, але для деяких процесів (нагрівачі, ТЕЦ) це суттєво. Тут можна було б запровадити пріоритетне постачання вітчизняного газу за собівартістю для промисловості або виділення квотованих обсягів дешевшого імпорту (як це робили Іспанія/Португалія для газових ТЕС ). Будь-які кроки, що зменшать енергетичне навантаження на ціну української сталі, матимуть мультиплікативний ефект для всієї економіки . Адже коли металургія працює, вона генерує зарплати, податки, валюту – і ці виграші можуть перекрити навіть можливе зниження прибутків енергокомпаній. Не випадково ArcelorMittal наголошує: «ми не просимо прямих дотацій – потрібні лише справедливі й конкурентні умови на енергоринку» .
2. Підтримка «Укрзалізниці» та оптимізація логістики. Уряд вже рухається в правильному напрямку, виділяючи кошти на покриття збитків пасажирських перевезень . Цю практику треба закріпити системно – щорічно компенсувати УЗ її соціальні видатки. Тоді можна буде заморозити тарифи на вантажні перевезення як мінімум до стабілізації економіки. Окрім того, варто розглянути прямі знижки чи пільги на перевезення руди, металу та вугілля – наприклад, у межах воєнного стану знизити тарифний клас для продукції ГМК (сьогодні руда і метал – 1-й тарифний клас, найдешевший, але можна тимчасово застосувати понижуючі коефіцієнти). Це було б пропорційне аналогам держпідтримки, яку отримують металурги в ЄС через інші канали. Ще одна ідея – інвестиції в вузькі місця логістики: збільшити потужності переходів на західному кордоні, прискорити розвиток дунайських портів, стимулювати приватних перевізників (авто і залізниця) входити в ринок. Держава може виступити гарантом кредитів або дати податкові канікули компаніям, що купують вагони, локомотиви для експорту української продукції. Все це покращить логістичну доступність нашого металу на світові ринки.
3. Забезпечення сировинної бази: металобрухт і не тільки. Тут головний крок – як обговорювалося, тимчасова заборона або сильне обмеження експорту металобрухту. Законодавчо це цілком можливо (через постанову Кабміну або закон про зовнішньоекономічну діяльність). Хай навіть ЄС не дуже вітає експортні обмеження, але ініціатива має йти від нас – пояснити партнерам, що брухт справді стратегічний для нас ресурс під час війни. Можна запровадити обмеження строком, наприклад, на 1 рік з можливістю пролонгації. Паралельно слід наростити внутрішню заготівлю: стимулювати малий бізнес займатися збиранням брухту (спростити ліцензії, прибрати бюрократію), провести інвентаризацію металевих відходів по країні. Приміром, демонтовані зруйновані будівлі, старі промислові конструкції – все це має перетворитися на лом для металургії, а не лежати іржавіти. Тут потрібні програми на рівні місцевої влади, ДСНС, військових адміністрацій – збирати і передавати на переробку все, що може бути переплавлене. Забезпечення коксівним вугіллям – ще одне питання, адже частина шахт на Донбасі втрачена. Тут, вочевидь, не обійтися без імпорту (з тієї ж Польщі, США). Держава могла б знизити мита або компенсувати різницю в ціні на імпортне вугілля, щоб доменні печі мали стабільну шихту. Ці дії гарантують, що заводи не стануть через брак сировини.
4. Інвестиційні стимули та програми модернізації. Щоб галузь не лише вижила, а й розвивалась, потрібні довгострокові стимули для інвестицій. Серед можливих кроків: податкові канікули на прибуток, який реінвестується у модернізацію виробництва; звільнення від ПДВ і мита на ввезення нового обладнання, технологій для металургії (станки, електрофільтри, системи автоматизації тощо); створення Державного фонду оновлення промисловості, який на конкурсній основі співфінансував би модернізаційні проєкти (можливо, спільно з грантами ЄС або кредитами ЄІБ). Варто розглянути механізми «зелених» облігацій або вуглецевих кредитів, коли підприємство здійснює екопроєкт (наприклад, будує електростанцію на відновлюваних джерелах для власних потреб, як на ДМЗ) і отримує від держави часткову компенсацію у вигляді податкового кредиту або можливості продати «вуглецеві одиниці» на ринку. Уряду слід також активно залучати міжнародні кошти на відбудову промисловості: у рамках того ж Ukraine Facility заплановані мільярди євро на відновлення – потрібно щоб частина з них пішла на «green metallurgy». Наприклад, на заміну зруйнованих маріупольських потужностей на нові екологічні заводи, на впровадження водневих технологій у Кривому Розі тощо. Якщо закласти зараз основу, то за кілька років після перемоги ми зможемо при підтримці ЄС провести докорінну технічну реконструкцію галузі.
5. Промислова та соціальна політика щодо галузі. Тут маються на увазі більш загальні речі: стратегія розвитку металургії як частини післявоєнної економіки України. Можливо, є сенс відродити окремий державний орган чи агенцію, що опікуватиметься промисловою політикою (раніше було Мінпромполітики, нині ці функції розпорошені). Держава має стати активним замовником для металургів у рамках відбудови країни: гарантувати, що при відновленні інфраструктури, будівництві мостів, будинків – максимально використовуватиметься українська сталь і прокат. Це дасть локальний попит, поки експорт утруднений. Також необхідна підготовка кадрів: вже зараз центри зайнятості, технікуми та виші мають готувати фахівців для сучасної металургії (автоматизація, ІТ, екологія). Урядові програми перепідготовки можуть допомогти повернути в галузь тих, хто виїхав або втратив роботу. Соціальний діалог – ще один елемент: важливо, щоб при оптимізації чи реструктуризації виробництв не забували про підтримку працівників, забезпечення їх базових потреб.
Загалом, роль держави можна звести до формули: не гроші роздати, а умови створити. Як підкреслюють самі металурги, їм не потрібні прямі дотації – їм потрібні конкурентні правила гри . Дешевша енергія, розумні тарифи УЗ, доступ до сировини, податкові стимули – це як повітря, без якого виробництво задихнеться. І навпаки, якщо держава дасть цей кисень, то підприємства самі інвестуватимуть, нарощуватимуть випуск, зберігатимуть людей. Зараз, у найскладніший час, від урядової політики залежить, чи збережеться українська металургія взагалі. А от у разі правильних кроків ми не тільки втримаємо галузь, а й закладемо основу для її відродження на нових засадах – більш ефективних, чистих і високотехнологічних.
Металургія для України – це не лише тонни сталі чи мільйони доларів експорту, а насамперед люди та міста, чиє життя пов’язане з металургійними комбінатами. Історично галузь забезпечувала роботою величезну кількість українців. За оцінками Федерації металургів, станом на 2018 рік у металургії та суміжних з нею секторах було зайнято близько 1 мільйона осіб (приблизно 250 тис. прямих працівників і ще 750 тис. у пов’язаних галузях) . Це більш ніж, скажімо, у фармацевтиці чи легкій промисловості. На жаль, через війну та втрату підприємств ця цифра зменшилася – за грубими оцінками, зараз безпосередньо в гірничо-металургійному комплексі працюють порядку 150–180 тисяч (враховуючи, що комбінати Маріуполя знищені, де було 30+ тисяч працівників). Але значення кожного збереженого робочого місця зараз набагато більше, ніж просто статистика. Кожен металург підтримує свою родину, сплачує податки, витрачає гроші у місцевому бізнесі, тобто примножує економічну активність.
Особливо критичним є вплив металургії на економіку окремих регіонів – так званих монопрофільних міст. Класичний приклад – Кривий Ріг. Це місто сформувалося навколо залізорудних шахт і металургійного заводу, і досі залежить від них. Як вже згадувалося, «АрселорМіттал Кривий Ріг» дає до половини надходжень у бюджет Кривого Рогу , забезпечує роботою безпосередньо ~20 тисяч мешканців і опосередковано ще до 150 тисяч (в сфері послуг, торгівлі, транспорту, освіти тощо). Якщо прибрати цей градотворчий завод – місто фактично втратить сенс існування в нинішньому вигляді. Під загрозою буде добробут сотень тисяч людей, з’являться соціальні проблеми – безробіття, відтік кадрів, деградація міської інфраструктури через брак бюджету. Маріуполь – трагічний приклад того, як втрата металургії (через військові дії) миттєво б’є по всіх сферах: місто спорожніло, економічне життя зупинилося.
Інший приклад – Запоріжжя. За даними Мінекономіки, навіть після тимчасової окупації 80% території Запорізької області, у вільній частині регіону виробляється майже 20% продукції металургії України . У самому місті Запоріжжя продовжують працювати комбінат «Запоріжсталь», феросплавний завод, коксохім «Запоріжкокс», машинобудівний гігант «Мотор Січ», завод «Івченко-Прогрес» та інші. Сукупно ці підприємства формують понад 8% всього промислового виробництва країни . Тобто Запоріжжя – один з промислових центрів, які «тримають оборону» економіки в тилу. І від стану справ у тій же «Запоріжсталі» залежить не лише експортна виручка, а й зайнятість тисяч запоріжців, розвиток міста. За оцінками, 73 тисячі робочих місць у переробній промисловості можуть бути втрачені, якщо впровадити СВАМ (вуглецевий податок) без підготовки – багато з них саме в Запоріжжі, Кривому Розі, Дніпрі. Це цифра, еквівалентна населенню середнього обласного центру! Тому, коли ми говоримо про підтримку металургії, йдеться не про «багатих олігархів», а про долі цілком конкретних громад і сімей по всій країні.
Є і загальнодержавні макроефекти. Металургія традиційно була основним джерелом валютних надходжень – ще у 2018 році на її частку припадало ~25–30% валютної виручки України . В останні роки, щоправда, аграрний сектор вийшов на перше місце, але металопродукція досі залишається серед топ-експортних товарів (у 2021 – 5,4% ВВП давала металургія, третину валютної виручки разом із залізною рудою ). Втрата цієї виручки означає погіршення платіжного балансу, тиск на гривню, проблеми з наповненням бюджету. У воєнний час експорт критично важливий для фінансової стабільності – і кожен працюючий металургійний комбінат, по суті, наближує економічну перемогу України на своєму фронті.
Також не можна нехтувати оборонним аспектом. Хоча Україна і не виробляє власних танків чи гармат зараз, але металургійні підприємства постачають сталь для виготовлення бронепластин, корпусів техніки, елементів укріплень. Наші металурги передають метал для бронежилетів, фортифікацій, ремонту залізниці тощо. Якщо ці заводи зупиняться, навіть такі потреби буде закривати важче – доведеться імпортувати сталь для оборони, що абсурдно, маючи власні ресурси. До того ж, міцна економіка – запорука сильної армії, як вже згадувалося. Відрахування ГМК формують помітну частку бюджетів, з яких фінансуються ЗСУ . Тому функціонування металургії – це вклад у загальну стійкість держави.
Отже, соціально-економічний вплив металургійної галузі не можна переоцінити. Це десятки (якщо не сотні) тисяч робочих місць, здебільшого сконцентрованих у промислових регіонах, де немає альтернативних сфер зайнятості такого масштабу. Це наповнення бюджетів різних рівнів – від місцевих (як у Кривому Розі чи Запоріжжі) до державного. Це експортна виручка і стратегічні матеріали для оборони і відновлення країни. Збереження металургії – означає збереження економічного життя цих регіонів і підтримку економіки України в цілому. Недарма металургію називають «флагманом» нашої промисловості . Якщо флагман потоне, «флотилія» решти галузей теж ослабне.
Розуміючи це, держава і суспільство мають ставитися до проблем металургів з належною увагою. Бо за сухими термінами «тарифи», «експорт», «квоти» стоять реальні люди – сталевари, гірники, інженери, від роботи яких залежить добробут країни.
Українська металургійна галузь опинилася на межі виживання під тиском безпрецедентних викликів. Повномасштабна війна призвела до фізичних руйнувань підприємств, втрати традиційних ринків збуту та критичних логістичних проблем. Енергетична криза та монопольні перекоси на внутрішньому ринку спричинили вибухове зростання витрат на електроенергію – ключового ресурсу для сталеплавильних заводів . Тарифи на залізничні перевезення, збільшені в умовах військової необхідності, наразі загрожують конкурентоспроможності експорту . Дефіцит стратегічної сировини – металобрухту – змушує підприємства недозавантажувати потужності і втрачати додану вартість . Усе це разом призводить до колосальних збитків і ставить під сумнів подальшу роботу навіть найбільших інвесторів галузі .
Водночас, металургія залишається критично важливою для економіки і обороноздатності України. Вона дає роботу сотням тисяч українців , формує вагому частку валютної виручки , підтримує бюджети промислових регіонів та забезпечує стратегічні матеріали. Збереження і розвиток галузі – це питання національної економічної безпеки і фундамент для повоєнного відновлення країни.
Що можливо слід зробити? Спираючись на мій аналіз вище, сформулюю основні пропозиції:
• Терміново впровадити механізми здешевлення електроенергії для металургів. Промислові споживачі повинні отримати прямий доступ до частини дешевої генерації «Енергоатому» на умовах довгострокових контрактів . НКРЕКП та «Укренерго» мають сприяти збільшенню імпорту електрики з ЄС та зниженню тарифів на передачу за рахунок оптимізації витрат . Розглянути можливість тимчасового регулювання цін на електроенергію для ключових експортних галузей – за аналогією з європейськими надзвичайними заходами (цінові стелі, пільгові тарифи на час війни).
• Підтримати «Укрзалізницю» фінансово, щоб уникнути підвищення вантажних тарифів.Держава вже виділяє кошти – слід продовжити компенсувати збитки пасажирських перевезень з бюджету . Закріпити мораторій на індексацію тарифів для вантажів ГМК до кінця воєнного стану. Опрацювати разом з бізнесом нову прозору методику тарифоутворення, яка врахує інтереси вантажовідправників і стимулюватиме УЗ до ефективності. Уникнути ситуації, коли промисловість «дотує» залізницю ціною власного знищення .
• Забезпечити металургійні підприємства сировиною. Накласти тимчасове ембарго (або принаймні квоти) на експорт металобрухту до завершення війни . Створити міжвідомчу робочу групу для вирішення проблеми лому: інвентаризація всіх доступних джерел брухту в Україні, стимулювання збору і продажу лому на внутрішньому ринку, спрощення процедури закупівель брухту держпідприємствами у металургів. Забезпечити пріоритетне постачання коксівного вугілля – можливо, укласти міжурядові угоди з країнами-партнерами (Польща, США, Австралія) про гарантовані поставки вугілля в обмін на готову продукцію.
• Запровадити податково-інвестиційні стимули для модернізації галузі. Встановити нульове мито і ПДВ на імпорт обладнання для виробництва та екологічних проєктів. Надати металургам можливість прискореної амортизації і податкового кредиту на інвестиції в енергоефективність та скорочення викидів. Розробити державну програму часткового фінансування (через пільгові кредити чи гарантії) будівництва нових електросталеплавильних потужностей та «зелених» енергоустановок (сонячних, вітрових електростанцій) при заводах – це закладе фундамент для декарбонізації і зменшить залежність від зовнішніх мереж . Шукати можливості залучити кошти міжнародних фінансових організацій під такі проєкти.
• Захищати українських металургів на зовнішніх ринках. Продовжувати співпрацю з ЄС щодо пролонгації безмитної торгівлі металопродукцією (вже досягнуто до кінця 2024, потрібно й надалі). Домагатися врахування українських інтересів при впровадженні CBAM – добитися виключення або пільгового режиму для України хоча б на перехідний період . Активніше використовувати механізми СОТ і двосторонніх переговорів для зняття торговельних бар’єрів у тих країнах, куди можемо постачати метал. Дипломатично працювати над тим, щоб наш метал отримував «зелені сертифікати» (наприклад, визнавати гідро- та атомну електроенергію, що використовується на наших заводах, як безвуглецеву для цілей експорту).
• Розробити довгострокову стратегію розвитку гірничо-металургійного комплексу України.Врахувати у ній післявоєнні реалії: можливе перенесення частини виробництв на захід країни, будівництво нових сучасних комбінатів на заміну втраченим в Маріуполі, інтеграцію в європейський промисловий простір. Ця стратегія має включати і кадрове забезпечення (програми навчання і перекваліфікації працівників під нові технології), і науково-технічний компонент (підтримку досліджень у металургії, щоб впроваджувати інновації). Необхідно налагодити діалог «влада – бізнес – наука – громади» щодо бачення майбутнього галузі. Можливо, створити при уряді Раду з відновлення промисловості, куди залучити керівників найбільших компаній, експертів, профспілки та депутатів. Це забезпечить узгодженість дій і пріоритетів.
На завершення слід наголосити: українська металургія має не лише проблеми, а й величезний потенціал. Наші металурги продемонстрували стійкість, продовжуючи виплавляти сталь під ракетними обстрілами та блекаутами. Вони адаптувалися до нових логістичних маршрутів, шукають способи економити енергію і зменшувати викиди навіть у найскладніших умовах . Ця галузь – частина історії та майбутнього України. Від її долі залежить доля промислового Сходу і Центру, мільйонів українців, які там живуть. Європейський досвід однозначний: металургія може успішно розвиватися за активної ролі держави у створенні сприятливих умов . Тому завдання нашого уряду – стати для галузі партнером і союзником. Урядова політика в енергетиці, транспорті, податках має бути спрямована на те, щоб українська сталь була конкурентною на світових ринках, а наші заводи – працювали, модернізувалися і нарощували випуск.
Металургія колись вже витягувала українську економіку – у 2000-х, ставши локомотивом зростання. Вірю, що після нашої Перемоги вона зможе знову стати рушієм відбудови та промислового ренесансу. Але для цього потрібно пройти нинішнє випробування – втримати галузь «на плаву» у буремні воєнні роки. Це цілком до снаги, якщо об’єднаються зусилля бізнесу і держави. Як кажуть сталевари, «сталь гартується у вогні» – українська металургія гартується нині у полум’ї війни. Загартувавшись, вона неодмінно стане сильнішою і чистішою, і продовжить служити на благо України. За підтримки суспільства та влади цей сценарій є досяжним. Зволікання чи бездіяльність – занадто високий ризик, який ми не маємо права допустити .
